05 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 569/12524/24
провадження № 61-8490св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Рівненська філія Державного підприємства «Львівський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації», Державне підприємство «Львівський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації»,
особа, яка подала апеляційну скаргу - Державне підприємство «Рівненський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Державного підприємства «Львівський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» та Державного підприємства «Рівненський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 березня 2025 року у складі судді Кучиної Н. Г. та постанову Рівненського апеляційного суду від 05 червня 2025 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Гордійчук С. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Львівський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» (далі - ДП «Львівстандартметрологія»), Рівненської філії ДП «Львівстандартметрологія»про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги обґрунтовувано тим, що з 21 лютого 2005 року він перебував у трудових відносинах з ДП «Рівненський регіональний центр стандартизації, метрології та сертифікації», яке надалі було перейменоване на ДП «Рівненський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» (далі - ДП «Рівнестандартметрологія») на різних посадах.
29 червня 2023 року Міністерство економіки України прийняло рішення про реорганізацію державних підприємств, що здійснюють діяльність у сфері стандартизації, метрології та метрологічної діяльності, оцінки відповідності та захисту прав споживачів.
20 листопада 2023 року він отримав попередження про майбутнє звільнення із займаної посади до 31 грудня 2023 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та повідомлення про те, що ДП «Львівстандартметрологія»має запропонувати йому працевлаштування в установленому законом порядку.
Із зазначеним попередженням він не погодився, оскільки роботодавець пропустив двомісячний термін попередження працівника про наступне вивільнення, встановлений частиною першою статті 49-2 КЗпП України, тобто звільнення мало б відбутися після 20 січня 2024 року, а не до 31 грудня 2023 року.
Станом на 20 листопада 2023 року ДП «Львівстандартметрологія»будь-яких посад для працевлаштування йому не запропонувало.
15 березня 2024 року ДП «Львівстандартметрологія»запропонувало йому для працевлаштування одну посаду - начальника центру оцінки відповідності, якості та стандартизації Рівненської філії ДП «Львівстандартметрологія», на зайняття якої він не погодився через погіршення істотних умов праці, а саме: зазначена посада нижча за кваліфікацією та з меншим посадовим окладом.
Наказом ДП «Рівнестандартметрологія» від 15 березня 2024 року № 10-к його було звільнено з посади першого заступника директора цього підприємства, у зв'язку з реорганізацією підприємства (скороченням чисельності штату) ДП «Рівнестандартметрологія» (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).
Посилаючись на те, що його звільнення відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, оскільки 20 листопада 2023 року при попередженні про наступне вивільнення та протягом періоду з 20 листопада 2023 року до 15 березня 2024 року роботодавець не запропонував йому жодної вакантної посади для працевлаштування; відповідач не запропонував йому всіх вакантних посад (іншої роботи), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду та існували на день звільнення, ОСОБА_1 просив суд:
визнати протиправним та скасувати наказ ДП «Рівнестандартметрологія» від 15 березня 2024 року № 10-к у частині звільнення його з посади першого заступника директора цього підприємства, у зв'язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України;
поновити його на посаді першого заступника директора ДП «Рівнестандартметрологія» з 15 березня 2024 року;
стягнути з ДП «Львівстандартметрологія»«Рівнестандартметрологія» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 березня 2024 року до дня фактичного поновлення на роботі та судові витрати у справі.
Разом із позовною заявою ОСОБА_1 подав заяву про поновлення строку для звернення до суду з цим позовом, яку мотивував тим, що 01 серпня 2022 року він уклав з Добровольчим формуванням Здолбунівської територіальної громади № 1/13 (далі - Добровольчим формуванням територіальної громади № 1/13) контракт добровольця територіальної громади строком на три роки - до 01 серпня 2025 року. У зв'язку з чим він періодично залучається, зокрема, до участі: у забезпеченні умов для безпечного функціонування органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування та органів військового управління; в охороні та обороні важливих об'єктів і комунікацій, інших критично важливих об'єктів інфраструктури, та об'єктів підвищеної небезпеки, порушення функціонування та виведення з ладу яких становлять загрозу для життєдіяльності населення; у забезпеченні заходів громадської безпеки і порядку в населених пунктах разом з Національною поліцією; у запровадженні та здійсненні заходів правового режиму воєнного стану; добуванні, зборі та узагальненні інформації, яка впливає на виконання завдань територіальної оборони в межах території територіальної громади, тощо.
Зважаючи на зайнятість на службі у Добровольчому формуванні територіальної громади № 1/13, він не мав можливості в межах одного місяця звернутися до суду з цим позовом.
Крім того, посилався на те, що згідно з пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві та перехідні положення» КЗпП України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби, строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Відповідно до пункту 19 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Посилаючись на положення статті 8 ЦК України позивач вважав, що положення пункту 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України щодо зупинення перебігу позовної давності на строк дії воєнного стану, можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 03 березня 2025 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 05 червня 2025 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ ДП «Рівнестандартметрологія»
від 15 березня 2024 року № 10-к у частині звільнення його з посади першого заступника директора цього підприємства, у зв'язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника директора
ДП «Рівнестандартметрологія» з 15 березня 2024 року.
Стягнено з ДП «Львівстандартметрологія» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 березня 2024 року до 25 лютого 2025 року в сумі 378 179,23 грн.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи (частини перша-третя статті 49-2 КЗпП України).
Дотримання двомісячного строку до моменту вивільнення працівника є обов'язковим при звільненні за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, що призводить до розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця. Отже, цей строк є обов'язковим для роботодавця, оскільки при цьому працівник не обмежений у праві припинити трудові правовідносини з власної ініціативи чи за угодою сторін (статті 36, 38 КЗпП України).
01 грудня 2023 року та 15 березня 2024 року позивачу було запропоновано лише одну вакантну посаду - начальника центру оцінки відповідності, якості та стандартизації Рівненської філії ДП «Львівстандартметрологія», у той час як були вакантні 2 рівноцінні посади - начальників Рівненської та Волинської філій ДП «Львівстандартметрологія».
Таким чином роботодавець не виконав свого обов'язку щодо повідомлення позивача про всі вакантні посади, які були на підприємстві з часу попередження його про майбутнє вивільнення (20 листопада 2023 року) до дня звільнення
(15 березня 2024 року).
Надаючи оцінку доводам ДП «Львівстандартметрологія» про пропуск позивачем місячного строку для звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, виходив з того, що: зайнятість на службі у Добровольче формування № 1/13, об'єктивно перешкоджала ОСОБА_1 в межах одного місяця звернутися до суду з цим позовом; позивач не має відповідних професійних знань у сфері права, він не є обізнаним зі встановленими процесуальними строками звернення до суду та підставами їх поновлення; посилаючись на статтю 8 ЦК України, суд
вважав можливим застосування до спірних правовідносин положень
пункту 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України щодо зупинення перебігу позовної давності на строк дії воєнного стану, можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
Крім того, суд урахував, що позивач не має відповідних професійних знань у сфері права, він не є обізнаним зі встановленими строками звернення до суду та підставами їх поновлення.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У липні 2024 року ДП «Львівстандартметрологія» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 червня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 05 червня 2025 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 грудня 2023 року у справі № 757/56617/20, від 18 січня 2023 року у справі № 2-5151/09, від 02 грудня 2020 року у справі № 203/2276/19, від 20 березня 2024 року у справі № 338/473/22, від 29 листопада 2024 року у справі № 120/359/24 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Посилається на те, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411, пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що 15 березня 2024 року позивач був звільнений з роботи з посади першого заступника директора ДП «Рівнестандартметрологія» на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та цього ж дня отримав копію наказу про звільнення, а з позовом до суду він звернувся лише
04 липня 2024 року, тобто з порушенням місячного строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України.
Суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для поновлення позивачу строку для звернення до суду з позовом на підставі
статті 234 КЗпП України. Не звернули уваги на те, що у клопотанні про поновлення строку позивач посилався на періодичність залучення до несення служби у Добровольчим формуванням територіальної громади № 1/13, що не доводить безперервність виконання завдань протягом строку на оскарження наказу про звільнення.
Крім того, надана позивачем довідка від 20 червня 2024 року № 66, видана Добровольчим формуванням територіальної громади № 1/13, містить лише відомості про те, що з 01 серпня 2022 року до цього часу він залучається до несення служби з охорони та оборони об'єктів критичної інфраструктури і не містить відомостей про те, що ОСОБА_1 залучався до несення служби за період 16 березня 2023 року до 16 квітня 2024 року.
Сам лише факт укладення контракту з Добровольчим формуванням територіальної громади № 1/13 не може вважатися поважною причиною пропуску строку для звернення до суду з позовом. Позивач не довів, а суди не встановили наявність обставин, які б об'єктивно перешкоджали ОСОБА_1 звернутися до суду з цим позовом у визначений законом місячний строк.
Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли суперечливих висновків про те, що роботодавець не запропонував позивачу всі наявні на підприємстві вакантні посади за відповідною кваліфікацією; за наявності вакантних рівнозначних посад для позивача як за рангом, так і за розміром заробітної плати позивачу пропонувалася для працевлаштування тільки одна посада начальника центру оцінки відповідності, якості та стандартизації Рівненської філії ДП «Львівстандартметрологія», яка не була рівнозначною посадою до зайнятої ОСОБА_1 перед звільненням.
Суди першої та апеляційної інстанції здійснили помилкове тлумачення частини другої статті 40 К3пП України та частини третьої статті 49-2 К3пП України, оскільки зазначені норми КЗпП України не містять поняття рівнозначних посад як за рангом, так і за розміром заробітної плати і не зобов'язують роботодавця пропонувати працівнику, якого вивільняють, посаду з таким самим розміром заробітної плати або не меншим, який був у працівника перед звільненням.
Предметом дослідження судів попередніх інстанцій була не заробітна плата позивача, а лише посадові оклади (що не є тотожними поняттями) позивача та інших працівників, що були зазначені в пропозиції щодо працевлаштування працівників ДП «Рівнестандартметрологія» у ДП «Львівстандартметрологія», з якими позивач ознайомився 01 грудня 2023 року шляхом проставлення підпису у списку ознайомлення та дати.
Крім того, поняття рівнозначна посада міститься в пункті 6 частини першої статті 2 Закону України «Про державну службу» - це посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів. У законі також визначено ранги держаних службовців.
Проте, цей спір не стосується проходження та припинення державної служби позивачем відповідно до Закону України «Про державну службу», а тому положення зазначеного закону не можуть застосовуватися до спірних правовідносин.
Суди не врахували судову практику, сформовану Верховним Судом, а також норми КЗпП України, якими передбачено обов'язок роботодавця запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти кваліфікації досвіду тощо, та яка з'явилася на підприємстві протягом цього періоду й існувала на день звільнення (постанови Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі № 525/983/21, від 10 січня 2024 року у справі № 333/4779/20, від 23 грудня 2020 року у справі № 285/4227/18, від 13 березня 2023 року у справі № 295/8253/21).
У матеріалах справи відсутні докази, що підтверджують відповідність професії чи спеціальності ОСОБА_1 запропонованій роботодавцем посаді чи іншим вакантним посадам, яку цей працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Суди не досліджували питання щодо порядку призначення на посаду директора Рівненської філії ДП «Львівстандартметрологія», що, відповідно, пливає на право роботодавця пропонувати вказану посаду працівникам, яких звільняють у зв'язку зі скороченням штату працівників.
Підприємство виконало вимоги чинного трудового законодавства при звільненні позивача. Зокрема, 20 листопада 2023 року йому було вручено попередження № 2 про майбутнє звільнення із займаної посади за пунктом 1 частини першої
статті 40 КЗпП України.
Зазначена у наказі гарантія працевлаштування у ДП «Львівстандартметрологія» від 22 листопада 2023 року № 1319/943 надана працівникам з відповідними додатками - пропозицією щодо працевлаштування працівників ДП «Рівнестандартметрологія» у ДП «Львівстандартметрологія» та списком ознайомлення працівників, яку позивач підписав 01 грудня 2023 року.
Не відповідає дійсним обставинам справи висновок судів про те, що у Рівненській філії ДП «Львівстандартметрологія» станом на 20 листопада 2023 року вакантними були 75 посад, а станом на 15 березня 2024 року- 74 посади, оскільки посади, запропоновані іншим працівникам, та які, відповідно, надали згоду на переведення, вакантними не були. Крім того, не були вакантними у зазначений період посади працівників, яких було звільнено, у зв'язку з відмовою від переведення, оскільки вони відмовилися від запропонованих посад 15 березня 2024 року.
Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що отримавши гарантію працевлаштування до ДП «Львівстандартметрологія» позивач не вчиняв жодних дій та не висловлював заперечень щодо працевлаштування на запропонованій йому посаді начальника Центру оцінки відповідності, якості та стандартизації Рівненської філії ДП «Львівстандартметрологія», що дало відповідачу підстави для висновку про те, що він погодився із запропонованою йому посадою, а тому підстав для пропонування йому інших посад підприємство не мало.
Помилковим є також і висновок судів про те, що роботодавець не дотримався обов'язку щодо повідомлення позивача не пізніше ніж за два місяці до моменту вивільнення працівників зважаючи на те, що суди встановили, що позивач отримав попередження про майбутнє звільнення із займаної посади за підписом директора ДП «Рівнестандартметрологія» 20 листопада 2023 року та лише 15 березня 2024 року наказом ДП «Рівнестандартметрологія» № 10-к був звільнений з посади першого заступника директора підприємства, у зв'язку з реорганізацією (скорочення чисельності штату) ДП «Рівнестандартметрологія» на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
У липні 2025 року ДП «Рівнестандартметрологія» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 червня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 05 червня 2025 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 грудня 2023 року у справі № 757/56617/20, від 16 листопада 2022 року у справі № 753/3880/20, від 29 листопада 2024 року у справі № 120/359/24, від 20 березня 2024 року у справі № 338/473/22,
від 02 грудня 203/2276/19, від 18 січня 2023 року у справі № 2-5151/09 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Посилається на те, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411, пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про наявність у позивача поважних причин пропуску місячного строку для звернення до суду з позовом за захистом порушеного права. Зокрема, зміст довідки від 20 червня № 66, виданої Добровольчим формуванням територіальної громади № 1/13, не дає підстав для висновку про те, що ОСОБА_1 залучався до несення служби протягом строку для оскарження наказу про звільнення.
Суди не звернули уваги на те, що Здолбунівська міська рада жодною інформацією щодо залучення добровольців, зокрема позивача, у заходах добровольчого формування територіальної громади не володіє. Позивач не надав суду належних та допустимих доказів щодо несення служби (графіків чергувань, наказів командира тощо) у період перебігу строку для оскарження наказу про звільнення з роботи.
Суди не надали оцінки факту невиконання Добровольчим формуванням територіальної громади № 1/13 ухвали суду першої інстанції про витребування доказів щодо залучення ОСОБА_1 до відповідних заходів.
Сам лише факт запровадження воєнного стану в Україні, без обґрунтування об'єктивної неможливості звернення до суду з позовом у встановлений КЗпП України строк, не є безумовною підставою для поновлення такого строку. Крім того, на території Рівненської області активні бойові дії не здійснюються.
Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що позивач вже звертався з аналогічним позовом до суду (справа № 569/21119/24), який ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 02 липня 2024 року за його заявою було залишено без розгляду, тобто вичерпав своє право на поновлення строку.
Висновок судів щодо наявності правових підстав для поновлення ОСОБА_1 строку для звернення до суду з позовом, зокрема з огляду на зайнятість на службі, суперечить висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 753/3880/20, оскільки суди помилково ототожнили посилання позивача на зайнятість на службі з поняттям несення військової служби військовослужбовцем.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що відповідачами у справі позивач зазначив ДП «Львівстандартметрологія» та Рівненську філію ДП «Львівстандартметрологія», однак просив, поновити його на посаді заступника директора ДП «Рівнестандартметрологія» та стягнути із зазначеного підприємства середній заробіток за час вимушеного прогулу. Суди такі вимоги задовольнили, не зважаючи на те, що ДП «Рівнестандартметрологія» участі у розгляді справи не брало.
Суд апеляційної інстанції відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ДП «Рівнестандартметрологія», водночас у оскаржуваній постанові відмовив у задоволенні апеляційної скарги Рівненської філії ДП «Львівстандартметрологія», яке апеляційну скаргу не подавало.
Аргументи ДП «Рівнестандартметрологія», викладені у апеляційній скарзі, зокрема, щодо неправильного застосування судом першої інстанції статті 234 КЗпП України у оскаржуваній постанові апеляційного суду відсутні.
Крім того, рішення суду першої інстанції не можливо виконати, оскільки на підставі наказу Міністерства економіки України від 29 червня 2023 року № 6817 розпочато заходи щодо реорганізації ДП «Рівнестандартметрологія».
15 березня 2024 року всіх працівників ДП «Рівнестандартметрологія» переведено до ДП «Львівстандартметрологія» або звільнено у зв'язку з відмовою від переведення.
ДП «Рівнестандартметрологія» перебуває у стані припинення.
На підставі наказу Міністерства економіки України від 29 червня 2023 року № 6817 (зі змінами) ДП «Рівнестандартметрологія» та ДП «Львівстандартметрологія» складений передавальний акт, згідно з яким правонаступником щодо майна, усіх майнових і немайнових прав та обов'язків ДП «Рівнестандартметрологія» є ДП «Львівстандартметрологія».
Всі зобов'язання ДП «Рівнестандартметрологія» стосовно всіх його кредиторів та боржників, а також всі активи та пасиви перейшли до правонаступника ДП «Львівстандартметрологія».
Згідно з частиною третьою статті 107 ЦК України, передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, крім випадків встановлених законом.
На цей час передавальний акт перебуває на затвердженні у Міністерстві економіки України.
21 березня 2024 року рахунки підприємства закрито, статутна діяльність не здійснюється, а отже жодні зміни до майнового стану підприємства вноситися не можуть, а отже поновлення на роботі та, відповідно, виплата позивачу заробітної плати є неможливим.
У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, зокрема частини другої статті 40 К3пП України та частини третьої статті 49-2 К3пП України. В цій частині доводи заявника є аналогічними тим, що зазначені у касаційній скарзі ДП «Львівстандартметрологія».
У жовтні 2025 року до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційні скарги від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ярема С. В., у яких він просить касаційні скарги ДП «Львівстандартметрологія» та ДП «Рівнестандартметрологія» залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 04 липня 2025 року касаційну скаргу ДП «Львівстандартмертрологія» передано на розгляд судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між
суддями Верховного Суду від 08 липня 2025 року касаційну скаргу ДП «Рівнестандартметрологія» передано на розгляд судді-доповідачеві
Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ДП «Львівстандартметрологія» з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано матеріали справи з Рівненського міського суду Рівненської області матеріали справи № 569/12524/24; надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2025 року, після усунення недоліків, відкрито касаційне провадження за скаргою ДП «Рівнестандартметрологія» з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.
У серпні 2025 року матеріали справи № 569/12524/24 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 з 21 лютого 2005 року до 15 березня 2024 року перебував у трудових відносинах з ДП «Рівнестандартметрологія».
Із 10 липня 2017 року він обіймав посаду першого заступника директора ДП «Рівнестандартметрологія.
Згідно з наказом Міністерства економіки України від 29 червня 2023 року № 6817 «Про реорганізацію державних підприємств, що здійснюють діяльність у сферах стандартизації, метрології та метрологічної діяльності, оцінки відповідності та захисту прав споживачів» ДП «Волиньстандартметрологія» та ДП «Рівнестандартметрологія» реорганізовано, шляхом приєднання до ДП «Львівський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації».
22 листопада 2023 року ОСОБА_1 отримав попередження від 20 листопада 2023 року № 02 про майбутнє звільнення із займаної посади за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, у якому зазначено, що заходи з припинення ДП «Рівнестандартметрологія» мають завершитися до 31 грудня 2023 року, а також, що ДП «Львівстандартметрологія» має запропонувати йому працевлаштування в установленому законом порядку.
ОСОБА_1 не погодився із зазначеним попередженням, оскільки пропущено двомісячний термін попередження працівника про наступне вивільнення, встановлений частиною першою статті 49-2 КЗпП України.
Наказом ДП «Рівнестандартметрологія» від 15 березня 2024 року № 10 ОСОБА_1 звільнено з посади першого заступника директора підприємства, у зв'язку з реорганізацією підприємства (скорочення чисельності штату) ДП «Рівнестандартметрологія» на підставі пункту 1 частини першої
статті 40 КЗпП України.
При звільненні ДП «Львівстандартметрологія» запропонувало ОСОБА_1 для працевлаштування посаду начальника центру оцінки відповідності, якості та стандартизації Рівненської філії ДП «Львівстандартметрологія», на що він не погодився через погіршення істотних умов праці, оскільки ця посада нижча за кваліфікацією та з меншим посадовим окладом.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо доводів касаційних скарг про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 49-2 КЗпП України
Стаття 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Під час звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої
статті 40 КЗпП України за ініціативою роботодавця у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, в тому числі скорочення штату працівників, необхідно дотримуватися гарантій, передбачених статтею 49-2 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 641/5330/16-ц (провадження № 61-19724св18)).
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення. При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18»), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17 (провадження № 61-38337св18)).
Процедура звільнення працівника у разі скорочення має відбуватися на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, відповідно до якого скорочення чисельності або штату працівників - одна з підстав для розірвання трудового договору. Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв'язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією. При виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року у справі № 725/3265/18 (провадження № 61-11251св19)).
В оцінці правомірності звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України Верховний Суд виходить з того, що суди зобов'язані з'ясовувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення
(див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2019 року у справі № 443/636/18 (провадження № 61-1568св19)).
Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-3048цс15). При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року № 6-40цс15».
Суди встановили, що згідно з переліком вакантних посад Рівненської філії ДП «Львівстандартметрологія», станом на 20 листопада 2023 року вакантними були 75 посад, а станом на дату звільнення 15 березня 2024 року - 74 вакантні посади.
У ДП «Львівстандартметрологія» станом на 20 листопада 2023 року вакантними були 29,75 посад, а станом на 15 березня 2024 року - 32,5 вакантні посади.
Відповідно до переліку вакантних посад Волинської філії ДП «Львівстандартметрологія» 20 листопада 2023 року вакантними були 66 посад, а станом на 15 березня 2024 року - 4 вакантні посади, зокрема директора філії.
Пропозиції щодо працевлаштування працівників ДП «Рівнестандартметрологія» у ДП «Львівстандартметрологія» від 22 листопада 2023 року були надані для ознайомлення ОСОБА_1 01 грудня 2023 року.
Згідно із зазначеними пропозиціями, ОСОБА_1 запропонували лише посаду начальника Центру оцінки відповідності, якості та стандартизації, в той час коли крім 70 вакантних посад, які пропонувалися для працевлаштування іншим працівникам, були наявні 4 вакантні посади, які на час ознайомлення нікому іншому не пропонувалися, серед них посада начальника філії.
Таким чином, установивши, що роботодавець не виконав свого обов'язку щодо повідомлення позивача про всі вакантні посади, які були на підприємстві з часу попередження його про майбутнє вивільнення (20 листопада 2023 року) до дня звільнення (15 березня 2024 року), суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося з порушенням вимог трудового законодавства.
Доводи касаційних скарг ДП «Львівстандартметрологія» та ДП «Рівнестандартметрологія» висновків судів попередніх інстанцій щодо недотримання роботодавцем вимог статті 49-2 КЗпП України при звільненні позивача не спростовують.
Щодо доводів касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 234 КЗпП України
Звертаючись до суду з позовом, наявність поважних причин пропуску місячного строку встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 01 серпня 2022 року він уклав з добровольчим формуванням Здолбунівської територіальної громади № 1/13 контракт добровольця територіальної громади строком на три роки - до 01 серпня 2025 року. У зв'язку з чим він періодично залучається, зокрема, до участі: у забезпеченні умов для безпечного функціонування органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування та органів військового управління; в охороні та обороні важливих об'єктів і комунікацій, інших критично важливих об'єктів інфраструктури, та об'єктів підвищеної небезпеки, порушення функціонування та виведення з ладу яких становлять загрозу для життєдіяльності населення; у забезпеченні заходів громадської безпеки і порядку в населених пунктах разом з Національною поліцією; у запровадженні та здійсненні заходів правового режиму воєнного стану; добуванні, зборі та узагальненні інформації, яка впливає на виконання завдань територіальної оборони в межах території територіальної громади, тощо.
Зважаючи на зайнятість на службі у добровольчому формуванні Здолбунівської територіальної громади, він не мав можливості в межах одного місяця звернутися до суду з цим позовом.
Крім того, посилався на те, що згідно з пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві та перехідні положення» КЗпП України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби, строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Відповідно до пункту 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Посилаючись на положення статті 8 ЦК України позивач вважав, що положення пункту 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України щодо зупинення перебігу позовної давності на строк дії воєнного стану, можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
Із матеріалів справи відомо, що 01 серпня 2022 року між ОСОБА_1 та Добровольчим формуванням територіальної громади № 1/13 укладений контракт добровольця територіальної громади строком на три роки - до 01 серпня 2025 року.
Відповідно до довідки від 20 червня 2024 року № 66, виданої Добровольчим формуванням територіальної громади № 1/13 ОСОБА_1 є членом зазначеного добровольчого формування з 01 серпня 2022 року до цього часу та залучається до несення служби з охорони та оборони об'єктів критичної інфраструктури.
Надаючи оцінку доводам ДП «Львівстандартметрологія» про пропуск позивачем місячного строку для звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, виходив з того, що: зайнятість на службі у добровольчому формуванні Здолбунівської територіальної громади, об'єктивно перешкоджала ОСОБА_1 в межах одного місяця звернутися до суду з цим позовом; позивач не має відповідних професійних знань у сфері права, він не є обізнаним зі встановленими процесуальними
строками звернення до суду та підставами їх поновлення; посилаючись на положення статті 8 ЦК України, суд вважав можливим застосування до спірних правовідносин положень пункту 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України щодо зупинення перебігу позовної давності на строк дії воєнного стану, можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
У касаційних скаргах заявники посилаються на те, що такий висновок судів є помилковим, оскільки надана позивачем довідка від 20 червня 2024 року № 66, видана Добровольчим формуванням територіальної громади № 1/13, містить лише відомості про те, що з 01 серпня 2022 року до цього часу він залучається до несення служби з охорони та оборони об'єктів критичної інфраструктури і не містить відомостей про те, що ОСОБА_1 залучався до несення служби за період 16 березня 2023 року до 16 квітня 2024 року.
Сам лише факт укладення контракту з Добровольчим формуванням територіальної громади № 1/13 не може вважатися поважною причиною пропуску строку для звернення до суду з позовом. Позивач не довів, а суди не встановили наявність обставин, які б об'єктивно перешкоджали ОСОБА_1 звернутися до суду з цим позовом у визначений законом місячний строк.
Верховний Суд вважає обґрунтованими такі доводи касаційних скарг з огляду на таке.
У постанові Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі № 757/56617/20, на яку посилаються заявники у касаційних скаргах, зазначено, що відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Встановлений статтею 233 КЗпП України строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
У статті 234 КЗпП України закріплено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Стаття 234 КЗпП України не передбачає переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність визначається в кожному окремому випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можна лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
Встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Якщо строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов'язки сторін.
Визнавши зазначені позивачем причини пропуску строку на звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, суд першої інстанції зазначеного не врахував, не встановив, виконання яких конкретно обов'язків/завдань
ОСОБА_1 , як учасником Добровольчого формування територіальної громади № 1/13, зумовило пропуск строку для звернення до суду з позовом на понад 3 місяці та, відповідно, якими доказами підтверджується зазначене.
Крім того, посилаючись на положення статті 8 ЦК України суд першої інстанції застосував положення пункту 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України щодо зупинення перебігу позовної давності на строк дії воєнного стану до спірних правовідносин.
Частиною першою статті 8 ЦК України встановлено, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
У постановах Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі
№ 6-409цс16 та від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц, на які посилаються заявники у касаційних скаргах, зазначено, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до
статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском зазначеного строку. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Із введенням в Україні воєнного стану, на відміну від запровадження карантину встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби, законодавець не приймав рішення щодо зміни (зупинення, продовження) строків встановлених статтею 233 КЗпП України, а тому суд першої інстанції помилково застосував положення пункту 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України щодо зупинення перебігу позовної давності на строк дії воєнного стану до спірних правовідносин.
Таким чином, суд першої інстанції визнав наведені позивачем причини пропуску строку для звернення до суду з позовом за захистом порушеного права поважними і одночасно, помилково застосувавши пункт 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, дійшов висновку про те, що перебіг місячного строку передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України зупинився.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд доводів ДП «Львівстандартметрологія» та ДП «Рівнестандартметрологія» не перевірив, власних висновків з цього питання не зробив, а лише погодився висновками суду першої інстанції.
Крім того, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не звернув уваги на те, що з апеляційною скаргою на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 березня 2025 року звернулося ДП «Рівнестандартметрологія», а суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги Рівненської філії «Львівстандартметрологія».
Узагальнюючи наведене, доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права знайшли своє підтвердження, що є підставою для скасування постанови Рівненького апеляційного суду від 05 червня 2024 року та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки повноваження апеляційного суду дозволяють виправити недоліки допущені під час попереднього розгляду справи, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, встановити обставини, які мають значення для вирішення справи, дати належну оцінку доводам і запереченням учасників справи та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Розподіл судових витрат, у тому числі за перегляд справи судом касаційної інстанції, підлягає вирішенню тим судом, який ухвалить остаточне судове рішення.
Керуючись статтями 141, 400, 411, 409, 416 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги Державного підприємства «Львівський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» та Державного підприємства «Рівненський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» задовольнити частково.
Постанову Рівненського апеляційного суду від 05 червня 2025 року скасувати, справу № 569/12524/24 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець