нп 2/490/192/2025 Справа № 490/8286/23
Центральний районний суд м. Миколаєва
03 листопада 2025 року м. Миколаїв
Центральний районний суд м. Миколаєва у складі
головуючого судді - Черенкової Н.П.
секретаря - Романової К.Т.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на нерухоме майно,-
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ.
Короткий зміст позовних вимог та заперечень, процесуальні дії суду.
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовними вимогами до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя, в якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги мотивовано наступним.
Сторони перебували в зареєстрованому шлюбі у період з 11 серпня 1978 року до 14 грудня 1994 року та у період з 17 червня 2000 року до 26 квітня 2011 року. Також, позивач зазначає що на даний час, вони з відповідачкою перебувають в зареєстрованому шлюбі з 24 березня 2012 року до теперішнього часу. У шлюбі народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач стверджує, що 27 листопада 2001 року його мати ОСОБА_4 подарувала йому гроші в сумі 53000 гривень, що підтверджується договором дарування АЕІ №168500, котрий посвідчений нотаріусом Нікітіним Р.В. Наступного дня, а саме: 28 листопада 2001 року, він купив за суму 53040 гривень трикімнатну квартиру, загальною площею 74,2 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 .
Таким чином, позивач вважає, що майно (вищевказана квартира) набуте ним хоча і в період шлюбу зі ОСОБА_2 , але за кошти, які належали йому особисто. Проте, відповідачка вважає, що вищевказана квартира належить також і їй.
З березня 2020 року сторони сумісно не проживають, спільне господарство не ведуть. Здіснити поділ майна за згодою подружжя не вдалося, незважаючи на те, що позивачем пропонувалися відповідачеві різні варіанти поділу нерухомого майна.
За такого, позивач вважає, що суд повинен визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 та захистити його право власності на особисте майно.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.08.2023 року дану справу передано на розгляд судді Черенковій Н.П.
Ухвалою судді від 04.09.2023 року дану позовну заяву залишено без руху, надано строк на усунення недоліків, вказаних в мотивувальній частині ухвали.
18.09.2023 року від позивача, на виконання вимог ухвали від 04.09.2023 року, надійшли пояснення.
Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 18.09.2023 року відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче судове засідання.
14.02.2024 року від відповідачки надійшов відзив на позовну заяву, в якому просила відмовити у задоволенні позову в зв'язку з безпідставністю позовних вимог, посилаючись на наступне.
Твердження позивача, що трикімнатна квартира, за адресою: АДРЕСА_3 була придбана позивачем за гроші подаровані позивачу його матір'ю не відповідає дійсним подіям того часу. Грошові кошти фактично не передавалися взагалі. В договорі дарування від 27.11.2001 року не вказано, що грошові кошти в сумі 53000 грн передані, а ні в момент підписання договору, а ні раніше його складання приватним нотаріусом. Доказів того, що грошові кошти були надані (подаровані) позивачу саме для придбання нерухомого майна, в договорі дарування, додатках до позовної заяви не зазначені та не надані. Обставини того, що фактичного передання грошових коштів не відбувалося може підтвердити особа яка посвідчувала договір дарування від 27.11.2001 року приватний нотаріус Нікітін Руслан Олегович, якого вона просить викликати в судове засідання, в якості свідка та допитати в судовому засіданні.
Крім того, відповідачка стверджує, що квартира за адресою АДРЕСА_3 була придбана за грошові кошти, спільно накопичені, за період знаходження у шлюбі, а тому це спільно нажите майно подружжя. Тверження позивача про те, що ним було направлено лист з пропозицією про поділ спільно набутого під час шлюбу майна не відповідає дійсності. Лист нею не був отриманий. В той же час, відповідачка неодноразово пропонувала позивачу поділити спільне майно, але позивач ухилявся від відповідних дій зі свого боку.
За такого, відповідачка просила відмовити у задоволенні позовеих вимог в повному обсязі.
23.02.2024 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, в якій просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, заперечення, викладені у відзиві, вважав необгрунтованими та такими, що не заслуговують уваги, з наступних причин.
Підписанням та прийняттям позивачем примірника договору дарування від 27.11.2001 р. його сторони підтвердили, що подаровані йому кошти в сумі умі 53 000,00 грн передані позивачу його матір'ю ОСОБА_4 та прийняті ним, про що чітко зазначено у тексті договору (будь-яка розписка у доповнення до цього договору про отримання коштів є зайвою). Оскільки твердження у відзиві про те, що грошові кошти за вищевказаним договором дарування фактично не передавались позивачу, не обгрунтовується належними та допустимими доказами, то воно є нічим іншим, ніж припущенням.
При цьому, позивач зазначає, що у договорі купівлі-продажу спірної квартири практично за ту ж саму, яку він отримав за договором дарування, 53 040,00 грн, який він уклав наступного дня після отримання коштів у сумі 53 000,00 грн 28.11.2001 р., нічого не вказано про придбання її за згодою відповідачки у спільну сумісну власність подружжя, як про це зазначається у таких випадках. Не подавала відповідачка і заяву про надання позивачу такої згоди. Відповідачка не надала разом з відзивом жодного письмового доказу, який би підтвердив її доходи станом на 28.11.2001 р., за рахунок яких ,у тому числі, придбана спірна квартира, та про її участь у її придбанні шляхом надання письмової згоди на укладення мною цього договору.
Тому, позивач вважає, що твердження у відзиві про те, що у договорі дарування не зазначено цільове призначення подарованих йому коштів (тобто відповідачка опосередковано визнає отримання ним вказаних коштів) на придбання нерухомого майна не має ніякого правового значення. Таким чином, відповідачкою в рамках змагальності сторін, належним чином не спростовані доводи позову.
11.03.2024 року від відповідачки надійшло заперечення на відповідь на відзив, в якому вказала, що з позовними вимогами позивача не згодна у повному обсязі. А також, зазначила, що спірна квартира була придбана позивачем за спільні гроші подружжя, які складалися з коштів позивача та доходів відповідачки, які були отримані нею від здійснення підприємницької діяльності арбітражно керуючого. Також відповідачка була засновником приватного підприємства «Юрикон», код ЄДРПОУ 30243555, з 1998 року. Це підприємство надавало аудиторські, бухгалтерські, фінансові та економічни послуги підприємствам та ФОП. На теперішній час підприємницька діяльність відповідачкою не здійснюється, підприємства закриті, а документі були передані до ДПІ та архіві, згідно законодавства.
Ухвалою суду від 16.04.2024 року постановлено: клопотання про виклик та допит свідків задовольнити; викликати та допитати у якості свідків ОСОБА_5 та приватного нотаріуса Нікітіна Руслана Олеговича, попередивши свідків про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду (ч. 4 ст. 91 ЦПК України); закрити підготовче провадження у справі та призначити справу до судового розгляду по суті на 20.06.2024 року на 10.00. год.
В судовому засіданні 20.06.2024 року було допитано свідка - сестру відповідачки ОСОБА_5 , яка вказала, що спірну квартиру вони разом з сестрою (відповідачкою) придбали, працюючи на підприємстві «Юрикон», яке вони заснували в 1998 році та отримуючи дохід від підприємницької діяльності. При цьому, свідок стверджувала, що ОСОБА_1 знав про рішення сестер придбати квартиру, але оскільки був на той час державним службовцем то не міг бути присутнім на огляді квартир. Також свідок зазначила, що створене з відповідачкою підприємство надавало позички, тому мати позивача ОСОБА_4 приходила до неї у 2001 році для отримання коштів на поховання чоловіка.
Судові засідання неодноразово відкладалися, в тому числі і у зв'язку з поданням відповідачкою заяв про перенесення судового засідання.
23.09.2025 року у судовому засіданні був допитаний свідок - приватний нотаріус Нікітін Р.О., який вказав, що обставин укладення договору купівлі-продажу 28.11.2001 року не пам'ятає, оскільки пройшло багато часу, однак підтвердив, що згідно копії цього договору, це дійсно він його посвідчував. При цьому, свідок пояснив суду, що в період укладення договору купівлі-продажу, а саме: 28.11.2001 року, діяв радянський Сімейний кодекс, тому положення суттєво відрізняються від сучасних. Згідно нового Сімейного кодексу України, будь-які доходи подружжя є спільною власністю і для того, щоб витрати спільні кошти, потрібна згода другого із подружжя. В попередній редакції Сімейного кодексу цього положення не було, тому грошові кошти були особистою власністю особи, а отже, згода дружини на придбання майна не вимагалася, а для того, щоб це майно стало спільною сумісною власністю, потрібно, що воно було придбане в період шлюбу за спільні кошти подружжя. Щодо посвідчення договору дарування грошових коштів 27.11.2001 року, свідок вказав, що не пам'ятає обставин укладення цього договору, тому нічого з цього приводу не може сказати.
Позивач до судового засідання не з'явився, його представник - адвокат Кірюхін О.М., надав заяву, в якій просив розгляд справи проводити за відсутності позивача та його представника, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити з підстав вказаних в позові.
Відповідачка до судового засідання не з'явилася, про час та місце слухання справи повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила, клопотання або заяви про відкладення судового засідання чи про розгляд справи за її відсутності до суду не надходили.
Суд вважає, що підстав для відкладення розгляду справи немає, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення рішення, адже основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, аналогічна позиція викладена у постанові ВС від 24.10.2024 у справі №752/8103/13-ц.
За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності позивача, що відповідає приписам ст. 223 ЦПК України.
ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
11.08.1978 року сторони уклали шлюб, що підтверджується копєю свідоцтва про шлюб Серії НОМЕР_1 .
14.12.1994 року шлюб розірвано, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу Серії НОМЕР_2 .
17.06.2000 року сторони повторно уклали шлюб, що підтверджується копєю свідоцтва про шлюб Серії НОМЕР_3 .
27.11.2001 року ОСОБА_4 , згідно Договору дарування від 27.11.2001 р., який посвідчений приватним нотаріусом Нікітіним Р.В. та зареєстрований в реєстрі за №9472, подарувала ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 53 000,00 грн.
28.11.2001 року між ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 як продавцями, та ОСОБА_1 , як покупцем, укладено Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Вказаний Договір, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського МНО Нікітіним Р.В. та зареєстрований в реєстрі за №9522.
Відповідно до умов договору продаж вказаної квартири за домовленістю учасників правочину вчиняється за 53040,00 грн.
24.07.2013 року за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно прореєстрацію права власності №6947693.
Рішенням Ленінського районного суду м.Миколаєва від 03.02.2011 року у справі №2-998/2011 р. шлюб, укладений між сторонами 17.06.2000 року, розірвано.
24.03.2012 року сторони повторно уклали шлюб, що підтверджується копєю свідоцтва про шлюб Серії НОМЕР_4 .
04.05.2016 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_2 . Договір дарування житлового будинку з усіма господарськими та побутовими будівлями і спорудами та земельнох ділянки, згідно якого, позивач подарував відповідачці:
- житловий будинок з усіма господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ;
- земельну ділянку, площею 0,1 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер земельної ділянки 4810137200:12:007:0003.
IІІ. МОТИВИ, З ЯКИХ ВИХОДИТЬ СУД ТА ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ ПРАВА.
Відповідно до ч.1 ст.13 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п'ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Cтаттею 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;
4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду";
5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.
Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є виплати (страхові виплати та виплати викупних сум), одержані за договорами страхування життя та здоров'я.
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
При вирішенні спорів про належність майна на праві спільної сумісної власності подружжю, суду в першу чергу належить встановити час набуття такого майна. При встановленні судом факту набуття майна у період шлюбу, на таке майно поширюється презумпція спільності майна подружжя. Факт набуття майна у період шлюбу доводить той із подружжя, який на нього посилається в обґрунтування своїх вимог про поділ такого майна. Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно набуте у період шлюбу є спільним сумісним майном (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17 (провадження № 61-38303св18)).
З матеріалів справи вбачається що ОСОБА_1 придбано спірну квартиру АДРЕСА_1 у власність 28.11.2001 року.
Таким чином, угода з нерухомістю, яка стали підставою для виникнення у ОСОБА_1 права власності вчинена під час шлюбу з ОСОБА_2 до 2004 року, відповідно - в період дії Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 року.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Таким чином порядок набуття спільного майна та його режим у цій справі визначається нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.
Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).
Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
За ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Таким чином, якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Презумпція права спільної сумісної власності на майно може буде спростована заінтересованою особою яка доведе, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти.
У пункті 9 постанови від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (чинному на дату виникнення спірних відносин) Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).
Водночас, статтею 24 КпШС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
У разі придбання майна у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Визнаючи право особистої приватної власності одного з подружжя на майно, суд повинен установити той факт, що джерелом його набуття були особисті кошти цієї особи. Такі обставини підлягають доведенню (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 754/2265/17 (провадження № 61-27989св18).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) зазначено, що «застосовуючи норму статті 22 КпШС України або статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Так, надані ОСОБА_1 докази у виді договору дарування, договору купівлі-продажу спірної квартири вказують на те, що спірна квартира набута у власність позивача до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, в результаті відповідних правочинів (дарування), а не є набута спільними зусиллями чи спільною працею сторін.
Тому ОСОБА_1 є її єдиним власником і ця квартира відноситься до роздільного майна подружжя. Доказів витрачання особистих коштів ОСОБА_2 суду не надано, а тому набуття права власності на квартиру у шлюбі з ОСОБА_1 не вказує на віднесення майна до спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_9 .
При цьому, суд зазначає, що договір дарування грошових коштів позивачу від 27.11.2001 року, нотаріально засвідчений, не оспорювався та не визнавався нікчемним або фраудоторним.
Посилання ОСОБА_2 на те, що квартира належить сторонам на праві спільної часткової власності, відхиляються судом, оскільки набута ОСОБА_2 внаслідок дарування коштів на її придбання, що виключає її віднесення до спільної сумісної власності ч. 1 ст. 24 КпШС України.
Також суд відхиляє посилання ОСОБА_2 на те, що квартира придбана без її згоди, як на підставу для визнання майна спільною частковою власністю, з огляду на положення ст. 22, 23 КпШС України, які не передбачали надання обов'язкової письмової згоди іншого з подружжя під час набуття (а не відчуження) майна.
Згідно вимог ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
З наведених вище доказів вбачається, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 , хоча й була придбана під час шлюбу сторін, але за особисті кошти позивача, а саме за кошти, подаровані позивачу матір'ю ОСОБА_4 відповідно до договору дарування грошових коштів від 27.11.2001 року. Тому суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги позивача у повному обсязі та визнати за ним право особистої приватної власності на спірну квартиру.
Обґрунтування наявності обставин повинно здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції то захист драв людини і основоположних, свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Сторони у процесі користуються своїми правами на власний розсуд, обирають спосіб захисту порушених прав, надають суду докази на підтвердження своєї правової позиції та спростування заперечень іншої сторони, при цьому тягар доказування повністю покладається на сторони.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (Постанова ВП ВС від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц)
Крім того, відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Таким чином, оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, виходячи з принципів розумності, пропорційності, виваженості, справедливості, з урахуванням балансу інтересів сторін, меж дозволеного втручання, вирішуючи позови у межах заявлених вимог, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у справі, суд дійшов висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для ухвалення судового рішення.
ІV. СУДОВІ ВИТРАТИ.
За умовами ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У відповідності до п.9 ч.1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору.
За такого,суд присуджує стягнути з відповідачки на користь держави судовий збір у сумі 2422,40 грн, що не суперечить приписам ст. 141 ЦПК України
Керуючись статтями 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 141, 223, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на нерухоме майно- задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_5 , право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Держави сплачений судовий розмір у сумі 2422,40 грн.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.
Повний текст рішення виготовлений 03 листопада 2025 року.
Суддя: Черенкова Н.П.