10 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 752/18707/24
провадження № 61-9818св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_2 ,
заінтересовані особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 грудня 2024 року у складі судді Машкевич К. В. та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2025 року у складі колегії суддів Слюсар Т. А., Голуб С. А., Таргоній Д. О. у справі за заявою ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_2 , заінтересовані особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про видачу обмежувального припису,
Описова частина
Короткий зміст заявлених вимог
У вересні 2024 року ОСОБА_1 в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису, у якій просила застосувати до ОСОБА_3 на шість місяців обмежувальний припис у вигляді:
- обмеження спілкування із постраждалою дитиною;
- заборонити наближатися на 1 000 метрів до місця проживання (перебування) та навчання малолітньої ОСОБА_2 ;
- заборонити особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_2 , якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому ОСОБА_3 , переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею;
- заборонити вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_5 або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що вона та ОСОБА_3 з 21 жовтня 2017 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 06 лютого 2024 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_6 , яка після припинення шлюбних відносин проживає разом із заявником.
У вересні 2022 року заявник звернулася до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою від 22 вересня 2022 року № 100/09/Г-1102 «Про визначення місця проживання дочки».
У листопаді 2022 року ОСОБА_3 подав звернення № 100/09/Г-1262 до Служби у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації щодо визначення йому способів участі у вихованні та спілкуванні з дочкою.
Розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 15 лютого 2023 року № 49 «Про порядок зустрічей з ОСОБА_2 » з урахуванням рекомендацій Комісії з питань захисту прав дитини (протокол від 01 лютого 2023 року № 3) визначено спосіб участі батька ОСОБА_3 у вихованні та спілкуванні з малолітньою ОСОБА_5 , а саме: у непарні тижні року - з п'ятниці після закінчення шкільних та позашкільних занять до 20:00 год суботи; у канікулярний час - з 10:00 год п'ятниці до 20:00 год суботи; у день народження дитини та державні свята - за домовленістю між батьками з урахуванням побажань дитини.
Указане розпорядження є чинним і ОСОБА_3 не оскаржувалося.
Після зустрічей із батьком дитина розповідала, що кожного разу перебувала в різних квартирах і в присутності незнайомих жінок.
У період із 16 до 19 лютого 2024 року дитина перебувала з батьком. Після повернення дочка повідомила, що ображена на батька, оскільки він ночував в одній кімнаті з чужою жінкою, а її поклав спати за шафою. Коли дитина просила лягти поруч, бо їй було страшно, батько почав кричати. Дитина злякалася і тихо плакала.
29-30 березня 2024 року батько поклав дитину спати в одне ліжко зі своєю співмешканкою, яка є для дитини сторонньою особою. Дитина плакала, просила цього не робити.
Після таких зустрічей у дитини спостерігається тривожність, замкнутість, страх залишатися наодинці. Батько ігнорує її емоційний стан, знецінює почуття, виправдовуючи свою поведінку капризами дочки.
03 червня 2024 року дитину оглянула лікар-невролог Київської міської клінічної лікарні № 2 ОСОБА_7 та встановила діагноз: «Синдром підвищеної нервово-рефлекторної збудливості з порушенням сну і протестними реакціями. Транзиторний тік». Скарги посилювалися після стресових ситуацій, ночівель без матері та порушення режиму.
Таким чином, поведінка батька свідчить про психологічний тиск і втручання в особистий простір дитини, що спричинило емоційну дистанційованість і недовіру.
Батько також втручається у хобі та розпорядок дитини, забороняє у дні їх зустрічей відвідувати гурток гімнастики, чим чинить психологічний тиск.
06 червня 2024 року дитина захворіла (кашель, підвищена температура). Незважаючи на це, батько забрав її згідно з графіком побачень. Згодом температура піднялася до 39°C і трималася кілька днів.
10 червня 2024 року батько попросив погодити поїздку з 21 до 24 червня 2024 року з ночівлею та відпочинком на річці Південний Буг, що передбачав рафтинг. Заявник повідомила батька дитини, що телефонуватиме о 20:00 год для контролю стану дитини, однак його телефон був вимкнений. Це, на думку заявника, обмежило право дитини на спілкування з матір'ю, що є проявом психологічного насильства.
22 червня 2024 року дитина була записана до лікаря-педіатра ОСОБА_8 (ТОВ «Медичний центр «Добробут-Поліклініка»). Під час огляду в присутності батька встановлено діагноз: «ГРВІ, гострий риносинусит (бактеріальний), правобічна бронхопневмонія, гострий бронхіт з БОС».
Незважаючи на діагноз, батько відвіз хвору дитину на природу, де вона купалася у водоймі, чим поставив під загрозу її життя та здоров'я.
З пояснень ОСОБА_3 від 04 липня 2024 року, наданих Службі у справах дітей та сім?ї Голосіївського району міста Києва, вбачається, що він визнав факт захворювання дочки, однак заперечував купання, посилаючись на рекомендації лікаря про необхідність перебування дитини на свіжому повітрі.
Водночас, за висновками спеціаліста ОСОБА_9 від 13 липня 2024 року, складеними на підставі психологічної діагностики в «зеленій кімнаті» Голосіївського УП ГУНП у місті Києві, встановлено, що батько ігнорує психологічні потреби дитини, допускає вербальну агресію, неналежний догляд за здоров'ям, що негативно впливає на фізичний і психоемоційний розвиток дитини.
Психологічна оцінка свідчить, що прихильність дитини до батька недостатньо надійна, наявний страх і тривожність у спілкуванні з ним. Спілкування з батьком рекомендовано лише у присутності значимого дорослого.
Натомість вплив матері на дитину є позитивним, емоційний зв'язок стабільний.
З урахуванням викладених обставин встановлено, що внаслідок дій батька у дитини спостерігається зниження рівня життєвої активності, порушення сну, тривожність, фізичний та психологічний дискомфорт.
Таким чином, ОСОБА_3 здійснював щодо малолітньої ОСОБА_2 психологічний та фізичний тиск, що свідчить про наявність ознак домашнього насильства.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 20 грудня 2024 року заяву ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_2 , залишив без задоволення.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що матеріали справи не містять належних, достатніх та достовірних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 вчиняв щодо малолітньої дочки домашнє насильство, а також існування ризиків, які можуть настати у майбутньому у зв'язку із незастосуванням до останнього обмежувального припису.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 , яка є психологом та спілкувалася з дитиною, показала, що складений нею висновок відобразив психологічне відношення малолітньої ОСОБА_6 до обох батьків. Також повідомила, що в цьому випадку дитина відтворює інформацію, яка обговорюється у сім'ї, тобто підтримує або повторює точку зору дорослих, яка не належить дитині.
Звернення ОСОБА_1 до правоохоронних органів та Служби у справах дітей не вказує на наявність факту насильства, а лише свідчить про вкрай неприязні стосунки між заявником та її колишнім чоловіком, які є перешкодою для спільного вирішення питань, пов'язаних із вихованням дитини.
Застосування визначених заявником заходів тимчасового обмеження прав батька дитини та покладення на нього заборон фактично призведе до порушення прав ОСОБА_3 на виховання дочки та спілкування з нею, що є неприпустимим.
Київський апеляційний суд постановою від 02 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 грудня 2024 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеної заяви є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2025 року і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити заяву про видачу обмежувального припису в повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 29 серпня 2019 року у справі № 640/23804/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 27 листопада 2019 року у справі № 753/23624/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 06 лютого 2020 року у справі № 753/8626/19, від 12 березня 2020 року у справі № 159/4550/19, від 19 травня 2020 року у справі № 404/5203/19, від 02 вересня 2020 року у справі № 635/4854/19, від 24 лютого 2021 року у справі № 570/2528/20, від 12 травня 2021 року у справі № 522/19426/20, від 12 квітня 2022 року у справі № 753/4405/20, від 09 червня 2022 року у справі № 216/4309/21, від 09 березня 2023 року у справі № 711/3693/22, від 17 травня 2023 року у справі № 713/1745/22, від 04 квітня 2024 року у справі № 553/449/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргуОСОБА_1 мотивувала тим, що суд має надати належну оцінку всім доказам, а не лише їх частині, і вмотивувати своє рішення. Відсутність такої вмотивованості є істотним порушенням норм процесуального права.
Обмежувальний припис є тимчасовим заходом, що має на меті захист від існуючого чи потенційного домашнього насильства. Для його застосування не вимагається обов'язкове притягнення кривдника до адміністративної чи кримінальної відповідальності.
Відмова судів попередніх інстанцій у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису ґрунтується на неправильному тлумаченні норм права, оскільки непритягнення до відповідальності не спростовує фактів насильства, зафіксованих у матеріалах справи (заява до поліції, пояснення свідків).
ОСОБА_3 своїми діями чинить морально-психологічний тиск на дитину, що негативно впливає на психологічний стан та здоров'я дочки.
Під час вирішення справ, пов'язаних з дітьми, суди повинні враховувати їхню думку та інтереси. Отже, суди попередніх інстанцій мали дослідити, як поведінка ОСОБА_3 впливає на психологічний стан дитини, і чи існують ризики продовження такого впливу в майбутньому. Неврахування пояснень дитини є порушенням принципу забезпечення найкращих інтересів дитини.
Свідоме ігнорування судами першої та апеляційної інстанцій психологічного стану та ризиків для дитини під час спілкування з батьком становить порушення фундаментального принципу - забезпечення психологічної безпеки дитини, яка є найвищим пріоритетом у справах про видачу обмежувального припису.
В оскаржуваній постанові апеляційний суд послався на зміст відзиву представника ОСОБА_3 адвоката Простибоженка О. С. на апеляційну скаргу, щодо якого не було ухвалено процесуального рішення про продовження (поновлення) строку на його подання. Отже, цей відзив є недопустимим доказом, який не може бути покладений в основу судового рішення.
Негативним наслідком такого незаконного врахування відзиву на апеляційну скаргу є подання адвокатом Простибоженком О. С. до апеляційного суду заяви про відшкодування судових витрат на правничу допомогу.
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 04 серпня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.
16 жовтня 2025 року матеріали справи № 752/18707/24 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
ОСОБА_10 та ОСОБА_3 з 21 жовтня 2017 року перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_6 (том 1, а. с. 93).
Деснянський районний суд міста Києва рішенням від 06 лютого 2024 року у справі № 754/12130/23 розірвав шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 , зареєстрований 21 жовтня 2017 року Подільським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану. Відновив ОСОБА_10 дошлюбне прізвище « ОСОБА_11 ». Визначив місце проживання дитини ОСОБА_2 разом із матір'ю (том 1, а. с. 21-28).
Розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 15 лютого 2024 року № 49 визначено способи участі батька ОСОБА_3 у вихованні та спілкуванні з малолітньою ОСОБА_2 таким чином: непарні тижні року - п'ятниця після закінчення шкільних та позашкільних занять до 20:00 год суботи, в канікулярний час - з 10:00 год п'ятниці до 20:00 год суботи; день народження дитини та державні свята - за домовленістю між батьками та з урахуванням побажань дитини (том 1, а. с. 20).
З протоколу індивідуальної психологічної діагностики ОСОБА_2 від 23 лютого 2024 року, складеного психологом ОСОБА_12 , відомо, що дитина комунікабельна, ініціативна, відкрита. Швидко адаптується до нового приміщення та довіряє людям. Психоемоційний стан стабільний, настрій переважно радісний, надмірні страхи не діагностуються. Агресивність, тривожність діагностується у межах норми. Дитина схильна до фантазування. До складу сім'ї відносить матір, батька, бабусю, дідуся. Дитина почуває себе значимою і любимою членами її сім'ї. Також проговорює, що часом сумує за татом (том 1, а. с. 80, 81).
У висновку спеціаліста ОСОБА_9 від 13 липня 2024 року, серед іншого, зазначено, що з боку батька допущено негативний вплив, що проявляється через негативні моделі поведінки та ситуації, які перешкоджають соціальному розвитку дитини; ігнорування психологічних потреб дитини; прояви вербальної агресії, що викликають страх у дитини під час спілкування з батьком; неналежний догляд за здоров'ям, що може вказувати на незабезпечення ОСОБА_3 необхідних умов для нормального фізичного, емоційного, психологічного та соціального розвитку дочки (том 1, а. с. 6-13).
Допитана в суді першої інстанції свідок ОСОБА_9 , яка є психологом та спілкувалася із малолітньою дитиною ОСОБА_5 у «зеленій кімнаті» Голосіївського УП ГУНП у місті Києві, показала, що складений нею висновок відобразив психологічне ставлення малолітньої ОСОБА_6 до обох батьків. Також повідомила, що у цьому випадку дитина відтворює інформацію, яка обговорюється в сім'ї, тобто підтримує або повторює точку зору дорослих, яка не належить дитині.
Допитаний в суді першої інстанції свідок ОСОБА_13 (батько заявника) пояснив, що він є дідом малолітньої ОСОБА_6 . ОСОБА_3 чинить щодо своєї дочки психологічний тиск, що проявляється в агресивній поведінці та підвищенні голосу на ОСОБА_6 , внаслідок чого дитина плаче та нервує.
Також матеріалами справи, зокрема переписками в месенджері, підтверджується та сторони не заперечують, що між ними склалися вкрай неприязні стосунки, які є перешкодою для спільного вирішення питань, пов'язаних із вихованням дитини.
Голосіївський районний суд міста Києва постановою від 29 серпня 2024 року у справі № 752/17167/24, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 листопада 2024 року, закрив провадження у справі щодо ОСОБА_3 про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), у зв'язку з відсутністю у його діях складу адміністративного правопорушення (том 1, а. с. 141-143).
У справі № 752/17167/24 суди встановили такі обставини:
- ОСОБА_1 звернулася до правоохоронних органів із заявою стосовно невиконання ОСОБА_3 батьківських обов'язків, що виразилося у погіршенні стану здоров'я малолітньої ОСОБА_6 , у зв'язку з чим складено протокол про адміністративне правопорушення;
- наявні у матеріалах справи докази спростовують висновок спеціаліста від 13 липня 2024 року психологічної діагностики малолітньої дитини ОСОБА_2 з приводу того, що зі сторони ОСОБА_3 відсутній прояв уваги до почуттів дитини та неналежний догляд за її здоров'ям;
- ОСОБА_3 відразу як забрав дитину, по дорозі додому звернув увагу на її кашель і почав з'ясовувати, чи перебуває вона під наглядом лікаря. Отримавши суперечливу інформацію щодо відвідування дитиною лікаря, вирішив сам проконтролювати цей процес та відразу записав дитину до лікаря на найближчий час. Батько дотримався рекомендацій лікаря, купив дитині ліки та почав їх давати, а згодом передав ліки ОСОБА_1 ;
- отже, сукупність зібраних і направлених до суду доказів не може бути визнана такою, що поза розумним сумнівом свідчить про те, що ОСОБА_3 не виконує своїх батьків обов'язків із забезпечення піклування про здоров'я дитини та її фізичний розвиток;
- сам собою факт того, що 13 липня 2024 року під час психологічної діагностики ОСОБА_2 повідомила, що батько кричав на неї та забрав планшет, щоб вона йшла їсти, не свідчить про вчинення ОСОБА_3 адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 184 КУпАП;
- безпосередніх доказів того, що здоров'я ОСОБА_2 погіршилося після того, як у період з 21 червня 2024 року до вечора 22 червня 2024 року вона провела час із батьком, і що між цим є причинно-наслідковий зв'язок, а не є наслідком задавненої хвороби, матеріали справи не містять.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-2 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана батьками та іншими законними представниками дитини, родичами дитини (баба, дід, повнолітні брат, сестра), мачухою або вітчимом дитини, а також органом опіки та піклування в інтересах дитини, яка постраждала від домашнього насильства, - у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», або постраждала від насильства за ознакою статі, - у випадках, визначених Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».
Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Згідно з пунктами 3, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи. Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.
Обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов'язків: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб (частина друга статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).
У пункті 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов'язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.
У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).
Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.
З урахуванням змісту наведених правових норм видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних обставин і наявності ризиків.
Під час вирішення заяви про видачу обмежувального припису суди мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження прав у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви.
Також суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.
Обмежувальний припис використовується як ефективний спосіб захисту від вчинення дій з домашнього насильства, однією із характеристик якого є повторюваність.
Подібні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 363/3496/18, від 26 вересня 2019 року у справі № 452/317/19, від 17 червня 2020 року у справі № 509/2131/18, від 23 грудня 2020 року у справі № 753/17743/19, від 24 лютого 2021 року у справі № 570/2528/20, від 12 січня 2022 року у справі № 752/9731/21.
Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 756/3859/19 (провадження № 61-11564св19) зробив висновок, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.
Верховний Суд у постанові від 26 травня 2022 року у справі № 165/3472/21 (провадження № 61-441св22) зазначив, що саме собою звернення заявника до органів поліції та внесення відомостей про кримінальні провадження до Єдиного реєстру досудових розслідувань не підтверджує факт вчинення заінтересованою особою стосовно неї насильства, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Верховний Суд у постанові від 22 лютого 2023 року у справі № 531/352/22 (провадження № 61-7349св22) зазначив, що сама собою відсутність кримінального провадження щодо вчинення домашнього насильства не може автоматично свідчити про відсутність домашнього насильства, як і наявність кримінального провадження також не свідчить автоматично про вчинення домашнього насильства. Це все фактори, наявність чи відсутність яких має оцінюватися цивільним судом у комплексі для вирішення питання про видання обмежувального припису.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України» («Levchuk v. Ukraine», заява № 17496/19, § 78, 80, 90) зазначив: «Питання домашнього насильства, яке може проявлятися у різних формах - від застосування фізичної сили до сексуального, економічного, емоційного або словесного насильства, - виходить за межі обставин конкретної справи. Це загальна проблема, яка тією чи іншою мірою стосується всіх держав-членів, і не завжди очевидна, оскільки часто має місце у контексті особистих стосунків або закритих соціальних систем. Хоча це явище може найчастіше стосуватися жінок, Суд визнає, що чоловіки також можуть бути потерпілими від домашнього насильства і насправді прямо чи опосередковано діти теж часто стають жертвами. Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов'язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» («Irina Smirnova v. Ukraine»), заява № 1870/05, пункти 71 і 89, від 13 жовтня 2016 року). Серед іншого, ця оцінка має належним чином враховувати особливу вразливість потерпілих, які часто емоційно, економічно чи іншим чином залежать від своїх нападників, а також психологічний ефект, який може мати загроза повторного знущання, залякування та насильства на повсякденне життя потерпілого. Якщо встановлено, що конкретна особа була постійним об'єктом знущань, і є вірогідність продовження жорстокого поводження, окрім реагування на конкретні інциденти, органи державної влади повинні вжити належні заходи загального характеру для протидії основній проблемі та запобіганню майбутньому жорстокому поводженню».
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, які б могли свідчити про вчинення ОСОБА_3 домашнього насильства стосовно малолітньої дочки ОСОБА_6 , у їх сукупності, в розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», оцінивши можливі ризики застосування психологічного чи фізичного насильства у майбутньому, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви про видачу обмежувального припису.
Доводи касаційної скарги про те, що сукупністю доказів у справі підтверджено систематичне вчинення кривдником ОСОБА_3 домашнього насильства щодо малолітньої дитини зводяться до переоцінки доказів.
Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.
Висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису є переконливим і ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, які у всій сукупності не доводять факт вчинення ОСОБА_3 домашнього насильства щодо малолітньої дитини, а лише свідчать про вкрай неприязні стосунки між заявником та її колишнім чоловіком, які є перешкодою для спільного вирішення питань, пов'язаних з вихованням дитини.
Застосування визначених заявником заходів тимчасового обмеження прав батька дитини та покладення на нього заборон фактично призведе до порушення прав ОСОБА_3 на виховання дочки та спілкування з нею, що за недоведеності існування умов та ризиків, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», є неприпустимим.
Аргументи заявника про те, що суди попередніх інстанцій повинні були врахувати думку дитини, не заслуговують на увагу, оскільки думка дитини не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї. Дитина, з урахуванням її вікових особливостей, емоційної складової (вікової нерозвиненості вищих почуттів), індивідуально-психологічних властивостей, рівня розумового розвитку, а також умов мікросоціального середовища не спроможна надавати самостійну, усвідомлену оцінку кожного з батьків до неї, а обставини, які б підтверджували вчинення ОСОБА_3 дій, які б становили ризик безпечному та гармонійному розвитку дитини, відсутні. У молодшому віці дитина може стати заручником дій дорослих, особливо в ситуації гострого конфлікту та інструментом помсти одного дорослого стосовно іншого.
Посилання заявника на те, що в оскаржуваній постанові апеляційний суд послався на зміст відзиву представника ОСОБА_3 адвоката Простибоженка О. С. на апеляційну скаргу, щодо якого не було ухвалено процесуального рішення про продовження (поновлення) строку на його подання, а тому цей відзив є недопустимим доказом, який не може бути покладений в основу судового рішення, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Київський апеляційний суд ухвалою від 11 квітня 2025 року відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_2 , на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 грудня 2024 року. Копію апеляційної скарги з додатками до неї надіслав учасникам справи (крім скаржника) та роз'яснив право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом десяти днів з моменту отримання ухвали про відкриття апеляційного провадження (том 3, а. с. 174).
Згідно із супровідним листом Київського апеляційного суду від 16 квітня 2025 року та звітами про направлення вихідної кореспонденції копію ухвали про відкриття апеляційного провадження та апеляційної скарги з додатками до неї надіслано ОСОБА_3 16 квітня 2025 року о 12:48:15 на адресу особистої електронної пошти: ІНФОРМАЦІЯ_2 (том 3, а. с. 176, 179, 181).
Водночас у матеріалах справи немає жодних доказів на підтвердження отримання ОСОБА_3 зазначеної вихідної кореспонденції (із зазначенням дати та часу).
09 травня 2025 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_14 подав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_2 , на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 грудня 2024 року, в якому, серед іншого, зазначив, що надісланий апеляційним судом електронний лист із копією ухвали про відкриття апеляційного провадження та апеляційної скарги з додатками потрапив у папку «Спам», про що свідчить відповідний скріншот електронної скриньки, у зв'язку з чим віднайти та ознайомитися з указаним листом вдалося лише 05 травня 2025 року. Крім того, у процесуальних документах ОСОБА_3 не зазначав, що його особиста електронна пошта може використовуватися судом як засіб зв'язку та обміну інформацією з ним (том 3, а. с. 183-191).
Отже, враховуючи, що ОСОБА_3 фактично отримав ухвалу про відкриття апеляційного провадження у цій справі лише 05 травня 2025 року (інших доказів матеріали справи не містять), а відзив на апеляційну скаргу подав 09 травня 2025 року, тобто протягом десятиденного строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, то Київський апеляційний суд обґрунтовано не вирішував питання про поновлення строку для подання відзиву на апеляційну скаргу або про залишення цього відзиву без розгляду.
Крім того, надані заінтересованою особою у відзиві на апеляційну скаргу пояснення стосовно обставин справи, які апеляційний суд виклав в оскаржуваному судовому рішенні, не є доказом у розумінні статті 360 ЦПК України, оскільки у відзиві учасник справи викладає лише свої заперечення щодо змісту і вимог апеляційної скарги.
Як судом першої інстанції, так і апеляційним судом всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 29 серпня 2019 року у справі № 640/23804/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 27 листопада 2019 року у справі № 753/23624/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 06 лютого 2020 року у справі № 753/8626/19, від 12 березня 2020 року у справі № 159/4550/19, від 19 травня 2020 року у справі № 404/5203/19, від 02 вересня 2020 року у справі № 635/4854/19, від 24 лютого 2021 року у справі № 570/2528/20, від 12 травня 2021 року у справі № 522/19426/20, від 12 квітня 2022 року у справі № 753/4405/20, від 09 червня 2022 року у справі № 216/4309/21, від 09 березня 2023 року у справі № 711/3693/22, від 17 травня 2023 року у справі № 713/1745/22, від 04 квітня 2024 року у справі № 553/449/20, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки у кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Судова практика у цій категорії справ є сталою, відмінність залежить лише від фактичних обставин конкретної справи й доказування, яке здійснюють учасники справи. Саме тому доводи касаційної скарги про неврахування судами судової практики Верховного Суду є безпідставними.
У справі, що переглядається, усупереч вимогам статті 81 ЦПК України заявник не надала суду належних, достовірних та достатніх доказів на підтвердження фактів вчинення ОСОБА_3 домашнього насильства щодо малолітньої дочки, а також ризиків, які можуть настати у майбутньому у зв'язку із невчиненням стосовно заінтересованої особи обмежувального припису, а тому суди обґрунтовано відмовили у задоволенні заяви.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).
Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникали при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2025 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко