11 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 488/5264/24
провадження № 61-11227св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційнускаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє представник ОСОБА_4 , на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року у складі судді Чернявської Я. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 липня 2025 року у складі колегії суддів Локтіонової О. В., Крамаренко Т. В., Ямкової О. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про захист честі та гідності, в якому просили зобов'язати відповідача спростувати недостовірну інформацію, яка була ним поширена в заявах від 28 жовтня 2024 року, спрямованих до Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) та Офісу Генерального прокурора України.
Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 є керівником Салтівської окружної прокуратури м. Харкова. З 2001 року працює на різних посадах в прокуратурі. Має бездоганну репутацію протягом багатьох років. ОСОБА_2 є першим заступником керівника Салтівської окружної прокуратури м. Харкова. З 1997 року працює на різних посадах в прокуратурі. Має бездоганну репутацію протягом багатьох років.
У листопаді 2024 року їм стало відомо, що ОСОБА_3 направив до НАБУ та Офісу Генерального прокурора дві тотожні заяви, в яких виклав обставини, які не відповідають дійсності, паплюжать честь, гідність та ділову репутацію позивачів.
Так, заява відповідача від 28 жовтня 2024 року на адресу НАБУ, яка в подальшому була перенаправлена для організації розгляду до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Полтаві, а також аналогічна заява до Офісу Генерального прокурора містила твердження відносно позивачів, які не відповідають дійсності. Зокрема, у заяві зазначалося, що позивачі постійно використовують різні автомобілі преміум класу для власних потреб, систематично отримують неправомірну вигоду від осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності, виконують незаконний тиск на бізнес за вказівкою конкурентів, або в інший спосіб зловживають своїми правами; не допомагають Збройним Силам України; через фіктивні рішення судів встановлюють собі надмірне пенсійне забезпечення тощо. Зазначав, що вказані факти свідчать про незаконне збагачення працівників прокуратури, скоєння інших кримінальних правопорушень та ведення образу життя, який не відповідає їхнім доходам, та є аморальним у воєнний час.
Такі твердження ОСОБА_3 позивачі вважали такими, що не відповідають дійсності, чинять наклеп на позивачів, як професіоналів, та вчиняють сильний негативний вплив на їх честь, гідність та ділову репутацію. Відповідачі припускали, що відповідач навмисно перекручував факти та чинив наклеп на позивачів. Вони вважали, що ОСОБА_3 порушено їх особисті немайнові права на повагу до гідності та честі, недоторканість ділової репутації.
Посилаючись на викладене, позивачі просили:
1) зобов'язати ОСОБА_3 спростувати недостовірну інформацію, яка була поширена ним в заявах від 28 жовтня 2024 року, спрямованих до НАБУ та Офісу Генерального прокурора України, а саме, що ОСОБА_1 постійно використовує різні автомобілі преміум класу для власних потреб, такі як Mercedes-Benz GLЕ; систематично отримує неправомірну вигоду від осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності, виконує незаконний тиск на бізнес за вказівкою конкурентів, або в інший спосіб зловживає своїми правами; не допомагає Збройним силам України; через фіктивні рішення судів встановлює собі надмірне пенсійне забезпечення; ділить майно з колишньою дружиною на мільйони доларів; з колишньою дружиною ділиться не все майно, а є ще таке, що офіційно на нього не оформлено та добре приховано, в тому числі в офшорах; вказані факти свідчать про незаконне збагачення працівників прокуратури, скоєння інших кримінальних правопорушень та ведення образу життя, який не відповідає їхнім доходам, та є аморальним у воєнний час;
2) зобов'язати ОСОБА_3 спростувати недостовірну інформацію, яка була поширена ним у заявах від 28 жовтня 2024 року, спрямованих до НАБУ та Офісу Генерального прокурора України, а саме, що ОСОБА_2 постійно використовує різні автомобілі преміум класу для власних потреб, такі як Mercedes-Benz GLE, Toyota Land Cruiser 300; систематично отримує неправомірну вигоду від осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності, виконує незаконний тиск на бізнес за вказівкою конкурентів, або в інший спосіб зловживає своїми правами; не допомагає Збройним Силам України; через фіктивні рішення судів встановлює собі надмірне пенсійне забезпечення; вказані факти свідчать про незаконне збагачення працівниками прокуратури, скоєння інших кримінальних правопорушень та ведення образу життя, який не відповідає їхнім доходам, та є аморальним у воєнний час;
3) спростування вказаної інформації здійснити шляхом направлення до НАБУ, ТУ ДБР, розташованого в м. Полтаві та Офісу Генерального прокурора України особисто підписаних відповідачем заяв, в яких зазначити, що вказана у заявах від 28 жовтня 2024 року інформація не відповідає дійсності, є наклепом та була видумана відповідачем.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що подані відповідачем заяви до НАБУ та Офісу Генерального прокурора України містять вираження його суб'єктивних поглядів та свідчать про використання ним його права на звернення до компетентних органів з метою перевірки незаконних, на думку ОСОБА_3 , дій працівників органу прокуратури та не є поширенням недостовірної інформації.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 30 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка подана їх представником ОСОБА_4 , залишено без задоволення, а рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону. Доводи апеляційної скарги представника позивачів не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У вересні 2025 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє представник ОСОБА_4 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 липня 2025 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повністю.
Як підставу касаційного оскарження зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду: від 06 березня 2019 року у справі № 545/3721/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 761/7795/17, від 01 липня 2018 року у справі № 757/33799/15-ц, у постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 6-639цс17.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної оцінки обставинам справи, поданим доказам та неправильно застосовано норми законодавства.
Звертає увагу, що всі твердження ОСОБА_3 є такими, що не відповідають дійсності, такими, що мають характер наклепу, тому така інформація не є оціночним судженням, а отже, підлягає спростуванню. Поширена ОСОБА_3 інформація порушує особисті немайнові права позивачів, що виражається у негативному упередженому ставленні до них з боку широкого кола осіб.
Відзиви на касаційну скаргу станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 01 вересня 2025 року касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє представник ОСОБА_4 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє представник ОСОБА_4 залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє представник ОСОБА_4 (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 488/5264/24 із Корабельного районного суду м. Миколєва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У жовтні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 488/5264/24.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 28 жовтня 2024 року ОСОБА_3 надіслав на адресу НАБУ та Офісу Генерального прокурора заяви, у яких вказав, що позивачі постійно використовують різні автомобілі преміум класу для власних потреб, систематично отримують неправомірну вигоду від осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності, виконують незаконний тиск на бізнес за вказівкою конкурентів, або в інший спосіб зловживають своїми правами; не допомагають Збройним силам України; через фіктивні рішення судів встановлюють собі надмірне пенсійне забезпечення тощо. ОСОБА_1 також ділить майно з колишньою дружиною на мільйони доларів…; з колишньою дружиною ділиться не все майно, а є ще таке, що офіційно на нього не оформлено та добре приховано, в тому числі в офшорах… Зазначав, що вказані факти, на його думку, свідчать про незаконне збагачення працівників прокуратури, скоєння інших кримінальних правопорушень та ведення образу життя, який не відповідає їхнім доходам, та є аморальним у воєнний час.
Звертаючись до Офісу Генерального прокурора, ОСОБА_3 посилався на пункт 3 розділу II Порядку проведення таємної перевірки доброчесності прокурорів, затверджений наказом Генерального прокурора від 29 грудня 2022 року № 293, згідно з яким передбачений обов'язок щорічного проведення таємної перевірки доброчесності та обов'язок прокурорів у період з 01 січня до 31 березня особисто подавати декларацію доброчесності прокурора за встановленою формою та правилами. За такого просив провести перевірку по вказаним ним фактам та притягнути до відповідальності прокурорів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом їх звільнення з органів прокуратури та повернення до державного бюджету України незаконно отриманих останніми грошових коштів.
У заяві, адресованій НАБУ, ОСОБА_3 вважав, що вказані ним факти свідчать про вчинення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кримінального правопорушення, через що просив прийняти його заяву, внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати досудове розслідування.
З повідомлення Управління комунікацій та зовнішніх зав'язків НАБУ від 05 листопада 2024 року, адресованого, у тому числі, відповідачу вбачається, що за результатами розгляду заяви останнього від 28 жовтня 2024 року встановлено, що у заяві не викладено обставин, що можуть свідчити про вчинення корупційних та інших кримінальних правопорушень, віднесених до підслідності детективів НАБУ з урахуванням вимог частини 5 статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, з огляду на що відсутні підстави для застосування НАБУ наданих повноважень. Розгляд порушених у зазначеній заяві питань не належить до компетенції НАБУ. Враховуючи викладене, заяву ОСОБА_3 направлено для організації розгляду відповідно до компетенції до ТУ ДБР, розташоване у місті Полтаві.
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Стаття 28 Конституції України гарантує кожній особі право на повагу до її гідності, а за частиною четвертою статті 32 основного Закону кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Тож право на захист честі, гідності і ділової репутації - один з основних способів захисту Конституційних прав людини на недоторканність особистого життя. Кожен має право захищати честь, гідність і ділову репутацію в суді, крім того Конституція України передбачає судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе або членів своєї сім'ї.
Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.
Здійснення передбачених статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, свободи дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів), пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Тобто праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Відповідно до статті 297 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло.
За змістом частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (стаття 1 Закону України «Про інформацію»).
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співвжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року
у справі № 904/4494/18 зроблено правовий висновок про те, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Згідно статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Тлумачення статті 40 Конституції України свідчить, що у випадку, коли особа звертається до органів державної влади, органів місцевого самоврядування із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.
Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення (частина перша статті 1 Закону України Законом України «Про звернення громадян»).
У постанові Верховного Суду від 09 листопада 2020 року у справі № 752/5766/16-ц (провадження № 61-9541св19) зазначено, що у разі, якщо особа звертається до юридичної особи із зверненням про проведення перевірки певних обставин і в якому міститься та чи інша інформація, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою права, передбаченого Законом України «Про звернення громадян», а не поширення недостовірної інформації.
У постанові Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 638/9228/18 (провадження № 61-4597св20) вказано, що звернення особи до правоохоронних органів не може розглядатися як дії, що порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача, оскільки таке звернення здійснене в рамках закону і спрямоване на захист та відновлення порушених конституційних прав заявника.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 501/3208/19 (провадження № 61-7771св21).
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з рішенням Конституційного Суду від 10 квітня 2003 року звернення до правоохоронного органу про порушення прав особи не може вважатись поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію. Хоча Конституційний Суд дійшов такого висновку у контексті тлумачення положень Цивільного кодексу 1963 року (стаття 7), який втратив чинність до того, як відбулися оскаржувані події, заявниця могла обґрунтовано сподіватися, що цей висновок так само буде застосовний і до «нового» Цивільного кодексу 2003 року. Така правова позиція підтверджується постановою Пленуму Верховного Суду від 27 лютого 2009 року (SIRYK v. UKRAINE, N 6428/07, § 37, ЄСПЛ, від 31 березня 2011 року).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 з метою перевірки компетентними органами незаконних, на його думку, дій ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернувся із заявами до правоохоронних органів.
Таким чином, правильним є висновок судів попередніх інстанцій, що ОСОБА_3 реалізував своє право на звернення, передбачене статтею 40 Конституції України, що не можна вважати поширенням недостовірної інформації.
Обставини, на які посилаються позивачі, не можуть вважатись поширенням інформації, як обов'язковий елемент юридичного складу правопорушення, для складу якого є необхідним наявність сукупності обставин, що може бути підставою для задоволення позову про захист честі та гідності.
Крім того, судами встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що зазначена відповідачем у зверненнях до правоохоронних органів інформація мотивована цілеспрямованими діями, направленими на приниження честі та гідності позивачів.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 545/3721/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 761/7795/17, від 01 липня 2018 року у справі № 757/33799/15-ц, у постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі № 6-639цс17, є безпідставними, оскільки у цих справах наявні інші фактичні обставини, зокрема поширення інформації відбулося іншим шляхом, аніж у цій справі.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг
Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими рішеннями суду про часткове задоволення позову.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє представник ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник