Постанова від 21.10.2025 по справі 947/38994/20

Номер провадження: 22-ц/813/3540/25

Справа № 947/38994/20

Головуючий у першій інстанції Салтан Л. В.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.10.2025 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Таварткіладзе О.М.,

суддів: Сєвєрової Є.С., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Одеської міської ради на рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2021 року по цивільній справі за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Будлайф Одеса» про визнання недійсних правочинів, скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2020 року Одеська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Будлайф Одеса» (далі - ТОВ «Будлайф Одеса») про визнання правочинів недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна, звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.

Позов обґрунтований тим, що державним реєстратором Одеської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації» (далі - КП «Центр державної реєстрації») Іскровим О. В. прийнято рішення (з відкриттям розділу) від 18 травня 2017 року № 35247926 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на садовий (дачний) будинок, загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

25 травня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. на підставі договору купівлі-продажу від 25 травня 2017 року № 1141 прийнято рішення № 35370760 про внесення змін до розділу, а саме розмір частки змінено на 1/2 та за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частки об'єкта нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

26 травня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 2017 року № 1159 прийнято рішення № 35394727 про державну реєстрацію права власності на 1/2 частину об'єкта нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2

18 червня 2018 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. на підставі договору купівлі-продажу від 18 червня 2018 року № 358 прийнято рішення від 18 червня 2018 року № 41662506 про державну реєстрацію права власності на 1/2 частину вказаного об'єкту нерухомого майна за ОСОБА_4

30 липня 2018 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. на підставі договору купівлі-продажу від 30 липня 2018 року № 508 прийнято рішення від 30 липня 2018 року № 42302800 про державну реєстрацію права власності на 1/2 частину садового (дачного) будинку за ОСОБА_3

27 вересня 2019 року державним реєстратором Комунального підприємства «Агенція реєстраційних послуг» (далі - КП «Агенція реєстраційних послуг») Мельник Т. І. прийнято рішення від 02 жовтня 2019 року № 48967483 про державну реєстрацію закриття розділу на об'єкт нерухомого майна № 1251295051101 на підставі поділу об'єкта нерухомості: садовий будинок, загальною площею 604,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та садовий будинок, загальною площею 306,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

17 липня 2020 року державним реєстратором Великодолинської селищної ради Овідіопольського району Одеської області Мельник Т. І. на підставі актів приймання-передання від 16 липня 2020 року, посвідчених приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крикливою О. М., зареєстрованих в реєстрі за № 946, № 947 та № 948, № 949, прийнято рішення від 18 липня 2020 року № 53194400 та № 53194380 про державну реєстрацію права власності на два садових будинки за ТОВ «Будлайф Одеса».

Проте зазначені реєстрації були проведені з порушенням чинного законодавства, оскільки відповідачі самовільно зайняли земельну ділянку, а зазначені будинки є самочинними.

Уточнивши позовні вимоги, ОМР просила:

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 18 травня 2017 року за № 35247926, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_1 на садовий (дачний) будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. 25 травня 2017 року за № 1141;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. 26 травня 2017 року за № 1159;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 25 травня 2017 року № 35370760, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 26 травня 2017 року № 35394727, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок, загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. 18 червня 2018 року № 358;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 18 червня 2018 року № 41662506, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_4 на 1/2 частку садового (дачного) будинку, загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С.С. 30 липня 2018 року № 508;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 30 липня 2018 року № 42302800, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_3 на 1/2 частку садового (дачного) будинку, загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 02 жовтня 2019 року № 48966916, запис про право власності 33487914, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_3 на садовий (дачний) будинок загальною площею 604,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 02 жовтня 2019 року № 48967243, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_4 на садовий (дачний) будинок загальною площею 306,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним акт приймання-передавання майна до статутного капіталу від 16 липня 2020 року, укладений між ТОВ «Будлайф Одеса» та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крикливою О. В., зареєстрований в реєстрі за № 948, № 949;

- визнати недійсним акт приймання-передавання майна до статутного капіталу від 16 липня 2020 року, укладений між ТОВ «Будлайф Одеса» та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крикливою О. В., зареєстрований в реєстрі за № 946, № 947;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 18 липня 2020 року № 53194400, що є підставою для припинення права власності ТОВ «Будлайф Одеса» на садовий (дачний) будинок, загальною площею 306,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності від 18 липня 2020 року № 53194380, що є підставою для припинення права власності ТОВ «Будлайф Одеса» на садовий (дачний) будинок, загальною площею 604,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- зобов'язати ОСОБА_3 звільнити за власний рахунок самовільно зайняту земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва загальною площею 604,9 кв. м;

- зобов'язати ОСОБА_4 звільнити за власний рахунок самовільно зайняту земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва загальною площею 306,4 кв. м.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2021 року у задоволенні позову Одеської міської ради відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, Одеська міська рада подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2021 року скасовано, позов Одеської міської ради задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. 25 травня 2017 року за № 1141.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. 26 травня 2017 року за № 1159.

Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності від 25 травня 2017 року № 35370760, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності від 26 травня 2017 року № 35394727, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. 18 червня 2018 року № 358.

Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності від 18 червня 2018 року № 41662506, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_4 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. 30 липня 2018 року № 508.

Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності від 30 липня 2018 року № 42302800, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_3 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності від 02 жовтня 2019 року № 48966916, запис про право власності 33487914, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_3 на садовий (дачний) будинок загальною площею 604,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності від 02 жовтня 2019 року № 48967243, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_4 на садовий (дачний) будинок загальною площею 306,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним акт приймання-передавання майна до статутного капіталу від 16 липня 2020 року, укладений між ТОВ «Будлайф Одеса» та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крикливою О. В., зареєстрований в реєстрі за № 948, № 949.

Визнано недійсним акт приймання-передавання майна до статутного капіталу від 16 липня 2020 року, укладений між ТОВ «Будлайф Одеса» та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крикливою О. В., зареєстрованого в реєстрі за № 946, № 947.

Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності від 18 липня 2020 року № 53194400, що є підставою для припинення права власності ТОВ «Будлайф Одеса» на садовий (дачний) будинок загальною площею 306,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності від 18 липня 2020 року № 53194380, що є підставою для припинення права власності ТОВ «Будлайф Одеса» на садовий (дачний) будинок загальною площею 604,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Зобов'язано ОСОБА_3 звільнити за власний рахунок самовільно зайняту земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва загальною площею 604,9 кв. м.

Зобов'язано ОСОБА_4 звільнити за власний рахунок самовільно зайняту земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва загальною площею 306,4 кв. м.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року в частині вимог про визнання недійсними актів приймання-передавання майна до статутного капіталу від 16 липня 2020 року та скасування рішень про державну реєстрацію права власності від 18 липня 2020 року № 53194400 та № 53194380 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Будлайф Одеса» скасовано, провадження у справі в цій частині закрито.

Постанову Одеського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року в частині вимог про визнання правочинів недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна, звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання, призначене на 21.10.2025 року на 15:00 год. відповідачі ОСОБА_2 , ТОВ «Будлайф Одеса» не з'явилися, про причини неявки суду не повідомили, належної ініціативи взяти участь у розгляді справи в режимі відеоконференції не виявили та заяв про відкладення судового засідання не подавали.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Оскільки явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, поважність причин неучасті у судовому засіданні 21.10.2025 року учасників справи, належним чином повідомлених про розгляд справи, судом апеляційної інстанції не встановлено, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників (відповідачів), які відсутні у судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі Верховного Суду у справі № 361/8331/18.

За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наведених у цій постанові підстав.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є:неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. 3 цієї статті.

Відмовляючи у вимогах про:

- визнання недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. 25 травня 2017 року за № 1141;

- визнано недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. 26 травня 2017 року за № 1159;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 25 травня 2017 року № 35370760, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 26 травня 2017 року № 35394727, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. 18 червня 2018 року № 358;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 18 червня 2018 року № 41662506, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_4 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. 30 липня 2018 року № 508;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 30 липня 2018 року № 42302800, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_3 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 02 жовтня 2019 року № 48966916, запис про право власності 33487914, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_3 на садовий (дачний) будинок загальною площею 604,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 02 жовтня 2019 року № 48967243, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_4 на садовий (дачний) будинок загальною площею 306,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ,

суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав доказів того, що спірна земельна ділянка перебуває у власності територіальної громади, а спірні об'єкти є самочинними та не були введені в експлуатацію. Крім того, позивач звернувся до суду з позовом 29 грудня 2020 року, проте позовна давність сплила 18 травня 2020 року. Тому у позові необхідно відмовити також з підстав пропуску позивачем позовної давності.

Проте повністю погодитися з таким мотивуванням рішення суду першої інстанції колегія суддів не може.

Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що державним реєстратором КП «Центр державної реєстрації» Іскровим О. В. прийнято рішення (з відкриттям розділу) від 18 травня 2017 року № 35247926 про державну реєстрацію права власності за між ОСОБА_1 4 на садовий (дачний) будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

25 травня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В. на підставі договору купівлі-продажу від 25 травня 2017 року № 1141, прийнято рішення № 35370760 про внесення змін до розділу, а саме розмір частки змінено на 1/2 та за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частку об'єкта нерухомості.

26 травня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 2017 року № 1159 прийнято рішення № 35394727 про державну реєстрацію права власності на 1/2 частину об'єкта нерухомості за ОСОБА_2

18 червня 2018 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. на підставі договору купівлі-продажу від 18 червня 2018 року № 358 прийнято рішення від 18 червня 2018 року № 41662506 про державну реєстрацію права власності на 1/2 частину вказаного об'єкта нерухомого майна за ОСОБА_4

30 липня 2018 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. на підставі договору купівлі-продажу від 30 липня 2018 року № 508 прийнято рішення від 30 липня 2018 року № 42302800 про державну реєстрацію права власності на 1/2 частину садового (дачного) будинку за ОСОБА_3

27 вересня 2019 року державним реєстратором КП «Агенція реєстраційних послуг» Мельник Т. І. прийнято рішення від 02 жовтня 2019 року № 48967483 про державну реєстрацію закриття розділу на об'єкт нерухомого майна № 1251295051101 на підставі поділу об'єкта нерухомості: садовий будинок, загальною площею 604,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та садовий будинок, загальною площею 306,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

17 липня 2020 року державним реєстратором Великодолинської селищної ради Овідіопольського району Одеської області Мельник Т. І. на підставі актів приймання-передання від 16 липня 2020 року № 946, № 947 та № 948, № 949, посвідчених приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крикливою О. М., прийнято рішення від 18 липня 2020 року № 53194400 та № 53194380 про державну реєстрацію права власності на два садових будинки за ТОВ «Будлайф Одеса».

Відповідно до актового запису про смерть від 10 вересня 2020 року № 8946 ОСОБА_1 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Згідно із частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням прав позивача як власника земельної ділянки внаслідок легалізації самочинного будівництва та подальшої самочинної реконструкції зі збільшенням плями забудови шляхом безпідставної реєстрації права власності на об'єкт самочинного будівництва за відповідно у хронологічному порядку ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .

Позивач стверджує, що спірний об'єкт нерухомості є самочинно збудованим, а в подальшому і самочинно реконструйованим, оскільки під його будівництво (реконструкцію) не була відведена земельна ділянка, дозвіл на проведення будівельних робіт не надавався, проект не затверджувався. Особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набула права власності на нього.

Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Вирішуючи спір, суд повинен дати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

За змістом наведеної норми права самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї з трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України).

Згідно з частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Уразі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проєкту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення.

Під час вирішення питання про те, чи є відхилення від проєкту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, необхідно з'ясовувати, зокрема, як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 725/5630/15-ц (провадження № 14-341цс18), постанові Верховного Суду від 17 січня 2022 року у справі № 442/4338/17 (провадження № 61-1460св21).

Відповідно до статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися та розпоряджатися земельними ділянками.

Згідно зі статтею 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).

Відповідно до статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, восьмою 8 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до статей 80, 83 ЗК України суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, на землі комунальної власності. Землі, які належать на праві власності територіальній громаді міста, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

У частині першій статті 122 ЗК України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Знесення самочинного об'єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об'єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови.

Законність знесення самочинного будівництва має бути оцінена на предмет пропорційності такого втручання.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-1721цс16 та постанові Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 369/8792/16-ц (провадження № 61-21385св18) вказано, що право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК України).

Також у постанові Верховного Суду від 17 січня 2022 року у справі № 442/4338/17 (провадження № 61-1460св21) зроблено висновок про те, що за змістом статті 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва особа (власник) може заявити за умови доведеності факту порушення своїх прав самочинною забудовою.

У постанові Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 344/14718/20 (провадження № 61-4128св22) вказано, що право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування і інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, а також у разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права.

Позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред'явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК України, статтею 103 ЗК України. Позов може бути пред'явлено до особи, яка здійснила будівництво, як про зобов'язання знесення забудови, так і про знесення забудови за рішенням суду самим власником (користувачем) земельної ділянки за рахунок особи, яка здійснила самочинне будівництво, з одночасним відшкодуванням підтверджених витрат на його знесення (див. постанову Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 359/8362/17, провадження № 61-4775св19).

Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на землю.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 року у справі № 916/1608/18).

З огляду на викладене самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Разом із цим сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.

Здійснення самочинного будівництва порушує права власника земельної ділянки, у тому числі у разі відсутності державної реєстрації права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за відповідною особою. Факт самочинного будівництва змушує власника земельної ділянки діяти з урахуванням того, що на відповідній земельній ділянці наявні певні об'єкти нерухомості - що обмежує можливості як користування, так і розпорядження земельною ділянкою.

Таким чином, права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з'явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Щодо можливих способів захисту прав власника (користувача) відповідної земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва.

Суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див., зокрема, пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

У певних випадках спосіб захисту імперативно "прив'язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України (аналогічне - у частині першій статті 5 ЦПК України) вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Частинами третьою - п'ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке:

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Отже, знесення самочинно побудованого спірного об'єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Також потрібно враховувати положення частини третьої та п'ятої статті 376 ЦК України.

Не допускається набуття права власності на споруджені об'єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об'єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 35)).

Визнання права власності в порядку частини третьої або п'ятої статті 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов'язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя статті 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п'ята статті 376 ЦК України).

Отже, застосування положень частини третьої або п'ятої статті 376 ЦК України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво, і, зокрема, захищає права власника земельної ділянки.

Згідно з положеннями статті 328 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 року у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 року у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 року у справі № 923/196/20).

Тобто відповідно до приписів частин третьої та п'ятої статті 376 ЦК України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Тобто судовим рішенням про знесення спірних об'єктів нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об'єкта нерухомості).

Одеська міська рада заявила позов про зобов'язання ОСОБА_3 звільнити за власний рахунок самовільно зайняту земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва загальною площею 604,9 кв. м. та про зобов'язання ОСОБА_4 звільнити за власний рахунок самовільно зайняту земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом знесення об'єкта самочинного будівництва загальною площею 306,4 кв. м.

Висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 01 липня 2020 року у справі № 755/3782/17 новий власник, набуває усі права та обов'язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому є належним відповідачем за заявленими вимогами про повернення земельної ділянки, приведення її у попередній стан та знесення самочинного будівництва».

На час звернення до суду і ухвалення оскаржуваного рішення право власності на садовий (дачний будинок) загальною площею 604,9 кв. за адресою: АДРЕСА_1 та на садовий (дачний) будинок загальною площею 306,4 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ТОВ «Будлайф Одеса», якому за актами приймання передачі від 16.07.2020 року, зазначені садові (дачні) будинки передані до статутного капіталу відповідно ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Проте постановою Верховного Суду від 27 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_4 рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року в частині вимог про визнання недійсними актів приймання-передавання майна до статутного капіталу від 16 липня 2020 року та скасування рішень про державну реєстрацію права власності від 18 липня 2020 року № 53194400 та № 53194380 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Будлайф Одеса» скасовано, провадження у справі в цій частині закрито у зв'язку з тим, що з огляду на суб'єктний склад справа в частині наведених вимог належить до юрисдикції господарських судів.

Оскільки на час звернення Одеської міської ради до суду з позовом, розгляду справи судом і ухвалення оскаржуваного рішення по суті, вже були зареєстровані в Державному реєстрі права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «Будлайф Одеса» і дане спірне майно було передано у статутний капітал цієї юридичної особи, вимоги з приводу вирішення долі цього нерухомого майна, яке невідривно пов'язано із земельною ділянкою, на якій воно знаходиться, зокрема щодо зобов'язання звільнити за власний рахунок самовільно зайняті земельні ділянки, шляхом знесення цих об'єктів як об'єктів самочинного будівництва, не можуть бути заявленими до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а вирішення долі цього спірного нерухомого майна згідно із заявленими вимогами має відбуватись з обов'язковою участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Будлайф Одеса» в якості відповідача за вказаними вимогами. Проте, як вже зазначено позивачем не заявлено до Товариства з обмеженою відповідальністю «Будлайф Одеса» вимог про зобов'язання про звільнення за власний рахунок самовільно зайнятої земельної ділянки, шляхом знесення цих об'єктів, як об'єктів самочинного будівництва.

Лише розглядаючи вимоги про зобов'язання звільнення за власний рахунок земельної ділянки (земельних ділянок) шляхом знесення об'єкта (об'єктів) самочинного будівництва, заявлених до належного відповідача (відповідачів), можливо вирішити подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об'єкта нерухомості).

Якщо право власності на об'єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), у разі задоволення позовної вимоги про знесення об'єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.

Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об'єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру прав та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).

Враховуючи наведене, у суду першої інстанції не було підстав для задоволення заявленого позову з підстав викладених вище.

Крім того, відмовляючи у позові суд першої інстанції вказав, що позивач не надав доказів того, що спірна земельна ділянка перебуває у власності територіальної громади, а спірні об'єкти є самочинними та не були введені в експлуатацію.

У матеріалах справи містяться:

- рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих № 1275 від 10.11.1955 року про відведення в натурі додаткових земельних ділянок під посадку колективних та індивідуальних фруктових садів підприємствам, установам та організаціям міста Одеси для розподілу робочим та службовцям земельних ділянок в районі 14-16 станції Великого Фонтану в балці - 7 га.; на береговій смузі в районі будинку відпочинку союзу письменників до с. Чорноморка - 14 га. (т. 5 а.с . 9);

- рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих за від 30 червня 1965 року № 477 про те, що земельна ділянка Інституту інженерів морського флоту відведена не в с. Чорноморка, а в районі колишньої ОСОБА_5 на нижньому плато узбережжя, разом з розташованими на ньому самовільно збудованими будівлями (літніми будинками та інші) та існуючими зеленими насадженнями (т. 2, а. с. 23);

- рішенням Виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів м. Одеси № 584 від 01.07.1988 року зареєстровано Статут садового товариства «Маяк-3» - відвід земельної ділянки рішеннями міськвиконкому від 05.03.1954 року № 231 та від 10.11.1955 року № 1275 загальною площею 1,8 га. адреса: - ОСОБА_6 (т. 5 а. с. 7).

Перевіряючи обставини знаходження спірної земельної ділянки у власності або користуванні СТ «Маяк-3», колегія суддів виходить з такого.

Постанова Ради Міністрів СРСР від 24 лютого 1949 року «Про колективне та індивідуальне городництво і садівництво робітників і службовців» та постанова Ради Міністрів УРСР від 05 березня 1949 року «Про колективне та індивідуальне городництво і садівництво робітників і службовців» визначали порядок надання земельних ділянок робітникам і службовцям і для колективного та індивідуального садівництва (на час виділення земельної ділянки під індивідуальні сади).

Так, згідно з пунктом 6 постанови Ради Міністрів УРСР «Про колективне та індивідуальне городництво і садівництво робітників і службовців» виконкоми міських і селищних рад депутатів трудящих, виходячи з проектів планування міст і селищ, а також плану використання пере даних їм земель держземфонду і держлісфонду, виділяли земельні ділянки, призначені під сади робітників і службовців, підприємствам, установам і організаціям, в яких вони працювали, єдиним масивом, а вже підприємства, установи і організації відводили своїм робітникам і службовцям земельні ділянки у розмірі: в містах - до 600 кв. метрів і поза містами - до 1200 кв. метрів, залежно від наявності земель. Такі земельні ділянки надавалися робітникам і службовцям під сади в без строкове користування за умови безперервної роботи на підприємстві, в установі або організації протягом 5 років після відведення земельної ділянки під сад. Земельні ділянки під сади відводилися лише тим робітникам і службовцям, які не мали присадибних ділянок і городів.

Земельний кодекс УРСР 1970 року закріплював лише колективну організаційно-правову форму садівництва (виноградарства) та містив положення, згідно з якими землі, зайняті колективними садами пере бувають у постійному користуванні садівницьких (виноградарських) товариств. Земельні ділянки надавалися їм за рахунок земель запасу, державного лісового фонду, вільних земель в межах населених пунктів. Членам товариства могли бути лише громадяни, які не користувалися при садибними ділянками і городами. Діяльність кожного товариств, як юридичної особи, була унормована статутом товариства, зареєстрованим у встановленому порядку. На земельних ділянках для колективного садівництва (виноградарства) члени товариства мали на колективних засадах закладати сади і виноградники та здійснювати будівництво садових будівель літнього типу.

У частинах 2, 4, 5, 8 ст. 5 ЗК України 1990 року передбачалося, що суб'єктами права колективної власності на землю є, у тому числі, садівницькі товариства. У колективну власність можуть бути передані землі садівничих товариств за рішенням загальних зборів цих товариств.

До прийняття такого рішення провадиться передача земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, до відання сільської, селищної, міської Ради народних депутатів. Земельні ділянки загального користування садівницьких товариств поділу не підлягають.

Стаття 2 ЗК України 1990 року передбачала поділ всіх земель України на 7 категорій:

1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); 3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; 4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; 5) землі лісового фонду; 6) землі водного фонду; 7) землі запасу.

У цій же статті передбачалось, що віднесення земель України до категорій проводиться відповідно до їх цільового призначення.

Стаття 48 ЗК України 1990 року фактично містила аналог видів цільового призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення, до яких відносились наступні: для ведення особистого підсобного господарства; для садівництва; для городництва; для сінокосіння і випасання худоби; для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду, для ведення сільського господарства; для ведення підсобного сільського господарства.

Таке ж значення мала і ст. 19 ЗК України 1990 року, відповідно до якої сільські, селищні Ради народних депутатів надають земельні ділянки у користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами для будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення (сфера послуг), сільськогосподарського використання, ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва, індивідуального і колективного садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби, традиційних народних промислів.

Це вбачається і з аналізу ст. 57 ЗК України 1990 року, у якій передбачено, що для ведення колективного садівництва кооперативам громадян за рішенням сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів передаються у власність земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 0,12 гектара на одного члена кооперативу.

Земельні ділянки для колективного садівництва складаються із земель загального користування, що перебувають у колективній власності кооперативу, та із земель, що перебувають у приватній власності членів кооперативу.

До земель загального користування належать земельні ділянки, зайняті охоронними зонами, шляхами, проїздами, спорудами та іншими об'єктами загального користування.

На землі загального користування сільською, селищною, міською, районною Радою народних депутатів садівницькому кооперативу видається державний акт на право власності на землю.

Отже, ЗК України 1990 року до категорії «землі сільськогосподарського призначення» відносив, у тому числі, землі за цільовим призначенням «для колективного садівництва». Землі загального користування, що перебували у колективній власності суб'єктів садівництва, відносились до складу земель з цільовим призначенням «для колективного садівництва».

Відповідно до п. 7 розділу Х «Перехідні положення» діючого наразі ЗК У країни 2001 року громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, тобто до 01.01.2002 року, зберігають права на ці ділянки.

Земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера відповідно до пункту 2 розділу VІІ Закону України «Про Державний земельний кадастр».

Обов'язок переоформлення права користування земельною ділянкою, передбачений пунктом 6 Перехідних положень ЗК, визнано неконституційним на підставі Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 (у справі № 1-17/2005) за конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК (справа про постійне користування земельними ділянками).

Отже, право користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 01.01.2002 року (набрання чинності ЗК України, прийнятого 25.10.2001 року), не втрачається внаслідок його не переоформлення підприємством, яке за положеннями чинного ЗК України не може набувати права постійного землекористування, а зберігається за ним до приведення прав і обов'язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства, у тому числі за правонаступником такого землекористувача (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26.09.2011 року у справі № 6 14цс11).

Державний акт про право постійного користування земельною ділянкою є документом, який наявність такого посвідчує права. Існування права постійного користування земельною ділянкою у відповідного суб'єкта не залежить від наявності чи відсутності у нього такого державного акта. Постанова ВП ВС від 13.11.2019 року у справі № 823/1984/16.

Згідно з довідкою Садівничого товариства «Маяк-3» (далі - СТ «Маяк-3») від 08 липня 2014 року ОСОБА_1 було надано у користування земельну ділянку, площею 0,062 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на якому знаходиться садовий будинок, загальною площею близько 50 кв. м (т. 2, а. с. 25);

Згідно з випискою з протоколу загальних зборів членів СТ «Маяк-3» від 13 липня 2014 року затверджено рішення зборів правління СТ «Маяк-3» зокрема від 18.05.2014 року про прийняття ОСОБА_1 до членів даного садового товариства разом з освоєною нею ділянкою, площею 0,06 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 2, а. с. 26).

Аналогічну інформацію підтверджено садовим товариством «Маяк-3» і в Одеському апеляційному суду на відповідний судовий запит у травні 2025 року. Крім того. у відповіді на запит ДСТ «Маяк-3» повідомило, що статут садового товариства «Маяк-3» був затверджений Виконавчого комітету Київської районної ради народних депутатів м. Одеси № 584 від 01.07.1988 року. У подальшому 27.12.2001 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради затверджено новий Статут Садового товариства «Маяк-3», прийнятий загальними зборами 06.05.2011 року зі змінами від 22.08.2010 року. У 2016 році садове товариство визнано дачно-садовим товариством «Маяк-3», статут якого затверджений рішенням загальних зборів членів Дачно-садового товариства від 10.04,2016 року.

Тобто, ДСТ «Маяк-3» підтверджено, що спірна земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 дійсно перебуває у постійному користуванні саме даного садового товариства і що Іванова ОСОБА_7 була прийнята в члени даного товариства у 2014 році, встановлений пай нею виплачений повністю.

Слід зазначити, що адреса АДРЕСА_1 виникла вже при поділі домоволодіння після реконструкції між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 на підставі висновку щодо т технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна розташованого на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 за № 640 від 25.09.2019 року, виготовленого ТОВ «АБТІ» (т. 2 а. с. 46) і вказані об'єкти нерухомості після поділу їх між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передані останніми в статутний капітал «Будлайф Одеса».

Ураховуючи наведені обставини, колегія суддів констатує, що Одеською міською радою не спростовано, що спірна земельна ділянка відведена у постійне користування СТ «Маяк-3» (тепер ДСТ «Маяк-3») рішеннями міськвиконкому від 05.03.1954 року № 231 та від 10.11.1955 року № 1275.

Таким чином, спірна земельна ділянка відведена у постійне користування і перебуває у постійному користуванні ДСТ «Маяк-3» і перша реєстрація права власності на садовий (дачний будинок) на цій земельній ділянці здійснено за членом даного дачно-садового товариства ОСОБА_1 , а подальша реконструкція і поділ - наступними членами даного ДСТ «Маяк-3» ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Об'єкти нерухомості про знесення яких в якості шляху звільнення земельної ділянки заявила Одеська міська рада, як самочинно збудованих (реконструйованих), на час звернення до суду з позовом і розгляду справи в районному суді по суті, зареєстровані за ТОВ «Будлайф Одеса», до статутного капіталу якого були передані ці спірні об'єкти нерухомості і яке набуло таким чином усі права та обов'язки щодо даного майна, які мали до цього ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а тому належним відповідачем за вимогами про зобов'язання звільнення за власний рахунок земельної ділянки шляхом знесення об'єктів самочинного будівництва, тобто за тими ефективними вимогами, які дійсно вирішують юридичну долю самочинно збудованих (реконструйованих) будівель, є саме ТОВ «Будлайф Одеса», до якого однак зазначені вимоги не заявлені і спір з яким Одеською міською радою має вирішуватися у порядку господарського судочинства, про що зазначено у постанові Верховного Суду від 05.09.2024 року.

При таких обставинах колегія суддів погоджується з остаточним висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимог про:

- визнання недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. 25 травня 2017 року за № 1141;

- визнано недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. 26 травня 2017 року за № 1159;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 25 травня 2017 року № 35370760, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 26 травня 2017 року № 35394727, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. 18 червня 2018 року № 358;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 18 червня 2018 року № 41662506, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_4 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. 30 липня 2018 року № 508;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 30 липня 2018 року № 42302800, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_3 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 02 жовтня 2019 року № 48966916, запис про право власності 33487914, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_3 на садовий (дачний) будинок загальною площею 604,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 02 жовтня 2019 року № 48967243, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_4 на садовий (дачний) будинок загальною площею 306,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Проте набувши цілком правильного висновку про відмову у задоволенні цих вимог по суті, суд першої інстанції одночасно в якості підстави відмови у позовних вимогах зазначив і про пропуск позивачем позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, яка застосується лише до обґрунтованих вимог. Відмова у позові у зв'язку з їх необґрунтованістю (недоведеністю) по суті, виключає одночасне застосування позовної давності як додаткової підстави для відмови у позові, оскільки ця підстава, як вже зазначалось, є самостійною і не може застосовуватись одночасно з такою підставою як недоведеність (необґрунтованість) позовних вимог.

Ураховуючи наведене рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог, які повернуті Верховним Судом до Одеського апеляційного суду на новий розгляд, підлягає зміні у мотивувальній частині з викладенням її в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду слід залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Одеської міської ради - задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2021 року в частині позовних вимог про:

- визнання недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. 25 травня 2017 року за № 1141;

- визнано недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І. В. 26 травня 2017 року за № 1159;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 25 травня 2017 року № 35370760, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 26 травня 2017 року № 35394727, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. 18 червня 2018 року № 358;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 18 червня 2018 року № 41662506, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_4 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу на 1/2 частку у праві власності на садовий будинок загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. 30 липня 2018 року № 508;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 30 липня 2018 року № 42302800, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_3 на 1/2 частку садового (дачного) будинку загальною площею 47,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 02 жовтня 2019 року № 48966916, запис про право власності 33487914, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_3 на садовий (дачний) будинок загальною площею 604,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності від 02 жовтня 2019 року № 48967243, що є підставою для припинення права власності ОСОБА_4 на садовий (дачний) будинок загальною площею 306,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ,

у мотивувальній частині - змінити та викласти її в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 13.11.2025 року.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: Є.С. Сєвєрова

С.О. Погорєлова