Унікальний номер справи № 754/14941/24 Головуючий у суді першої інстанції - Панченко О.М.
Апеляційне провадження № 22-ц/824/13575/2025 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.
30 жовтня 2025 року Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Нежура В.А.,
судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,
секретар Цуран С.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року та на додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 12 червня 2025 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном,
У жовтні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовомдо ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном.
В обґрунтування своїх вимог зазначала, що позивачка, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 мають у спільній сумісній власності квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 є батьком позивачки, ОСОБА_3 є рідною сестрою позивачки.
Четвертим співвласником квартири була матір позивачки - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті матері ОСОБА_1 та ОСОБА_3 успадкували частку квартири померлої.
Позивачка вказувала, що всі правовстановлюючі документи на квартирузнаходяться у ОСОБА_1 .
Зазначала, що за декілька місяців до звернення з позовом ОСОБА_1 змінив замки, а тому він єдиний з власників, хто має доступ до квартири та перешкоджає позивачці у користуванні спільною квартирою, чим порушує її права співвласника.
Стверджувала, що відповідач не визнає права позивачки на квартиру та вважає, що вона належить лише йому.
17.10.2024 позивачці стало відомо, що ОСОБА_1 здав в оренду всю квартиру третій особі, та планує весь отриманий дохід забирати собі.
Позивачка бажає проживати і користуватись своєю частиною квартири.
В порядку досудового врегулювання спору адвокат позивачки зверталася до відповідача, але він не отримує листи на пошті.
Посилаючись на викладене, позивачка просила суд:
зобов'язати ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні власністю, а саме 1/4 частиною квартири за адресою: АДРЕСА_1 ;
вселити ОСОБА_2 в 1/4 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року позов задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні власністю, а саме 1/4 частиною квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Вселено ОСОБА_2 в 1/4 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 12 червня 2025 року частково задоволено заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення.
Ухвалено у даній справі додаткове рішенням, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу, пов'язані з розглядом справи у розмірі 8 750 грн.
Не погоджуючись із рішенням та додатковим рішенням суду, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року та додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 12 червня 2025 року скасувати, закрити провадження у справі, у задоволенні вимог про стягнення витрат на правову допомогу відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, щосуд першої інстанції не звернув увагу на наявність підстав для закриття провадження у справі у зв'язку із відсутністю предмета спору, оскільки відповідач не чинить жодних перешкод позивачці у користуванні її майном.
Стверджує, що доводи позовної заяви є безпідставними та не підтверджуються належними та допустимими доказами.
Вказує, що у зв'язку із відсутністю підстав для задоволення позову відсутні підстави і для стягнення судових витрат на користь позивачки.
У відзиві на апеляційну скаргу представниця позивачки ОСОБА_2 адвокат Панкеєва О.О. проти задоволення апеляційної скарги заперечила. Вказує, що рішення та додаткове рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.
У судовому засіданні в апеляційному суді взяли участь відповідач ОСОБА_1 та його представник адвокат Котвицький Є.О., які підтримали апеляційну скаргу, просили задовольнити її з викладених підстав. Представниця позивачки ОСОБА_2 адвокат Панкеєва О.О. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що ОСОБА_2 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 та є дочкою відповідача ОСОБА_1 .
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 08.10.2024 року вбачається, що квартира АДРЕСА_3 на праві приватної власності належить ОСОБА_3 у частці , ОСОБА_5 у часті та ОСОБА_1 у частці .
10.10.2024 року представниця позивачки адвокат Панкєєва О.О. направила ОСОБА_1 адвокатський запит щодо повернення доступу (ключів) ОСОБА_2 до квартири, компенсації вартості ремонту у розмірі 70 000 грн, надіслання правовстановлюючих документів на квартиру, розгляд пропозиції щодо продажу квартири співвласниками. За наслідками розгляду цього запиту просила направити відповідь.
Відповідно до копії Договору оренди житлового приміщення від 14.10.2024 року, ОСОБА_1 надав в оренду ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 , строком з 14.10.2024 року по 14.04.2025 року.
Стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.
Відповідно до вимог ст. 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові, згідно зі ст. 317 ЦК України, належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно із положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь - який час.
Крім того, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
При цьому, право власності позивача на спірне нежитлове приміщення, що включає право вільно володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд, виникло після набуття цього права.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору ( ст. 95 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Як роз'яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов'язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.
Суд першої інстанції встановив, що позивачка є власницею частини спірної квартири АДРЕСА_1 на підставі витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, тому має право користуватися вказаною квартирою.
Встановивши, що відповідач створює позивачці перешкоди у користуванні її майном, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для усунення ОСОБА_2 перешкод у користуванні належного їй на праві приватної власності частини житлового приміщенням - загальною площею 59,6 кв.м., житлова площа: 40.5 кв.м, що складається з 3-х кімнат та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом її вселення до частини вказаної квартири та зобов'язання ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 будь-яких перешкод у користуванні частиною спірної квартири АДРЕСА_1 .
З огляду на викладене, зважаючи на всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 .
Посилання апелянта на відсутність предмета спору, оскільки відповідач не чинить жодних перешкод позивачці у користуванні її майном, є безпідставним та спростовується наявними у матеріалах справи доказами, зокрема, договором оренди квартири, який відповідач як орендодавець уклав щодо всієї квартири з іншою особою без участі та згоди позивачки як співвласниці майна, що унеможливлює проживання ОСОБА_2 у вказаній квартирі.
Факт направлення ОСОБА_1 позивачці ключа засобом поштового зв'язку, на що також посилається апелянт, сам по собі не свідчить про відсутність у ОСОБА_2 перешкод у користуванні належним їй майном.
Отже, доводи апеляційної скарги в цілому повторюють доводи відзиву на позовну заяву, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до її незгоди з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається відповідачка у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов'язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам та обґрунтовано ухвалено рішення про часткове задоволення позову.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Правильними є також висновки суду першої інстанції щодо стягнення судових витрат у додатковому рішенні.
Так, відповідно до частин 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи (п.1 ст. 134 ЦПК України).
Частиною 1 статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків падання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та па підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою:,
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Так, за існуючого правового регулювання у сторін з'явилась можливість відшкодувати понесені на правову допомогу витрати (у разі доведення власної правоти у спорі з протилежною стороною). При цьому, норми статей 137. 141 ЦПК України спрямовані саме на захист прав та інтересів учасників судових процесів, а не адвокатів. Встановлена на законодавчому рівні можливість учасників отримати відшкодування понесених витрат, на правничу допомогу сприяє нормальному розвитку галузі, дозволяє учасникам судових процесів залучати для захисту свої прав кваліфікованих адвокатів, даючи при цьому таким особам законне право сподіватись на повне або часткове відшкодування понесених витрат у разі доведення власної правової позиції.
Згідно ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Аналізуючи зазначену норму процесуального права, слід дійти висновку про те, що для відшкодування витрат на правничу допомогу, заявником має бути вчинено дві обов'язкові дії, а саме, до закінчення судових дебатів зробити заяву про відшкодування судових витрат, а в подальшому, надати докази понесених витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, якщо такі докази не було подано під час розгляду справи
Як убачається з матеріалів цивільної справи, представниця ОСОБА_2 адвокат Панкеєва О.О. у встановленому законом порядку та строк надала документи на підтвердження понесених судових витрат ОСОБА_2 на професійну правничу допомогу, а саме:
-Договір №НПД -02/2024 про надання правової (правничої) допомоги від 08.10.2024 року;
-Додаткова угода №1 (додаток№1) до Договору про надання правової допомоги №НПД-02/2024 від 08.10.2024 року;
-Розрахунок вартості робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги по цивільній справі (Додаток №2 від 27.05.2025 року);
-Квитанція №234453740 від 13.05.2025 року на суму 7 000 грн;
-Платіжна інструкція № 8379-9516-8309-8223 від 27.05.2025 року на суму 3 000 грн;
-Рахунок-фактура №01/НПД-02/2024 від 13.02.2025 року;
-Рахунок-фактура №02/НПД-02/2024 від 27.05.2025 року.
Згідно з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати ВС від 19.02.2020 року у справі №755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Також, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Верховний Суд у складі колегії суддів КГС в постанові від 01 серпня 2019 року по справі № 915/237/18 дійшов висновку, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості й верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, завищений щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, і не співрозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява N 19336/04, п. 269).
Враховуючи викладене та аналізуючи надані представницею позивачки докази в підтвердження здійснення відповідних витрат, враховуючи представництво інтересів сторони позивача в судовому засіданні, задоволення позовних вимог, враховуючи складність справи та обсяг виконаних робіт, наявну судову практику в аналогічних спорах, принципи співмірності та розумності судових витрат, заперечення відповідача щодо витрат, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення заяви про відшкодування ОСОБА_2 витрат на оплату правничої допомоги адвоката у розмірі 8750 грн.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що рішення та додаткове рішення суду є законними і обґрунтованими, підстави для їх скасуванні відсутні.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року та додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 12 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст складено07 листопада 2025 року.
Суддя-доповідач В.А. Нежура
Судді С.М. Верланов
Т.О. Невідома