13 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 520/9192/22
адміністративні провадження № К/990/39031/24, № К/990/34646/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Загороднюка А.Г., Єресько Л.О.,
розглянувши у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 520/9192/22
за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності, стягнення вихідної допомоги при звільнення та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, провадження у якій відкрито
за касаційними скаргами ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Зубцов Олександр Олександрович, та Офісу Генерального прокурора на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року (головуючий суддя - П'янова Я.В., судді - Курило Л.В., Присяжнюк О.В.),
І. Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач), у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку - 38749 грн 00 коп.;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній місячний заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день ухвалення судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначав, що наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року його звільнено з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру». На момент звільнення відповідачем не здійснено з ним повний розрахунок, оскільки не виплачено вихідну допомогу, яка передбачена статтею 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). Нездійснення відповідачем при звільненні позивача повного розрахунку, на переконання позивача, є підставою для виплати на його користь середнього заробітку за весь час затримки відповідно до статті 117 КЗпП.
ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 17 січня 2023 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Зобов'язано Офіс Генерального прокурора нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
При прийнятті рішення суд першої інстанції керувався вимогами загального трудового законодавства, оскільки приписами спеціального законодавства питання щодо виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури не врегульовано, та виснував про протиправну бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу у день звільнення вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку. Вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд першої інстанції визнав передчасними, оскільки вважав, що право позивача на виплату такого виникне з моменту проведення відповідачем остаточного розрахунку, тобто в день виплати відповідачем вихідної допомоги при звільненні.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято постанову, якою позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Зобов'язано Офіс Генерального прокурора нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку - 37 769 грн 13 коп. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 19 жовтня 2019 року по 19 квітня 2020 року у розмірі 132 343 грн 00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для застосування до спірних правовідносинах приписів статті 44 КЗпП з огляду на те, що позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру». Виснувавши про допущення відповідачем протиправної бездіяльності, що полягає у ненарахуванні та невиплаті позивачу вихідної допомоги при звільненні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП. При цьому, до спірних правовідносин судом апеляційної інстанції застосовано статтю 117 КЗпП у редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX; набрав чинності 19 липня 2022 року), відповідно до якої виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку проводиться не більш як за шість місяців.
Постановою Верховного Суду від 26 червня 2024 року касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року у справі № 520/9192/22 скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції - Другого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував приписи 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-ІХ та дійшов передчасного висновку, що на користь позивача підлягає виплаті середній заробіток лише за шість місяців затримки виплати вихідної допомоги при звільненні.
Верховний Суд вказав, що спірний період тривав з 19 жовтня 2019 року (наступний день за датою звільнення ОСОБА_1 ) по 12 червня 2023 року (дата ухвалення рішення суду). Тобто спірні правовідносини охоплюють період, який виник, як до, так і після 19 липня 2022 року. Саме тому, враховуючи постанови Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: з 19 жовтня 2019 року до 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по 12 червня 2023 року (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 КЗпП).
Одночасно з цим Верховний Суд зауважив про необхідність застосування критерій зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, які суд апеляційної інстанцій не застосував.
За результатами нового розгляду справи Другий апеляційний адміністративний суд прийняв постанову від 12 серпня 2024 року, якою апеляційні скарги ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора задовольнив частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 17 січня 2023 року у справі № 520/9192/22 скасував і прийняв нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.
Визнав протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Зобов'язав Офіс Генерального прокурора (ЄДРПОУ 00034051) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) вихідну допомогу при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку - 37769 (тридцять сім тисяч сімсот шістдесят дев'ять) грн 13 коп.
Стягнув з Офісу Генерального прокурора (ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середньомісячний заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 26 007 (двадцять шість тисяч сім) грн 28 коп.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.
Приймаючи постанову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що вирішення питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року за № 100 (далі - Порядок № 100).
Апеляційний суд установив, що розмір середньоденної заробітної плати позивача складає 1798,53 грн, а відтак, сума середнього заробітку, яка підлягає відшкодуванню позивачу, з урахуванням спірного періоду стягнення середнього заробітку у цій справі складає 1 570 116,69 грн (1 242 784,23 грн + 327 332,46 грн), де: 1 242 784,23 грн (1798,53 грн х 691 день) - за період з 19 жовтня 2019 року до 18 липня 2022 року включно; 327 332,46 грн (1798,53 грн х 182 дні) - за період з 19 липня 2022 року по 12 червня 2023 року включно (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 КЗпП).
Водночас, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, застосувавши принцип приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки.
З огляду на це суд апеляційної інстанції виснував, що одним із варіантів приблизної оцінки майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою остаточного розрахунку при звільненні, які розумно передбачити може бути розрахунок на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні у 2020-2023 роках розміру сум, які позивач, недоотримавши належні йому від роботодавця в день звільнення по день фактичного їх отримання, міг би сплатити як відсотки за відповідний період, взявши кредит з метою збереження рівня власного життя.
Здійснивши відповідні розрахунку з урахуванням середньозваженої процентної ставки в річному обчисленні за новими кредитами домашнім господарствам за цільовим спрямуванням, в період затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції установив, що стягненню з відповідача на користь ОСОБА_1 підлягає середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні виплати вихідної допомоги по день ухвалення судового рішення в сумі 26 007,28 грн, яка відповідає принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.
ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг та їхній рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
10 вересня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - Зубцова Олександра Олександровича на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, від 14 березня 2024 року у справі № 560/6960/23, у яких суд касаційної інстанції зауважив, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-IX. Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні. Скаржник зауважив, що Верховний Суд від наведених висновків не відступав, а тому підстав для їх неврахування при вирішенні даного спору немає.
На основі наведеного представник позивача у касаційній скарзі просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції у частині часткової відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та направити справу в цій частині на новий розгляд до Другого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалою від 12 вересня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
14 жовтня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року.
Касаційна скарга відповідача подана з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України та мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не застосував при прийнятті оскаржуваної постанови норми статей 242, 381 КАС України, статті 1215 Цивільного кодексу України, які підлягали застосуванню і наразі відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування цих норм у подібних правовідносинах, а саме, у категорії справ, де позивачами є прокурори, яких звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, відповідачами - орган прокуратури, а предметом спору - стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП.
Обґрунтовуючи необхідність застосування вказаних норм матеріального права до спірних правовідносин, скаржник зазначає, що постанову апеляційної інстанції ухвалено без урахування тих обставин, що Державною казначейською службою України у березні 2024 року на підставі виконавчого листа Харківського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2023 року у справі № 520/9192/22 здійснено безспірне списання коштів на користь ОСОБА_1 , а саме середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 132 343,00 грн (за виключенням податків, зборів та інших обов'язкових платежів), що підтверджується платіжними інструкціями, які додаються. У судовому засіданні 12 серпня 2024 року представником Офісу Генерального прокурора повідомлялося про виконання відповідачем постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року у цій справі та виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі 37 769,13 грн та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 132 343 грн з відрахуванням обов'язкових платежів та податків.
Таким чином, з метою уникнення подвійного стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд, повторно приймаючи постанову на користь ОСОБА_1 , мав би врахувати фактично сплачені суми вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. В іншому разі це може мати наслідком повторне стягнення за рахунок бюджетних коштів на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за аналогічний період, оскільки приписи статей 242, 381 КАС України, статті 1215 Цивільного кодексу України не передбачають можливості повернення сум заробітної плати чи іншого грошового утримання.
У зв'язку із цим відповідач уважає, що належним способом захисту порушеного права позивача буде не стягнення середньомісячного заробітку з Офісу Генерального прокурора, а зобов'язання Офісу Генерального прокурора нарахувати суму вихідної допомоги у розмірі 37 769,13 грн та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 26 007,28 грн, та виплатити з урахуванням сум, стягнутих на користь позивача у справі № 520/9192/22.
За наведених мотивів скаржник просить змінити постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року у справі № 520/9192/22 змінити шляхом викладення її резолютивної частини в такій редакції: «Зобов'язати Офіс Генерального прокурора нарахувати ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку - 37 769,13 грн та виплатити з урахуванням сум, стягнутих на його користь у виконавчому провадженні № 72699280 від 06.09.2023. Зобов'язати Офіс Генерального прокурора нарахувати ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 26 007,28 грн та виплатити з урахуванням сум, стягнутих на його користь на підставі виконавчого листа, виданого Харківським окружним адміністративним судом від 17.08.2023 у справі № 520/9192/22».
Ухвалою від 28 жовтня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
25 вересня 2024 року надійшов відзив Офісу Генерального прокурора, у якому відповідач просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
У зв'язку з обранням судді Губської О.А. до Великої Палати Верховного Суду, протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено новий склад суду для розгляду касаційних скарг у справі № 520/9192/22: головуючий суддя Соколов В.М., судді Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.
Ухвалою від 12 листопада 2025 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження.
ІV. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Наказом Генерального прокурора України № 1140ц від 17 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами Державної фіскальної служби України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII з 18 жовтня 2019 року.
Цим же наказом зобов'язано Департамент планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити ОСОБА_1 усі належні виплати при звільненні.
Згідно копії розрахункового листа за жовтень 2019 року при звільненні позивачу зараховано наступні види виплат: посадовий оклад; надбавка за вислугу років; вислуга прокурорів; премія щомісячна; надбавка за виконання особливо-важливої роботи; оплата компенсації за дні невикористаної відпустки (2 календарних днів); індексація.
При звільненні з посади та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII позивачу не нараховано та, відповідно, не виплачено вихідну допомогу.
Непроведення відповідачем повного розрахунку при звільнення з позивачем зумовило звернення останнього до суду з цим позовом.
V. Джерела права й акти їхнього застосування
За змістом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (частина друга статті 117 КЗпП).
Законом № 2352-ІХ, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, текст статті 117 КЗпП викладено у такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».
VІ. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається. Позиція Верховного Суду
Частиною першою статті 341 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
У контексті визначення меж касаційного перегляду постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року, принагідно нагадати про наступне.
Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята за результатами нового апеляційного розгляду справи № 520/9192/22 після скасування постановою Верховного Суду від 26 червня 2024 року постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року.
Передумовою для скасування Верховним Судом постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року та направлення справи на новий судовий розгляд слугувало неправильне застосування апеляційним судом норм статті 117 КЗпП.
За висновком суду касаційної інстанції, під час прийняття постанови від 12 червня 2023 року суд апеляційної інстанції не врахував, що спірні правовідносини регулюються статтею 117 КЗпП, як до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, так і після, оскільки охоплюються періодом з 19 жовтня 2019 року по 12 червня 2023 року. Тобто, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: з 19 жовтня 2019 року до 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по 12 червня 2023 року (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 КЗпП).
Водночас, апеляційний суд застосував норму статті 117 КЗпП лише у редакції Закону № 2352-ІХ і дійшов передчасного висновку, що на користь позивача підлягає виплаті середній заробіток лише за шість місяців затримки виплати вихідної допомоги при звільненні.
При цьому Верховний Суд, урахувавши позицію, сформовану у постанові від 20 червня 2024 року у справі № 120/10686/22, зауважив, що суд апеляційної інстанції при визначенні розміру середнього заробітку не застосував критерії зменшення розміру відшкодування, які підлягали застосуванню. Зазначив, що чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.
Одночасно з цим, як бачимо з оскаржуваної постанови від 12 серпня 2024 року, суд апеляційної інстанції застосував норми статті 117 КЗпП наступним чином: стягнув з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, обрахувавши його загальну суму 26 007,28 грн, виходячи із періоду затримки з 19 жовтня 2019 року по 12 червня 2023 року та критеріїв зменшення розміру відшкодування, які застосував до усього періоду затримки та обчислив за принципом приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки.
Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, позивач не погоджується із тим, що суд апеляційної інстанції при визначенні суми середнього заробітку за період з 19 липня 2022 року по 12 червня 2023 року застосував критерії зменшення розміру відшкодування. Уважає, що суд не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, від 14 березня 2024 року у справі № 560/6960/23.
Разом із тим, Офіс Генерального прокурора звернувся з касаційною скаргою, адже вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував виплату позивачеві сум вихідної допомоги у та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні внаслідок безспірного списання коштів на підставі виконавчого листа Харківського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2023 року у справі № 520/9192/22, що може призвести до подвійного стягнення бюджетних коштів зважаючи на приписи статей 1215 Цивільного кодексу України та статті 381 КАС України, які не передбачають можливості повернення виплачених сум.
Ураховуючи наведене колегія суддів підсумовує, що постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року в межах даного касаційного провадження переглядається з підстав, визначених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
У вимірі підстав касаційного оскарження колегія суддів відзначає, що в силу положень частини третьої статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Так, після подання касаційних скарг і відкриття касаційних проваджень у цій справі Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX (19 липня 2022 року) положення статті 117 КЗпП у попередній редакції Закону № 3248-IV втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП, а саме: до 19 липня 2022 року правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП у редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19 липня 2022 року підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП у редакції Закону № 3248-IV та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП у попередній редакції № 3248-IV (без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП у новій редакції Закону № 2352-IX (з обмеженням виплати такому працівникові шістьма місяцями).
Окремо Верховний Суд у вказаній постанові розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 вересня 2019 рок у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-IX.
Верховний Суд зазначив, що у зв'язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 КЗпП викладено у новій редакції, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП у редакції Закону № 3248-IV втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП у новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19 липня 2022 року, є неможливим.
Верховний Суд також звернув увагу на те, що аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 КЗпП у редакції Закону № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і з метою уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах. Необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.
Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативно-правовому рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
З прийняттям указаного Закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 КЗпП, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, Верховний Суд дійшов висновку, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.
Аналогічним чином положення статті 117 КЗпП були застосовані у постановах Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, від 14 березня 2024 року у справі № 560/6960/23, на які позивач посилався як на підставу для відкриття касаційного провадження.
Водночас 08 жовтня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25), у якій вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. При цьому, в указаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП, неможливо.
Вказаний висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, містився зокрема й у постановах касаційного суду, наведених скаржником на обґрунтування наявності передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України підстави касаційного оскарження, які перелічені вище.
Переглядаючи справу № 489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП та сформулювала висновок про те, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає у тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку про те, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП. При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість, Велика Палата Верховного Суду сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП викладено у новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «.але не більш як за шість місяців».
Отже, частина перша статті 117 КЗпП у редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
На підставі аналізу наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Також Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:
«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».
Ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, колегія суддів констатує, що при розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача необхідно враховувати співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування і керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
За таких обставин наведені у касаційній скарзі позивача доводи про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, від 14 березня 2024 року у справі № 560/6960/23, не заслуговують на увагу, оскільки не відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, сформульованій у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, яка підлягає урахуванню під час вирішення спірних правовідносин.
Повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів зазначає, що період затримки розрахунку з позивачем при звільненні охоплюється проміжком часу з 19 жовтня 2019 року (наступний день після звільнення) по 12 червня 2023 року (дата ухвалення рішення суду), а тому такий умовно необхідно поділити на дві частини: до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (з 19 жовтня 2019 року по 18 липня 2022 року) і після цього (з 19 липня 2022 року по 12 червня 2023 року), на чому наголосив Верховний Суд, приймаючи постанову від 26 червня 2024 року в цій справі.
Таким чином, середній заробіток за період з 19 жовтня 2019 року по 18 липня 2022 року обчислюється із застосуванням норми статті 117 КЗпП у редакції Закону № 3248-IV без обмеження періоду затримки та з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку.
Аналогічним чином підлягає обчисленню й середній заробіток за період з 19 липня 2022 року по 12 червня 2023 року, проте уже із застосуванням статті 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-IX, яка обмежує виплату середнього заробітку шістьма місяцями (з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року), та із застосуванням принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові, про що вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі №489/6074/23.
Втім, проведений судом апеляційної інстанції розрахунок середнього заробітку зазначеним правилам не відповідає.
Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 спираючись на критерії, наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, з урахуванням специфіки відносин, що виникають під час проходження публічної служби, визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Так, у пунктах 58-60 Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано апеляційним судом, зокрема, й у справі №489/6074/23, і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови від 08 жовтня 2025 року).
На необхідності керуватися формулою застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, яка наведена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, наголошувалось також і в постанові суду касаційної інстанції від 26 червня 2024 року у справі, що розглядається.
Позивач, у свою чергу, в цілому також не заперечує проти такого підходу, посилаючись у касаційній скарзі на визначену Верховним Судом у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 формулу.
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Разом із тим, апеляційний суд наведеного не врахував і здійснив обчислення, які не відповідають згаданим висновкам Верховного Суду.
Суд апеляційної інстанції застосував підхід, наведений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, який полягає у тому, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2020- 2023 роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
У зв'язку з чим, суд апеляційної інстанції, ураховуючи розмір грошової компенсації, виплата якої прострочена відповідачем, приймаючи до уваги тривалість затримки у днях щодо кожної суми відповідно та з урахуванням розміру середньозваженої облікової ставки НБУ протягом періоду затримки, дійшов висновку, що загальний обсяг відповідальності відповідача за несвоєчасний розрахунок з позивачем складає 26007,28 грн.
Внаслідок застосування судом апеляційної інстанції вказаного підходу обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд апеляційної інстанції не з'ясував істотних для справи обставин, які б дозволили здійснити такі розрахунки, застосувавши методику обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка зазначена в постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Установивши вказані обставини, суд апеляційної інстанції мав присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Беручи до уваги, що суд апеляційної інстанції не встановив істотних для справи обставин, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові, суд не може здійснити відповідний розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні самостійно.
Повертаючись до аргументів Офісу Генерального прокурора, колегія суддів зазначає наступне.
В обґрунтування підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України відповідач посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм статті 1215 Цивільного кодексу України та статті 381 КАС України у подібних правовідносинах про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме, коли відбулося безспірне списання коштів на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване судом вищої інстанції.
Як стверджує відповідач, на підставі постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року, яка набрала законної сили, Харківським окружним адміністративним судом 17 серпня 2023 року видано виконавчий лист у справі №520/9192/22. На підставі вказаного виконавчого листа Державною казначейською службою України у березні 2024 року здійснено безспірне списання коштів на користь ОСОБА_1 , а саме вихідної допомоги у розмірі 37 769,13 грн і середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 132 343,00 грн за виключенням податків, зборів та інших обов'язкових платежів, що підтверджується доданими до касаційними скаргами копіями платіжних документів. Разом із тим, у подальшому постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2023 року була скасована постановою Верховного Суду від 26 червня 2024 року. Про вказані обставини представник Офісу Генерального прокурора повідомляв апеляційний суд у судовому засіданні 12 серпня 2024 року, проте вони не були враховані судом апеляційної інстанції.
Згідно зі статтею 1215 Цивільного кодексу України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувачам; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.
У світлі порушеного питання колегія суддів ураховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 160/7452/22, де предметом спору було також стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
У вказаній справі відповідач звернувся до суду касаційної інстанції із заявою про поворот виконання рішення, яку обґрунтував тим, що на підставі виконавчого листа суду першої у порядку безспірного списання коштів стягнуто з рахунку відповідача на користь позивача 47 108,40 грн середнього заробітку заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Вирішуючи заяву відповідача, Верховний Суд зазначив, що інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав у разі отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим (зміненим) судовим рішенням неналежного, безпідставно стягненого майна (або виконаних дій), оскільки правова підстава для набуття майна (виконання дій) відпала.
Разом із тим, вирішальною правовою підставою для здійснення повороту судового рішення є скасування чи зміна вищестоящим судом вже виконаних судових рішень, а також реалізація скасованого рішення внаслідок одержання стороною майна. При цьому, передумовою для задоволення заяви про поворот виконання судового рішення у справі про стягнення коштів є встановлення факту перерахування таких коштів згідно рішення суду.
Водночас статтею 381 КАС України встановлені особливості повороту виконання в окремих категоріях адміністративних справ, за якою поворот виконання рішення про відшкодування шкоди, заподіяної суб'єктом владних повноважень, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, рішення про присудження виплати пенсій чи інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів, а також рішення про присудження виплати заробітної плати чи іншого грошового утримання у відносинах публічної служби допускається, якщо скасоване рішення було обґрунтовано повідомленими позивачем завідомо неправдивими відомостями або поданими ним підробленими документами.
Таким чином у справах про присудження виплати заробітної плати поворот виконання допускається лише за умови, якщо скасована постанова була обґрунтована на повідомлених позивачем завідомо неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 висловилася, зокрема щодо того, чи можна вважати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні заробітною платою, та зазначила, що стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Висновок аналогічного змісту про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці» № 108/95-ВР, тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати міститься у постанові Великої Палати від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).
У підсумку Верховний Суд у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 160/7452/22 виснував, що стягнення коштів за час затримки розрахунку при звільненні не відноситься до переліку категорій справ, визначених статтею 381 КАС України, за яким поворот виконання рішень здійснюється лише за вказаних в ній виняткових випадках, тобто у цій ситуації підлягають застосуванню загальні положення статті 380 КАС України.
Таким чином є помилковими доводи відповідача про те, що у вказаній категорії справ неможливо здійснити поворот виконання рішення суду про стягнення коштів, виплачених за рішенням суду, як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
У той же час, колегія суддів погоджується з доводами відповідача стосовно необхідності врахування обставин щодо виплати коштів ОСОБА_1 за виконавчим листом, виданим 17 серпня 2023 року Харківським окружним адміністративним судом у справі №520/9192/22.
Проте, оскільки вказані обставини судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не встановлювалися і не досліджувалися, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, суду апеляційної інстанції належить з'ясувати обставини стосовно фактичної виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі 37 769,13 грн і середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 132 343,00 грн (без урахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів) і в разі їхнього підтвердження урахувати при розгляді справи.
Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої або апеляційної інстанції та направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 цього Кодексу.
Ураховуючи приписи статті 353 КАС України, а також те, що неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права допущені судом апеляційної інстанції, і ці порушення неможливо виправити в суді касаційної інстанції, то оскаржуване рішення підлягає скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно, з урахуванням висновків, викладених у цій постанові, для цілей застосування положень статті 117 КЗпП України врахувати позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 щодо обрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, з'ясувати обставини щодо виплати позивачу сум вихідної допомоги та середнього заробітку на підставі виконавчого листа, дослідити спірні правовідносини та у залежності від встановленого правильно застосувати норми матеріального права і прийняти рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.
VІІ. Судові витрати
З огляду на результат касаційного розгляду питання про розподіл судових витрат не вирішується.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
Касаційні скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Зубцов Олександр Олександрович, та Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.
Постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року у справі № 520/9192/22 скасувати.
Справу № 520/9192/22 направити на новий судовий розгляд до Другого апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
СуддіВ.М. Соколов А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько