07 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 597/856/20
провадження № 61-1260св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Дорогичівська об'єднана територіальна громада Заліщицького району Тернопільської області
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Александровим Віктором Валерійовичем, на постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 січня 2025 року у складі колегії суддів: Костів О. З., Гірського Б. О., Храпак Н. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дорогичівської об'єднаної територіальної громади (далі - Дорогичівська ОТГ) Заліщицького району Тернопільської області про визнання права на отримання земельної частки.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що з 1975 рокудо 2000 року працював у колгоспі та селянській спілціу селі Хмелева Заліщицького району Тернопільської області.
Відповідно до Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 року право на земельну частку (пай) мали всі особи, які входили до складу Колективного сільськогосподарського підприємства (далі - КСП) на момент паювання землі, і яких внесено до списку, що його додають до державного акта на право колективної власності на землю.
Зазначав, що на момент розпаювання майна селянської спілки імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області він працював на посаді тракториста вказаного підприємства, однак його не включили у списки осіб на отримання земельної частки (паю).
Посилаючись на наведене, просив визнати за ним право на земельну частку (пай) як членом селянської спілки імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області розміром 1,30 умовних кадастрових гектарів вартістю 37 745,50 грн із земель резервного фонду Дорогичівської ОТГ Заліщицького району Тернопільської області.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 02 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції зазначив про необґрунтованість позову, оскільки сертифікат та державний акт на право власності на земельну частку (пай) ОСОБА_1 як член колгоспу не отримував; до списків громадян - членів селянської спілки імені Лесі Українки, що додавався до державного акта на право колективної власності на землю, - його не внесено і такі дії КСП позивач не оскаржував. Місцевий суд зазначив про недоведення позивачем факту його членства у вказаній селянській спілці та, як наслідок, набуття права на земельну частку (пай).
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 02 вересня 2020 року - без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про відмову у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, зазначив про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.
Апеляційний суд зазначив, що зверненню з вказаним позовом має передувати вирішення питання про невключення позивача до списку громадян - членів КСП, які мають право на земельну частку (пай). Таких вимог позивач у пред'явленому позові не заявляв.
Постановою Верховного Суду від 25 жовтня 2023 року за наслідками розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 02 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції виходив із того, що суди не перевірили належним чином доводи ОСОБА_1 про те, що він на час паювання земель селянської спілки імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області був членом цієї селянської спілки та не надали належної оцінки доказами, поданим позивачем на підтвердження цієї обставини. Також апеляційний суд помилково вказав про необхідність залучення до участі у справі селянської спілки імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області, оскільки позивач просив визнати за ним право на земельну частку (пай) у резервному фонді земель Дорогичівської ОТГ Заліщицького району Тернопільської області, а не у колективній власності вказаної селянської спілки.
Рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 19 вересня 2024 року у складі судді Торськоі І.В. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай), як членом КСП імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області, в розмірі 1.30 умовних кадастрових гектарів вартістю 37745.50 грн із земель резервного фонду Товстенської селищної ради Чортківського району Тернопільської області.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог. Суд зазначив, що оскільки на час видачі селянській спілці імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області державного акта на право колективної власності на землю для ведення сільськогосподарського виробництва (28 грудня 1995 року) ОСОБА_1 не був виключений в установленому законом порядку із членів КСП, то, відповідно, мав право на внесення до списку осіб на розпаювання землі, однак не був включений до такого списку з невідомих причин, що саме по собі обумовило неотримання останнім гарантованої зазначеним вище Указом Президента земельної ділянки.
Короткий зміст оскаржуваної постанови апеляційного суду
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 02 січня 2025 року за наслідками розгляду апеляційної скарги Товстенської селищної ради рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 19 вересня 2024 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволені позову відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Погодившись із висновкам суду першої інстанції про обґрунтованість заявлених позивачем вимог та, встановивши, що позивач звернувся із цим позовом поза межами позовної давності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв'язку з пропуском позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
27 січня 2024 року представник ОСОБА_1 - Александров В. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 181/257/19, від 03 листопада 2021 року у справі № 540/1100/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник вказує на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 629/4423/17, від 09 вересня 2020 року у справі № 637/53/18, від 17 червня 2020 року у справі № 600/528/16, від 21 жовтня 2020 року у справі № 401/971/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 403/402/19, від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20, від 27 липня 2021 року в справі № 686/6892/20, від 04 серпня 2021 року у справі № 617/537/19 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.
Заявник зазначає, що позивач на момент одержання селянською спілкою імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області державного акта на право колективної власності на землю був членом вказаного КСП, а тому набув право на земельну частку (пай). Відтак, оскільки право позивача на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта про право колективної власності, в якому ця особа має право на земельну частку (пай), це право є непорушним, строк на його реалізацію законодавством не встановлено, тому воно підлягає захисту без обмеження строком позовної давності.
Позивач довів факт його членства у селянській спілці імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області. Суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки на час видачі селянській спілці імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області державного акта на право колективної власності на землю для ведення сільськогосподарського виробництва (28 грудня 1995 року) ОСОБА_1 не був виключений в установленому законом порядку із членів КСП, то відповідно мав право на внесення до списку осіб на розпаювання землі, однак не був включений до такого списку з невідомих причин, що саме по собі обумовило неотримання останнім гарантованої зазначеним вище Указом Президента земельної ділянки. Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про обґрунтованість заявлених позивачем вимог.
Апеляційний суд правильно встановивши обставини справи, невірно застосував норми матеріального права і помилково скасував правильне по суті рішення суду першої інстанції.
Доводи інших учасників справи
Товстенська селищна рада подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що, звернувшись до суду з позовом у липні 2020 року, позивач пропустив встановлений законодавством трирічний строк позовної давності, оскільки про порушення своїх прав дізнався або повинен був дізнатись у момент, коли почалося розпаювання земель КСП.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Александров В. В. надіслав до Верховного суду відповідь на відзив, в якій підтримує викладені у касаційній скарзі та наполягає на ї задоволенні. Посилається на те, що оскільки позови про визнання права власності, що пред'явлені на підставі статті 392 ЦК, пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, то на ці позови не поширюються правила про позовну давність.
Товстенська селищна рада подала до Верховного Суду заперечення на відповідь на відзив на касаційну скаргу. Вважає постанову апеляційного суду законною, обґрунтованою та такою, що відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Витребувано з Заліщицького районного суду Тернопільської області цивільну справу № 597/856/20 за позовом ОСОБА_1 до Дорогичівської об'єднаної територіальної громади Заліщицького району Тернопільської області про визнання права на отримання земельної частки.
Матеріали справи № 597/856/20 надійшли до Верховного Суду.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Суди встановили, що відповідно до змісту архівної довідки Заліщинського районного трудового архіву Тернопільської області № 3-226 від 12 травня 2020 року ОСОБА_1 із 01 січня 1975 року до 31 грудня 1977 року, з 01 липня 1980 року до 31 грудня 1997 року та з 01 березня 1999 року до 28 грудня 2000 року працював у колгоспі (селянській спілці) імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області.
З довідки № 273, виданої 05 червня 2020 року виконавчим комітетом Дорогичівської сільської ради Заліщицького району Тернопільської області, суди встановили, що ОСОБА_1 не видавали земельний пай із земель селянської спілки.
Відповідно до листа Відділу у Заліщицькому районі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області від 15 червня 2020 року сертифікат на земельну частку (пай) ОСОБА_1 не видавали.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження оскарженого судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 181/257/19, від 03 листопада 2021 року у справі № 540/1100/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 629/4423/17, від 09 вересня 2020 року у справі № 637/53/18, від 17 червня 2020 року у справі № 600/528/16, від 21 жовтня 2020 року у справі № 401/971/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 403/402/19, від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20, від 27 липня 2021 року в справі № 686/6892/20, від 04 серпня 2021 року у справі № 617/537/19 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України);
відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України)..
Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 2 Закону України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.
Відповідно до пункту 1 Указу Президента «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» № 720/95 від 08 серпня 1995 року (далі - Указ Президента № 720/95) паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).
У пункті 2 Указу Президента № 720/95 зазначено, що право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
Частиною дев'ятою статті 5 ЗК України від 22 червня 1993 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 22 ЗК України (у редакції Кодексу від 22 червня 1993 року) право власності на землю виникає після одержання документа, що посвідчує це право.
У частині другій статті 23 ЗК України (у редакції Кодексу від 22 червня 1993 року) зазначено, що державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян.
Таким чином, право особи на земельну частку (пай) виникає за наявності трьох умов: одержання КСП державного акта на право колективної власності на землю, перебування такої особи в членах КСП на час передачі державного акта та включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю.
Громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку - додатка до державного акта на право колективної власності на землю чи виключено з нього, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів КСП з питанням щодо внесення його до списку. Якщо землі вже розпайовані, то за згодою всіх власників сертифікатів має бути проведено перепаювання; у разі ж недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку.
У цій справі апеляційний суд установив, що ОСОБА_1 на момент одержання селянською спілкою імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області державного акта на право колективної власності на землю для ведення сільськогосподарського виробництва (28 грудня 1995 року) був його членом, тому мав право на внесення до списку осіб на розпаювання землі, однак не був включений до такого списку з невідомих причин, у зв'язку з чим вважав обґрунтованими позовні вимоги про визнання за ним права на земельну частку (пай) й такі висновки позивач у касаційній скарзі не спростовує.
Водночас доводи касаційної скарги щодо помилкового застосування судом апеляційної інстанції наслідків спливу позовної давності колегія суддів відхиляє як безпідставні, з огляду на таке.
Відповідно до пункту 6 «Прикінцеві і перехідні положення» ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК Української РСР 1963 року.
Згідно зі статтею 71 ЦК Української РСР 1963 року, який діяв на час виникнення правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Відповідно до статті 75 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.
Статтею 76 ЦК Української РСР передбачено, що перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Згідно зі статтею 80 ЦК Української РСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.
Механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює у неї цю можливість знати про посягання на права.
У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що право на позов у ОСОБА_1 виникло з 28 грудня 1995 року - після видачі селянській спілці імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області державного акта на землю.
З цим позовом до суду ОСОБА_1 звернулася у липні 2020 року, тобто зі спливом 26 років та з пропуском встановленого законодавством строку звернення до суду з цим позовом, оскільки позивач про порушення своїх прав повинен був дізнатися в момент, коли почалося розпаювання земель колишніх колгоспників. Зокрема, позивач як член КСП повинен був дізнатись про порушення свого права на земельну частку (пай) з часу видачі селянській спілці імені Лесі Українки села Литячі Заліщицького району Тернопільської області (1995 рік) акта на право колективної власності на землю. Однак у передбачений законом строк не звернувся до суду з вказаними вимогами.
Звертаючись у 2020 році до суду з цим позовом, ОСОБА_1 не навів обґрунтованих підстав для визнання поважними причин пропуску позовної давності для звернення до суду.
Таким чином, установивши, що позивач звернулася до суду з пропуском позовної давності й поважних причин її пропуску не навів, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відмову в позові.
Висновок апеляційного суду також узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 19 квітня 2023 року у справі № 188/1842/21 (провадження № 61-10530св22), від 31 липня 2024 року у справі № 154/3572/21 (провадження № 61-131св23).
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження апеляційним судом із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустила порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржуваного судового рішення, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.
Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування судом висновків, викладених Верховним Судом в постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про необхідність відступу від правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду наведених у касаційній скарзі, враховуючи таке.
Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20).
Проте відсутні обставини, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо спірного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, тому немає підстав для відступу від правової позиції, викладеної у зазначених постановах Верховного Суду.
При цьому практика у подібних правовідносинах є сталою, що підтверджується також постановами Верховного Суду, зокрема, від 21 жовтня 2020 року в справі № 401/971/19, 03 лютого 2021 року в справі № 403/402/19, від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20, від 27 липня 2021 року в справі № 686/6892/20.
Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах колегія суддів відхиляє, оскільки у мотивувальній частині постанови наведено посилання на постанови Верховного Суду у подібних правовідносинах.
Інші аргументи касаційної скарги також не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що апеляційний суд порушив норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/1 б-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення в оскарженій частині ухвалене без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову апеляційного суду - залишити без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400,401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Александровим Віктором Валерійовичем, залишити без задоволення.
Постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: М. Є. Червинська
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун