05 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 305/1865/23
провадження № 61-15547св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
третя особа - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Кузьо Галина Василівна;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Пітуха Василя Івановича на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 09 січня 2024 року у складі судді Дочинця С. І., додаткове рішення цього суду від 20 лютого 2024 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Кожух О. А., Мацунича М. В.
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Кузьо Г. В. (далі - приватний нотаріус УМНО Кузьо Г. В.), про визнанняпротиправним та скасуваннярішення суб'єкта державної реєстрації прав.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 12 вересня 2007 року між ним та Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «Промінвестбанк») було укладено договір про іпотечний кредит № 1514 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав йому кредит у розмірі 35 000 доларів США.
Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між банком та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір №1514 (далі - Іпотечний договір), предметом якого є будинок загальною площею 55,67 кв. м з надвірними спорудами: сарай, вбиральня, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
17 грудня 2012 року ПАТ «Промінвестбанк» здійснило відступлення права вимоги за Кредитним договором на користь публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк»).
Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 30 серпня 2016 року у справі № 305/755/16-ц було задоволено позов ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за Кредитним договором в сумі 23 839,52 доларів США.
На виконання зазначеного рішення суду було видано виконавчий лист, який пред'явлено до примусового виконання та постановою приватного виконавця виконавчого округу Закарпатської області Креул І. І. від 16 травня 2019 року відкрито виконавче провадження.
В подальшому, 16 вересня 2019 року ПАТ «Альфа-Банк» відступило право вимоги за Кредитним договором на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест Кредо» (далі - ТОВ «ФК «Інвест Кредо»), яке в той же день відступило право вимоги за Кредитним договором на користь ОСОБА_2 .
18 вересня 2019 року ОСОБА_2 надіслав позивачу повідомлення про іпотечне застереження, в якому вимагав повернення заборгованості у розмірі 1 025 704,53 грн, з яких: заборгованість по основній сумі кредиту - 566 253,16 грн, заборгованість по процентам - 212 160,96 грн, заборгованість по пені - 247 290,41 грн, а також повідомив про те, що у випадку неповернення зазначених сум заборгованості протягом 30 днів з моменту отримання цієї вимоги, відповідач має намір набути право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
13 березня 2020 року позивач отримав від відповідача повідомлення про виселення із житлового будинку, яке є предметом іпотеки.
30 вересня 2020 року дружина позивача, яка є поручителем за кредитним договором, звернулася до відповідача з вимогою перевести на неї права і обов'язки покупця за договором про відступлення права вимоги, що укладений 16 вересня 2019 року між відповідачем та ТОВ «ФК «Інвест Кредо», та є удаваним правочином. При цьому дружина позивача готова була сплатити необхідну суму коштів за предмет іпотеки та набути його у власність, аби зберегти житло для сім'ї.
28 жовтня 2019 року ОСОБА_2 оформив право власності на предмет іпотеки, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 21 серпня 2023 року.
Документами, поданими для державної реєстрації зазначено: договір про передачу прав за іпотечним договором, серія та номер: 932, виданий 16 вересня 2019 року, видавник - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Сабов О. І.; договір іпотеки, серія та номер: 2213, виданий 30 вересня 2007 року, видавник - приватний нотаріус Рахівського міського нотаріального округу Юраш Н. І. Підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 49554864 від 06 листопада 2019 року 15:42:29, приватний нотаріус УМНО Кузьо Г. В.
Позивач вказував, що не надавав іпотекодержателю згоди на звернення стягнення на його будинок, тому звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося з порушенням положень Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII). Крім того, як позивач особисто, так і дружина позивача, яка є поручителем за Кредитним договором, були готові викупити будинок - предмет іпотеки, сплативши відповідачу кредитну заборгованість.
За таких обставин у державного реєстратора - приватного нотаріуса УМНО Кузьо Г. В. не було підстав для проведення державної реєстрації права власності на будинок за ОСОБА_2 .
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив скасувати рішення приватного нотаріуса УМНО Кузьо Г. В. про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень, індексний номер запису про право власності: 49554864 від 06 листопада 2019 року про право власності на житловий будинок загальною площею 55, 67 кв. м, щознаходиться заадресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 09 січня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Кузьо Г. В. про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень, індексний номер запису про право власності: 49554864 від 06 листопада 2019 року про право власності на житловий будинок загальною площею 55, 67 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1 073,60 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що державна реєстрація права власності на іпотечний будинок підлягає скасуванню, оскільки державний реєстратор зареєстрував майно на користь кредитора без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом № 1304-VII. Спірний будинок підпадає під дію мораторію, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника та не перевищує 250,0 кв. м. Доказів того, що позивачу на праві власності належить інше жиле приміщення матеріали справи не містять.
Посилаючись на пункти 12 та 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки строки позовної давності, установлені статтею 257 ЦК України, продовжено на строк дії карантину та на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану, суд дійшов висновку про те, що позовна давність, в межах якої позивач міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, не пропущена.
Додатковим рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 20 лютого 2024 року заяву адвоката Михальчук Н. П., подану в інтересах ОСОБА_1 , про ухвалення додаткового рішення про відшкодування витрат на правничу допомогу задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 500 грн.
Додаткове судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що понесені позивачем витрати на правничу допомогу підтверджуються договором про надання правової допомоги від 17 квітня 2023 року № 92/23, додатковою угодою № 1 до договору № 92/23, актом наданої правової допомоги від 10 січня 2024 року, який містить перелік фактично наданих послуг, пов'язаних з підготовкою до розгляду та розглядом справи на загальну суму 20 500 грн. Вказані послуги адвокатським бюро надано, а клієнтом ОСОБА_1 прийнято.
Посилаючись на те, що разом з позовною заявою сторона позивача надала попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат на правничу допомогу, який становить 13 500 грн, враховуючи складність справи, тривалість затраченого представником позивача часу, пропорційність витрат до предмету спору та обсягу фактично наданих послуг і результатів розгляду справи, з урахуванням вимог частини другої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суд вважав достатнім та співмірним розміром стягнення з відповідача на користь позивача витрат, понесених на правничу допомогу у розмірі 13 500 грн.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Пітух В. І. залишено без задоволення. Рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 09 січня 2024 року та додаткове рішення цього суду від 20 лютого 2024 року залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 000 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірне домоволодіння підпадає під дію мораторію, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом наданим в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника, має загальну площу 55,67 кв. м, тобто не перевищує 250 кв. м. Протягом дії Закону № 1304-VII позивач не надавав згоди на застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Іншого нерухомого жилого майна у власності позивача немає, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, сформованої 03 січня 2024 року № 360823071. Вказані обставини відповідач не спростував. Доводи сторони відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду є безпідставними, оскільки такий строк продовжувався та не сплинув на момент пред'явлення позову.
Тому висновки місцевого суду є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
Надані адвокатом в суді першої інстанції послуги, затрачена на них кількість годин та їх вартість, узгоджуються з матеріалами справи та процесуальними діями, які вчинялись під час розгляду справи судом першої інстанції, відповідають критеріям реальності адвокатських витрат (дійсності та необхідності) і розумності, та є обґрунтованими. Тому підстав для скасування чи зміни додаткового рішення немає.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 навів попередній розрахунок суми судових витрат на професійну правову допомогу та просив стягнути з відповідача ці витрати, понесені ним у зв'язку з розглядом апеляційних скарг ОСОБА_2 , у розмірі 12 000 грн. Однак апеляційний суд дійшов висновку про те, що сума гонорару у даній справі в розмірі 5 000 грн є співмірною зі складністю справи та наданими Адвокатським бюро «Наталія Михальчук та партнери» послугами, відповідає критеріям реальності адвокатських витрат (дійсності та необхідності) та розумності, а тому в цьому розмірі є обґрунтованою та підлягає задоволенню. В іншій частині не підлягає до задоволення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
13 листопада 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Пітух В. І. подав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 09 січня 2024 року, додаткове рішення цього суду від 20 лютого 2024 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Пітуха В. І. подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17, від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, від 10 листопада 2022 року у справі № 990/115/22, у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16-ц, від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 908/1846/17, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц, від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц, від 13 травня 2021 року у справі № 715/2669/19, від 06 серпня 2021 року у справі № 761/21893/18, від 13 жовтня 2021 року у справі № 914/687/20, від 13 жовтня 2021 року у справі № 737/771/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 715/2670/19, від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21, від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21, від 26 вересня 2024 року у справі № 160/1315/24.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2025 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Рахівського районного суду Закарпатської області.
05 лютого 2025 року справа № 305/1865/23 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2025 року справу призначено до розгляду упорядку спрощеного позовного провадження без повідомленняучасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Пітуха В. І. мотивована тим, що положення Закону № 1304-VII не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статтей 37, 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі). Крім того, при отриманні кредиту в заяві-анкеті позичальника на отримання кредиту та подачі відповідних документів до банку ОСОБА_1 зазначав адресу: Закарпатська область, Рахівський район, село Білин, 109. Таким чином, позивачем не доведено, а судами не встановлено усіх умов, передбачених статтею 1 Закону № 1304-VII, за яких житлове майно - предмет іпотеки не може бути примусово відчужене в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку».
Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов'язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.
Згідно з наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» від 22 грудня 2023 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 грудня 2022 року за № 1668/39004, Закарпатська область не відноситься до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією.
Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом 24 серпня 2023 року, а оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 49554864 було прийнято 06 листопада 2019 року, то позивач пропустив позовну давність для звернення до суду і матеріали справи не містять клопотання позивача про поновлення пропущеного процесуального строку на звернення з вказаним позовом до суду.
Стороною позивача не було надано жодного документу на підтвердження суми правничої допомоги в розумінні частини восьмої статті 141 ЦПК України, а також не надано жодних доказів на підтвердження оплати цих послуг, тому висновки суду першої інстанції про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 13 500 грн, а суду апеляційної інстанції - у розмірі 5 000 грн є необґрунтованими.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Михальчук Н. П. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, тому підстави для їх скасування відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
12 вересня 2007 року між ПАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 35 000 доларів США під 11% річних з кінцевим терміном повернення 11 вересня 2027 року.
Згідно з договором про внесення змін та доповнень до Кредитного договору від 12 вересня 2007 року, сторони встановили порядок сплати простроченої заборгованості по сплаті процентів та основного боргу.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 12 вересня 2007 року між ПАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 було укладено Іпотечний договір, згідно з умовами якого предметом іпотеки є будинок загальною площею 55,67 кв. м з надвірними спорудами: сарай, вбиральня, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Додатковим договором № 2 від 27 січня 2010 року вносилися зміни та доповнення до Кредитного договору, у відповідності до яких погашення кредиту за процентів за ним здійснюється позичальником щомісячно у відповідності до графіку, який є невід'ємною частиною договору.
01 березня 2011 року укладено додатковий договір про внесення змін та доповнень № 1 до Кредитного договору у зв'язку з припиненням діяльності філії «Відділення ПАТ Промінвестбанку в м. Рахів Закарпатської області», шляхом реорганізації у Рахівське безбалансове відділення «філії відділення ПАТ Промінвестбанк в м. Ужгород».
17 грудня 2012 року ПАТ «Промінвестбанк» здійснило відступлення прав вимоги за Кредитним договором на користь ПАТ «Альфа-Банк».
02 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Альфа-Банк» з клопотанням про реструктуризацію заборгованості, на яке 09 квітня 2015 року отримав відповідь про те, що банк не може задовольнити прохання ОСОБА_1 та пропонує вносити щомісячні платежі по кредиту згідно договірних зобов'язань або передати банку заставне майно для подальшої реалізації.
Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 30 серпня 2016 року у справі № 305/755/16-ц було задоволено позов ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за Кредитним договором в сумі 23 839,52 доларів США.
На виконання зазначеного рішення суду було видано виконавчий лист, який пред'явлено до примусового виконання та постановою приватного виконавця виконавчого округу Закарпатської області Креул І. І. від 16 травня 2019 року відкрито виконавче провадження.
16 вересня 2019 року ПАТ «Альфа-Банк» відступило право вимоги за Кредитним договором на користь ТОВ «ФК «Інвест Кредо», яке в той же день відступило право вимоги за Кредитним договором на користь ОСОБА_2 .
18 вересня 2019 року ОСОБА_2 надіслав ОСОБА_1 повідомлення про іпотечне застереження, в якому вимагав повернення заборгованості у розмірі 1 025 704,53 грн, з яких: заборгованість по основній сумі кредиту - 566 253,16 грн, заборгованість по процентам - 212 160,96 грн, заборгованість по пені - 247 290,41 грн, а також повідомив про те, що у випадку неповернення зазначених сум заборгованості протягом 30 днів з моменту отримання цієї вимоги, відповідач має намір набути право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Згідно з висновком про вартість об'єкта оцінки від 23 жовтня 2019 року, ринкова вартість житлового будинку загальною площею 55,67 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , складає 699 797,28 грн.
13 березня 2020 року ОСОБА_2 надіслав повідомлення ОСОБА_1 та членам його родини про необхідність добровільно звільнити житловий будинок протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.
Листом від 10 липня 2020 року ОСОБА_1 пропонував ОСОБА_2 вирішити спірні відносини мирним шляхом, а 30 вересня 2020 року ОСОБА_3 зверталася до ОСОБА_2 з вимогою про вжиття заходів для укладення договору купівлі-продажу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 21 серпня 2023 року, житловий будинок загальною площею 55,67 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_2 . Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 49554864 від 06 листопада 2019 року 15:42:29, приватний нотаріус УМНО Кузьо Г. В.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Пітуха В. І. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною першою статті 546 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (укладення кредитного договору та договору іпотеки), передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» уразі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення Іпотечного договору від 12 вересня 2007 року) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення Іпотечного договору від 12 вересня 2007 року) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
З аналізу змісту вищенаведених статей 36 і 37 Закону України «Про іпотеку» вбачається, що за цим Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом.
У справі, яка переглядається, позасудове врегулювання спору та застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки сторони погодили в пункті 5.2 Іпотечного договору, зокрема шляхом прийняття предмета іпотеки у власність іпотекодержателем (підпункт 5.2.1).
Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України від 01 липня 2004 року № 1952-1V «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 1952-1V).
Частиною першою статті 2 Закону № 1952-IV визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом частин першої та третьої статті 10 Закону № 1952-IV державним реєстратором є, зокрема нотаріус. Державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону № 1952-IV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.
Згідно з пунктом 40 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок № 1127) державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону № 1952-IV та цим Порядком.
Для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину (пункт 57 Порядку № 1127).
Згідно з пунктом 61 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
У наведених правових нормах визначено перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону № 1952-IV та статті 37 Закону України «Про іпотеку» порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
Такі правові висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19).
07 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин), підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Пунктом 4 вказаного Закону передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на реалізацію права іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц (провадження № 14-45цс20).
Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили із того, що на спірний будинок, який використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово звернуто стягнення під час дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом визнання за ОСОБА_2 права власності на предмет іпотеки.
На час здійснення реєстраційної дії 06 листопада 2019 року про перехід права власності від іпотекодавця до іпотекодержателя на підставі іпотечного застереження діяв Закон № 1304-VII та судами попередніх інстанцій було встановлено, що спірне домоволодіння підпадає під дію мораторію, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом наданим в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника, має загальну площу 55,67 кв. м, тобто не перевищує 250 кв. м. Протягом дії Закону № 1304-VII позивач не надавав згоди на застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Іншого нерухомого жилого майна у власності позивача немає, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, сформованої 03 січня 2024 року № 360823071.
Доводи касаційної скарги про те, що цей Закон № 1304-VII не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, спростовуються правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), відповідно до яких звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог, і підпадає під дію Закону № 1304-VII.
За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
У цивільному законодавстві закріплено об'єктивні межі застосування позовної давності. Об'єктивні межі застосування позовної давності встановлюються: а) прямо (стаття 268 ЦК України); б) опосередковано (постанова Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17 (провадження № 61-12138св18)).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вже звертав увагу, що положеннями глави 19 ЦК України встановлено загальне правило про поширення позовної давності на всі цивільно-правові вимоги, окрім тих, що як виняток зазначені у статті 268 ЦК України. Так, у частині першій статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині другій статті 268 ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Опосередковано межі застосування позовної давності визначаються з урахуванням сутності пред'явленої вимоги (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)).
Серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, не має вимоги іпотекодержателя до особи, яка набула статус іпотекодавця (набувач відповідного нерухомого майна) про визнання права іпотеки (чи про визнання права іпотекодержателя або визнання предметом іпотеки чи іпотечним майном) при відчуженні предмета іпотеки. Сутність вимоги іпотекодержателя до особи, яка набула статус іпотекодавця (набувач відповідного нерухомого майна) про визнання права іпотеки при відчуженні предмета іпотеки не виключає застосування до неї позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 січня 2025 року у справі № 127/12920/23 (провадження № 61-13132св24)).
Перебіг позовної давності починається з моменту, коли в особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов'язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об'єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб'єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зробила висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Враховуючи вимоги статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
У справі, яка переглядається, перебіг позовної давності за вимогами про визнання протиправнимта скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав розпочався 06 листопада 2019 року та мав сплинути 06 листопада 2022 року. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом 24 серпня 2023 року.
Разом із цим, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Поряд з цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25) зазначила, що у разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що оскільки з 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 540-IX, згідно з яким в Україні запроваджений з 12 березня 2020 року загальнодержавний карантин, який тривав до 30 червня 2023 року, а з 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан і відповідно станом на 24 серпня 2023 року (дата звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом) діяв на усій території України, то в даному випадку позивач не пропустив визначену чинним законодавством позовну давність.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов'язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Згідно з частинами першою-п'ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
В пункті 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз'яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди); 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об'єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Згідно з правовими висновками, викладеними в додаткових постановах Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 873/244/21, від 19 липня 2022 року у справі № 910/6807/21, від 16 березня 2023 року у справі № 927/153/22, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
У справі, що переглядається, на підтвердження понесених в суді першої інстанції судових витрат стороною позивача надано договір про надання правової допомоги від 17 квітня 2023 року № 92/23, додаткову угоду № 1 до договору № 92/23, акт наданої правової допомоги від 10 січня 2024 року, який містить перелік фактично наданих послуг, пов'язаних з підготовкою до розгляду та розглядом справи на загальну суму 20 500 грн. Разом з позовною заявою сторона позивача надала попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат на правничу допомогу, який складає 13 500 грн, а у відзиві на апеляційну скаргу зазначила, що попередній розрахунок суми судових витрат на професійну правову допомогу складає 12 000 грн.
Враховуючи надані позивачем докази, ступінь складності справи, обсяг наданої адвокатом правової допомоги, вартість виконаних робіт, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що заявлені суми витрат на професійну правничу допомогу є такими, що підтверджені наданими доказами.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17, від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, від 10 листопада 2022 року у справі № 990/115/22, у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16-ц, від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 908/1846/17, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц, від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц, від 13 травня 2021 року у справі № 715/2669/19, від 06 серпня 2021 року у справі № 761/21893/18, від 13 жовтня 2021 року у справі № 914/687/20, від 13 жовтня 2021 року у справі № 737/771/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 715/2670/19, від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21, від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21, від 26 вересня 2024 року у справі № 160/1315/24, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах,а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Пітуха Василя Івановича залишити без задоволення.
Рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 09 січня 2024 року, додаткове рішення цього суду від 20 лютого 2024 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович