29 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 214/1607/19
провадження № 61-6882св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та заяву ОСОБА_3 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Зубакової В. П., Тимченко О. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за договорами позики (розпискою),
Короткий зміст позовних вимог
В лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за порушення виконання основного зобов'язання - 3 996 500 грн, проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами після спливу строку повернення позики - 90 660,33 грн, 3 % річних - 15 110 грн.
В обґрунтування вимог вказував, що у липні 2012 року до нього звернувся знайомий ОСОБА_2 з проханням надати грошей у борг. Оскільки він добре знав відповідача та мав на той момент гроші, він погодився надати йому гроші у борг в загальному розмірі 3 996 500 грн, за умови повернення цієї суми до 31 грудня 2013 року. Саме на цих умовах вони уклали договори позики.
На підтвердження отримання коштів ОСОБА_2 у присутності двох свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 склав розписку.
У подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали додаткові угоди до договорів позики, за якими продовжили строк повернення позики до 31 грудня 2018 року.
Свої зобов'язання за договорами позики ОСОБА_1 виконав, однак ОСОБА_2 від їх виконання ухилився.
З приводу повернення позики він неодноразово звертався до відповідача, однак останній його вимоги ігнорував, що стало причиною звернення до суду з даним позовом.
Оскільки строк повернення позики за договорами настав 01 січня 2019 року, він додатково просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь нараховані в порядку статті 1048 ЦК України проценти за правомірне користування коштами на рівні облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ) за період з 01 січня 2019 року до 15 лютого 2019 року (46 днів) та на підставі частини другої статті 625 ЦК України 3 % річних від простроченої позики за період з 01 січня 2019 року до 15 лютого 2019 року (46 днів).
Зауважив, що ОСОБА_3 є дружиною ОСОБА_2 , в присутності якої укладались ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договори позики від 23, 24 та 25 липня 2012 року.
Та обставина, що вона не заперечувала проти укладення цих договорів її чоловіком, підтверджується її підписом у договорах. Відтак рішення у справі може вплинути на її права та обов'язки як іншого з подружжя.
У листопаді 2021 року представник відповідача подала заяву про застосування позовної давності.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 05 квітня 2023 року у задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що факт укладення договорів позики та отримання ОСОБА_2 як позичальником від ОСОБА_1 як позикодавця грошових коштів в погоджених ними сумах підтверджується розписками, власноруч складеними відповідачем. До того ж допитані судом свідки підтвердили дійсність наявності між сторонами боргових зобов'язань. Свідок ОСОБА_3 визнала факт надання згоди на укладення цих договорів.
Проте, досліджуючи зміст додаткових угод до договорів позики суд встановив, що: 1) жодна з додаткових угод не узгоджена з ОСОБА_3 , яка надавала згоду на укладення договорів позики від 23, 24 та 25 липня 2012 року ОСОБА_2 як її чоловіку. Оскільки ОСОБА_2 позику взяв у шлюбі, згоду на укладення договорів позики ОСОБА_3 як його дружина надавала, тому й згоду на внесення змін до цих договорів також необхідно отримувати від неї; 2) усі додаткові угоди від 23 грудня 2012 року мають типовий зміст та не містять жодної відмінної та істотної деталізації, яка б могла надати можливість ідентифікувати ці додаткові угоди на дійсну належність до договорів позики від 23 та 24 липня 2012 року, які стосуються саме цих спірних правовідносин; 3) долучена до позову додаткова угода від 23 грудня 2013 року до договору позики від 20 червня 2012 року взагалі не стосується предмета спору, оскільки позивачем не заявлялись вимоги про стягнення боргу за договором позики від 20 червня 2012 року. Належних та допустимих доказів, які б свідчили про зміну сторонами строку виконання зобов'язань на 31 грудня 2018 року за договором позики від 25 липня 2012 року, матеріали справи взагалі не містять.
З огляду на те, що строк виконання ОСОБА_2 зобов'язань з повернення позики за договорами від 23, 24 та 25 липня 2012 року визначено до 31 грудня 2013 року, належних та допустимих доказів його зміни чи продовження, а також вчинення відповідачем дій, які б свідчили про переривання перебігу позовної давності, матеріали справи не містять, тому зобов'язання вважаються простроченими з 01 січня 2014 року. Саме з цієї дати у позивача виникло право на звернення до суду. Враховуючи зазначене, суд вважав за можливе застосувати позовну давність до заявлених вимог, відмовивши в їх задоволенні у повному обсязі.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 02 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діяв представник - адвокат Ямковий В. І., задовольнив частково.
Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 квітня 2023 року скасував, ухвалив нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму основного грошового зобов'язання за двома договорами позики від 23 та 24 липня 2012 року у розмірі 2 397 900 грн, проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами після спливу строку повернення позики в сумі 54 396,20 грн та 3 % річних в сумі 9 066 грн, що разом складає 2 461 362 грн.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Апеляційний суд виходив з того, що висновок суду першої інстанції про доведеність наявності між сторонами боргових зобов'язань за договорами позики є правильним.
Додаткова угода від 23 грудня 2013 року до договору позики від 20 червня 2012 року взагалі не стосується предмета спору, оскільки позивачем не заявлялись вимоги про стягнення боргу за договором позики від 20 червня 2012 року. Належних та допустимих доказів, які б свідчили про зміну сторонами строку виконання зобов'язань на 31 грудня 2018 року за договором позики від 25 липня 2012 року, матеріали справи взагалі не містять.
Разом з тим, дві додаткові угоди від 31 грудня 2018 року за договорами позики від 23 та 24 липня 2012 року змінили строк виконання зобов'язань на 31 грудня 2018 року, тому ОСОБА_1 , подавши позов до суду у лютому 2019 року, не пропустив строк звернення до суду, який за вказаними додатковими угодами спливав 31 грудня 2021 року.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У травні 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року, в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18, Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, від 25 січня 2023 року у справі № 369/11450/19, від 14 вересня 2022 року у справі № 130/82/2015, від 17 серпня 2022 року у справі № 758/14698/19, від 10 серпня 2022 року у справі № 504/369/18, від 06 липня 2022 року у справі № 537/1118/20, від 31 травня 2021 року у справі № 917/265/18.
Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що між заявником та позивачем існували інші правовідносини та інші домовленості, відмінні від договорів позики. Заявник був змушений підписати договори позики на умовах позивача внаслідок тривалого психологічного тиску та погроз з його боку.
Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відповідність додаткових угод від 23 грудня 2012 року до договорів позики від 23 та 24 липня 2012 року вимогам законодавства, та вважав належними доказами зміни строку виконання зобов'язання за договорами позики, чим порушив норми статей 638, 654, 1046 ЦК України, статей 77, 78, 81 ЦПК України.
Крім того, свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_6 не надавали свої пояснення у судах першої та апеляційної інстанцій, а тому посилання апеляційного суду на докази, які не були предметом дослідження є порушенням вимог статті 89 ЦПК України.
Суд апеляційної інстанції безпідставно поновив ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.
Оскільки належних доказів змін до договору позики від 23 та 24 липня 2012 року не надано, тому позивач пропустив строк звернення до суду, про що заявив відповідач. Проте, апеляційний суд не застосував норми частини четвертої статті 267 ЦК України.
Також, відсутні правові підстави для стягнення процентів за правомірне користування чужими коштами після спливу строку повернення позики.
У травні 2024 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року, в якій просила касаційну скаргу задовольнити, оскаржене судове рішення скасувати.
Зазначала, що позивач не заявляв до неї вимог, як до третьої особи, тому суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог ОСОБА_1 , чим порушив норми процесуального права.
Висновок апеляційного суду, що згоду на укладання ОСОБА_2 договорів позики надала також дружина ОСОБА_3 не ґрунтується на доказах та вимогах матеріального права.
Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження передачі коштів.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2024 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Ямкового В. І., до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
Зазначав, що апеляційний суд обґрунтовано визнав поважними причини пропуску позивачем строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та поновив строк.
Зважаючи на наявність належним чином оформлених боргових розписок та відсутність доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 їх не складав, суди дійшли висновку про доведеність наявності між сторонами боргових зобов'язань за договорами позики.
Строк виконання відповідачем зобов'язань з повернення позики за всіма спірними договорами позики, з урахуванням внесених до них змін, визначено до 31 грудня 2018 року, а тому вказані зобов'язання вважаються простроченими з 01 січня 2019 року, а тому строк звернення до суду позивачем не пропущений.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 24 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області.
24 червня 2024 року цивільна справа № 214/1607/19 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 30 вересня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
23 липня 2012 року ОСОБА_1 як позикодавець та ОСОБА_2 як позичальник уклали договір позики. За умовами пунктів 1, 3 договору, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 1 598 600 грн, що еквівалентно 200 000 дол. США за офіційним курсом НБУ на день укладення договору. Зазначену суму позичальник зобов'язується повернути готівкою в термін до 31 грудня 2013 року.
Як визначено пунктами 2, 4 договору факт одержання грошей підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником в момент передачі йому суми позики. Після повернення позики в повній сумі позикодавець повинен повернути позичальнику розписку з відміткою про повернення суми позики. У разі неможливості повернення розписки позикодавець повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Згоду на укладення ОСОБА_2 договору позики від 23 липня 2012 року надала також його дружина ОСОБА_3 . Факт підписання договору, як і обізнаність з наявністю цього договору, остання не оспорювала в ході розгляду справи, будучи допитаною як свідок.
23 липня 2012 року ОСОБА_2 власноручно склав боргову розписку, яку надав ОСОБА_1 . Оригінал розписки надала для ознайомлення в судовому засіданні учасникам справи його повноважний представник. Зміст розписки свідчить про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 кошти в якості позики за договором позики від 23 липня 2012 року в сумі 1 598 600 грн, що еквівалентно 200 000 дол. США. Грошові кошти отримано в присутності свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_6 . Підписи цих свідків у розписці наявні.
З матеріалів справи також слідує, що 24 липня 2012 року ОСОБА_1 як позикодавець та ОСОБА_2 як позичальник уклали договір позики. За умовами пунктів 1, 3 договору, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 799 300 грн, що еквівалентно 100 000 дол. США за офіційним курсом НБУ на день укладення договору. Зазначену суму позичальник зобов'язується повернути готівкою в термін до 31 грудня 2013 року.
Як визначено пунктами 2, 4 договору, факт одержання грошей підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником в момент передачі йому суми позики. Після повернення позики в повній сумі позикодавець повинен повернути позичальнику розписку з відміткою про повернення суми позики. У разі неможливості повернення розписки позикодавець повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Згоду на укладення ОСОБА_2 договору позики від 24 липня 2012 року надала також його дружина ОСОБА_3 . Факт підписання договору, як і обізнаність з наявністю цього договору, остання не оспорювала в ході розгляду справи, будучи допитаною як свідок.
24 липня 2012 року ОСОБА_2 власноручно склав боргову розписку, яку надав ОСОБА_1 . Оригінал розписки надала для ознайомлення в судовому засіданні учасникам справи його повноважний представник. Зміст розписки свідчить про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 кошти в якості позики за договором позики від 24 липня 2012 року в сумі 799 300 грн, що еквівалентно 100 000 дол. США. Грошові кошти отримано в присутності свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_6 . Підписи цих свідків у розписці наявні.
25 липня 2012 року ОСОБА_1 як позикодавець та ОСОБА_2 як позичальник уклав ще один договір позики. За умовами пунктів 1, 3 договору, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 1 598 600 грн, що еквівалентно 200 000 дол. США за офіційним курсом НБУ на день укладення договору. Зазначену суму позичальник зобов'язується повернути готівкою в термін до 31 грудня 2013 року.
Як визначено пунктами 2, 4 договору, факт одержання грошей підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником в момент передачі йому суми позики. Після повернення позики в повній сумі позикодавець повинен повернути позичальнику розписку з відміткою про повернення суми позики. У разі неможливості повернення розписки позикодавець повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Згоду на укладення ОСОБА_2 договору позики від 23 липня 2012 року надала також його дружина ОСОБА_3 . Факт підписання договору, як і обізнаність з наявністю цього договору, остання не оспорювала в ході розгляду справи, будучи допитаною як свідок.
25 липня 2012 року ОСОБА_2 власноручно склав боргову розписку, яку надав ОСОБА_1 . Оригінал розписки надала для ознайомлення в судовому засіданні учасникам справи його повноважний представник. Зміст розписки свідчить про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 кошти в якості позики за договором позики від 25 липня 2012 року в сумі 1 598 600 грн, що еквівалентно 200 000 дол. США. Грошові кошти отримано в присутності свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_6 . Підписи цих свідків у розписці наявні.
Таким чином, загальна сума боргу ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договорами позики від 23, 24 та 25 липня 2012 року становить 3 996 500 грн, яку він повинен був повернути готівкою повністю або частинами у строк до 31 грудня 2013 року.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Згідно зі статтею 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця) згідно зі статтею 545 ЦК України свідчить, що зобов'язання з повернення позики позичальником не виконано.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 372/45/21.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 вказано: «У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».
У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Також, статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Встановивши, що ОСОБА_2 підписав договори позики та розписки якими підтвердив, що він дійсно уклав 23, 24 та 25 липня 2012 року договори позики, на виконання умов яких отримав від ОСОБА_1 грошову суму (готівкою) у загальному розмірі 3 996 500 грн та зобов'язався повернути отримані грошові кошти, проте свої зобов'язання не виконав, колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про доведеність наявності між сторонами боргових зобов'язань за договорами позики.
Дослідивши договори позики і розписки, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що цими доказами доведений факт укладення між сторонами у справі договорів позики за якими ОСОБА_1 позичив, а ОСОБА_2 отримав у борг грошові кошти, які зобов'язувався повернути до 31 грудня 2013 року.
Крім цього, цими розписками підтверджується не лише факт укладення між сторонами договору позики, а й факт передачі коштів.
Грошові кошти відповідач не повернув, доказів цього відповідач не надав. Також, оригінали розписок у відповідача відсутні.
Доказів або обставин, які б свідчили про іншу природу договору чи укладання договору під психологічним тиском чи внаслідок висловлювання позивачем погроз, визнання його недійсним, судами не встановлено. Клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи для з'ясування питання, чи мають розписки позичальника виправлення, дописки або підробки, складання їх під впливом сторонніх факторів (у тому числі примусу, тиску тощо) відповідач на підтвердження своїх заперечень проти заявлених вимог не заявляв.
Отже, доводи касаційної скарги про те, що: суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що між заявником та позивачем існували інші правовідносини та інші домовленості, відмінні від договорів позики; відповідач був змушений підписати договори позики на умовах позивача внаслідок тривалого психологічного тиску та погроз з його боку; позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження передачі коштів, спростовуються матеріалами справи.
Аргументи касаційної скарги про те, що свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_6 не надавали свої пояснення у судах першої та апеляційної інстанцій, а тому посилання апеляційного суду на докази, які не були предметом дослідження є порушенням вимог статті 89 ЦПК України не приймаються до уваги, оскільки суд апеляційної інстанції не посилався у своїй постанові на пояснення зазначених свідків.
Свідок ОСОБА_3 не оспорювала той факт, що надані позивачем у борг грошові кошти відповідач не повернув. При цьому, ОСОБА_3 , надавши свої пояснення, визнала факт надання згоди на укладення договорів позики.
Посилання ОСОБА_3 на те, що згоду на укладання ОСОБА_2 договорів позики надала також дружина ОСОБА_3 не ґрунтується на доказах та вимогах матеріального права, є безпідставними, оскільки відповідно до зазначених договорів позики, остання зазначила про свою згоду та підписала ці договори. В судах першої та апеляційної інстанцій цей факт не був оспорений ні відповідачем, ні ОСОБА_3 .
Необґрунтованими є доводи ОСОБА_3 про те, що позивач не заявляв до неї вимог, як до третьої особи, тому суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог ОСОБА_1 , чим порушив норми процесуального права, оскільки апеляційний суд не вирішував питання щодо прав та обов'язків ОСОБА_3 в оскарженій постанові, а отже не вийшов за межі позовних вимог.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відповідність додаткових угод від 23 грудня 2012 року до договорів позики від 23 та 24 липня 2012 року вимогам законодавства та вважав належними доказами зміни строку виконання зобов'язання за договорами позики, чим порушив норми статей 638, 654, 1046 ЦК України, статей 77, 78, 81 ЦПК України, та апеляційний суд не застосував норми частини четвертої статті 267 ЦК України є безпідставними з огляду на наступне.
Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до додаткових угод до договорів позики від 23 та 24 липня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 домовились внести зміни в договорах позики від 23 та 24 липня 2012 року та змінити термін повернення грошових коштів з 31 грудня 2013 року на 31 грудня 2018 року.
Додаткова угода від 23 грудня 2013 року до договору позики від 20 червня 2012 року не стосується предмету спору, оскільки позивачем не заявлялись вимоги про стягнення боргу за договором позики від 20 червня 2012 року.
Належних та допустимих доказів, які б свідчили про зміну сторонами строку виконання зобов'язань на 31 грудня 2018 року за договором позики від 25 липня 2012 року, матеріали справи не містять.
Дві додаткові угоди від 23 грудня 2013 року за договорами позики від 23 та 24 липня 2012 року стосуються спірних правовідносин, доказів того, що вони стосуються інших договірних зобов'язань сторін відповідач не надав, додаткові угоди підписані сторонами, в них зазначені дати укладення договорів позики від 23 та 24 липня 2012 року, тому апеляційний суд обґрунтовано прийняв ці докази до уваги.
Враховуючи, що дві додаткові угоди від 23 грудня 2013 року за договорами позики від 23 та 24 липня 2012 року змінили строк виконання зобов'язань на 31 грудня 2018 року, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 , подавши позов до суду у лютому 2019 року не пропустив строк звернення до суду, який за вказаними додатковими угодами спливав 31 грудня 2021 року.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
За змістом частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Таким чином, суд апеляційної інстанції встановивши, що позивач довів факт укладення між сторонами договорів позики і розписок від 23 та 24 липня 2012 року, факт їх невиконання відповідачем, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача суму заборгованості у розмірі 2 397 900 грн та 3 % річних за весь час прострочення у розмірі 9 066 грн.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, від 25 січня 2023 року у справі № 369/11450/19, від 17 серпня 2022 року у справі № 758/14698/19, від 10 серпня 2022 року у справі № 504/369/18, від 06 липня 2022 року у справі № 537/1118/20, від 31 травня 2021 року у справі № 917/265/18 колегією суддів відхиляються, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Проте, колегія суддів не погоджується з висновком апеляційного суду щодо стягнення процентів за правомірне користування чужими коштами після спливу строку повернення позики з огляду на наступне.
Як неодноразово зауважувала Велика Палата Верховного Суду, термін «користування чужими грошовими коштами» (стаття 536 ЦК України) використовується у двох ситуаціях: 1) одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу; 2) прострочення виконання грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Законодавство встановило наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (стаття 1048 ЦК України), так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (стаття 625 ЦК України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 38) і від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (пункти 6.20-6.24)).
Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов'язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53-54, 90-91)).
Позивач просив стягнути проценти за правомірне користування чужими коштами на рівні облікової ставки Національного банку України за період з 01 січня 2019 року до 15 лютого 2019 року, тобто після закінчення строку надання позики відповідно до договорів від 23 та 24 липня 2012 року.
Проте, після спливу строку надання позики вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється.
Отже, апеляційний суд, не врахувавши зазначених вище обставин справи, а також судову практику Верховного Суду, дійшов помилкового висновку про стягнення процентів за правомірне користування чужими коштами після спливу строку повернення позики, оскільки право ОСОБА_1 нараховувати проценти за позикою припинились.
Таким чином, постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині.
Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції колегія суддів не бере до уваги.
Апеляційна скарга на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 квітня 2023 року подана представником позивача через підсистему «Електронний суд» 27 листопада 2023 року. Також позивач звернувся з клопотанням про поновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження.
Позивач та його представник ОСОБА_7 вперше отримали оскаржуване судове рішення в суді першої інстанції 02 листопада 2023 року, тому тридцятий день з моменту отримання повного тексту судового рішення спливав 02 грудня 2023 року.
Представник позивача вказував на те, що в матеріалах справи відсутнє повідомлення про доставку копії судового рішення засобами підсистеми «Електронний суд» до електронного кабінету адвоката ОСОБА_7., яка представляла інтереси позивача в суді першої інстанції. Неотримання копії рішення підтверджується скріншотами електронного кабінету представника, які додані до клопотання. Сам по собі супровідний лист від 14 квітня 2023 року про направлення копії рішення учасникам справи не є достатнім доказом направлення копії рішення позивачу та його представнику, факти отримання якого заперечуються ними. Представник позивача зазначав, що оскільки матеріали справи не містять доказів ані направлення, ані отримання стороною позивача копії судового рішення у встановленому законом порядку, зазначене є поважною причиною для поновлення строку на апеляційне оскарження такого судового рішення.
Суд апеляційної інстанції перевірив зазначені доводи представника позивача та встановив, що матеріали справи не містять доказів належного вручення позивачу та його представнику ОСОБА_7. копії судового рішення.
Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що апеляційна скарга подана в межах строків, визначених частиною другою статті 354 ЦПК України, та поновив строк на апеляційне оскарження.
У липні 2024 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшла відповідь на відзив.
Відповідно до частини першої статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. За змістом статей 392-395 ЦПК України заявами по суті справи в суді касаційної інстанції є саме касаційна скарга та відзив на касаційну скаргу.
У цій справі суд касаційної інстанції не вважав за необхідне та не надавав учасникам справи дозволу на подання додаткових пояснень щодо окремих питань, які б виникли при розгляді справи в суді касаційної інстанції, у зв'язку із чим Верховний Суд не вбачає підстав для надання детальної відповіді на інші аргументи учасників справи по суті спору, які не наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20).
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права в частині стягнення процентів за правомірне користування чужими коштами після спливу строку повернення позики, оскаржене судове рішення в зазначеній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог. Також, оскаржена постанова в частині вирішення питання розподілу судових витрат підлягає скасуванню. В іншій частині постанову апеляційного суду слід залишити без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Виходячи із положень статей 133, 141 ЦПК України суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини перша статті 141 ЦПК України).
Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи те, що за наслідками касаційного перегляду цієї справи позов підлягає частковому задоволенню, та з урахуванням приписів частини десятої статті 141 ЦПК України, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 6 148,64 грн.
Керуючись статтями 141, 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , до якої приєдналася ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами після спливу строку повернення позики в сумі 54 396,20 грн скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року в частині вирішення питання розподілу судових витрат скасувати.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 148 (шість тисяч сто сорок вісім) гривень 64 копійки у відшкодування судових витрат.
В іншій частині постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. В. Литвиненко
Судді: А. І. Грушицький
А. А. Калараш
Є. В. Петров
В. В. Пророк