Номер провадження: 22-ц/813/6556/25
Справа № 522/8838/16-ц
Головуючий у першій інстанції Павлик І. А.
Доповідач Сєвєрова Є. С.
23.10.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії:
головуючого судді Сєвєрової Є.С.,
суддів: Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,
за участю секретаря Малюти Ю.С.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересовані особи - Державний виконавець Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Шпорта Володимир Михайлович, в.о. заступника начальника відділу Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Горбенко Микита Олегович,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду м.Одеси від 27 червня 2025 року у складі судді Павлик І.А.,
встановив:
2. ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст скарги
У травні 2025 року, ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на дії Державного виконавця Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м.Одеси Шпорта В.М., у якій просив суд:
1. визнати оскаржувану бездіяльність, що виразилась у відмові скасувати постанову про арешт майна від 27.12.2018 в рамках виконавчого провадження № 57278279, розпочатого на підставі виконавчого листа № 522/8838/16-ц від 05.04.2018 з боку державного виконавця Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Шпорта В.М. та в.о. заступника начальника відділу Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Горбенка М.О. неправомірними і зобов'язати їх усунути порушення;
2. зобов'язати державного виконавця Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Шпорта В.М. та в.о. заступника начальника відділу Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Горбенка М.О. винести постанову про скасування постанов про арешт майна від 27.12.2018.
В обґрунтування скарги зазначає, що на виконанні Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі перебуває виконавче провадження № 57278279, розпочате на підставі виконавчого листа № 522/8838/16-ц від 05.04.2018, виданого за результатами розгляду Приморським районним судом м. Одеси цивільної справи № 522/8838/16-ц.
У квітні поточного року, вирішуючи питання про вступ до спадщини, скаржнику стало відомо про те, що 27.12.2018 в рамках виконавчого провадження № 57278279 винесено постанову про арешт його майна.
Для вирішення питання зняття арешту з належного йому майна скаржник звернувся до державного виконавця Хаджибейсько відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Володимира Шпорта В. з вимого роз?яснити ситуацію та підстави для прийняття такого рішення, на що отримав відповідь, що для вирішення цього питання необхідно провести розрахунки отриманих доходів та сплачених аліментів. Також останній відмовився надсилати відповідні запити до установ, де скаржник працював, через що вказану інформацію довелось збирати самостійно.
30.04.2025 отримавши необхідні дані, ОСОБА_1 звернувся до державного виконавця із заявою про проведення розрахунку та скасування постанови від 27.12.2018 про арешт майна.
17.05.2025 засобами поштового зв?язку була отримана відповідь за № 7581 від 15.05.2025 за підписом в.о. заступника начальника Хаджибейського відділ державної виконавчої служби у м. Одесі Микити Горбенка, виконавцем якої є державний виконавець Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Володимир Шпорт, з якої слідує, що проведеним останнім розрахунком станом на 15.05.2025 встановлено, що заборгованість зі сплати аліментів відсутня, а наявна переплата у сумі 44 917,36 грн.
Разом з цим, у задоволенні вимоги про скасування постанови про арешт майна від 27.12.2018 відмовлено з посиланням на ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Поряд з цим, вказана норма закону містить п. 7 ч. 4, згідно якого погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника, є підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини.
Враховуючи викладене, а також те, що скаржник є добросовісним платником аліментів вже протягом 8 років, що документально підтверджено державним виконавцем у листі за № 75879 від 15.05.2025, а також те, що відсутня будь-яка заборгованість, вважає, що неправомірною бездіяльністю державної виконавчої служби грубо порушуються його права.
Позиція заінтересованих осіб в суді першої інстанції
У запереченнях на позовну заяву, Хаджибейський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) просив відмовити у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державного виконавця, посилаючись на те, що для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є, по-перше, погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, по-друге, існування іншого способу забезпечення виконання рішення ніж звернення стягнення на майно боржника. Скаржник не надав докази на підтвердження неспівмірності вартості майна, на яке накладено арешт, сумі коштів, які підлягають сплаті ним на виконання рішення про стягнення аліментів. Арешт на майно боржника було накладено державним виконавцем у зв?язку з наявністю заборгованості зі сплати аліментів, відомості про працевлаштування боржника, докази наявності в нього щомісячного стабільного доходу на час подання заяви про зняття арешту з його майна в матеріалах виконавчого провадження відсутні, транспортні засоби за боржником не зареєстровані. Під час примусового виконання виконавчого провадження з дня відкриття сплата аліментів проводиться скаржником не регулярно, що призводить до виникнення заборгованості по сплаті аліментів. Сплата у певний період заявником аліментів після того, як він допустив наявність заборгованості, не свідчить про те, що виконання рішення є забезпеченим в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника у розумінні пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 26 травня 2021 року у справі № 490/6309/16-ц, від 20 грудня 2021 року у справі № 646/7134/19 та від 23 вересня 2022 року у справі № 554/1119/21. На момент винесення державним виконавцем постанови про арешт майна боржника, а також на момент звернення боржника до державного виконавця із заявою про зняття арешту з майна, у розпорядженні державного виконавця були відсутні відомості про те, що виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника.
Від в.о. заступника начальника відділу Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Горбенко М.О. заперечень, пояснень на скаргу ОСОБА_1 не надходило.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції, мотивування її висновків
Ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 27 червня 2025 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвала суду мотивована тим, що на момент винесення державним виконавцем постанови про арешт майна боржника, а також на момент звернення представника боржника до державного виконавця із заявою про зняття арешту з майна, у розпорядженні державного виконавця були відсутні відомості про те, що виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника, у зв'язку із чимсуд дійшов висновку, що не зняття державним виконавцем арешту з майна боржника ОСОБА_1 з метою забезпечення належного виконання судового рішення про стягнення аліментів на утримання дитини, не свідчить про порушення державним виконавцем вимог Закону України «Про виконавче провадження», а відтак підстави для задоволення скарги відсутні. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17.04.2023 у справі № 607/3711/15-ц та від 29.01.2024 у справі № 645/2710/17.
Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги
Не погодившись з вищевказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати повністю ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 27.06.2025 та постановити нову ухвалу, якою визнати оскаржувану бездіяльність, що виразилась у відмові скасувати постанову про арешт мого майна від 27.12.2018 в рамках виконавчого провадження № 57278279, розпочатого на підставі виконавчого листа № 522/8838/16-ц від 05.04.2018 з боку державного виконавця Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одеси Володимира Шпорта та в.о. заступника начальника цього ж відділу Микити Горбенка неправомірними і зобов'язати їх усунути порушення (поновити моє порушене право); зобов'язати державного виконавця Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одеси Володимира Шпорта та в.о. заступника начальника цього ж відділу Микиту Горбенка винести постанову про скасування постанови про арешт мого майна від 27.12.2018; встановити звіт за виконанням судового рішення.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції було встановлено, що на час розгляду справи заборгованість відсутня, а відтак відповідно до положень п.п. 2, 7 ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець був зобов'язаний винести постанову про зняття арешту з усього майна. Ним не оспорюються підстави, зазначені виконавцем на час винесення постанови про арешт усього мого майна, а існування цієї постанови на час розгляду справи судом. Не відповідає дійсності посилання суду, що в нього не має рахунків в банківських установах, оскільки вони є, він ними користуюся на протязі всього часу сплати аліментів і виконавцю про це відомо (проводячи розрахунок заборгованості він врахував навіть кешбек, виведений на карту).
Доводи скарги також мотивовані тим, що суд помилково послався на постанови Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 490/6309/16 (провадження № 61- 473св21), від 17.04.2023 у справі № 607/3711/15-ц та від 29.01.2024 у справі № 645/2710/17, оскільки у жодній цій справі боржники не мали переплати зі сплати аліментів, а в нього на час розгляду справи судом вона становила 44917,36 грн., що свідчить виключно про те, що рішення суду виконується ним самостійно в більш ніж потрібному розмірі на протязі багатьох років. Більше того, наявність в нього переплати взагалі судом першої інстанції проігноровано та ніякої оцінки цьому факту не надано. Так само проігноровані озвучені суду наміри реалізувати майно, отримане у спадщину.
В описовій частині ухвали міститься також посилання на те, що ним були допущені випадки несвоєчасної сплати аліментів, проте це твердження є безпідставним і повністю спростовується наданим виконавцем розрахунком, оскільки ним не пропущено жодного місяця по сплаті аліментів, усі платежі вносяться своєчасно і у більш ніж потрібному та необхідному розмірі.
Зауважує, що відповідно до положень ч. 6 ст. 48 Закону стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця. А відповідно до ч. 7 цієї ж статті у разі якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати, звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване таке житло, не здійснюється. У такому разі виконавець зобов'язаний вжити заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника. Всі ці обставини судом першої інстанції грубо проігноровані. Також в судовому засіданні ним були надані документи про оформлення спадщини від померлої матері, а саме квартири та транспортного засобу та повідомлено суду про намір їх реалізувати, що є його конституційним правом, проте, суд зробив висновок про те, що він цієї можливості позбавлений.
Позиція сторін в суді апеляційної інстанції
У відзиві на апеляційну скаргу, Державний виконавець Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Шпорта В.М., посилаючись на її необґрунтованість, просить суд у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі з підстав викладених у запереченнях на позовну заяву.
На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу від в.о. заступника начальника відділу Хаджибейського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Горбенко М.О. не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Явка сторін в суді апеляційної інстанції
В судове засідання, призначене на 23.10.2025 з'явився ОСОБА_1 .
Заінтересовані особи до суду не з'явилися, хоча були повідомлені належним чином, у відповідності до вимог ст. 128-130 ЦПК України, що підтверджується письмовими матеріалами справи, заяв про відкладення розгляду справи не надали.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
3.МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція апеляційного суду
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які скаржники посилаються в апеляційних скаргах, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин
Встановлено, що звертаючись до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця щодо скасування заходів примусового виконання, застосованих при примусовому виконанні АСВП 57278279, зокрема щодо не зняття арешту з належного йому майна, ОСОБА_1 посилався на відсутність заборгованості зі сплати аліментів і вказував на наявність підстав для зняття арешту з його майна.
З матеріалів справи вбачається, що державним виконавцем була винесена постанова про арешт майна боржника для забезпечення реального виконання рішення суду, оскільки боржник мав заборгованість по сплаті аліментів, сукупний розмір якої перевищував суму платежів за три місяці.
У той же час судом встановлено, що боржник не отримує заробітної плати, не має рахунків в банківських установах, доказів наявності в нього щомісячного стабільного доходу, грошових коштів, достатніх для виконання рішення суду про сплату аліментів, ні державному виконавцеві, ні суду не надано.
У постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 490/6309/16 (провадження № 61-473св21), зроблено висновок про те, що за змістом пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» таке забезпечення виконання рішення, яким передбачено стягнення періодичних платежів, зокрема аліментів, має бути реальним, а не декларативним.
Саме на боржнику лежить тягар доведення, що виконання рішення зі сплати аліментів забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника.
Сплата у певний період заявником аліментів після того, як він допустив наявність заборгованості, не свідчить про те, що виконання рішення є забезпеченим в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника у розумінні пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 26 травня 2021 року у справі № 490/6309/16-ц, від 20 грудня 2021 року у справі № 646/7134/19 та від 23 вересня 2022 року у справі № 554/1119/21.
Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права та мотиви прийняття, викладених в апеляційній скарзі доводів
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржена ухвала постановлена судом першої інстанції при невідповідності висновків, викладених в ухвалі суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції.
Так, відповідно до ч.1 ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Згідно зі статтею 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно зі ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Частиною 2 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці, стягнення може бути звернено на майно боржника. Звернення стягнення на заробітну плату не перешкоджає зверненню стягнення на майно боржника, якщо існує непогашена заборгованість, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Відповідно до статей 48, 56 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову. Арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.
Згідно з частиною 5 ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження» постанова про зняття арешту виноситься виконавцем не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, передбачених частиною четвертою статті 59 цього Закону, та надсилається в той самий день органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.
Частинами 4, 5 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.
Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі
Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції вірно виходив з того, що державним виконавцем була винесена постанова про арешт майна боржника для забезпечення реального виконання рішення суду.
Суд встановив, що на момент звернення до суду з указаною скаргою у боржника відсутня заборгованість зі сплати аліментів перед стягувачем, що підтверджується відповідним розрахунком, складеним державним виконавцем.
Разом з цим ОСОБА_1 не надав суду доказів того, що подальше виконання рішення суду може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника.
Як вбачається з матеріалів справи, для перевірки майнового стану боржника, державним виконавцем направлено запити до Пенсійного фонду України та Державної податкової служби України, відповідно до відповідей яких боржник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 не працює. Згідно відповіді на запит до Міністерства внутрішніх справ України також відсутні дані про зареєстровані за боржником транспортні засоби.
Доказів того, що боржник ОСОБА_1 отримує доходи (заробітну плату тощо) , грошові кошти, достатні для виконання рішення суду про сплату аліментів, ні державному виконавцеві, ні суду боржник не надав. Відомостей про те, що боржник на даний час є працевлаштованим, матеріали скарги також не містять.
Посилання скаржника ОСОБА_1 про те, що виконавцю було відомо про наявність рахунків боржника, не спростовує законність арешту майна, оскільки сам факт користування рахунками не є підставою для зняття арешту. Наявність коштів на рахунках не свідчить про їх достатність для повного виконання рішення, а отже, не усуває підстав для арешту іншого майна боржника.
Крім того, згідно з п. 2, 7 ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» зняття арешту з усього майна можливе лише за умови повного виконання рішення або в разі визнання арешту накладеним безпідставно, що в даному випадку не доведено.
Таким чином, відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження можливості забезпечити виконання судового рішення в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника, спростовує доводи апеляційної скарги про наявність визначених законодавством України підстав для зняття виконавцем арешту з усього його майна.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, що незняття державним виконавцем арешту на майно боржника у виконавчому провадженні № 57278279 з примусового виконання виконавчого листа № 522/8838/16-ц не свідчить про порушення державним виконавцем вимог Закону України «Про виконавче провадження».
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що у нього відсутня заборгованість зі сплати аліментів, що є підставою для зняття арешту з майна апеляційний суд не приймає до уваги як необґрунтовані, оскільки відсутність заборгованості зі сплати аліментів не є самостійною підставою для зняття арешту з майна.
У постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 490/6309/16 (провадження № 61-473св21), на яку посилався суд першої інстанції, зроблено правовий висновок про те, що за змістом пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» таке забезпечення виконання рішення, яким передбачено стягнення періодичних платежів, зокрема аліментів, має бути реальним, а не декларативним.
Виходячи з принципу та презумпції обов'язковості для виконання судових рішень, що набрали законної сили (частина перша статті 18 ЦПК України), саме на боржнику лежить тягар доведеності того, що виконання рішення зі сплати аліментів забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника.
Сама по собі сплата певний період заявником аліментів після того, як він допустив наявність заборгованості, не свідчить про те, що виконання рішення є забезпеченим в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника у розумінні пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Доводи скаржника ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції помилково врахував правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 26 травня 2021 року у справі № 490/6309/16, від 17 квітня 2023 року у справі № 607/3711/15-ц та від 29 січня 2024 року у справі № 645/2710/17, є безпідставними, оскільки як вбачається зі змісту наведених судових рішень, правові позиції Верховного Суду стосуються загальних принципів законності дій державного виконавця при накладенні та збереженні арешту на майно боржника з метою забезпечення реального виконання судового рішення, незалежно від конкретного розміру заборгованості чи наявності переплати. Отже, суд першої інстанції обґрунтовано застосував наведені висновки до спірних правовідносин.
Твердження ОСОБА_1 про те, що на момент розгляду справи судом він мав переплату зі сплати аліментів у розмірі 44 917,36 грн, не впливають на оцінку правомірності дій державного виконавця. Відповідно до статей 18, 19, 56, 59 Закону України «Про виконавче провадження» правомірність дій виконавця оцінюється з урахуванням обставин, які існували на момент їх вчинення, а не тих, що виникли пізніше.
Наявність переплати або належне виконання рішення боржником у подальшому не свідчить про незаконність раніше накладеного арешту, оскільки такий арешт був застосований з метою забезпечення виконання рішення і знятий може бути лише за наявності підстав, передбачених ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Надання боржником документів про прийняття спадщини та повідомлення про намір реалізувати успадковане майно не є підставою для зняття арешту, оскільки такі обставини не впливають на правомірність дій державного виконавця, вчинених у межах наданих йому повноважень і на підставі чинних даних про наявність невиконаного судового рішення. Суд першої інстанції не позбавляв боржника конституційного права власності, а лише зазначив, що арешт на майно збережено в межах законних повноважень виконавця з метою забезпечення реального виконання рішення суду.
Необґрунтованими є і твердження скаржника про те, що в описовій частині ухвали міститься посилання на те, що ним були допущені випадки несвоєчасної сплати аліментів, які на думку скаржника є безпідставним, так як спростовується наданим виконавцем розрахунком.
Так, як вбачається зі змісту самої апеляційної скарги, скаржник не заперечує факту виникнення заборгованості зі сплати аліментів, пояснюючи її виникнення непорозумінням із колишньою дружиною та її діями, спрямованими на переховування дитини з корисливих мотивів. Отже, сам скаржник фактично визнає наявність періодів, протягом яких аліменти не сплачувалися належним чином, що свідчить про наявність підстав для реагування державного виконавця у вигляді накладення арешту на майно боржника.
Посилання ОСОБА_1 на наданий виконавцем розрахунок не спростовує зазначеного, оскільки з нього вбачається лише відсутність заборгованості на певну дату, але не виключає факту її виникнення в минулому. Відповідно до положень статей 18, 19, 56, 59 Закону України «Про виконавче провадження», правомірність дій державного виконавця оцінюється виходячи з обставин, які існували на момент їх вчинення. Як було зауважено судом, наявність у подальшому переплати або повне погашення заборгованості не може свідчити про незаконність дій державного виконавця, який діяв у межах наданих йому повноважень та відповідно до відомостей, наявних на момент накладення арешту.
Таким чином, доводи апелянта про відсутність випадків несвоєчасної сплати аліментів суперечать його ж власним твердженням та не спростовують висновків суду першої інстанції щодо правомірності дій державного виконавця.
Аргументи апеляційної скарги є аналогічними доводам, викладеним у скарзі на бездіяльність державного виконавця, та не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки.
Отже, зважаючи на встановлення відсутності підстав для зняття арешту з майна боржника, дії державного виконавця не суперечать вимогам Закону, а тому колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною бездіяльність державного виконавця та зняття арешту із рухомого майна є законним та обґрунтованим.
За таких обставин, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, врахувавши, зокрема, відсутність іншого способу забезпечення виконання рішення суду про стягнення періодичних платежів, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованих висновків про відсутність правових підстав для задоволення скарги.
Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг, з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є недоведеними, а тому вона підлягає залишенню без задоволення.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374, статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.
За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції є законною та обґрунтованою. Підстави для скасування, зміни ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 у суду апеляційної інстанції відсутні.
Порядок та строк касаційного оскарження
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).
4. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Приморського районного суду м.Одеси від 27 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 13.11.2025
Головуючий
Судді: