07 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 613/2047/23
провадження № 61-1472св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Богодухівська державна нотаріальна контора Харківської області
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Сергієнко Катериною Сергіївною, на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 02 серпня 2024 року у складі судді Сеник О. С. та постанову Харківського апеляційного суду від 05 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Мальованого Ю. М., Пилипчук Н. П., Яцини В. Б.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Богодухівська державна нотаріальна контора Харківської області, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що їх із відповідачем батьки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували в шлюбі з 23 листопада 1960 року, який розірваний на підставі рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 лютого 1977 року.
01 листопада 1993 року він (позивач) разом із батьком приватизували житловий будинок загальною площею 54,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. На час його смерті він проживав разом із батьком та вважав себе таким, що прийняв спадщину. Проте в подальшому йому стало відомо, що, незважаючи на розірвання шлюбу, їх мати отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 18 липня 2007 року та зареєструвала вказане право в Комунальному підприємстві «Богодухівське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «Богодухівське бюро технічної інвентаризації») за № 19497078 (витяг № 15752490).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла. За життя мати склала заповіт, за яким все належне їй майно заповіла своєму сину, а його брату - ОСОБА_2 .
Указував, що спадщина належить йому з моменту її відкриття після смерті батька, а тому свідоцтво про право на спадщину за законом від 18 липня 2007 року є недійсним, оскільки шлюб між батьками було розірвано та їх із відповідачем мати не мала права спадкувати після смерті ОСОБА_3 , як його дружина.
Посилаючись на наведене, просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 18 липня 2007 року, видане ОСОБА_4 на 1/2 частину будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що посвідчене державним нотаріусом Богодухівської державної нотаріальної контори Руденко В.О. за № 2-1392; скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_4 на вказане майно.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 02 серпня 2024 року позов залишено без задоволення.
Суд першої інстанції виходив із доведеності позивачем порушення його спадкових прав при видачі державним нотаріусом оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 липня 2007 року на ім'я ОСОБА_4 , проте відмовив у задоволенні позову через сплив трирічної позовної давності.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного суду від 05 грудня 2024 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 02 серпня 2024 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з судовим рішенням суду першої інстанції як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, вважав його законним та обґрунтованим і не вбачав підстав для його скасування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
04 лютого 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сергієнко К. С. звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 308/5321/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник вказує на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного Суду Верховного Суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.
Заявник зазначає, що суди неправильно застосували норми статті 261 ЦК України при вирішенні цієї справи, а також врахували нерелевантні правові висновки Верховного Суду.
Доводи інших учасників справи
Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2025 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Витребувано з Богодухівського районного суду Харківської області цивільну справу № 613/2047/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Богодухівська державна нотаріальна контора Харківської області про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом.
Матеріали справи № 613/2047/23 надійшли до Верховного Суду.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Суди встановили, що 23 листопада 1960 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є батьками сторін у цій справі, які перебували у зареєстрованому шлюбі з 23 листопада 1960 року до 02 квітня 1977 року (шлюб розірваний на підставі рішення Народного суду Київського району м. Полтави від 07 лютого 1977 року, актовий запис про розірвання шлюбу складений 02 квітня 1977 року).
На розпорядження від 14 жовтня 1993 року № 220 Богодухівський міський комітет приватизації видав 01 листопада 1993 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на будинок АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
18 липня 2007 року ОСОБА_4 звернулась до Богодухівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , на підставі якої було заведено спадкову справу № 366/2007. Відповідно до вказаної заяви вона є єдиною спадкоємицею за законом після померлого, інших спадкоємців, які прийняли спадщину, немає.
У спадковій справі міститься копія свідоцтва про укладення шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 серії НОМЕР_1 , виданого 11 серпня 1989 року повторно.Заяви про відмову від спадщини, видачу свідоцтва про право на спадщину від інших спадкоємців не надходили.
18 липня 2007 року Богодухівська державна нотаріальна контора видала ОСОБА_4 свідоцтво про право на спадщину за законом № 2-1392 на 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 .
Право власності на вказане майно за ОСОБА_4 зареєстроване 30 серпня 2007 року.
Крім того, 18 липня 2007 року ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 - грошові вклади з процентами в Акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України».
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла.
20 вересня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Богодухівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 , на підставі якої була заведена спадкова справа № 390/2023.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження оскаржених судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 308/5321/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного Суду Верховного Суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України)..
Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Статтею 1218 ЦК України встановлено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку, є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.
Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на нерухоме майно, то спадкоємець також не набуває права власності в порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини.
Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Статтею 1261 ЦК України передбачено, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно зі статтею 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.
Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.
Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути, зокрема: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини, тощо.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 зазначено, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва). За своєю правовою природою вимога про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним є самостійним способом захисту прав та/інтересів, передбаченим статтею 1301 ЦК України, на який поширюється позовна давність.
У постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11, від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 Верховний Суд виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, встановлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
Свідоцтво про право на спадщину підлягає визнанню недійсним у випадку доведення існування «вад» на момент його видачі, які свідчать про те, що особа, якій видано свідоцтво, не мала права на спадкування (особа не є спадкоємцем, спадкоємці попередньої черги прийняли спадщину, заповіт є нікчемним тощо). Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 504/3606/14-ц.
Встановивши, що на час смерті ОСОБА_3 шлюб між подружжям був розірваний у встановленому законом порядку, у зв'язку з чим підстави для спадкування за законом у ОСОБА_4 , як спадкоємця першої черги, були відсутні, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо порушення спадкових прав позивача при видачі державним нотаріусом оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 липня 2007 року на ім'я його матері ОСОБА_4 .
Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач заявив про застосування позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.
При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) наголошував на тому, що «перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову в матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов'язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов'язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об'єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб'єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення».
При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, тому обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Порівняльний аналіз термінів, застосованих у статті 261 ЦК України, «довідався» та «міг довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав. Позивачу повинен довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати вказану презумпцію, тобто довести наявність об'єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Практика Верховного Суду щодо застосування позовної давності є усталеною (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18), від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18) та інші).
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами сплинула, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18).
Обґрунтовуючи причини пропуску строку на оскарження свідоцтва від 18 липня 2007 року, ОСОБА_1 посилався на те, що про порушення своїх спадкових прав йому стало відомо лише у 2023 році після смерті матері, коли у її документах ним було знайдено першу сторінку її позову про розірвання шлюбу з ОСОБА_3 . На час прийняття спадщини його матір'ю зазначені обставини йому відомі не були, у зв'язку з чим він не звертався до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, а також до суду щодо оскарження спірного свідоцтва.
Оскільки позивач знав про видачу його матері свідоцтва про право на спадщину за законом, а його право на спадщину, яку він прийняв, було порушене саме видачею зазначено свідоцтва, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про пропуск позивачем позовної давності за вимогами про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом.
Доводи позивача про необізнаність про розлучення батьків не впливають на висновки щодо пропуску позовної давності і не можуть свідчити про поважність причин пропуску зазначеного строку, оскільки позивач як спадкоємець першої черги мав всі підстави для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом, при видачі зазначеного свідоцтва 18 липня 2007 року на все спадкове майно матері, пред'явив позов про його оспорення з пропуском позовної давності.
Суди правильно застосували норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустили порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, тому аргументи касаційної скарги з цього приводу є необґрунтованими.
Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених Верховним Судом в постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про необхідність відступу від правового висновку Об'єднаної палати Касаційного цивільного Суду Верховного Суду, викладеного у постанові від 05 вересня 2022 року щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, ураховуючи таке.
Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20).
Проте відсутні обставини, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо спірного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, тому немає підстав для відступу від правової позиції, викладеної у зазначеній постанові Верховного Суду.
Інші аргументи касаційної скарги також не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/1 б-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
У касаційній скарзі заявник просив передати справу на розгляд Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду з метою відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20.
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Такі висновки сформульовані в численних постановах Великої Палати Верховного Суду (постанови від 04 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року в справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 4-45), від 15 травня 2019 року в справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року в справі № 2-836/11 (пункт 24)).
Таких підстав для відступу від правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 заявником не наведено, а касаційним судом не встановлено.
З урахуванням наведеного, колегія суддів не встановила достатніх та обґрунтованих підстав для передачі справи на розгляд Верховного Суду у складі Об'єднаної палати, а, отже, в задоволенні відповідного клопотання необхідно відмовити.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400,401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , поданого адвокатом Сергієнко Катериною Сергіївною, про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Сергієнко Катериною Сергіївною, залишити без задоволення.
Рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 02 серпня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: М. Є. Червинська
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун