ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
12 листопада 2025 року Справа № 906/212/24
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Мельник О.В. , суддя Гудак А.В.
секретар судового засідання Ткач Ю.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Житомирської області від 24.07.2025 у справі № 906/212/24 (суддя Тимошенко О.М., повний текст рішення складено 24.07.2025)
за позовом Керівника Коростенської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Олевської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Олевське орендне підприємство теплових мереж"
про визнання недійсним договору безоплатного користування майном, застосування наслідків недійсності правочину, стягнення збитків у розмірі 952 492, 56 грн
за участю представників:
прокурор - Рункевич І.В.;
позивача - не з'явився;
відповідача - не з'явився;
Керівник Коростенської окружної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Житомирської області із позовом в інтересах держави в особі Олевської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Олевське орендне підприємство теплових мереж" (далі - ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж") з вимогами про:
- визнання недійсним договору безоплатного користування майном від 08.09.2016, укладеного між Олевською міською радою та ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж";
- зобов'язання відповідача повернути територіальній громаді в особі Олевської міської ради майно згідно з переліком, зазначеним у пункті 2 прохальної частини позовної заяви;
- стягнення з відповідача на користь Олевської міської ради 952 492, 56 грн заподіяних їй збитків, а саме доходу (орендної плати), який територіальна громада могла б реально одержати у разі виконання вимог закону та укладення договору оренди комунального майна, що використовується товариством.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір безоплатного користування майном від 08.09.2016 укладено з порушеннями ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ст. 5 Закону України "Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності". Відповідач повинен використовувати об'єкти зовнішніх мереж та споруди водопостачання та каналізації м. Олевськ, які є комунальною власністю, на підставі договору оренди, сплачуючи за це орендну плату, нараховану відповідно до Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786. Тому оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним на підставі ч. ч. 1, 5 ст. 203, ст. 215 ЦК України, спірне майно - поверненню, а 952 492, 56 грн збитків (доходів, які територіальна громада могла б реально одержати у разі виконання вимог закону та укладення договору оренди спірного майна) відшкодуванню до місцевого бюджету.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 16.09.2024, яке залишене без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2024, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір безоплатного користування майном від 08.09.2016, укладений між Олевською міською радою та ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж"; зобов'язано відповідача повернути територіальній громаді в особі Олевської міської ради майно (згідно переліку), стягнуто з відповідача на користь Олевської міської ради 884454,48 грн заподіяних збитків та 19 328, 98 грн судового збору. В іншій частині в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що чинним законодавством не передбачено права передачі комунального майна в безоплатне користування (позичку), права передачі комунального майна в оперативне управління установам (організаціям), які не були утворені відповідним компетентним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні, а спірне майно могло бути передано в користування господарському товариству виключно на умовах оренди. Положеннями Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" визначено порядок передачі комунального майна в оренду, який не був дотриманий при укладенні оспорюваного договору, останній не містить ознак та істотних умов договору оренди, а тому на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним.
Також суд першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що обґрунтованим і таким, що підлягає стягненню з відповідача розмір збитків (упущеної вигоди) є 884 454,48 грн за період з березня 2017 до серпня 2023, тоді як вимога про стягнення 68 034, 96 грн упущеної вигоди задоволенню не підлягає через сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі.
Постановою Верховного Суду від 02.04.2025 касаційну скаргу ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2024 та рішення Господарського суду Житомирської області від 16.09.2024 у справі № 906/212/24 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що застосувавши позовну давність лише до вимог про стягнення збитків, суди попередніх інстанцій не встановили та не дослідили обставини щодо початку перебігу позовної давності за вимогами про визнання договору недійсним, а також обставини щодо переривання, зупинення або продовження позовної давності, у зв'язку з чим не надали висновків щодо наявності/відсутності правових підстав для застосування наслідків спливу позовної давності до вимог про визнання недійсним договору безоплатного користування майном від 08.09.2016. За таких обставин, суди як першої, так і апеляційної інстанції, дійшли передчасного висновку про часткове задоволення позовних вимог, не з'ясувавши всі обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору в цій частині.
Касаційний господарський суд зазначив, що під час нового розгляду справи, суду необхідно встановити обставини щодо початку та закінчення нарахування спірних сум з урахуванням строків виконання зобов'язання, встановлених договором, дати їм належну юридичну оцінку і в залежності від встановленого та у відповідності з вимогами чинного законодавства вирішити спір з належним обґрунтуванням мотивів та підстав такого вирішення у судовому рішенні.
Оскільки задоволення похідних вимог прокурора - про зобов'язання відповідача повернути майно та про стягнення з відповідача збитків залежить від задоволення основної вимоги про визнання договору недійсним, колегія суддів вважає, що розгляд інших доводів касаційної скарги, зокрема, щодо застосування наслідків недійсності правочину у вигляді односторонньої реституції та стягнення збитків є передчасним.
Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 14.07.2025 за клопотанням прокурора закрито провадження у справі в частині вимоги про повернення майна у зв'язку з відсутністю предмету спору, оскільки майно було повернуто позивачу за актом приймання передачі від 26.02.2025.
За результатом нового розгляду, рішенням Господарського суду Житомирської області від 24.07.2025 в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що оскільки оспорюваний договір не містить істотних умов договору, які є обов'язковими, для договору концесії чи для договору оренди об'єктів централізованого водо-теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності, тому оспорюваний договір не є договором оренди чи концесії, відтак при укладенні договору безоплатного користування майном сторони цього договору не були пов'язані з вимогами законів, якими прокурор обґрунтовує позов, тому недотримання вимог вищевказаних законів під час укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. Також не наведено чинної на момент укладення договору норми, яка б забороняла укладати оспорюваний договір. Оскільки суд у цьому рішенні дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині визнання договору недійсним, похідна вимога про стягнення збитків задоволенню також не підлягає.
До Північно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Житомирської області від 24.07.2025 у справі № 906/212/24, в якій прокурор просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове, яким позов задоволити.
Доводи апеляційної скарги зводяться до наступних аргументів:
- судом першої інстанції не враховано, що вимоги чинного законодавства не передбачають правових підстав безоплатної передачі комунального майна в користування приватним суб'єктам господарювання;
- при ухваленні рішення судом не враховано, що правові, економічні та організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній та комунальній власності, а також передачею права на експлуатацію такого майна; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній та комунальній власності урегульовано положеннями Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Оскаржуваний договір не відповідає вимогам вказаного закону;
- передача майна у користування відбулась з порушенням процедури такої передачі, встановленої ст. 7 Закону України "Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (без проведення конкурсу на право отримання в оренду чи концесію об'єктів у сферах тепло-, водопостачання та водовідведення);
- чинним законодавством не передбачено права передачі комунального майна в безоплатне користування (позичку), права передачі комунального майна в оперативне управління установам (організаціям), які не були утворені відповідним компетентним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні, а спірне майно могло бути передано в користування господарському товариству виключно на умовах оренди;
- договір від 08.09.2016 укладено з порушенням вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності", а тому на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним;
- фактичне повернення майна та подальше закриття провадження в цій частині не є підставою для відмови у частині позовних вимог про визнання недійсним указаного договору, оскільки визнання правочину недійсним має самостійне юридичне значення, зокрема для унеможливлення будь-яких правових наслідків, які можуть випливати з нього у майбутньому;
- ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" мало б сплатити в дохід Олевської територіальної громади за використання протягом спірного періоду комунального майна орендних платежів на суму 952 489, 44 грн, згідно долучених до матеріалів справи розрахунків.
Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи № 906/212/24 у складі головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Гудак А.В., суддя Мельник О.В.
Листом від 14.08.2025 Північно-західний апеляційний господарський суд витребував матеріали справи з Господарського суду Житомирської області.
28.08.2025 до суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.09.2025 відкрито провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Житомирської області від 24.07.2025 у справі № 906/212/24. Розгляд апеляційної скарги призначено на 15.10.2025 о 14:30 год.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.10.2025 відкладено розгляд справи на 05.11.2025 о 14:10 год.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.11.2025 відкладено ухвалення та проголошення судового рішення у справі на 12.11.2025 о 15:00 год.
Олевська міська рада надіслала до суду клопотання про розгляд справи без її участі.
ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" надіслало до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідач зазначає наступне:
- Закон України "Про місцеве самоврядування" розділяв поняття користування та оренду, як два різних поняття, та дозволяв передавати об'єкти комунальної власності як і в користування (безоплатне користування - позика) так і в оренду (платне користування). Вирішувати чи передавати майно в користування (безоплатне користування - позика) чи оренду (платне користування) належить до повноважень самого органу місцевого самоврядування;
- рішенням Олевської міської ради № 193 від 08.09.2016 "Про передачу в користування майна комунальної власності Олевської територіальної громади" було вирішено передати саме в користування комунальне майно (безоплатне користування - позика), а не в оренду (платне користування). Вказане рішення ніким не оскаржено та не скасовано. За таких обставин, посилання позивача на те, що використовувати об'єкти зовнішніх мереж та споруди водопостачання та каналізації м. Олевськ, які є комунальною власністю, відповідач мав лише на підставі договору оренди є безпідставними;
- щодо твердження прокурора, що оспорюваний договір не містить істотних умов договору, які є обов'язковими для договору концесії чи для договору оренди об'єктів централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності, то відповідач погоджується із висновком суду першої інстанції, що при укладенні договору безоплатного користування майном сторони цього договору не були пов'язані з вимогами законів, якими прокурор обґрунтовує позов, тому недотримання вимог вищевказаних законів під час укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним;
- оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині визнання договору недійсним, тому похідна вимога про стягнення збитків задоволенню не підлягає. Крім того, обов'язковою передумовою відповідальності у вигляді збитків є вина особи, яка їх заподіяла, однак судом першої інстанції правомірно не встановлено такої вини відповідача;
- позивачем були пропущені строки позовної давності, які відповідач просив застосувати. Також позивач просив застосувати реституцію як санкції (покарання) лише для однієї з сторін правочину.
Прокурор в судових засіданнях підтримав доводи апеляційної скарги, просить задоволити її вимоги.
Представник відповідача в судових засіданням заперечив доводи апеляційної скарги, просить відмовити в її задоволенні.
Інші учасники справи в судові засідання не з'явилися, про день, час та місце судового розгляду повідомлялися належним чином.
Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення всіх учасників справи про день, час та місце розгляду справи, явка представників учасників судового процесу в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу в даному судовому засіданні за наявними матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, заслухавши в судових засіданнях прокурора та представника відповідача, зазначає наступне.
Як встановлено апеляційним судом, рішенням Олевської міської ради від 08.09.2016 № 193 "Про передачу в користування майна комунальної власності Олевської територіальної громади" вирішено після виконання рішення Олевської міської ради VII скликання від 08.09.2016 № 192 "Про повернення майна комунальної власності на баланс міської ради" передати ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" в користування майно комунальної власності, а саме: майнові комплекси з водопостачання та водовідведення, житлового фонду та спецавтомобіль ГАЗ -53, державний номер 42-57, загальною вартістю 21 789 550,00 грн, в тому числі житлового фонду балансовою вартістю 21 095 661,17 грн, а також котельню загальною вартістю 107 989,00 грн, до моменту визначення переможця на право оренди цілісних майнових комплексів, а в частині житлового фонду - до моменту визначення управителів багатоквартирних будинків, а також уповноважено міського голову підписати угоду про користування майном комунальної власності.
08.09.2016 між Олевською міською радою (наймодавець) та ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" (наймач) укладено договір безоплатного користування майном (далі - договір), згідно з пунктом 1.1 якого наймодавець на виконання рішення сесії міської ради № 193 від 08.09.2016 "Про передачу в користування майна комунальної власності Олевської територіальної громади" передає в безоплатне тимчасове користування наймачу майно, що належить до комунальної власності територіальної громади міста, а останній зобов'язується повернути те саме майно після закінчення дії даного договору в такому само стані, з урахуванням нормального фізичного зносу.
Відповідно до пункту 1.3 договору майно передається з метою надання житлово-комунальних послуг з централізованого водопостачання, водовідведення, теплопостачання та обслуговування житлового фонду.
Пунктом 2.1 договору передбачено, що підписання договору та акту приймання-передачі майна засвідчує факт передачі майна наймодавцем наймачу.
Згідно з пунктом 2.3 договору після закінчення строку дії даного договору або у разі припинення цього договору майно повертається наймодавцю. Майно вважається поверненим наймодавцю з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі.
Згідно з підпунктом 3.1.4 пункту 3.1 договору після закінчення строку дії договору або у разі припинення договору наймач зобов'язується повернути наймодавцеві майно у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його у користування, з врахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати наймодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) майна з вини наймача.
Цей договір укладено на термін, визначений рішенням сесії міської ради від 08.09.2016 № 193 "Про передачу в користування майна комунальної власності Олевської територіальної громади", про що наймодавець попереджає наймача в письмовій формі за один місяць (пункт 4.1 договору). Зміни і доповнення до цього договору допускаються за взаємної згоди сторін (пункт 4.2 договору).
08.09.2016 на підставі трьох актів прийому-передачі основних засобів на об'єктах теплопостачання від 08.09.2016 Олевська міська рада передала, а ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" прийняло у користування за цим договором майно у кількості та вартістю згідно з переліком, наведеним у актах приймання-передачі майна.
На підтвердження того, що спірне майно було передано відповідачу в безоплатне тимчасове користування, свідчать наявні в матеріалах справи копії листів Олевської міської ради від 20.11.2018 № 2960, від 13.12.2018 № 3170, від 14.11.2018 № 2914.
Рішенням Олевської міської ради від 21.11.2023 № 1436 "Про повернення майна комунальної власності з безоплатного користування ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" вирішено повернути з безоплатного користування ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" та взяти на баланс Олевської міської ради майно комунальної власності, згідно з додатком № 1; розірвати договір безоплатного користування майном від 08.09.2016, укладений між Олевською міською радою та ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" згідно з абз. 4 пункту 4.3 договору шляхом укладення додаткової угоди; доручити комісії провести приймання-передачу майна, акти прийому-передачі підписати після 15.04.2024 та подати їх на затвердження міському голові.
Рішенням Олевської міської ради від 21.11.2023 № 1437 "Про передачу комунального майна на праві господарського відання" вирішено передати Комунальному підприємству "Олевськ-Комунальник" Олевської міської ради на праві господарського відання та на баланс майно, згідно з додатком; комісії після 15.04.2024 здійснити заходи щодо передачі майна, визначеного у додатку цього рішення; Комунальному підприємству "Олевськ-Комунальник" Олевської міської ради прийняти в господарське відання майно комунальної власності територіальної громади Олевської міської ради, зазначене в додатку до цього рішення, згідно акту приймання-передачі.
Однак, за даними позивача, додаткової угоди щодо розірвання договору від 08.09.2016 сторони не підписували, все майно, яке було передано відповідачу на підставі спірного договору, перебуває у його фактичному безоплатному користуванні, жодних актів про повернення Олевській міській раді майна не укладалося, рішення останньої від 21.11.2023 № 1436 та від 21.11.2023 №1437 залишилися не виконаними.
Відповідно до акту приймання-передачі основних засобів від 26.02.2025, майно, яке передано згідно договору безоплатного користування майном від 08.09.2016 було повернуто Олевській міській раді.
Відповідно до актів приймання-передачі основних засобів від 17.03.2025 спірне майно передано на праві господарського відання КП "Олевськ-Комунальник" Олевської міської ради з метою надання населенню послуг водопостачання, водовідведення та теплопостачання.
Предметом позову у даній справі є вимоги керівника Коростенської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Олевської міської ради до ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" про визнання недійсним договору безоплатного користування майном від 08.09.2016 та стягнення з відповідача на користь Олевської міської ради 952 492, 56 грн заподіяних їй збитків, а саме доходу (орендної плати), який територіальна громада могла б реально одержати у разі виконання вимог закону та укладення договору оренди комунального майна, що використовується товариством.
Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі позивача.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Частинами 3, 4 ст. 53 ГПК України унормовано, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
За положеннями ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Питання участі прокурора у цій справі апелянтом не оскаржується. Натомість останній звертає увагу на неналежності відповідача у даній справі, оскільки вважає, що саме Олевська міська рада вчинила правочин (уклала договір безоплатного користування майном від 08.09.2016) без необхідного обсягу цивільної дієздатності, через її протиправні дії було допущено порушення норм чинного законодавства.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (ч. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Пункт 8 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" зазначає, що право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів.
Частиною 1 ст. 62 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб.
Прокурор посилається на те, що використання комунального майна відповідачем без відповідної правової підстави ослаблює економічну основу територіальної громади, в значній мірі стримує наповнення місцевого бюджету, що в свою чергу позбавляє можливості здійснювати благоустрій, використовувати кошти на інші необхідні потреби територіальної громади. Правовідносини, пов'язані з використанням комунального майна, становлять суспільний інтерес, а набуття речових прав на нього всупереч встановленому законодавством порядку такому суспільному інтересу не відповідає. Враховуючи, що спірне комунальне майно призначене для забезпечення населення послугами з водопостачання, теплопостачання та водовідведення, використання його відповідачем без належних правовстановлюючих документів не сприяє якісному та стабільному забезпеченню населення відповідними комунальними послугами.
Прокурор зазначив, що органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні повноваження у спірних правовідносинах є саме Олевська міська рада, яка від імені та в інтересах територіальної громади здійснює право власності цілісним майновим комплексом по водопостачанню та водовідведенню, теплопостачанню.
Як встановлено апеляційним судом, Коростенська окружна прокуратура зверталася до Олевської міської ради з повідомленням № 52/3-1013вих-24 від 30.01.2024 щодо виявлених порушень законодавства з метою з'ясування вжиття органом місцевого самоврядування заходів щодо захисту порушених інтересів держави та повернення комунального майна.
У відповідь на повідомлення прокуратури Олевська міська рада надіслала лист від 05.02.2024 № 340, у якому зауважила про створення КП "Олевськ - Комунальник" Олевської міської ради з метою надання громаді комунальних послуг різного профілю, водночас зі сторони ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" намірів повернення майна не було; зазначила, що заходи з метою відновлення стану законності порушених інтересів держави не вживались, позови до суду з цих підстав не подавались у зв'язку з тим, що сплата судового збору призведе до збитків місцевому бюджету; просила прокуратуру здійснити представництво її законних інтересів в судовому порядку.
В той же час, листом від 31.01.2024 № 52/3-1072вих-24, з метою встановлення підстав для вжиття заходів представницького характеру Коростенська окружна прокуратура звернулася до Олевської міської ради з проханням надати інформацію та детальний розрахунок заподіяних міській раді збитків для звернення до суду з відповідним позовом.
У відповідь Олевська міська рада надіслала прокуратурі лист від 01.02.2024 № 323, у якому вказала, що ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" мало б сплатити в дохід громади за використання протягом 2016 - 2023 років комунального майна орендних платежів на суму 952 492, 56 грн.
На виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" Коростенська окружна прокуратура надіслала Олевській міській раді повідомлення про пред'явлення позову до суду.
Таким чином, оскільки Олевською міською радою не було вжито цивільно-правових заходів щодо захисту та відновлення порушених прав та інтересів територіальної громади, хоча відповідні порушення вказаний орган усвідомлював, заявлений прокурором позов спрямований на виконання конституційної функції прокуратури як органу держави, а отже поданий правомірно та відповідно до ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" в інтересах держави в особі Олевської міської ради.
Щодо суті спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з приписами ч. 1-5 ст. 203 ГПК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Як встановлено судами, між Олевською міською радою та ТОВ "Олевське орендне підприємство теплових мереж" було укладено договір безоплатного користування майном від 08.09.2016.
За приписами ст. 827 ЦК України, за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.
Станом на момент укладення вищевказаного договору організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, регулював Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-XII, який втратив чинність на підставі Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ.
Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ, згідно з п.1 його Прикінцевих та перехідних положень, введено в дію з 01.02.2020. При цьому п. 2 Прикінцевих та перехідних положень визначено, що договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п'ятим частини другої статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.
Отже, до спірних правовідносин слід застосовувати положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-XII у редакції, чинній на дату укладення договору - 08.09.2016 (далі Закон від 10.04.1992 № 2269-XII).
Згідно з ст. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (тут і далі - у редакції станом на дату укладення договору від 08.09.2016), орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Згідно зі ст. 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відносини щодо оренди державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань, якщо їх нарахування передбачено законодавством; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна (ч. 1 ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").
Відповідно до ч. 1-3 ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об'єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим (для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим), та органами місцевого самоврядування (для об'єктів, що перебувають у комунальній власності) на тих самих методологічних засадах, як і для об'єктів, що перебувають у державній власності. Орендна плата, встановлена за відповідною методикою, застосовується як стартова під час визначення орендаря на конкурсних засадах. Строки внесення орендної плати визначаються у договорі.
Частиною 1 ст. 6 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що відносини оренди об'єктів централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності, регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності".
Згідно зі ст. 3 Закону України "Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (тут і далі - у редакції станом на дату укладення договору від 08.09.2016), рішення про передачу в оренду чи концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності, приймають стосовно об'єктів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади села, селища, міста, - відповідні сільські, селищні, міські ради.
Відповідно до ст. 5 Закону України "Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності", передача об'єкта у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебуває у комунальній власності, в оренду чи концесію здійснюється за ініціативою фізичних та юридичних осіб, які можуть бути орендарями чи концесіонерами відповідно до Закону, або виконавчих органів сільських, селищних, міських рад чи місцевих органів виконавчої влади.
Заяву (подання), в якій міститься ініціатива щодо передачі об'єкта у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебуває у комунальній власності, в оренду чи концесію, заінтересовані особи (органи) подають відповідній раді, визначеній статтею 3 цього Закону, для розгляду на черговій сесії ради. За результатами розгляду заяви (подання) рада приймає рішення про пропозицію передачі об'єкта у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення в оренду чи концесію або про відмову в його передачі в оренду чи концесію.
При прийнятті рішення про пропозицію щодо передачі об'єкта у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебуває у комунальній власності, в оренду чи концесію або про відмову в його передачі в оренду чи концесію одержання висновків органів Антимонопольного комітету України про можливість оренди чи концесії та про умови договору оренди чи концесії не є обов'язковим.
У разі прийняття відповідною радою, визначеною статтею 3 цього Закону, рішення про пропозицію передачі в оренду чи концесію об'єкта у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебуває у комунальній власності, здійснюється організаційно-технічна підготовка цього об'єкта до передачі відповідно в оренду чи концесію. Після завершення такої підготовки оголошується конкурс на право отримання об'єкта в оренду чи концесію.
Порядок та умови проведення конкурсу на право отримання в оренду чи концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення визначено ст.7 Закону України "Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності".
За змістом ч. 1 ст. 8 Закону України "Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності", істотними умовами договору оренди чи концесії об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, крім визначених законами України "Про концесію" і "Про оренду державного та комунального майна", є: порядок та умови відновлення переданого в оренду чи концесію об'єкта централізованого тепло-, водопостачання і водовідведення та його повернення; порядок та умови списання (виведення з експлуатації) майна в складі об'єкта оренди, концесії; обов'язок орендаря, концесіонера щодо страхування взятого в оренду чи концесію об'єкта тепло-, водопостачання і водовідведення; обов'язки сторін договору щодо забезпечення збереження переданого в оренду чи концесію об'єкта централізованого тепло-, водопостачання і водовідведення; обов'язки щодо утримання об'єкта концесії згідно з вимогами державних стандартів, норм та правил, що діють у відповідній сфері діяльності; обов'язки орендаря, концесіонера щодо використання переданого в оренду, концесію об'єкта централізованого тепло-, водопостачання і водовідведення за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, що раніше здійснювало експлуатацію такого об'єкта, а також щодо виробництва (надання) відповідних комунальних послуг у гарантованих обсягах і належної якості; максимальний розмір витрат енергоресурсів на одиницю виробленої продукції (послуг) та максимально допустимі обсяги втрат і технологічних витрат питної води та/або теплової енергії на одиницю продукції (послуг); порядок здійснення орендодавцем, концесієдавцем контролю за станом орендованого об'єкта централізованого тепло-, водопостачання і водовідведення; відповідальність сторін, у тому числі відповідальність орендаря, концесіонера за безпеку експлуатації об'єкта; умови та порядок відшкодування концесіонеру невідшкодованої протягом дії договору концесії вартості створених (збудованих) за рахунок концесіонера об'єктів та проведеного за його рахунок поліпшення об'єкта концесії.
Із вищенаведених правових норм слідує, що чинним законодавством не передбачено права передачі комунального майна в безоплатне користування (позичку), права передачі комунального майна в оперативне управління установам (організаціям), які не були утворені відповідним компетентним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні, а спірне майно могло бути передано в користування господарському товариству виключно на умовах оренди.
Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на те, що визначений законодавством порядок передачі комунального майна в оренду не був дотриманий при укладенні договору безоплатного користування майном від 08.09.2016, так як останній не містить ознак та істотних умов договору оренди, а саме орендної плати і строку його дії.
Отже, враховуючи встановлені фактичні обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що договір безоплатного користування майном від 08.09.2016 було укладено з порушенням вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності", а тому вимога прокурора про визнання його недійсним є обгрунтованою.
В той же час, відповідачем було заявлено клопотання про застосування позовної давності.
В постанові Верховного Суду від 02.04.2025 по даній справі, суд касаційної інстанції зазначив, що застосувавши позовну давність лише до вимог про стягнення збитків, суди попередніх інстанцій не встановили та не дослідили обставини щодо початку перебігу позовної давності за вимогами про визнання договору недійсним, а також обставини щодо переривання, зупинення або продовження позовної давності, у зв'язку з чим не надали висновків щодо наявності/відсутності правових підстав для застосування наслідків спливу позовної давності до вимоги про визнання недійсним договору безоплатного користування майном від 08.09.2016.
Відповідно до ч. 1 статті 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Досліджуючи вказані обставини, колегія суддів зазначає, що перш ніж застосовувати позовну давність, та з'ясовувати поважність причин її пропуску, суд з'ясовує та зазначає в судовому рішенні, чи порушені право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом яких той звернувся до суду. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Вирішуючи питання про поважність причин пропуску позовної давності, необхідно врахувати, що поважними визнають лише ті обставини, які є об'єктивно не непереборними і пов'язані з дійсними труднощами для вчинення процесуальних дій у встановлений строк.
За змістом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин.
Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93 та № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з'ясувати усі обставини, пов'язані з фактом обізнаності та об'єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.
Частиною 1 статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 07.04.2021 у справі № 911/2669/19.
Отже, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку захистити належне їй цивільне майнове право.
Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав, а інститут позовної давності має на меті сприяти сталості цивільних відносин (відповідну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 910/2974/18, від 15.01.2019 у справі №910/296918, від 15.01.2019 у справі № 910/2972/18, від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18, від 26.02.2019 у справі № 910/2967/18 та від 21.05.2019 у справі № 910/15457/17, від 11.11.2019 у справі № 904/1038/19 тощо).
При цьому, і в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, від 17.03.2021 у справі № 922/1017/20, від 30.06.2021 у справі № 922/3274/19, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 05.07.2018 у справі № 915/826/16, від 23.10.2019 у справі № 359/6456/15, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц).
У застосуванні наведених положень законодавства слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст. 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (відповідна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).
Прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин (постанова Верховного Суду від 05.02.2020 у справі № 911/2191/16).
Верховний Суд неодноразово наголошував, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (відповідна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц).
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 17.01.2024 у справі № 918/195/23 з'ясовував відповідь на питання від якого моменту слід обраховувати строк перебігу позовної давності: від моменту, коли про порушення дізнався прокурор або держава в особі уповноваженого органу. У даній постанові Верховний Суд звернувся до власних правових висновків у постанові від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 та зазначив, що визначаючи початок перебігу позовної давності, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний визначений прокурором позивач. Верховний Суд наголосив на своїх усталених висновках про те, що у спірних правовідносинах суб'єктом прав є саме держава, а не її конкретний орган, тому зміна уповноваженого органу, у тому числі в порядку правонаступництва, не змінює порядку перебігу позовної давності.
Колегія суддів зазначає, що для спірних відносин застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (статті 256, 257 ЦК України).
При цьому, і у разі пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, та у разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою початок перебігу позовної давності визначається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Отже, при дослідженні питання пропуску позовної давності в спорі слід з'ясовувати, коли про порушення своїх прав довідався або міг довідатися саме позивач. При цьому для юридичної особи як сторони правочину (договору тощо) днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права за цим правочином.
Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до встановлених у даній справі обставин визначений прокурором позивач - Олевська міська рада, є безпосереднім учасником спірних правовідносин та стороною договору безоплатного користування майном від 08.09.2016.
А відтак, для позивача позовна давність почала обчислюватись із моменту вчинення спірного правочину, тобто з 08.09.2016 та сплинула 09.09.2019. У свою чергу, прокурор звернувся до суду з даним позовом 20.02.2024 про що свідчить конверт про направлення позовної заяви до суду (т. 1, а. с. 139), тобто через понад сім років після укладення спірного договору.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку захистити належне їй цивільне майнове право.
Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав, а інститут позовної давності має на меті сприяти сталості цивільних відносин (відповідну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 910/2974/18, від 15.01.2019 у справі №910/296918, від 15.01.2019 у справі № 910/2972/18, від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18, від 26.02.2019 у справі № 910/2967/18 та від 21.05.2019 у справі № 910/15457/17, від 11.11.2019 у справі № 904/1038/19 тощо).
Отже, враховуючи, що строк позовної давності щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору безоплатного користування майном від 08.09.2016 у цій справі сплинув, тому колегія суддів дійшла висновку, що вказане є підставою для відмови у задоволенні позову в частині вимог про визнання недійсним договору у зв'язку із пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.
При цьому суд вказує, що прокуратурою поважних причин пропуску позовної давності не наведено, натомість твердження прокурора про те, що прокуратура дізналася про порушення інтересів держави під час укладення договору лише з листа міської ради від 12.01.2024 № 102 є безпідставним, адже у спірних правовідносинах суб'єктом прав є саме позивач, а не прокуратура.
Прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин. Прокурор не був позбавлений можливості, з використанням повноважень, передбачених Законом України "Про прокуратуру", своєчасно отримати від відповідного суб'єкта владних повноважень (у цьому випадку міської ради) необхідну для подання позову інформацію. Будь-яких доказів ухилення останнього від надання такої інформації прокурору матеріали справи не містять.
Водночас прокурором не наведено жодного мотивування щодо того, які об'єктивні обставини перешкоджали направити відповідний запит раніше та раніше звернутися до суду з позовом про визнання недійсним договору. Відтак, у органів прокуратури були усі правові підстави та можливості з'ясувати обставини та звернутися з відповідним позовом в межах позовної давності, чого прокурором зроблено не було. У свою чергу, прокурором належними та допустимими доказами не доведено існування об'єктивних підстав, що унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.
При цьому судом апеляційної інстанції обставин щодо переривання, зупинення або продовження позовної давності до вимоги про визнання недійсним договору безоплатного користування майном від 08.09.2016, не встановлено.
Так, постановою Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" від 11.03.2020 № 211, з 12.03.2020 на всій території України установлено карантин, який неодноразово продовжувався і постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 був відмінений. В той же час, для позивача позовна давність почала обчислюватись із моменту вчинення спірного правочину, тобто з 08.09.2016 та сплинула 09.09.2019, тобто до запровадження 12.03.2020 на всій території України карантину.
Щодо доводів прокурора про те, що відповідач, з моменту отримання від Олевської міської ради в безоплатне тимчасове користування (08.09.2016) майно комунальної власності, та на момент звернення прокурора з позовною заявою до суду за використання протягом 2016 - 2023 років комунальним майном позивача, орендні платежі в дохід громади не сплачував, що є триваючим правопорушенням, то суд зазначає наступне.
Закон не містить визначення поняття "триваюче правопорушення". Характер такого правопорушення оцінюється судом у кожному конкретному випадку індивідуально. В окремих випадках специфіка спірних правовідносин та відповідного нормативного регулювання дозволяє дійти висновку про наявність правопорушення, що триває.
В той же час, у даній справі позовними вимогами є визнання недійсним договору безоплатного користування майном від 08.09.2016, при цьому, у даному випадку, укладення оспорюваного правочину не можна вважати триваючим правопорушенням, оскільки на відміну від триваючих правопорушень, які характеризуються безперервною протиправною дією, укладення правочину не є таким, а є дією сторін договору, яка має наслідки в момент її вчинення.
Із урахуванням викладеного, у спірних правовідносинах, які склались між сторонами договору у цій справі, про існування триваючого правопорушення не йдеться, а тому суд відхиляє вищевказані доводи прокурора.
Колегія суддів також зазначає, що крім вимоги про визнання недійсним договору безоплатного користування майном від 08.09.2016, прокурором також заявлено вимоги про зобов'язання відповідача повернути майно та про стягнення з відповідача збитків.
Так, ухвалою Господарського суду Житомирської області від 14.07.2025 за клопотанням прокурора закрито провадження у справі в частині вимоги про повернення майна у зв'язку з відсутністю предмету спору, оскільки майно було повернуто позивачу за актом приймання передачі від 26.02.2025.
Отже, враховуючи те, що судом було відмовлено прокурору в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору безоплатного користування майном від 08.09.2016, тому і в задоволенні похідної вимоги прокурора про стягнення з відповідача 952 492, 56 грн збитків також слід відмовити.
Апеляційний господарський суд вказує, що в порушення вимог ст. ст. 76, 77 ГПК України, прокурор висновків суду апеляційної інстанції не спростував, а його посилання є такими, що зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.
Суд вказує, що ЄСПЛ у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. ЄСПЛ зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення ЄСПЛ у справі "Трофимчук проти України").
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення у відповідній частині є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
За таких обставин, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури не підлягає задоволенню. Рішення Господарського суду Житомирської області від 24.07.2025 у справі №906/212/24 необхідно змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції даної постанови. Резолютивну частину рішення суду першої інстанції про відмову в позові слід залишити без змін.
Згідно з вимогами ст. 129 ГПК України, судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку із залишенням її без задоволенням покладається на прокуратуру.
Також судовий збір згідно з вимогами ст. 129 ГПК України за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Житомирської області від 16.09.2024 в сумі 30 515,07 грн (т. 2, а. с. 46) та судовий збір за подання касаційної скарги на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2024 в сумі 32 549,41 грн (т. 3, а. с. 10) покладається на прокуратуру.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 277, 281-284 ГПК України, суд
1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Житомирської області від 24.07.2025 у справі №906/212/24 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції даної постанови. Резолютивну частину рішення суду першої інстанції про відмову в позові залишити без змін.
3. Стягнути з Коростенської окружної прокуратури (11500, Житомирська обл., м.Коростень, вул. Героїв Чорнобиля, 10, код ЄДРПОУ 02909950) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Олевське орендне підприємство теплових мереж" (11001, Житомирська обл., м. Олевськ, вул. Б. Хмельницького, 13-а, код ЄДРПОУ 13566750) 30 515,07 грн судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Житомирської області від 16.09.2024 та 32 549, 41 грн судового збору за подання касаційної скарги на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2024.
4. Видачу судових наказів доручити Господарському суду Житомирської області.
5. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду, відповідно до ст. ст. 287-291 ГПК України.
6. Справу повернути до Господарського суду Житомирської області.
Повний текст постанови складений 17 листопада 2025
Головуючий суддя Олексюк Г.Є.
Суддя Мельник О.В.
Суддя Гудак А.В.