13 листопада 2025 р. м. Чернівці Справа № 600/2595/25-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії.
Позивач просить суд:
- визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 22.04.2025 року про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у переведенні пенсії за віком згідно Закону України «Про державну службу»;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області здійснити переведення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» на пенсію державного службовця за віком відповідно до Закону України «Про державну службу», зарахувавши до стажу державної служби періоди роботи на посадах в митних органах України з 01.04.1993 р. по 25.05.2016 р., та провести перерахунок та виплату пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу» з 15.04.2025 р.
В обґрунтування позову позивач посилався на протиправність відмови пенсійного органу у переведенні його з пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу». Так, позивач не погоджується з висновками пенсійного органу про відсутність у нього необхідного стажу роботи на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року №3723-XII. Натомість, як вважає позивач, згідно із записами трудової книжки його стаж державної служби становить більше 20 років і він досяг відповідного віку, що дає право на пенсію державного службовця відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу». Крім цього позивач вважає необґрунтованими твердження пенсійного органу про відсутність підстав для зарахування до стажу державної служби періоду роботи в органах Державної митної служби, оскільки посадові особи митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, є державними службовцями зі спеціальним статусом, а тому період проходження служби у таких органах зараховується до стажу державної служби та надає право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про державну службу».
Ухвалою суду прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні); встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву; витребувано докази у Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області, у поданому до суду відзиві зазначив, що заява позивача про перехід із пенсії за віком на пенсію державного службовця була розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області за принципом екстериторіальності, що свідчить про відсутність порушень прав позивача саме з боку Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області. Разом з цим відповідач звертав увагу на те, що позивач не має на призначення йому пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу», оскільки він не має необхідного стажу роботи для призначення пенсії державного службовця тривалістю не менше 20 років. Просив суд відмовити у задоволенні позову.
Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області також подало до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначено про відсутність у позивача права на призначення пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу». Так, за результатом дослідження наданих позивачем документів пенсійним органом було встановлено, що згідно записів трудової книжки позивач станом на 01 травня 2016 року працював в органах митної служби, однак упродовж її проходження йому присвоювалися спеціальні та персональні звання. Відповідно, у зв'язку з присвоєнням позивачу спеціальних звань займані ним посади в органах митної служби не належать до категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року №3723-ХІІ. Крім цього представник Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області вважає безпідставною вимогу позивача саме призначити йому пенсії за віком відповідно до Закону України «Про державну службу», оскільки така, на його думку, є передчасною, а також свідчить про втручання в дискреційні повноваження пенсійного органу. Просив суд відмовити в задоволенні позову.
Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено та не заперечується учасниками справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Чернівецькій області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
15 квітня 2025 року позивач звернувся до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою про перехід на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу», яка за принципом екстериторіальності була розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України у Донецькій області.
За результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 15 квітня 2025 року Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області прийняло рішення від 22 квітня 2025 року №241670053312, яким відмовило позивачу у переведенні на пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу» та здійсненні її перерахунку.
Так, ухвалюючи вказане рішення, пенсійним органом зазначено, що в результаті аналізу наданих документів та електронної пенсійної справи встановлено, що станом на 01 травня 2016 року ОСОБА_1 згідно записів трудової книжки працював в органах митної служби. 06 червня 1995 року ОСОБА_1 прийняв Присягу державного службовця, 29 квітня 1998 року присвоєно персональне звання «Інспектор митної служби І рангу», 03 липня 2000 року - персональне звання «Радник митної служби ІІІ рангу», 01 квітня 2004 року - спеціальне звання «Інспектор митної служби І рангу», 26 червня 2005 року - спеціальне звання «Радник митної служби ІІІ рангу», 30 грудня 2013 року - спеціальне звання «Радник податкової та митної справи ІІІ рангу». Оскільки ОСОБА_1 на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону України «Про державну службу» та актами Кабінету Міністрів України, незалежно від факту роботи на державній службі станом на 01 травня 2016 року має менше 20 років стажу роботи, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області прийнято рішення про відмову у проведенні перерахунку пенсії позивача згідно поданої ним заяви від 15 квітня 2025 року.
За таких обставин, не погоджуючись із рішенням Головного управління Пенсійного фонду в Донецькій області від 22 квітня 2025 року №241670053312, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною першою та другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з пунктами 7-9 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Відповідно до положень пункту 6 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Як вбачається зі змісту рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 22 квітня 2025 року №241670053312, яке оскаржує позивач у даному позові, підставою для відмови позивачу у переведенні з пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» на пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу», фактично, слугувало те, що, на думку пенсійного органу, у позивача відсутній необхідний стаж роботи на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців.
У зв'язку з цим суд зазначає таке.
01.05.2016 набув чинності Закон України від 10.12.2015 №889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон №889-VIII), підпунктом 1 пункту 2 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» якого визнано таким, що втратив чинність, Закон України «Про державну службу» крім статті 37, що застосовується до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 цього розділу.
Частиною першою статті 37 Закону України від 16.12.1993 №3723-XII «Про державну службу» (далі - Закон №3723-XII) визначено, що на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 60 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, - у розмірі 60 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Тобто, до 01.05.2016 (дати набрання чинності Законом №889-VIII) право на пенсію державного службовця мали особи, які: а) досягли певного віку та мають передбачений законодавством страховий стаж; б) мали стаж державної служби не менш як 10 років, та на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців; а також особи, які мали не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку.
Відповідно до статті 90 Закону України від 10.12.2015 №889-VIII “Про державну службу» пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Пунктом 10 розділу XI Закону України від 10.12.2015 №889-VIII “Про державну службу» визначено, що державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Закону України “Про державну службу» та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України “Про державну службу» у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Пунктом 12 розділу XI Закону України від 10.12.2015 №889-VIII “Про державну службу» визначено, що для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону України “Про державну службу» та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України “Про державну службу» у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Таким чином, розділом XI “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №889-VIII передбачено, що за наявності в особи станом на 01.05.2016 певного стажу державної служби (10 років для осіб, що на зазначену дату займали посади державної служби, або 20 стажу державної служби незалежно від того, чи працювала особа станом на 01.05.2016 на державній службі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону №3723-XII, але за певної додаткової умови: у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, стаття 37 Закону №3723-XII передбачає додаткові умови для наявності права на призначення пенсії державного службовця: певний вік і страховий стаж.
Отже, обов'язковою умовою для збереження у особи права на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону №3723-XII після 01.05.2016 є дотримання сукупності вимог, визначених частиною першою статті 37 Закону №3723-XII і пунктами 10, 12 розділу Прикінцеві та перехідні положення" Закону №889-VIII, а саме щодо віку, страхового стажу, стажу державної служби.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 03.07.2018 по справі №569/350/17, від 03.07.2018 по справі №586/965/16-а, від 10.07.2018 по справі №591/6970/16-а.
Як стверджується в оскаржуваному рішенні, пенсійний орган вважає, що підставою для відмови позивачу в переведенні на пенсію державного службовця слугувало те, що у позивача відсутній необхідний стаж роботи на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначений статтею 25 Закону №3723-XII.
Надаючи оцінку зазначеним доводам пенсійного органу, суд звертає увагу на таке.
Пунктом 8 Прикінцевих та Перехідних положень Закону №889-VIII передбачено, що стаж державної служби за періоди роботи (служби) до набрання чинності цим Законом обчислюється у порядку та на умовах, установлених чинним на той час законодавством.
Загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті, визначає Закон України “Про державну службу» №3723-ХІІ (який діяв на момент роботи позивача в органах податкової служби у період до 01 травня 2016 року).
Відповідно до статті 1 цього Закону державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.
Аналогічний висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі №308/67/17.
Обчислення стажу державної служби за період роботи до 01.05.2016, тобто до моменту вступу в дію Закону №899-VIII, здійснюється відповідно до Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1994 №283 (далі - Порядок №283).
Так, згідно з пунктом 2 Порядку №283 до стажу державної служби зараховується, зокрема, робота (служба): на посадах державних службовців у державних органах, передбачених у статті 25 Закону України “Про державну службу», а також на посадах, віднесених Кабінетом Міністрів України до відповідної категорії посад державних службовців; на посадах керівних працівників і спеціалістів в апараті органів прокуратури, судів, нотаріату, дипломатичної служби, митного контролю, внутрішніх справ, служби безпеки, розвідувальних органів, інших органів управління військових формувань, Держспецзв'язку, Адміністрації Держспецтрансслужби, державної податкової та контрольно-ревізійної служби, Держфінінспекції, її територіальних органів.
Частиною сімнадцятою статті 37 Закону України “Про державну службу» №3723-XII від 16 грудня 1993 року встановлено, що період роботи посадових осіб в органах державної податкової та митної служб на посадах, на яких відповідно до закону присвоювалися спеціальні та/або персональні звання, зараховується до стажу державної служби, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку.
Нормативно-правовим актом, що визначає статус працівників митної служби в Україні, її функції, правові основи діяльності та порядок її проходження є Митний кодекс України.
Стаття 154 Митного кодексу України №1970-ХІІ від 12 грудня 1991 року, чинного до 01 січня 2004 року, передбачала, що службовим особам митних органів України присвоюються персональні звання відповідно до займаних посад і стажу роботи.
Статтею 430 Митного кодексу України №92-IV від 11 липня 2002 року, чинного до 01 червня 2012 року, було визначено, що пенсійне забезпечення посадових осіб митної служби України здійснюється відповідно до умов і порядку, встановлених Законом України «Про державну службу». Пенсійне забезпечення працівників митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій, які не є посадовими особами, здійснюється на загальних підставах відповідно до законодавства України про пенсійне забезпечення.
Статтею 569 Митного кодексу України №4495-VI від 13 березня 2012 року, який набрав чинності 01 червня 2012 року і діє на даний час, установлено, що працівники митних органів, на яких покладено виконання завдань, зазначених у статті 544 цього Кодексу, здійснення організаційного, юридичного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності цих органів, є посадовими особами. Посадові особи митних органів є державними службовцями.
Відповідно до статті 588 Митного кодексу України №4495-VI від 13 березня 2012 року пенсійне забезпечення посадових осіб митних органів здійснюється в порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про державну службу». При цьому, період роботи (служби) зазначених осіб (у тому числі тих, яким присвоєні спеціальні звання) в органах доходів і зборів зараховується до стажу державної служби та до стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, що дає право на призначення пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу», незалежно від місця роботи на час досягнення віку, передбаченого зазначеним Законом.
Частиною другою статті 588 Митного кодексу України №4495-VI від 13 березня 2012 року встановлено, що пенсійне забезпечення працівників митних органів, які не є посадовими особами, здійснюється на підставах та у порядку, встановлених законом.
Оскільки законодавством визначено, що посадові особи державної митної служби, яким присвоєно спеціальні звання, є державними службовцями зі спеціальним статусом, то період проходження такими особами служби в митних органах має зараховуватися до стажу державної служби, який дає право на пенсію державного службовця відповідно до статті 37 Закону №3723-ХІІ.
Вказане також передбачено і положеннями діючого наразі Закону України «Про державну службу» №889-VIII від 10 грудня 2015 року, згідно з пунктом 7 частини другої статті 46 якого до стажу державної служби зараховується час перебування на посадах, на яких присвоюються військові та спеціальні звання.
Крім цього суд звертає увагу на те, що Постановою Кабінету Міністрів України №306 від 20 квітня 2016 року «Питання присвоєння рангів державних службовців та співвідношення між рангами державних службовців і рангами посадових осіб місцевого самоврядування, військовими званнями, дипломатичними рангами та іншими спеціальними званнями» затверджено Порядок присвоєння рангів державних службовців, співвідношення рангів (далі - Порядок №306).
Додатком 6 до Порядку №306 визначене Співвідношення між рангами державних службовців і спеціальними званнями працівників посадових осіб органів доходів і зборів, яким встановлено перелік посадових осіб митного органу, віднесених до державних службовців за певними особливостями, тобто з присвоєнням спеціальних звань, які відповідають певним категоріям та рангам державних службовців.
Відтак, спеціальні звання посадових осіб митних органів - прирівнюються до рангів державного службовця, визначених Порядком №306.
Дослідженням наявних у справі матеріалів судом установлено, що позивач працював у митних органах на таких посадах:
- з 01 квітня 1993 року по 11 квітня 1997 року - інспектор, старший інспектор Кельменецької митниці;
- 12 квітня 1997 року по 09 квітня 2009 року - інспектор, старший інспектор Кельменецької митниці; старший, головний інспектор вантажного відділу митного поста «Мамалига», начальник сектор митного поста «Мамалига»;
- з 10 квітня 2009 року по 25 лютого 2013 року - головний інспектор, начальник сектору (відділу) митного оформлення митних постів «Кельменці», «Мамалига»;
- з березня 2013 року по серпень 2014 року - головний (головний державний) інспектор відділу митного оформлення митного поста «Мамалига» Чернівецької митниці Міндоходів;
- з 10 грудня 2014 року 25 травня 2016 року - головний державний інспектор відділу митного оформлення митних постів «Кельменці», «Мамалига» Чернівецької митниці ДФС.
Крім цього, суд звертає увагу на те, що згідно із записами трудової книжки позивача 29 квітня 1998 року йому присвоєно персональне звання «Інспектор митної служби 1 рангу», 03 липня 2000 року було присвоєне персональне звання «Радник митної служби ІІІ рангу», 01 квітня 2004 року присвоєно спеціальне звання «Інспектор митної служби І рангу», 26 червня 2005 року присвоєно спеціальне звання «Радник митної служби ІІІ рангу», 30 грудня 2013 року присвоєно спеціальне звання «Радник податкової та митної справи ІІІ рангу».
Також наявними у справі матеріалами підтверджується, що ОСОБА_1 прийняв присягу державного службовця 08 червня 1995 року.
Зазначені вище обставини, як свідчить зміст відзивів на позовну заяву, відповідачами не заперечуються.
Отже, матеріалами справи підтверджуються обставини прийняття ОСОБА_1 . Присяги державного службовця, присвоєння йому рангів державного службовця та спеціальних звань як працівнику митного органу.
Крім цього, дослідженням змісту наявного у справі листа Чернівецької митниці Державної митної служби України від 09 травня 2025 року №7.2-1/22-02/6/3199 судом установлено, що ОСОБА_1 відпрацював у митних органах 23 роки 1 місяць.
Викладене у своїй сукупності свідчить про те, що тривалість стажу роботи позивача становить не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державної служби.
Відтак, суд вважає, що стаж роботи позивача на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, на день набрання чинності Закону №889-VІІІ 01.05.2016, становить більше 20 років, при цьому позивач працював на посадах державної служби і на день набрання чинності Законом №889-VIII та мав у тому числі й стаж державної служби не менш як 10 років. Тому, позивач має право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону №3723-XII.
Водночас, як свідчить зміст оскаржуваного рішення, Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області не надало належної оцінки вказаним вище періодам роботи позивача. Ні у рішенні №241670053312 від 22 квітня 2025 року, ні у відзиві на позовну заяву Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області (як суб'єктом владних повноважень, який прийняв оскаржуване рішення) не наведено обґрунтованих мотивів (причин) незарахування позивачу до стажу державної служби періодів його роботи в органах митної служби, які вказані у його трудовій книжці - з 01 квітня 1993 року по 25 травня 2016 року.
Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, приймаючи оскаржуване рішення, не врахувало того, що впродовж роботи позивача в органах митної служби він вважався державним службовцем зі спеціальним статусом, йому були присвоєні спеціальні звання, які прирівнюються до рангів державної служби, а тому наявний у позивача стаж роботи в органах митної служби підлягає зарахуванню до стажу державної служби, якого достатньо для призначення йому пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу».
З огляду на викладене, суд вважає необґрунтованим висновок Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області в оскаржуваному рішенні про те, що позивач не має права на призначення (перерахунок) пенсії за віком відповідно до Закону України «Про державну службу» згідно поданої заяви від 15 квітня 2025 року.
Отже, рішення №241670053312 від 22 квітня 2025 року прийняте пенсійним органом без врахування всіх обставин, які мають значення для прийняття такого виду рішень, що є підставою для визнання протиправним та скасування такого рішення.
Суд зауважує, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення відповідним суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Крім цього, в силу положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні по справі “Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Невиконання суб'єктом владних повноважень законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії призводить до його протиправності.
Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Проте в ході судового розгляду даної справи відповідачами не доведено обґрунтованості оскаржуваного рішення про відмову у переведенні позивача з пенсії за віком згідно із Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» на пенсію за віком згідно із Законом України «Про державну службу».
Враховуючи викладене, перевіряючи оскаржуване позивачем рішення суб'єкта владних повноважень на відповідність його критеріям, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що відповідач діяв не на підставі закону, який регулює спірні відносини; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого виду рішень; нерозсудливо; без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав та інтересів позивача.
Тому, оскаржуване рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 22 квітня 2025 року №241670053312 є протиправним і підлягає скасуванню.
З огляду на викладене, оскільки у позивача наявний необхідний стаж роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців (більше 20 років), враховуючи висновок суду про протиправність рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 22 квітня 2025 року №241670053312, а також виходячи з повноважень, визначених статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача у цій ситуації є зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області призначити ОСОБА_1 пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу» з 15 квітня 2025 року (тобто з дати звернення позивача із заявою про перехід із пенсії за віком на пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу»).
На переконання суду, саме такий спосіб захисту порушених прав позивача відповідає об'єкту порушеного права й у спірних правовідносинах є достатнім та необхідним.
Водночас вимоги, пред'явлені до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області, задоволенню не підлягають, оскільки поставлене позивачем питання про перехід із пенсії за віком (відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування») на пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу», фактично, вирішувалося Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області.
До того ж, у змісті позову жодним чином не обґрунтовано пред'явлення позовних вимог зобов'язального характеру саме до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області.
Крім цього, відповідно до положень частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України суд враховує правову позицію Верховного Суду, висловлену в постанові від 08 лютого 2024 року по справі №500/1216/23, згідно з якою дії зобов'язального характеру щодо призначення позивачу пенсії має вчинити територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності.
Таким органом у даних спірних відносинах є Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Отже, заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно частин першої-третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивачем доведено наявність підстав для часткового задоволення заявлених вимог.
Відповідно до частини п'ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України у резолютивній частині рішення (окрім іншого) зазначається розподіл судових витрат.
Відповідно до частини першої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
За приписами частини сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Зважаючи на положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та беручи до уваги, що позивачем за подання до суду цього позову сплачено судовий збір у сумі 1211,20 грн, то судовий збір підлягає стягненню на користь позивача у розмірі 1211,20 грн з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області як суб'єкта владних повноважень, який ухвалив оскаржуване незаконне рішення.
Керуючись статтями 9, 72, 73, 74-76, 77, 90, 139, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 22 квітня 2025 року №241670053312 про відмову ОСОБА_1 у переведенні з пенсії за віком згідно Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» на пенсію за віком згідно Закону України «Про державну службу».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу» з 15 квітня 2025 року.
В задоволенні позовних вимог до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 13 листопада 2025 року.
Повне найменування учасників справи: позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), відповідачі - Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (Площа Соборна, буд. 3, м. Слов'янськ, Донецька область, код ЄДРПОУ 13486010); Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (Площа Центральна, 3, м. Чернівці, код ЄДРПОУ 40329345).
Суддя О.П. Лелюк