ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
27.03.2025Справа № 910/998/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Шмиги В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/998/24
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд-Київ"
Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Санворд-Україна"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Київська міська рада
про визнання договору недійсним, скасування рішень реєстратора та приведення земельної ділянки до попереднього стану
Представники учасників справи:
від позивача: Безносик А.О.;
від відповідача: не з'явився;
від третьої особи: не з'явився.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Транселектромонтажбуд» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Санворд Київ» (далі - відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Санворд-Україна» (далі - відповідач-2) про визнання недійсним договору купівлі-продажу №247 від 05.02.2018, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош Валентиною Петрівною про продаж гаражу (126 кв.м.) літ. 2Г за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17; скасування рішення прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою Володимиром Олександровичем, індексний номер: 29229016 від 13.04.2016 та запису про право власності 14140720 від 12.04.2016, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.), що розташований за адресою: місто Київ, вул. Зрошувальна, 17 за Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Санворд-Україна»; скасування рішення прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош Валентиною Петрівною індексний номер: 39532433 від 06.02.2018 та запису про право власності 24697245 від 05.02.2018, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.), що розташований за адресою: місто Київ, вул. Зрошувальна, 17 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Санворд Київ»; знесення за власний рахунок гаражу (126 кв.м.) літ. 2Г, розташованого на земельній ділянці по вул. Зрошувальна, 17, та приведення вказаної земельної ділянки у попередній стан.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є законним користувачем земельної ділянки на якій розміщено гараж літ. 2Г, право власності на який безпідставно було зареєстровано за відповідачами, оскільки об'єкт не відповідає вимогам до нерухомого майна, що встановлені статтями 181, 331 Цивільного кодексу України так як не введений в експлуатацію в установленому порядку, чим порушуються права позивача вільного користування земельною ділянкою. При цьому, позивач посилаються на те, що відповідачами укладено договір купівлі-продажу №247 від 05.02.2018р. щодо майна, яке було зареєстровано за ТОВ «Санворд-Україна» з грубим порушенням законодавства (порушення порядку реєстрації права власності, пропущення строків виконання ухвали, порушення порядку вводу об'єктів в експлуатацію), відтак продаж вищезазначеного майна прямо суперечить актам цивільного законодавства, тому наявні правові підстави для визнання недійсним вказаного правочину.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.02.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №910/998/24, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.
01.03.2024 року через відділ діловодства суду від ТОВ «Санворд Київ» надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти позову, посилаючись на те, що на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230, місцем розташування якої є: вул. Зрошувальна, 17, у Дарницькому районі м. Києва, знаходяться об'єкти нерухомого майна, зареєстровані на праві власності за ТОВ «Санворд Київ», що підтверджується відповідними витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Зазначені об'єкти нерухомого майна (склад-ангар літ. 2Д та гараж літ. 2Г) зареєстровані на праві власності за ТОВ «Санворд Київ» на підставі договорів купівлі-продажу № 247 та № 248 від 05.02.2018 р., укладених з ТОВ II «Санворд Україна». При цьому відповідач-1 наголошує на тому, що доводи позивача про те, що гараж, який належить ТОВ «Санворд Київ» є чи то рухомим майном, чи то самовільно збудованим нерухомим майном є його власною суб'єктивною думкою та були неодноразово спростовані судами під час розгляду інших господарських справ №910/17777/19 та №910/1566/19, а враховуючи положення частин 4, 5 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, що встановлені в судових рішеннях у справах № 910/1566/19 та 910/17777/19, які набрали законної сили, і в яких брали участь ті ж самі учасники справи не підлягають доказуванню в цій справі. Відповідач-1 також зауважив на тому, що позивач не був та не є землекористувачем, речове право якого щодо користування об'єктом цивільних прав оформлено у встановленому законом порядку, тобто право щодо будь-якої частини земної поверхні, що в розумінні статей 79, 79-1 Земельного кодексу України може вважатись об'єктом цивільних прав й загалом сформованою земельною ділянкою, відтак відсутнє порушене право ТОВ «Транселектромонтажбуд», що виключає можливість задоволення позовних вимог останнього у цій справі і є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Також відповідачем-1 у відзиві було заявлено про застосування строків позовної давності, оскільки позивач був обізнаний про наявність гаражу та мав можливість дізнатися про начебто порушення свого права ще з моменту набуття ним нерухомого майна 26.03.2010 або ж і до дня його придбання.
Також ТОВ «Санворд Київ» через відділ діловодства суду було подано клопотання про визнання подачу позову зловживанням процесуальними правами та залишення позовної заяви без розгляду.
12.03.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» ТОВ «Транселектромонтажбуд» були подані заперечення на клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, в яких позивач посилається на те, що суб'єктивний склад справи №910/998/24 та №910/17777/19 є відмінним, як і предмет розгляду, тому відсутні підстави для залишення його без розгляду.
13.03.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» ТОВ «Транселектромонтажбуд» подана відповідь на відзив, в якій позивачем зазначено, що ТОВ «Транселектромонтажбуд» є законним землекористувачем земельної ділянки по вул. Зрошувальна, 17 з кадастровим номером 8000000000:63:324:010, на якій розміщено належний йому на підставі договору купівлі-продажу від 26.03.2010 майновий комплекс, оскільки чинне на той час земельне та цивільне законодавство імперативно передбачало перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі. При цьому, позивач наголошує на тому, що відповідач-1 безпідставно вважає, що ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі № 7/74 та мирова угода від 09.02.2006 на підставі якої державним реєстратором зареєстровано право власності є належним та допустимим доказом законного набуття права власності, оскільки вказані документи не містять підтвердження того, що виробничі приміщення закритого складу-ангару та гаражу є нерухомим майном та належали на праві власності ВАТ «Укрстальконструкція» і що воно мало повноваження і право на передачу даного нерухомого майна до статутного фонду ТОВ «Санворд-Україна».
25.03.2024 до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від ТОВ «Санворд Київ» надійшли заперечення, в яких відповідач-1 зауважив, що земельна ділянка з кадастровим номером: 8000000000:63:024:010 - як об'єкт цивільних прав не існує, що додатково підтверджується встановленою законністю формування та проведення державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером: 8000000000:63:024:0230. Відповідач-1 наголосив на тому, що Верховним Судом в рамках справи № 910/17777/19 встановлено, що з урахуванням рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, яке набрало законної сили, позивач не є землекористувачем земельної ділянки, яка є суміжною із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 і будь-яке майно позивача в межах цієї ділянки відсутнє. Також відповідач-1 зазначив про те, що об'єкти нерухомого майна - склад-ангар та спірний гараж введені в експлуатацію з дня оформлення актів робочої комісії, відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України від 05.08.1992 р. № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення» (в редакції, що була чинна на час складання вказаних вище актів робочої комісії) та ДБН А.3.1-3-94 «Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. Основні положення» (які діяли також і на час складання вказаних вище актів робочої комісії), що спростовує твердження позивача, що вказані об'єкти нерухомого майна не були введені в експлуатацію.
При цьому, відповідач-1 просить визнати причину пропуску строку на подачу заперечень поважною та прийняти їх до розгляду.
У судовому засіданні 02.05.2024 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про відмову в задоволенні клопотання відповідача-1 про залишення позову без розгляду, про продовження строку на подачу заперечень та про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Київську міську раду та відкладення підготовчого засідання.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
У частині 2 статті 43 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема: 1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення; 2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; 3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; 4) необґрунтоване або штучне об'єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою; 5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.
Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 08.05.2018 у справі №910/1873/17 та від 27.08.2021 у справі №914/2264/17.
Під зловживанням процесуальними правами, слід розуміти особливу форму господарського процесуального правопорушення, тобто недобросовісні дії учасників господарського процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснення суб'єктивних процесуальних прав учасників судового процесу та їх представників, та перешкоджанням діяльності суду по справедливому та своєчасному розгляду і вирішенню господарської справи, що також впливає на права інших учасників судового процесу стосовно безперешкодного і своєчасного вирішення спору.
Господарський процесуальний обов'язок сторони - це належна поведінка сторони в господарському судочинстві, що вимагається та забезпечується процесуальним законом, а також кореспондує суб'єктивному процесуальному праву суду.
Процесуальні права надані законом тим особам, які беруть участь у процесі для сприяння суду при розгляді справ, для сприяння їх правильному вирішенню, і кожного разу, коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, а задля досягнення якихось сторонніх цілей (для введення суду в оману, для затягування розгляду, для створення перешкод опоненту) вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним.
Водночас положення Господарського процесуального кодексу України не містять критеріїв визначення безпідставного або штучного позову, а тому однозначно встановити, що позов є штучним або завідомо безпідставним, без дослідження всіх обставин справи в їх сукупності, не вбачається за можливе.
Висновок про штучний характер позову або про те, що він є завідомо (для позивача) безпідставним, не повинен ґрунтуватися на припущеннях. В іншому разі висновок про те, що подання такого позову є зловживанням процесуальними правами, не буде переконливим і, відповідно, залишення позовної заяви без розгляду може бути розцінене як порушення права позивача на судовий захист.
У частині 1 статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, підставою звернення до господарського суду з позовом є порушення прав чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звертається з таким позовом. При цьому, реалізуючи своє право на судовий захист, позивач визначає зміст свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу та обґрунтовує підстави позову, виходячи з власного суб'єктивного уявлення про порушення, невизнання чи оспорювання своїх прав або охоронюваних законом інтересів, а також визначає спосіб захисту такого права.
У свою чергу, суд перевіряє доводи позивача і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відповідна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 12.07.2019 у справі № 910/16436/18, від 22.07.2019 у справі № 910/16407/18, від 05.09.2019 у справі № 910/16404/18 від 24.10.2019 у справі № 910/16413/18, від 14.06.2022 у справі № 910/10680/21.
Звернення із позовом у цьому випадку є реалізацією права на судовий захист в обраний позивачем спосіб. До того ж на стадії підготовчого провадження, без дослідження всіх обставин справи в їх сукупності, суд позбавлений можливості достеменно встановити усі обставини, що могли б свідчити про ознаки завідомої безпідставності та штучності цього позову, а тому визнання дій позивача зловживанням процесуальними правами в розумінні пункту 3 частини 2 статті 43 Господарського процесуального кодексу України та залишення з цих підстав позовної заяви без розгляду на стадії підготовчого провадження є обмеженням доступу до правосуддя, порушенням принципів рівності і змагальності. Відповідна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 18.11.2021 №910/4650/21, від 14.06.2022 у справі № 910/10680/21.
Крім того, подання позивачем нового позову є реалізацією передбаченого статтею 4 Господарського процесуального кодексу України права на звернення до господарського суду, і саме по собі звернення з таким позовом за недоведеності обставин, зазначених у частині 2 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, не свідчить про процесуальне зловживання своїми правами позивачем.
Отже, наведені відповідачем доводи щодо зловживання позивачем своїми процесуальними правами мають характер припущень, які не можуть бути покладені в основу судового рішення. Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 04.08.2020 у справі № 916/3416/19.
Враховуючи викладене вище, за результатом оцінки обґрунтування клопотання відповідача-1, суд не вбачає підстав для визнання дій позивача зловживанням процесуальними правами, а тому в задоволенні відповідного клопотання слід відмовити.
При цьому, виходячи з принципу верховенства права, з метою забезпечення принципу змагальності (стаття 13 ГПК України) та всебічного, повного і об'єктивного визначення обставин справи, які підлягають встановленню, суд дійшов висновку про наявність підстав для продовження ТОВ «Санворд Київ» строку для подачі заперечень та прийняття їх до розгляду.
Так, відповідно до статті 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Частиною 1 статті 11 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що при розгляді справи суд керується принципом верховенства права.
Відповідно до Копенгагенського документа (Документ Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру НБСЄ, 1990) "верховенство права не зводиться лише до формальної законності, яка забезпечує правильність та узгодженість процесу творення і впровадження в життя демократичного ладу, а означає також і справедливість, засновану на визнанні та повному сприйнятті людської особи як найвищої цінності та яку гарантовано інститутами, що забезпечують рамки для її якнайповнішого вираження".
Таким чином, дотримання принципу верховенства права перебуває у тісному взаємозв'язку з забезпеченням права на доступ до правосуддя, в тому числі з реалізацією принципу змагальності сторін, який означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (рішення у справі "Ruiz-Mateos проти Іспанії", п. 63).
Принцип змагальності сторін нерозривно пов'язаний і з принципом рівності сторін. Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що принцип рівності сторін у розумінні "справедливого балансу" між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно до другої сторони (рішення у справах "Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands" від 27 жовтня 1993 р., п. 33, та "Ankerl v. Switzerland" від 23 жовтня 1996 р., п. 38).
Разом з цим, враховуючи предмет та підстави позову, керуючись приписами статті 50 Господарського процесуального кодексу України суд прийшов до висновку про необхідність залучення Київської міської ради до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, оскільки рішення у даній справі може вплинути на її права та обов'язки.
25.06.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від ТОВ «Транселектромонтажбуд» надійшли додаткові пояснення у справі, в яких позивач зазначив, що він є законним землекористувачем земельної ділянки по вул. Зрошувальна, 17 з кадастровим номером 8000000000:63:324:010, посилаючись на те, що пунктом 1.8 договору від 26.03.2010 купівлі-продажу майнового комплексу передбачено, що до покупця переходить право користування на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:63:324:010) площею 2,8339, на якій розміщений об'єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для продавця договором оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003. Також позивач наголосив на тому, що його права та інтереси, як власника нежилих об'єктів по вул. Зрошувальній, 17 жодним чином не були враховані при складанні Технічної документації, а навпаки порушені так як розробка такої документації на підставі якої ТОВ «Санворд Київ» намагається отримати в оренду земельну ділянку порушує права ТОВ «Траселектромонтажбуд» як власника майнового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, оскільки останній, всупереч ст. 41 Конституції України, буде позбавлений можливості в повній мірі розпоряджатися нерухомим майном, що належить йому на праві власності
16.07.2024 до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від ТОВ «Санворд Київ» надійшли письмові пояснення, в яких відповідач-1 повторно зауважив на тому, що Верховним Судом в п. 4.12 мотивувальної частини постанови від 14.06.2023 р. по справі № 910/17777/19 зазначено, що з урахуванням рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, яке набрало законної сили, позивач не є землекористувачем земельної ділянки, яка є суміжною із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230, а будь-яке майно позивача в межах цієї ділянки відсутнє, при цьому відповідач-1 посилаючись на судові спори, які вже розглядались між сторонами, наголосив на тому, що позивач не надав жодних належних та допустимих доказів наявності права власності на будь-яке майно на цій ділянці.
У судовому засіданні 18.07.2024 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про прийняття письмових пояснень учасників справи до розгляду та виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті на 15.08.2024.
Судове засідання, призначене на 15.08.2024, не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Васильченко Т.В. на лікарняному.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.08.2024 призначено судове засідання у справі на 19.09.2024.
Під час розгляду справи по суті, у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України, оголошувались перерви, зокрема, до 11.03.2025.
Судове засідання, призначене на 11.03.2024, не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Васильченко Т.В. на лікарняному.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.03.2025 призначено судове засідання у справі на 27.03.2025.
У судовому засіданні 27.03.2025 представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задовольнити позов.
Інші учасники справи не направили своїх представників для участі в судовому засіданні, про дату, час, та місце проведення судового засідання повідомленні належним чином, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
За таких обставин, враховуючи, що відповідачі та третя особа були належним чином повідомлені про розгляд даної справи і не повідомили суду про причини неявки, суд на місці постановив розгляд справи по суті проводити за їх відсутності.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 27.03.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
Як зазначає позивач, пунктом 8 рішення Київської міської ради від 23.09.1999 № 27/529 «Про оформлення права користування земельними ділянками» оформлено Дочірньому підприємству «Транселектромонтаж» право тимчасового довгострокового користування на умовах оренди строком на 24 роки земельною ділянкою площею 2,83 га для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень на вул. Зрошувальній, 17 у Дарницькому районі у зв'язку з передачею на баланс дочірнього підприємства основних фондів відповідно до реєстру від 1997 року за рахунок земель, відведених згідно з рішеннями виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 19.05.1959 № 787 «Про відвід тресту «Променергоавтоматики» земельної ділянки під будівництво промислово-складської бази в Дарницькому районі» та від 02.10.1972. № 1563 «Про закріплення за Київським управлінням механізації №428 Міністерства монтажних та спеціальних робіт УРСР земельної ділянки по вул. Ремонтній у Дарницькому районі».
На виконання вказаного рішення, 14.06.2000 між Київської міською радою, як орендодавцем, та Дочірнім підприємством «Транселектромонтаж», як орендарем, правонаступником якого є Закрите акціонерне товариство «Транселектромонтаж», був укладений договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. за реєстровим № 1910 та зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів (далі - договір оренди земельної ділянки).
За умовами вищевказаного договору оренди земельної ділянки у користування ЗАТ «Транселектромонтаж» строком на 24 роки була передана земельна ділянка площею 2,8339 га, розташована за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень у межах, які були перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, який є невід'ємною частиною вказаного договору, з кадастровим номером 63324010.
26.03.2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Транселектромонтажбуд» (далі - ТОВ «Транселектромонтажбуд»), як покупцем, та Закритим акціонерним товариством «Транселектромонтаж», як продавцем, укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна (далі - договір), за умовами якого продавець продав, а покупець купив майновий комплекс, що складається з: головного корпусу та адміністративно-побутового приміщення (літ. А, Б) площею 2 222,8 кв.м., боксів ремонтних (літ. В) площею 489,5 кв.м., будівлі ремонтного цеху (літ. Г) площею 213,9 кв.м., будівлі матеріального складу (літ. Д) площею 303,1 кв.м., будівлі панельної збірної (літ. Ж) площею 305,2 кв.м., прохідної диспетчерської (літ. Л) площею 13,2 кв.м., напівпідземного складу ПММ, (літ. М) площею 107,1 кв.м., загальною площею 3 654,80 кв.м., що розташований за адресою м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
Згідно з пунктом 1.5 договору об'єкт належить продавцю на праві колективної власності на підставі свідоцтва про право власності на майновий комплекс серія МК № 010004030, виданого Головним управлінням з питань майна 10.08.2001 на підставі наказу № 526-В від 10.08.2001 та реєстраційного посвідчення, виданого Київським міським бюро технічної інвентаризації 04.10.2001, про що записано в реєстрову книгу № 10з-32 за реєстровим № 715-з.
Пунктом 1.8 договору встановлено, що до ТОВ «Транселектромонтажбуд» переходить право користування на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:63:324:010) площею 2,8339 га без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для продавця договором оренди земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. 14.06.2000 за реєстровим № 1910 та зареєстрованим Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 р. за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів.
02.04.2010 року Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна було зареєстровано право власності на майновий комплекс загальною площею 3654,80 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, за ТОВ «Транселектромонтажбуд», що підтверджується реєстраційним посвідченням № 017641 від 02.04.2010.
Як стверджує позивач, в силу приписів статті 120 Земельного кодексу України (у редакції чинній станом на 26.03.2010) до ТОВ «Транселектромонтажбуд» перейшло право користування на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:63:324:010) площею 2,8339 га, на якій розміщений об'єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для продавця договором оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003.
У той же час, ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі №7/74 про спонукання до виконання дій було затверджено мирову угоду, укладену між Відкритим акціонерним товариством "Укрстальконструкція" та Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Санворд-Україна", за змістом якої ВАТ "Укрстальконструкція" передає, а ТОВ ІІ "Санворд-Україна" приймає у власність в якості частини вкладу ВАТ "Укрстальконструкція" до свого статутного фонду металоконструкції в змонтованому вигляді виробничих приміщень закритого складу-ангару для зберігання збірно-розбірних будинків з легких металоконструкцій (з розташованими в них кран-балкою електричною вантажопідйомністю 3,2 тон, водопроводом, опаленням) загальною площею 1 404 кв.м., гараж на 4 авто загальною площею 126 кв.м., які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
13.04.2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О., на підставі ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі № 7/74, прийнято реєстраційне рішення № 29229802 про державну реєстрацію права власності на склад-ангар літ. 2Д та реєстраційне рішення № 29229016 про державну реєстрацію права власності на гараж літ. 2Г, що розташовані за адресою: місто Київ, вул. Зрошувальна, 17 за ТОВ ІІ "Санворд-Україна".
05.02.2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Санворд-Україна» (далі - ТОВ ІІ «Санворд-Україна»), як продавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" (далі - ТОВ «Санворд Київ»), як покупцем, був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош В.П., зареєстрований за № 247 (далі - договір № 247), за умовами якого ТОВ ІІ «Санворд-Україна» передає у власність, а ТОВ «Санворд Київ» приймає та оплачує відповідно до умов цього договору нерухоме майно, яке складається з гаража літ. 2Г площею 126 кв.м., який розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, та договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош В.П., зареєстрований за № 248 (далі - договір № 248), за умовами якого ТОВ ІІ «Санворд-Україна» передає у власність, а ТОВ «Санворд Київ» приймає та оплачує відповідно до умов цього договору нерухоме майно, яке складається зі складу-ангару літ. 2Д площею 1404 кв.м., який розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17. На підставі вказаних договорів № 247 та № 248 ТОВ «Санворд Київ» зареєструвало за собою право власності на гараж літ. 2Г площею 126 кв.м., який розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17 та склад-ангар літ. 2Д площею 1404 кв.м., який розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
Разом з тим, як стверджує позивач, Товариством з обмеженою відповідальністю «Санворд Київ» ініційовано інвентаризацію земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, за кадастровим номером 8000000000:63:324:0230, з метою обслуговування майна яке було зареєстровано за ним, подано клопотання до Київської міської ради щодо надання земельної ділянки у користування та, відповідно, укладення договору оренди.
Тоді як, на земельній ділянці за кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 щодо якої ТОВ «Санворд Київ» має намір укласти договір оренди, як зазначає позивач, знаходиться частина майнового комплексу, що належить ТОВ «Транселектромонтажбуд», а саме: будівля панельної збірної літ. Ж 305,2 кв.м. та складові частини об'єкта нерухомого майна - споруди: Гараж (Х), Майстерня (ХІІ), Трансформаторна підстанція КТН - 3007 (ХІІІ), що свідчить про порушення відповідачами прав ТОВ "Транселектромонтажбуд" законного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:010, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом та просить визнати недійсним договір купівлі-продажу №247, як такий, що суперечить приписам статті 331 та 376 Цивільного кодексу України, скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бригіди Володимира Олександровича, індексний номер: 29229016 від 13.04.2016 та запис про право власності 14140720 від 12.04.2016, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.), за Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Санворд-Україна»; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літош Валентини Петрівни індексний номер: 39532433 від 06.02.2018, та запис про право власності 24697245 від 05.02.2018, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.) за Товариством з обмеженою відповідальністю «Санворд Київ»; знести за власний рахунок гараж (126 кв.м.) літ. 2Г розташований на земельній ділянці по вул. Зрошувальна, 17 та привести вказану земельну ділянку у попередній стан.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 06.04.2021 у справі № 925/642/19 та інших.
Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції чинній на час державної реєстрації) передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до сталої та сформованої судової практики Верховного Суду державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 24.01.2020 у справі №910/10987/18.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" загальними засадами державної реєстрації прав є, серед іншого, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.
Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).
Відповідно до стаття 329 Цивільного кодексу України юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
Пунктом 9 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції чинній станом на 12.04.2016) державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
Як вбачається з матеріалів справи, підставою виникнення права власності у ТОВ ІІ «Санворд-Україна» на гараж літ. 2Г площею 126 кв.м., який розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17 була затверджена судовим рішенням - ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області у справі № 7/74 від 21.02.2006, мирова угода між ВАТ "Укрстальконструкція" та ТОВ ІІ "Санворд-Україна". Зі змісту мирової угоди вбачається, що ВАТ "Укрстальконструкція" передає, а ТОВ ІІ "Санворд-Україна" приймає у власність в якості частини вкладу ВАТ "Укрстальконструкція" до свого статутного фонду металоконструкції в змонтованому вигляді виробничих приміщень закритого складу-ангару для зберігання збірно-розбірних будинків з легких металоконструкцій (з розташованими в них кран-балкою електричною вантажопідйомністю 3,2 тон, водопроводом, опаленням) загальною площею 1 404 кв.м., гараж на 4 авто загальною площею 126 кв.м., які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
При цьому, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа № 910/1566/19 за позовом ТОВ "Транселектромонтажбуд" до ТОВ ІІ "Санворд-Україна", КП "Київський інститут земельних відносин", ГУ Держгеокадастру у м. Києві, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ТОВ "Санворд Київ" та Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання права власності ТОВ "Транселектромонтажбуд" на нерухоме майно - будівлю панельну збірну (літ. Ж), загальною площею 305,2 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17; скасування державної реєстрації земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:63:324:0230), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, в Державному земельному кадастрі, здійсненої 22.09.2017 державним кадастровим реєстратором Головного управління Держгеокадастру у м. Києві; визнання незаконними дій КП "Київський інститут земельних відносин" щодо складання технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель м. Києва в межах кварталу 63:324 обмеженого вул. Ремонтною та Зрошувальною у Дарницькому районі м. Києва, яка була затверджена директором M. К. Варламовим та Заступником директора сертифікованим інженером - землевпорядником Є. А. Тарнопольським.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2020 та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.09.2020, у задоволенні позову ТОВ "Транселектромонтажбуд" відмовлено.
При розгляді справи № 910/1566/19 судом, на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, було встановлено наявність підтвердженого права власності позивача на будівлю (панельна збірна (літ. Ж) загальною площею 305,2 кв.м.), проте не встановлено наявності невизнання або оспорювання відповідачами права позивача на вказану будівлю.
Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає у ній, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17 та від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18.
Розглядаючи вказаний спір (справа № 910/1566/19) та відхиляючи доводи позивача, на які він посилався в обґрунтування заявлених позовних вимог, суд зазначив, що ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі № 7/74 є чинною, тобто є чинним судовим рішенням, на підставі якого у ТОВ ІІ "Санворд-Україна" виникло право власності на об'єкти нерухомості - склад-ангар літера 2Д (1404 кв.м), гараж літера 2Г (126 кв.м), розташовані за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, буд. 17 та встановив, за результатом оцінки наданих доказів, що твердження позивача про те, що об'єкт, вказаний ТОВ ІІ "Санворд-Україна" у листі № 109 від 06.12.2016 як "тимчасова капітальна споруда господарського призначення" є саме будівлею панельною збірною, літ. Ж, загальною площею 305,2 кв.м, яка належить позивачу, є суб'єктивною думкою позивача, що не підтверджується належними та допустимими доказами.
Частиною 2 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
При цьому, частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Так, преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року в справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України" та від 28.11.1999 року в справі "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Христов проти України" від 19.02.2009 та "Пономарьов проти України" від 03.04.2008).
Беручи до уваги вказане, враховуючи, що ухвала Господарського суду Дніпропетровської області у справі № 7/74 від 21.02.2006 є чинною, суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бригіди Володимира Олександровича, індексний номер: 29229016 від 13.04.2016 та запису про право власності 14140720 від 12.04.2016, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.), за ТОВ ІІ «Санворд-Україна», а тому в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Поряд з цим, заперечуючи наведені вище обставини, встановлені у рішенні Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, позивач вказував на недійсність договору купівлі-продажу №247, як такого, що суперечить приписам статей 331 та 376 Цивільного кодексу України.
Захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Отже, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та / або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) відкрито провадження у справі, належним позивачем.
Особа, яка звертається до суду з позовом, реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 Господарського процесуального кодексу України право на судовий захист, вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про її порушене право та / або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Позивач звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке його право та / або охоронюваний законом інтерес порушене особою, до якої пред'явлений позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права / інтересу. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та / або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.
Положення частини другої статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
Цивільний закон визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вимога про визнання правочину недійсним може бути пред'явлена особами, визначеними у Цивільному кодексі України та інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів, а саме: однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною (не стороною правочину), тобто особою, чиї права та / або охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
При цьому, положення Цивільного кодексу України не дають визначення поняття «заінтересована особа». Зазначене поняття є оціночним, а тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись у кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом. Суди мають надати обґрунтовану оцінку доводам позивача про те, в чому саме полягає заінтересованість позивача щодо спірного правочину, які права та / або інтереси позивача (не сторони договору) порушує оспорюваний ним правочин.
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Отже, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22.
У даному випадку, судом встановлено, що під час розгляду справи №910/17777/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Транселектромонтажбуд» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Санворд-Україна» про визнання, в тому числі, договору купівлі-продажу № 247 від 05.02.2016, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош В. П. про продаж гаражу (126 кв.м) літ. 2Г за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17 судами встановлено та відображено у постанові Верховного Суду від 14.06.2023, що нерухоме майно, яке ТОВ «Санворд Київ» набув за спірними договорами (зокрема, договором № 247) не входить до складу об'єкту, який придбаний позивачем за договором від 26.03.2010. Крім того, встановлено, що з урахуванням рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, яке набрало законної сили, позивач не є землекористувачем земельної ділянки, яка є суміжною із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 і будь-яке майно позивача в межах цієї ділянки відсутнє. Вказані обставини не підлягають повторному доказуванню, як то регламентовано приписами частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому, під час розгляду справи №910/17777/19 на підставі висновку експертів №31-01/23 складеного за результатами проведення комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 31.01.2023 встановлено, що майно ТОВ "Санворд Київ", що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, в межах земельної ділянки з кадастровим номером: 8000000000:63:324:0230, а саме - будівля "Гараж літера 2Г" та будівля "Склад-ангар літера 2Д", відповідають критеріям віднесення до нерухомого майна, встановленим нормативними актами, та, відповідно, є об'єктами нерухомого майна.
З огляду на зазначене, дотримуючись наведених приписів процесуального та матеріального права, виходячи з принципу правової визначеності, суд дійшов висновку про недоведеність ТОВ «Транселектромонтажбуд» факту наявності порушеного права позивача укладеним договором купівлі-продажу № 247.
Водночас, судом врахований інтерес позивача на правовий захист свого права користування земельною ділянкою, в межах якої перебуває його нерухоме майно.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 під охоронюваним законом інтересом необхідно розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено іншою особою та зазначає, які саме дії необхідні для відновлення порушеного права, в свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і, у разі встановлення порушеного права, з'ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб. Якщо в результаті розгляду справи виявиться, що порушення відсутнє чи обраний позивачем спосіб захисту не відповідає характеру порушеного права чи інтересу, суд має відмовити у позові.
Заінтересованість особи у вирішенні спору повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача (постанова Верховного Суду від 20.02.2019 у справі №522/3665/17).
Заінтересованість повинна мати об'єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому.
Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004. Поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Законний інтерес, який підлягає судовому захисту, має такі ознаки: (а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; (б) пов'язанний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; (в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; (г) є персоналізованим (суб'єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово "її"). Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду в справі №522/3665/17, та в справі № 810/1110/18.
У даному спорі, позивач посилаючись на принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, у статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України), який визначає, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття, посилається на порушення його законного права вільно володіти земельною ділянкою.
Згідно з частиною 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі" до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.
Тобто особа, яка набула право власності на це нерухоме майно, фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно. Ця правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 915/672/17, від 17.04.2018 у справі № 922/2883/17, від 30.05.2018 у справі № 908/1990/17, від 05.06.2018 у справі № 920/717/17, від 20.06.2018 у справі № 913/661/17, від 27.06.2018 у справі № 921/613/17-г/17, від 05.09.2018 у справі № 904/9027/17, від 04.10.2018 у справі № 904/326/18, від 04.06.2019 у справі № 914/1925/18, від 26.11.2019 у справі № 917/92/19.
Подібна правова позиція, що у розумінні наведених положень законодавства при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду (відповідно до договору, який містить необхідні за законом істотні умови), право попереднього власника або користувача припиняється в силу прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки, відповідно, новий власник об'єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває право оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов'язанні, викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/3655/17, від 05.09.2018 у справі № 904/9027/17, від 07.11.2018 у справі № 910/20774/17, від 29.11.2018 у справі № 915/1416/17, від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 27.02.2019 у справі № 913/661/17 від 06.03.2019 у справі № 914/2687/17, від 04.06.2019 у справі № 914/1925/18, від 26.11.2019 у справі № 917/92/19.
Ураховуючи викладене, після відчуження об'єкта нерухомості, розташованого на орендованій земельній ділянці, договір оренди землі у відповідній частині припиняється щодо відчужувача, однак діє на тих самих умовах стосовно нового власника нерухомості, який з моменту набуття такого права набуває також право оренди земельної ділянки, на якій це майно розміщене, а отже й відповідні права та обов'язки. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 920/675/17, від 26.11.2019 у справі № 917/92/19, від 18.02.2020 у справі № 907/132/19.
Таким чином, після проведення державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомості та переходу до нового власника відповідно до статей 120 ЗК України та 377 ЦК України прав і обов'язків орендаря земельної ділянки за договором оренди землі, новий власник звертається до державного реєстратора для проведення державної реєстрації відповідного права оренди на підставі поданого ним чинного договору оренди землі.
Як наголошує позивач, 14.06.2000 між Київської міською радою, як орендодавцем, та Дочірнім підприємством «Транселектромонтаж», як орендарем, правонаступником якого є Закрите акціонерне товариство «Транселектромонтаж», (попередній орендар) був укладений договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. за реєстровим № 1910 та зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів (далі - договір оренди земельної ділянки).
За умовами вищевказаного договору оренди земельної ділянки у користування ЗАТ «Транселектромонтаж» строком на 24 роки була передана земельна ділянка площею 2,8339 га, розташована за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень у межах, які були перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, який є невід'ємною частиною вказаного договору, з кадастровим номером 63324010.
26.03.2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Транселектромонтажбуд» (далі - ТОВ «Транселектромонтажбуд»), як покупцем, та Закритим акціонерним товариством «Транселектромонтаж», як продавцем, укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна (далі - договір), за умовами якого продавець продав, а покупець купив майновий комплекс, що складається з: головного корпусу та адміністративно-побутового приміщення (літ. А, Б) площею 2 222,8 кв.м., боксів ремонтних (літ. В) площею 489,5 кв.м., будівлі ремонтного цеху (літ. Г) площею 213,9 кв.м., будівлі матеріального складу (літ. Д) площею 303,1 кв.м., будівлі панельної збірної (літ. Ж) площею 305,2 кв.м., прохідної диспетчерської (літ. Л) площею 13,2 кв.м., напівпідземного складу ПММ, (літ. М) площею 107,1 кв.м., загальною площею 3 654,80 кв.м., що розташований за адресою м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
Пунктом 1.8 договору встановлено, що до ТОВ «Транселектромонтажбуд» переходить право користування на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:63:324:010) площею 2,8339 га без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для продавця договором оренди земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. 14.06.2000 за реєстровим № 1910 та зареєстрованим Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 р. за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів.
Згідно статті 126 Земельного кодексу право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
При цьому, відповідно до положень статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Під час розгляду справи позивач не надав суду доказів реалізації свого права після проведення державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомості та переходу до нового власника відповідно до статей 120 ЗК України та 377 ЦК України прав і обов'язків орендаря земельної ділянки за договором оренди землі від 28.07.2000 № 63-6-00003 шляхом звернення до державного реєстратора для проведення державної реєстрації відповідного права оренди на підставі вищезазначеного договору оренди землі.
У той же час, згідно наявної в матеріалах справи копії рішення Київської міської ради № 610/4048 від 29.04.2010 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003», яке є чинним і не скасовано у встановленому порядку, договір оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003, на який посилається позивач, було розірвано, тобто дія договору припинена.
Відтак, відсутні правові підстави вважати, що права позивача на землю на момент вчинення оспорених ним дій є порушеними, про що вже зазначалось позивачу під час розгляду справи №910/17777/19.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що позивач порушення його прав або охоронюваних законом інтересів відповідачами не довів, адже матеріали справи не містять доказів перешкоджання відповідачами позивачу в оформленні такого права, тим більш, що під час розгляду справи №910/17777/19 судами встановлено, що нерухоме майно, яке ТОВ «Санворд Київ» набув за спірним договором не входить до складу об'єкту, який придбаний позивачем за договором від 26.03.2010 та, з урахуванням рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, яке набрало законної сили, встановлено, що позивач не є землекористувачем земельної ділянки, яка є суміжною із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 і будь-яке майно позивача в межах цієї ділянки відсутнє, а відтак наявність підстав визнання вказаного договору недійсним судом не встановлена, що зумовлює відмову в позові в цій частині.
Відповідно до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
Оскільки спірне рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літош Валентини Петрівни індексний номер: 39532433 від 06.02.2018 щодо реєстрації права власності на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.) за Товариством з обмеженою відповідальністю «Санворд Київ» було прийнято на підставі договору купівлі-продажу № 247, підстав недійсності якого у межах даної справи судом не встановлено, суд дійшов висновку про відмову в позові в частині скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літош Валентини Петрівни індексний номер: 39532433 від 06.02.2018 та запису про право власності 24697245 від 05.02.2018, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.) за Товариством з обмеженою відповідальністю «Санворд Київ».
Не підлягає задоволенню і вимога позивача про знесення за власний рахунок гаража (126 кв.м.) літ. 2Г, розташованого на земельній ділянці по вул. Зрошувальна, 17 та приведення вказаної земельної ділянки у попередній стан.
Так, власник має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає йому користуватися і розпоряджатися своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі №904/1270/22.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Такий спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника (титульного володільця), які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.02.2024 у справі №904/4267/22, від 13.09.2022 у справі №910/9727/21 та від 23.05.2023 у справі №916/743/20.
Відповідно до положень статті 391 Цивільного кодексу України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Отже, позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з негаторним позовом, зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 26.03.2024 у справі №911/1375/22, від 13.09.2022 у справі №910/9727/21 та від 25.05.2021 у справі №910/91/20.
З урахуванням обставин, встановлених судами у межах розгляду справ №910/17777/19 та №910/1566/19, наведених судом вище, які за приписами частини 4 статті 75 ГПК України не потребують доказування під час розгляду даної справи, ТОВ «Транселектромонтажбуд» не володіє будь-яким майном у межах земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230, та не є користувачем суміжної ділянки, що, у свою чергу, нівелює наявність у позивача передумов реалізації судового захисту через звернення із негаторним позовом.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Аналогічні правові висновки містяться в постанові Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до частини четвертої статті 11 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Позивачем під час розгляду справи не доведено факту порушення його прав відповідачами під час вчинення оспорюваних дій, а наведені в заявах по суті доводи фактично зводяться до оспорення ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі №7/74 про затвердження мирової угоди, за якою за ТОВ ІІ "Санворд-Україна" було зареєстровано право власності на: склад-ангар, літера 2Д загальною площею 1404 кв.м., що знаходиться по вул. Зрошувальній, 17 у м. Києві (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 900766680363) та гараж, літера 2Г загальною площею 126 кв.м., що знаходиться по вул. Зрошувальній, 17 у м. Києві (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 900720580363) та переоцінку фактів, встановлених під час розгляду справ №910/1566/19 та №910/17777/19, за участю тих же самих осіб, що не відповідає принципу правової визначеності.
Суд зауважує, що преюдиційність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
При цьому, наведені в постанові Верховного Суду від 16.10.2024 у справі №910/9782/20, в якій позивачу було відмовлено в задоволенні позову про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради № 610/4048 від 29.04.2010 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003», висновки про те, що після відчуження нерухомості, розташованої на орендованій земельній ділянці, договір оренди землі у відповідній частині припинився щодо відчужувача, однак діє на тих самих умовах стосовно нового власника нерухомості, який з моменту набуття такого права набуває також право оренди земельної ділянки, на якій це майно розміщене, а отже й відповідні права та обов'язки, жодним чином не спростують встановлених обставин того, що ТОВ «Транселектромонтажбуд» не володіє будь-яким майном у межах земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 та не є користувачем суміжної ділянки, що встановлено під час розгляду справ №910/1566/19 та №910/17777/18.
Водночас, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
Суд також зважає, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.05.2023 у справі №924/1351/20(924/214/22).
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Беручи до уваги вищевикладене в сукупності, оцінивши подані докази, вимоги та заперечення учасників справи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
При цьому, суд не приймає до уваги заяву відповідача-1 про застосування строку позовної давності, оскільки перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №910/14803/17 та від 23.07.2019 у справі №910/9077/18).
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 202, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 17.11.2025.
СуддяТ.В. Васильченко