Справа № 148/2157/22
Провадження № 22-ц/801/2085/2025
Категорія: 10
Головуючий у суді 1-ї інстанції Штифурко Л. А.
Доповідач:Береговий О. Ю.
13 листопада 2025 рокуСправа № 148/2157/22м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Берегового О. Ю. (судді - доповідача),
суддів: Панасюка О. С., Сала Т. Б.,
за участю секретаря судового засідання: Литвин Ю. О.
учасники справи:
позивач-відповідач: ОСОБА_1 ,
відповідач-позивач: ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору за первісним позовом: Служба у справах дітей Тульчинської міської ради
розглянув цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю Служби у справах дітей Тульчинської міської ради, про поділ майна подружжя, припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності, розподіл боргових зобов'язань між подружжям та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл боргових зобов'язань між подружжям, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 08 липня 2025 року, ухвалене місцевим судом за головування судді Штифурко Л. А., повний текст рішення складено 21 липня 2025 року,
встановив:
В грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з зазначеним позовом до ОСОБА_2 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, позивач зазначила, що вони з відповідачем з 2018 року стали проживати однією сім'єю як чоловік та дружина, 03 липня 2019 року між ними зареєстровано шлюб. У шлюбі сторін народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У шлюбі з відповідачем 02 липня 2021 року відповідно до договору купівлі-продажу було придбано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 35,4 кв.м, житловою площею 18,4 кв.м, яка складається із однієї кімнати, коридору, кухні, вбудованої шафи, санвузла, частини підвалу, позначеного літерою «А1». Договір купівлі-продажу оформлений на ОСОБА_2 .
Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 28 лютого 2022 року шлюб між сторонами розірвано.
Як зазначає позивач, оскільки спірна квартира придбана в шлюбі вона є спільним сумісним майном, тому вона і відповідач мають право на частину даної квартири. Разом з тим, квартира є однокімнатною та відповідно до висновку експерта №88-18/05/2022-ЕД неподільною, спільно проживати із відповідачем у одній квартирі вони не можуть, оскільки це впливає на стан та розвиток їх дитини-інваліда, а іншого житла у позивача немає, тому вважає, що має право на сплату відповідачу грошової компенсації замість його частки у праві власності на майно та припинення права власності відповідача на цю частку, а також визнання за нею права власності на всю квартиру. З метою компенсації відповідачу вартості частини спірної квартири нею на депозитний рахунок Тульчинського районного суду Вінницької області внесено грошові кошти в сумі 182073,50 грн. При визначенні вартості частки квартири, яка підлягає компенсації відповідачу, ОСОБА_1 виходить із загальної вартості квартири згідно висновку експерта №830-08/12/2021-ЕД, яка становить 364147,00 грн.
Позивач також зазначає, що перед вчиненням договору купівлі-продажу квартири частина грошових коштів на її придбання була отримана нею в борг. Так 28 червня 2021 року нею за погодженням із ОСОБА_2 було взято в борг у ОСОБА_4 8000,00 доларів США. Оскільки квартира придбана за рахунок коштів, отриманих у борг, тому ОСОБА_1 вважає, що такі боргові зобов'язання мають бути розподілені між сторонами, тому з відповідача на її користь має бути стягнуто 146274,40 грн, що еквівалентно половині розміру заборгованості за курсом НБУ станом на 03 квітня 2023 року.
За таких обставин ОСОБА_1 просила поділити майно подружжя, припинити право ОСОБА_2 на частину квартири АДРЕСА_2 , зобов'язати відповідача прийняти грошову компенсацію в розмірі 182073,50 грн за належну йому спірної квартири, визнати за позивачем право власності в цілому на цю квартиру та стягнути з відповідача на її користь частину грошових коштів, отриманих в борг в інтересах сім'ї для купівлі квартири, в розмірі 146274,40 грн.
У лютому 2023 року ОСОБА_2 звернулася в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про розподіл боргових зобов'язань між подружжям.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що в період шлюбу з відповідачем ним в інтересах сім'ї у Республіці Польша укладено кредитні договори з банківськими установами: 23 червня 2021 року - на суму 28000,00 польських злотих на 84 місяці згідно договору №2106230902, банк «Мілленіум»; 08 вересня 2021 року на суму 10000,00 польських злотих на 12 місяців згідно договору №0086767010085713, банк «Кредит Агріколь»; 08 вересня 2021 року на суму 50000,00 польських злотих на 10 років, згідно договору №0086767010085711, банк «Кредит Агріколь».
Саме за кредитні кошти, отримані у Республіці Польша, 02 липня 2021 року ОСОБА_2 придбано квартиру АДРЕСА_1 . Крім того, за кредитні кошти ним придбано побутову техніку у квартиру та інші речі, зроблено ремонт у квартирі, замовлено виготовлення технічного паспорту на квартиру.
Отже, спірна квартира придбана в кредит, який сплачується лише ОСОБА_2 , про що достеменно відомо ОСОБА_1 . Таким чином, вважає, що оскільки кредити були узяті подружжям за взаємною згодою, а кредитні кошти використані для задоволення потреб сім'ї, борг подружжя перед банком теж є спільним. В зв'язку з цим ОСОБА_2 просить поділити боргові зобов'язання між сторонами, стягнувши з ОСОБА_1 на свою користь 1/2 частину грошових коштів у сумі 20478,96 польських злотих, що еквівалентно станом на 06 лютого 2023 року 168 951,42 грн.
Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 08 липня 2025 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Вирішено поділити майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме квартиру АДРЕСА_1 , визнавши за кожним з них право власності по 1/2 ідеальної частки даної квартири. У решті позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Повернуто ОСОБА_1 внесені нею згідно платіжної інструкції на переказ готівки # 0.0.27955234211 від 27 грудня 2022 року на депозитний рахунок ТУ ДСА у Вінницькій області в якості компенсації за частку у спільному майні 182073,50 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1406,57 грн судового збору, витрати за проведені експертизи в сумі 3150,00 грн та 700,00 грн витрат на правничу допомогу.
Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 23 липня 2025 року виправлено описки, допущені у рішенні цього суду від 08 липня 2025 року.
Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржує його в апеляційному порядку та просить дане рішення за її позовом в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Скаржник вважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Обґрунтовуючи доводи скарги, ОСОБА_1 вважає, що рішенням суду питання поділу квартири фактично не вирішено, оскільки визначення часток в ідеальних долях породжує необхідність повторного звернення до суду, крім того, вирішуючи спір у такий спосіб суд вийшов за межі позовних вимог. Вказує, що сторонами придбана спірна однокімнатна квартира під час шлюбу, вона є спільним сумісним майном, що не заперечує відповідач, та кожен із них має право на частину цієї квартири. Разом з тим, спірна квартира за висновком експерта є неподільною, спільно із відповідачем через неприязні стосунки вони проживати не можуть і це суперечитиме інтересам дитини, тому позивач звернулася з позовом саме про виділення їй квартири, внісши на депозитний рахунок суму грошової компенсації. При цьому, на думку скаржника, згода другого з подружжя на компенсацію потрібна лише у разі можливого поділу майна в натурі. Крім того, вказує, що відповідачу належить частина квартири АДРЕСА_3 , тобто він має інше житло.
Щодо її вимоги про стягнення грошових коштів, отриманих нею у борг, то у цій частині рішення суду теж вважає необґрунтованим, оскільки нею доведено обставину отримання та витрату позичених коштів на потреби сім'ї.
Окрім того, вважає. що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права при прийнятті зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 , оскільки останній перебуває за кордоном та не міг фізично укладати угоди про надання правової допомоги із адвокатами. Відповідно усі процесуальні документи, що подавали представники ОСОБА_2 , скаржник вважає такими, що подані неповноважними особами.
Правом подання відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не скористалися, такий до апеляційного суду не надійшов.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в абз. 1 п.14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» та ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У абз. 3 п. 15 названої постанови Пленуму зазначено, що у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.
ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції оскаржується лише в частині вирішення її первісного позову, тому рішення суду в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 в силу ст. 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині не повністю відповідає вказаним вимогам.
Судом установлено та не оспорюється учасниками справи, що 03 липня 2019 року між сторонами був зареєстрований шлюб про що зроблено актовий запис № 75, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим Тульчинським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області (т.1, а.с. 7).
ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народилася донька ОСОБА_3 , згідно свідоцтва про народження, виданого 12 вересня 2019 року Тульчинським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області (т.1, а.с. 8).
З медичного висновку від 09 грудня 2022 року № 35 слідує, що донька сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має затримку психомовного розвитку у зв'язку з перенесення енцефалопатії змішаного генезу (т.1, а.с. 14).
Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 28 лютого 2022 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (т.1, а.с. 9-10).
Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 17 жовтня 2022 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дружини відмовлено (т.1, а.с. 161-162).
Згідно договору купівлі-продажу квартири від 02 липня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Тульчинського районного нотаріального округу Мовчан В.І., зареєстрованого в реєстрі за № 453, ОСОБА_5 передав у власність, продав, а ОСОБА_2 прийняв у власність, купив, однокімнатуну квартиру АДРЕСА_1 . За домовленістю сторін квартира продана за 25180,00 грн. Оцінка відчужуваного предмета нерухомості згідно висновку про вартість об'єкта оцінки, викладена у звіті про експертну оцінку, становить 25140,00 грн. (т. 4 а.с 127).
Надання згоди ОСОБА_1 на купівлю ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 підтверджується її заявою, посвідченою нотаріально (т.4, а.с. 133).
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 , розмір частки 1/1 (т.1, а.с. 12).
За розпискою від 02 липня 2021 року ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 17800,00 доларів США за договором від 02 липня 2021 року за продаж однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Оплата проведена повністю, претензій до ОСОБА_2 немає. (т.2, а.с. 165).
Згідно розписки від 28 червня 2021 року, оригінал якої досліджено в суді, ОСОБА_1 позичила 8000,00 доларів США в ОСОБА_4 на купівлю квартири та її оформлення та зобов'язується повернути борг протягом трьох років (т.2, а.с. 175).
З копії технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_1 , а також з оглянутої в судовому засіданні інвентаризаціної книги на дану квартиру судом встановлено, що дана квартира загальною площею 35,4 кв.м, житловою площею 18,4 кв.м складається із однієї кімнати, коридору, кухні, вбудованої шафи, санвузла, частини підвалу (т.1, а.с.17-20).
Згідно висновку № 882-18/05/2025-ЕД за результатами експертних досліджень від 24 травня 2022 року, складеного експертом Бінєвським М.В., розподіл квартири АДРЕСА_1 на дві окремих частини технічно неможливий (т.1, а.с. 23-36).
Відповідно до висновку № 830-08/12/2021-ЕД від 27 грудня 2021 року ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 на час проведення дослідження становить 364147,00 грн (т.1, а.с. 37-58).
З довідки голови Будинкового комітету вул. Артоболевського, 4 вбачається, що ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_4 разом з дитиною, а ОСОБА_2 не проживає з грудня 2021 року (т.1, а.с. 13).
Крім того, суд установив, що згідно договору від 23 червня 2021 року, укладеного між АТ Мілліеніум, з офісом у Варшаві, та ОСОБА_2 , останній отримав кредит у розмірі 28000,00 злотих (т.1, а.с 242а-244а).
08 вересня 2021 року між банком GreditAgricolePolskaS.A. та ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів № 0086767010085711 в сумі 50000,00 злотих (т.1, а.с. 204-213).
08 вересня 2021 року між банком GreditAgricolePolskaS.A та ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів № 0086767010085711 в сумі 10000,00 злотих (т.1, а.с. 226- 234).
Судом також встановлено, що відповідно до товарного чеку від 09 серпня 2021 року ТМ «Технотоп» вартість мікрохвильової печі «Samsung» cтановить 3549,80 грн.
З видаткової накладної № 125254534 від 22 липня 2021 року постачальника ТОВ «Розетка УА» вбачається, що вартість витяжки «PerfelliDN» становить 3224,00 грн., покупець ОСОБА_1 (т.1, а.с. 99).
Згідно товарного чеку від 21 липня 2021 року вартість плити «Gorenje» складає 8701,80 грн (т.1, а.с. 100).
З квитанції від 19 січня 2022 року № 1157-9-Т слідує, що ОСОБА_2 за послуги техдокументації з реєстрацією сплачено 900,00 грн. (т.1, а.с. 102).
За роздруківками платіжних переказів, наданих відповідачем ОСОБА_2 , вбачається, що з 07 вересня 2020 року по 15 липня 2021 року ним було здійснено ряд грошових переказів на картку ОСОБА_1 , найменша сума переказу 750,29 грн., найбільша 34798,71 грн. (т.1, а.с. 171-175).
Задовольняючи частково первісні позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, встановивши, що спірне нерухоме майно- квартира, набуто сторонами за час шлюбу, а отже є спільним сумісним майном подружжя, що не заперечується сторонами, те, що спірна квартира є неподільним майном, а також врахувавши відсутність згоди відповідача-позивача ОСОБА_2 на присудження йому грошової компенсації в розмірі вартості його частки у праві власності на квартиру, з урахуванням приписів ч. 4 ст. 71 СК України, не вбачав правових підстав для присудження йому грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на це майно. Разом з тим, суд вважав можливим відповідно до підстав та змісту позову, із застосуванням норм матеріального права, які регулюють ці спірні правовідносини, вирішити спір про поділ спільної квартири шляхом визначення ідеальних часток сторін (колишнього подружжя) в цьому майні без його реального поділу і залишення майна у їх спільній частковій власності. Відповідно, з урахуванням встановленої законом рівності часток майна подружжя, суд першої інстанції у порядку поділу спільного майна подружжя дійшов висновку про необхідність визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частини спірної квартири за кожним з них.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про розподіл грошових зобов'язань та стягнення з відповідача на її користь частини грошових коштів, отриманих нею у борг, суд першої інстанції вважав недоведеним, що ці кошти були використані в інтересах сім'ї.
З такими висновками суду першої інстанції щодо вирішення позовних вимог первісного позову ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, припинення права відповідача на частину спірної квартири та компенсації йому вартості цієї частини квартири, а також визнання за позивачем право власності в цілому на цю квартиру колегія судді не повністю погоджується з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (Белеш та інші проти Чеської Республіки, § 49).
Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Саме такий висновок про застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Як слідує із матеріалів справи під час перебування у зареєстрованому шлюбі сторонами придбане спірне нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 згідно договору купівлі-продажу від 02 липня 2021 року, однак, право власності за даними витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02 липня 2021 року №264194084 зареєстроване за ОСОБА_2 .
Тобто як правильно вказав суд першої інстанції вказане нерухоме майно належить сторонам на праві спільної сумісної власності. Презумпція спільності майна не спростована належними, допустимими і достатніми доказами.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статті 372 ЦК України.
Відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 1, 2 ст. 71 СК України), або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 ЦК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). Такий висновок зроблено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 червня 2021 року в справі № 640/19644/15.
Зважаючи, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін та жодним із них не доведено придбання цього майна за особисті кошти, а тому кожному з них належить 1/2 частина зазначеного майна.
Згідно наявних у матеріалах справи доказів, спірна квартира має загальну площу 35,4 кв. м, житлову площу 18,4 кв. м, складається із однієї кімнати, коридору, кухні, вбудованої шафи, санвузла та частини підвалу літ. «А1».
Проте відповідно до висновку №882-18/05/2022-ЕД від 24 травня 2022 року за результатами експертних досліджень, проведених за заявою ОСОБА_1 , встановлено, що розподіл квартири АДРЕСА_1 на дві окремих частини є технічно неможливо. Дана обставина учасниками справи не заперечується та не спростовується.
Згідно з частиною третьою статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.
Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абз. 1, 2 ч. 2 ст. 364 ЦК України).
Згідно з усталеною судовою практикою щодо застування частини п'ятої статті 71 СК України, статті 365 ЦК України суд визнає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив передбачених частинами четвертою, п'ятою статті 71 СК України дій.
У постанові від 04 жовтня 2023 року у справі № 691/1240/18, провадження № 61-4680св23, Верховний Суд звернув увагу, що визнання права на половину частини спірного майна (визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі) є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України.
Суд першої інстанції, здійснюючи поділ майна подружжя, врахував, що спірна квартира є неподільним майном, однак, за відсутності згоди ОСОБА_2 на присудження йому грошової компенсації вартості його частки у праві власності на квартиру вважав відсутніми підстави для присудження грошової компенсації, тому дійшов висновку про можливість поділу квартири шляхом визначення ідеальних часток сторін у цьому майні без його реального поділу.
Разом з тим, звертаючись до суду із даним позовом про поділ майна позивач просила припинити право відповідача на частку у спільному майні, посилаючись, зокрема, на неподільність квартири та неможливість їх спільного з відповідачем користуванням нею.
У ст. 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У ст. 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК України).
Відповідно до ст. 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч. 2, 4, 5 ст. 71 СК України) (пункт 34 постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Тлумачення положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п'ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.
Принцип обов'язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (ст. 365 цього Кодексу), насамперед застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду (постанова Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 501/2211/18)
У ст. 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Тлумачення змісту ст. 365 ЦК України дає підстави для висновку, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1-3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Саме ця обставина є визначальною під час вирішення спорів про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім'ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та технічних характеристик об'єкта, який є спільним майном.
Під членами сім'ї співвласника в контексті ст. 365 ЦК України розуміються особи, які постійно проживають разом з ним та ведуть спільне господарство. До таких осіб, як правило, належать: дружина / чоловік співвласника; діти співвласника (у тому числі усиновлені); батьки співвласника (у тому числі усиновителі); інші особи, які перебувають у родинних зв'язках зі співвласником та проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.
Відсутність конструкції «за наявності одночасно» у ст. 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (постанова Верховного Суду від 09 вересня 2024 року у справі № 671/1543/21).
Правова норма, закріплена п. 4 ч. 1 ст. 365 ЦК України, не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї).
Верховний Суд у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 760/8958/15, від 01 червня 2023 року у справі № 344/2399/21, від 11 грудня 2023 року у справі № 442/7979/21, від 10 січня 2024 року у справі № 344/6767/14, від 09 липня 2025 року у справі № 711/7549/23 зазначив, що припинення права на частку має відбуватися, якщо таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Тобто можливе порушення інтересів як самого співвласника, так і членів його сім'ї виступатиме перешкодою для задоволення позову про припинення права на частку. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, робиться в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном. Ця умова спрямована на запобігання порушення інтересів співвласника та членів його сім'ї. Оскільки мається на увазі недопущення такого порушення, тому суд при розгляді справи повинен перевіряти, чи не будуть порушені інтереси й заподіяна шкода (майнова або немайнова) внаслідок припинення права на відповідну частку.
Верховний Суд у постанові від 19 березня 2025 року у справі № 394/143/23 зробив висновок, що припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених п. 1-3 ч. 1 ст. 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності. Істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім'ї, вирішується у кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном.
Слід також зазначити, що правомірність дій суду під час встановлення вказаних вище обставин оцінюється із точки зору відповідності принципам об'єктивності і неупередженості, диспозитивності цивільного судочинства, завданням та основним засадам цивільного судочинства, а саме справедливому, неупередженому та своєчасному розгляду і вирішенню цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Таким чином у справі, що переглядається, для припинення права на частку у спільному майні на підставі позову іншого співвласника необхідно встановити наявність хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, тобто чи є відповідна частка незначною і не може бути виділена в натурі, або річ неподільною, або спільне володіння і користування майном є неможливим, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Слід звернути увагу, що умови, за наявності яких суд може припинити право співвласника на частку у спільній власності у порядку, визначеному статтею 365 ЦК України, повинні досліджуватися судом з урахуванням положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталеної прецедентної практики Європейського суду з прав людини (рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»), згідно з якими втручання у право власності може бути виправданим, якщо воно здійснене: з метою врегулювання спору і врахування права власності іншого співвласника (суспільний інтерес); на підставі закону; з дотриманням вимог співмірності і пропорційності.
Відповідно до ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставинам не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
За загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
У справі, яка переглядається, сторони не дійшли згоди щодо поділу нерухомого майна в натурі, а через неподільність квартири заявила вимогу про припинення права на частку відповідача-позивача у спільному майні (ст. 365 ЦК України), внісши на депозитний рахунок суду половину вартості квартири, визначеної за результатом експертного дослідження, яка не заперечувалася ОСОБА_2 .
Спірне нерухоме майно - квартира, як встановлено та зазначалося судом є неподільною, що підтверджується відповідними письмовими доказами. До того ж, згідно висновку експерта від 24 травня 2025 року враховуючи, що у спірній квартирі в наявності одна житлова кімната загальною площею 18,4 кв.м, а також те, що кожному із співвласників має належати по частині житловою площею не менше 14,00 кв.м, технічно неможливо надати варіант розподілу в рівних частинах.
Таким чином, слід дійти висновку про наявність підстав у порядку поділу майна подружжя припинити право власності ОСОБА_2 на частку спірної квартири, в порядку ст. 365 ЦК України, та компенсувати йому половину вартості нерухомого майна. При цьому апеляційний суд враховує, що отримання згоди останнього на грошову компенсацію за припинення права на частку у майні відповідно до ст. 365 ЦК України не є обов'язковим.
У ході судового розгляду апеляційним судом встановлена наявність у власності ОСОБА_2 іншого нерухомого майна та прийнято як доказ інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 12 травня 2025 року №426478157, подану представником позивача-відповідача.
Частина 8 ст.83 ЦПК України визначає, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Частинами 1-3 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
У постанові Верховного Суду від 27 березня 2023 року у справі № 686/9366/20 зазначено, що тлумачення п. 6 ч. 2 ст. 356, ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги ч. 1 ст. 44 ЦПК щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.
Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову у їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні».
Обмеження у можливості надання доказів до суду апеляційної інстанції переслідує не мету створення перешкод у поповненні доказової бази у справі, а, навпаки, має на меті забезпечення максимально повного подання доказів шляхом підвищення активності осіб, які беруть участь у справі, при її розгляді у суді першої інстанції та відповідальність за свої дії в процесі захисту права.
Проте зазначене слід відрізняти від випадків, коли в особи, яка надає нові докази до апеляційного суду, відсутня недобросовісність дій.
За ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, передбаченому ст. 13 ЦПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У постанові від 12 січня 2023 року у справі №9901/278/21 Верховний Суд зауважив, що ініціювавши судовий розгляд справи, позивач насамперед повинен активно використовувати визначені законом процесуальні права, здійснювати їх з метою, з якою такі права надано. Реалізація особою процесуальних прав невіддільна від виконання нею процесуального обов'язку щодо сприяння встановленню в судовому процесі дійсних обставин у справі з метою отримання правосудного судового рішення.
Отже, суд апеляційної інстанції наділений відповідними повноваженнями, які дозволяють йому усунути порушення, допущені судом першої інстанції при розгляді справи, зокрема щодо реалізації принципу змагальності у цивільному процесі, доказування сторонами тих обставин, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень.
Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень.
Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17.
Апеляційний суд встановив, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено у прийнятті цього доказу, який має суттєве значення для забезпечення гарантій відповідача-позивача щодо невтручання у його право власності під час вирішення спору, тому з цих підстав дійшов висновку про необхідність його прийняття а долучення до матеріалів справи.
Так, за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 12 травня 2025 року №426478157 у власності ОСОБА_2 перебуває частка квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 77,5 кв.м, житловою площею 52,1 кв. м, яка складається з чотирьох кімнат, кухні, ванної кімнати, вбиральні, коридору, балкону та лоджії.
Наявність у відповідача-позивача права власності на частку в іншому житловому приміщенні (квартирі), виключає обставину (факт) того, що припинення права власності на частку у спільній спірній квартирі завдасть йому саме істотної шкоди в контексті того, що припинене судом право власності на частку у квартирі трансформується у грошові кошти (цілком адекватні та справедливі за розміром).
Припинення права власності ОСОБА_2 на частку у спільній квартирі, яка вочевидь не може бути поділена, за умови отримання ним справедливої грошової компенсації ринкової (актуальної) вартості такої частки та з урахуванням того, що відповідач не позбавляється житла, маючи у власності інше (альтернативне) житло, не завдає саме істотної шкоди його інтересам.
Однак суд першої інстанції на вказане уваги не звернув, необхідних для правильного застосування ст. 365 ЦК України обставин не встановив та дійшов помилкового висновку про поділ майна подружжя із визначенням ідеальних часток, неправильно застосувавши вищезазначені норми матеріального права.
Колегія суддів зауважує, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.
Ефективність юридичного засобу захисту права людини - це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити право людини.
Набуття права власності позивачем-відповідачем на припинені частки відповідача-позивача у спільному майні в порядку ст. 365 ЦПК України відповідає визначеній ч. 5 ст. 11 ЦК України підставі виникнення цивільних прав та обов'язків.
Крім того, визнання права застосовується не лише у разі наявності порушення такого права, а також у разі його невизнання чи оспорення, що узгоджується з ч. 1 ст. 15 та ст. 392 ЦК України.
Верховний Суд у постанові від 09 вересня 2024 року у справі № 671/1543/21 вирішував питання можливості поєднання конструкції позову про припинення права на частку (ст. 365 ЦК України) та визнання права (п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України) одночасно.
Так, у наведеній постанові Верховний Суд виснував, що за умови доведення наявності підстав, передбачених частинами першою та другою статті 365 ЦК України, для припинення права на частку у спільному майні право відповідача на таку частку підлягає припиненню. З метою уникнення ситуації правової невизначеності, недопущення спору під час проведення державної реєстрації права власності за позивачем судам доцільно задовольняти одночасно з вимогою про припинення права власності на частку у спільному майні й заявлену вимогу про визнання права власності на неї за співвласником, який попередньо вніс на депозитний рахунок вартість спірної частки.
Отже, апеляційний суд, переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, враховує, що реалізація співвласником свого суб'єктивного права, передбаченого ст. 365 ЦК України, спрямована не лише на припинення правовідношення спільної власності (п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК України), а саме на набуття відповідного права за рахунок припинення права власності іншого співвласника, що передбачене п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України (визнання права).
Таким чином, враховуючи наявність підстав для припинення права ОСОБА_2 на частку у спільному майні, з метою уникнення правової невизначеності, зокрема, під час державної реєстрації права власності, з огляду на наявність запису про право одноосібної власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 , необхідно визнати право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 .
Щодо вимог ОСОБА_1 про розподіл боргових зобов'язань, а саме стягнення 1/2 частину грошових коштів, отриманих нею в борг в інтересах сім'ї 28 червня 2021 року в розмірі 146274,40 грн, то слід зазначити наступне.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено ст. 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма ч. 3 ст. 61 СК України кореспондує ч. 4 ст. 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Тлумачення ч. 4 ст. 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц виснувала, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї.
Суд першої інстанції надав належну оцінку поданій ОСОБА_1 розписці про отримання коштів та дійшов правильного висновку, що доказів використання саме цих коштів на придбання спірної квартири та в інтересах сім'ї матеріали справи не містять.
Отже, висновок суду попередньої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у частині стягнення з ОСОБА_2 1/2 частини взятих нею коштів згідно з розпискою відповідає встановленим фактичним обставинам справи та узгоджується з правовою позицію Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Відповідно апеляційна скарга у цій частині задоволенню не підлягає.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки при вирішенні справи суд частково допустився порушень норм матеріального та процесуального права, тому рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 08 липня 2025 року в частині вирішення первісних позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, припинення права відповідача на частину спірної квартири та компенсації йому вартості цієї частини квартири, а також визнання за позивачем-відповідачем права власності в цілому на цю квартиру підлягає скасуванню, з підстав, встановлених ст. 376 ЦПК України, з ухваленням нового судового рішення в цій частині про задоволення позовних вимог.
Щодо судових витрат, то згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Крім того, відповідно до п.п. «в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
За правилами ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволенню позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Так при зверненні до суду з вказаним позовом ОСОБА_1 було сплачено 4275,88 грн судового збору, з яких 3282,48 грн з оплати вимог майнового характеру та 992,40 грн - вимогу немайнового характеру. Також сплачено 4925,22 грн за звернення до суду із апеляційною скаргою.
Оскільки за наслідком апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції доцільним його частково скасувати з ухваленням нового судового рішення про задоволення первісних позовних вимог ОСОБА_1 фактично, що стосуються поділу майна подружжя - квартири, та залишити без змін в частині вирішення вимог останньої про розподіл боргових зобов'язань, то убачається, що позовні вимоги ОСОБА_1 майнового характеру задоволені на 55,45%, а вимога немайнового характеру задоволена у повному обсязі. Таким чином з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 2813,09 грн судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, та 3394,21 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, пропорційно розміру задоволених вимог.
Окрім того, при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 просила стягнути судові витрати за проведення експертних досліджень, що визначені нею у розмірі 6300,00 грн.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати, пов'язані із залученням експертів та проведенням експертизи (ч. 3 ст. 133 ЦПК України).
Відшкодування витрат за проведення експертизи не обмежується випадком її призначення та проведення після відкриття провадження у справі. Відтак сторона, на користь якої ухвалено рішення, має право на відшкодування витрат за експертизу, проведену до подання позову, якщо такі витрати пов'язані з розглядом справи, зокрема якщо судом враховано відповідний висновок експерта як доказ.
Відмова у відшкодуванні судових витрат за проведення експертизи стороні, на користь якої ухвалене судове рішення (особливо, якщо суд врахував відповідний висновок експерта як доказ), не відповідає вимогам розумності та правової визначеності, «підриває» конструкцію забезпечення передбачуваності застосування процесуальних норм, а тому не є такою, що відповідає верховенству права.
Ідентичні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 листопада 2023 року в справі № 712/4126/22 (провадження № 14-123цс23).
Як вбачається з матеріалів справи за замовленням ОСОБА_1 проведено експертне дослідження щодо можливого розподілу квартири та щодо визначення її ринкової вартості. Вказані висновки експерта прийняті у якості доказу судом.
Проте на підтвердження оплати проведених досліджень позивачем-відповідачем надано лише квитанцію від 19 травня 2022 року на суму 2500,00 грн з оплати виготовлення висновку експерта про можливість поділу квартири за відповідним виставленим рахунком від 18 травня 2022 року. Інших квитанцій на підтвердження цього виду витрат не надано та такі у матеріалах справи відсутні.
З огляду на вищевикладене, з відповідача-позивача на користь ОСОБА_1 пропорційно розміру задоволених вимог підлягає стягненню 1875,00 грн витрат на проведення експертного дослідження.
Окрім того, позивач вказує, що нею понесено витрати на правничу допомогу в сумі 700,00 грн.
Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (ч. 1-2 ст. 133 ЦПК України).
Частинами 1 та 2 ст. 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
Тому, при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев'ятої статті 141 цього Кодексу.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на правову допомогу або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою, шостою, сьомою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. У разі виникнення особливих за складністю доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2022 року у справі № 910/12876/19).
Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу)».
Судом встановлено, що позивач-відповідач на підтвердження понесених нею витрат на правничу допомогу надала лише квитанцію до прибуткового касового ордера №15 від 26 грудня 2022 року на суму 700,00 грн за надання правової допомоги в складанні позовної заяви, скріплену підписом і печаткою адвокатом Стоян А. С.
Із матеріалів справи дійсно убачається, що адвокат Стоян А. С. представляла інтереси ОСОБА_1 , зокрема, у суді першої інстанції та надавала на підтвердження повноважень ордери серії ВН №201975 від 01 лютого 2023 року та серії ВН №201981 від 31 січня 2023 року без зазначення в них на номеру та дати договору про надання правової допомоги на підставі якого ці ордери видані.
Будь-яких інших доказів на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу, зокрема договору про надання правової допомоги, ані позивачем-відповідачем, ані її представником не надано.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
За наведених підстав, колегія суддів приходить висновку про те, що у стягненні судових витрат на правничу допомогу слід відмовити з підстав ненадання відповідних доказів - договору про правничу допомогу.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 08 липня 2025 року в частині вирішення первісних позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, припинення права відповідача на частину квартири та компенсації йому вартості цієї частини квартири, а також визнання за нею права власності в цілому на квартиру та розподілу судових витрат скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.
У порядку поділу майна подружжя припинити право ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 в розмірі 182073,50 грн шляхом перерахування цієї суми на користь ОСОБА_2 з депозитного рахунку Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області.
Визнати за ОСОБА_1 право власності в цілому на квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2813,09 грн судового збору, сплаченого за подання нею позовної заяви, та 3394,21 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, а також 1875,00 грн витрат на проведення експертного дослідження.
У решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий О. Ю. Береговий
Судді: О. С. Панасюк
Т. Б. Сало