08 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 638/4840/22
провадження № 61-15175св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Сердюка В. В.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Юрченко Віктор Володимирович, на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 травня 2023 року в складі судді Аркатової К. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року в складі колегії суддів Яцини В. Б., Бурлаки І. В., Мальованого Ю. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позов обґрунтовано тим, що позивач є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 16 січня 2021 року, яке залишено без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 26 травня 2022 року, у справі № 638/2907/19 задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування з чужого незаконного володіння 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . У червні 2022 року позивач дізнався, що спірну квартиру ОСОБА_3 відчужив ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 22 вересня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовнір В. В. за реєстровим № 5020. Належна позивачу 1/2 частина спірної квартири вибула з володіння позивача не з його волі та незаконно перебуває у володінні відповідача.
Враховуючи викладене, позивач просив суд витребувати 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , із незаконного володіння ОСОБА_2 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Дзержинський районний суд м. Харкова, назву якого змінено відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо зміни найменування місцевих загальних судів» від 26 лютого 2025 року на Шевченківський районний міста Харкова, заочним рішенням від 23 травня 2023 року відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 набув право власності на квартиру шляхом укладення договору купівлі-продажу, на момент укладення якого правові обмеження щодо укладення цього договору або обтяження спірного нерухомого майна були відсутні. Позивач не надав належних та допустимих доказів відсутності у відповідача правових підстав для збереження і володіння оспорюваним майном, оскільки договір купівлі-продажу ніким не оспорювався та не визнавався недійсним або нікчемним. Крім того, позивач не підтвердив право власності на спірне майно, щовиключає застосування визначеного статтею 387 ЦК України способу захисту порушеного права.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Юрченко В. В. , оскаржив його в апеляційному порядку.
Харківський апеляційний суд постановою від 20 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Юрченко В. В., залишив без задоволення, заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 травня 2023 року залишив без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що на момент укладення договору купівлі-продажу будь-які правові обмеження для укладення договору, або обтяження на нерухоме майно були відсутні, тому рішення суду першої інстанції відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків місцевого суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи особи, яка її подала
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Юрченка В. В. , звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 травня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, та зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без врахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 18/1617/16-ц та постановах Верховного Суду від 20 квітня 2021 року у справі № 727/967/16-ц, від 11 листопада 2019 року у справі № 756/15538/15-ц.
Заявник указує, що суди помилково виходили з того, що позивач надав недостатні докази для задоволення позову. Судовими рішеннями, які набрали законної сили, у справі № 638/2907/19 встановлено, що власником 1/2 частини спірної квартири є ОСОБА_1 , яка незаконно вибула з його володіння на користь ОСОБА_3 . Цими судовими рішеннями спірне майно витребувано у власність ОСОБА_1 .
За час розгляду справи ОСОБА_3 незаконно відчужив спірну частину квартири, тому власник спірного майна з дотриманням вимог статей 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Інші учасники справи не скористалися правом подання відзиву на касаційну скаргу.
Провадження у суді касаційної інстанції
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 жовтня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві ОСОБА_5 , судді, які входять до складу колегії: Ступак О. В., ОСОБА_6 .
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду О. Грицик від 26 грудня 2023 року на підставі службової записки судді Олійник А. С. у зв'язку із заміною суддів, які не входять до складу постійної колегії, призначено повторний автоматизований розподіл, зокрема цієї справи.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 грудня 2023 року цю справу призначено судді-доповідачеві ОСОБА_5 , судді, які входять до складу колегії: Сердюк В. В., Ігнатенко В. М.
Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У січні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду О. Грицик від 07 жовтня 2024 року у зв'язку зі звільненням у відставку судді Верховного Суду ОСОБА_5 призначено повторний автоматизований розподіл, зокрема цієї справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 жовтня 2024 року цю справу призначено судді-доповідачеві Сердюку В. В., судді, які входять до складу колегії: Карпенко С. О., Фаловська І. М.
Ухвалою Верховного Суду від 01 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Суди встановили, що заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 16 січня 2021 року, яке залишено без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 26 травня 2022 року, у справі № 638/2907/19 задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування із чужого незаконного володіння 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . У цій справі встановлено, що 12 червня 2012 року на підставі договору дарування частини квартири, посвідченому приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жицькою Я. Є. та зареєстрованому в реєстрі за № 223, ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_1 прийняв у дар 1/2 (одну другу) частини квартири АДРЕСА_1 .
Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 157899707 від 28 лютого 2019 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 17 вересня 2018 року, посвідченому приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Сущенком В. В., зареєстровано за ОСОБА_3 .
Відчуження належної ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 12 червня 2012 року 1/2 частини квартири здійснено поза його волею як власника майна шляхом укладення 17 вересня 2018 між ОСОБА_8 , яка діяла від імені ОСОБА_7 , та ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу спірної квартири. Єдиним власником спірної квартири є відповідач ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 22 вересня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовнір В. В. за реєстровим № 5020. Цей договір купівлі-продажу не оспорювався, не визнавався недійсним або нікчемним.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають з огляду на таке.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, провадження № 61-5252сво23).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21, провадження № 61-20968сво21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16, провадження № 12-30гс21).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, провадження № 61-12101св23; постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19, провадження № 61-11625сво22).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що він є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Належність йому цього майна підтверджено судовими рішеннями, які набрали законної сили, у справі № 638/2907/19.
Позивач не надавав свою згоду на передання належної йому частини спірної квартири у володіння ОСОБА_2 , а належна позивачу 1/2 частина цієї квартири вибула з володіння позивача не з його волі та незаконно перебуває у володінні відповідача.
Відмовляючи у позові, суди керувалися тим, що позивач не підтвердив право власності на спірне майно, що виключає застосування визначеного статтею 387 ЦК України способу захисту порушеного права, а судовими рішеннями, які набрали законної сили, у справі № 638/2907/19 не підтверджені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Колегія суддів вважає, що такі висновки є передчасними.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п'ята статті 82 ЦПК України).
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17).
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, провадження № 12-144гс18).
Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2019 року в справі № 520/11429/17 (провадження № 61-19719св19) вказано, що:
згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини якщо інше не встановлено законом;
преюдиціальні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиціальні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20) зазначено, що:
«7.10. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо».
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду (постанова Верховного Суду від 18 жовтня 2024 року у справі № 383/990/22, провадження № 61-17651св23).
Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (постанова Верховного Суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22, провадження № 61-16084св23; постанова Верховного Суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21, провадження № 61-14938св23).
Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»). Такі висновки викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду 02 квітня 2025 року у справі № 947/28306/21, провадження № 61-10642св24.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України).
Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17, провадження № 12-89гс19).
Способами захисту суб'єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68).
Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними і ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, пункт 14; від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 40).
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, пункт 57; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, пункт 40; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, пункт 89; від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, пункт 7.23; від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, пункт 55).
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах один з одним, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту. Аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21.
Особа може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів місцевого самоврядування або документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право власності, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном.
Натомість усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права.
Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256цс18; від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, провадження № 14-93цс20.
Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)].
У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 посилався на те, що він є власником 1/2 частини спірної квартири, і належність йому цього майна підтверджено судовими рішеннями, які набрали законної сили, у справі № 638/2907/19.
Суди попередніх інстанцій помилково на вказане уваги не звернули, не проаналізували належним чином які саме обставини були встановлені в тій справі, на яку посилався позивач у позовній заяві. У свою чергу апеляційний суд у своїй постанові відхилив посилання на преюдиціальні обставини встановлені в іншій справі, аргументуючи це тим, що це не встановлені обставини, а їх правова оцінка.
Крім того, суди не звернули увагу, що преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.
Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при ухваленні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Суди не врахували, що правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.
Отже, суди по суті позов не розглянули та зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні позову.
За таких обставин касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення належить скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, встановити характер спірних правовідносин та обставини, які мають значення для вирішення справи, дати належну оцінку наданим доказам, доводам і запереченням учасників справи та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення з урахуванням преюдиціальних обставин, на які як на підтвердження підстави позову посилався позивач у позовній заяві.
Крім того, у практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.
Тому за наслідками нового розгляду цієї справи суду слід також оцінити пропорційність запропонованого позивачем заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За вимогами частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Враховуючи наведене, касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Юрченко В. В. , підлягає частковому задоволенню, а заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 травня 2023 року і постанова Харківського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа передається на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Юрченко Віктор Володимирович, задовольнити частково.
Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 травня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. В. Сердюк
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко
І. М. Фаловська