24 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 200/5329/19
провадження № 61-6185св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Сердюка В. В.,
суддів: Ігнатенка В. М., Калараша А. А., Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровська міська рада,
треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Юлія Олександрівна, Головне управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє Гапонець Анна Антонівна , та ОСОБА_2 , в інтересах якого діє Курпіль Андрій Миколайович , на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2023 року в складі судді Кудрявцевої Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року в складі колегії суддів Макарова М. О., Барильської А. П., Демченко Е. Л.,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Ю. О., Головне управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області, про визнання протиправним та скасування рішення міськради, припинення права власності на земельну ділянку, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що у його матері ОСОБА_6 за життя виникло право власності на 151/200 частин будинковолодіння з відповідною частиною господарських та побутових споруд на підставі договору дарування від 15 червня 1989 року. Вказане нерухоме майно було розташовано на земельній ділянці площею 467 кв.м на АДРЕСА_1.
Зазначені 151/200 частин домоволодіння успадковані ОСОБА_1 після смерті матері згідно із свідоцтвом про право на спадщину від 03 грудня 2013 року.
27 жовтня 2017 року в результаті підпалу невстановленими особами згоріла частина належного позивачу будинку, що призвело до його часткового руйнування. Після пожежі залишилися стіни та фундамент будинку, на базі якого він мав намір звести новий будинок.
12 грудня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 укладено попередній договір купівлі-продажу будинку, в якому сторонами було погоджено, що позивач продасть, а ОСОБА_7 придбає будинок до 31 грудня 2019 року за 45 000,00 доларів США за умови, що для укладення договору купівлі-продажу позивач зобов'язується оформити право власності на іншу 49/200 частини будинковолодіння та отримати кадастровий номер на земельну ділянку, на якій розташоване будинковолодіння.
04 лютого 2018 року позивач отримав новий технічний паспорт, в якому також зазначено план земельної ділянки з усіма будівлями та спорудами на ній.
Позивачу стало відомо, що за цей час ОСОБА_2 звернулася до Дніпровської міської ради з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , та 20 вересня 2017 року їй такий дозвіл було надано.
На підставі рішення Дніпровської міської ради від 25 липня 2018 року № 258/34 «Про передачу земельної ділянки на АДРЕСА_1 у власність гр. ОСОБА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд (присадибна ділянка)» ОСОБА_2 отримала у власність земельну ділянку, яка перебуває у фактичному користуванні позивача, а також ту частину земельної ділянки, яка перебуває під належним йому будинком та господарськими спорудами.
Позивач вказує на те, що відповідно до цього рішення Дніпровської міської ради у власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку загальною площею 485 кв. м, за тією ж адресою, за якою розташований його будинок. Також у рішенні зазначено, що земельна ділянка передається у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за рахунок земель, раніше не наданих у власність або користування.
У технічній документації зазначені ті ж самі межі сусідніх ділянок, як і межі земельної ділянки позивача, вказані у технічному паспорті від 2018 року, тому він вважає, що земельна ділянка, на яку отримано право власності ОСОБА_2 , є тією самою земельною ділянкою, яка знаходиться в його користуванні та на якій розташований об'єкт нерухомості, що є його приватною власністю, а в пояснювальній записці до технічної документації, виданої на ім'я ОСОБА_2 , вказано, що земельна ділянка вільна від забудови, хоча на території цієї земельної ділянки розміщені його господарські споруди.
Позивач вважає порушеним його право користування земельною ділянкою та незаконною таку передачу Дніпровською міською радою ОСОБА_2 земельної ділянки, на якій знаходиться майно, що належить йому на праві власності.
Спірну земельну ділянку було відчужено ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 вересня 2018 року.
З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення міської ради від 25 липня 2018 року № 258/34 «Про передачу земельної ділянки на АДРЕСА_1 у власність гр. ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд (присадибна ділянка)»;
- скасувати право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, припинити право власності на земельну ділянку шляхом скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та скасувати запис про проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку, площею 467 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 від 04 вересня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;
- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 467 кв. м та зобов'язати повернути її ОСОБА_1 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 30 березня 2023 року позов задовольнив частково.
Витребував з незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку площею 467 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та повернув її в користування ОСОБА_1 .
Відмовив в задоволенні іншої частини позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення, припинення права власності на земельну ділянку, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним.
Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції в частині вимог про витребування з незаконного володіння ОСОБА_3 та повернення її в користування ОСОБА_1 мотивовано тим, що у 2013 році позивач став власником 151/200 частину будинковолодіння, яке розташоване на земельній ділянці 467 кв. м на АДРЕСА_1 (після зміни назви АДРЕСА_1 ), яка перебувала у комунальній власності територіальної громади м. Дніпра. З переходом до позивача права власності на вказану частину будинковолодіння у ОСОБА_1 виникло право користування спірною земельною ділянкою, площею 467 кв. м. Суд зазначив, що на момент отримання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 485 кв. м, вона не мала відношення до спірної ділянки, у зв'язку із чим не могла отримати її у власність та згодом відчужити ОСОБА_3 . Спірна земельна ділянка перебувала у володінні позивача і вибула з його володіння поза його волею, у зв'язку із чим ділянка підлягає витребуванню з незаконного володіння ОСОБА_3 та поверненню її в користування ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції в іншій частині позовних вимог мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення міської ради, припинення права власності на земельну ділянку ОСОБА_2 і визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між останньою та ОСОБА_3 , не є ефективними способами захисту, оскільки право позивача захищене шляхом витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_3 та повернення її в користування ОСОБА_1 .
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_3 адвокат Гапонець А. А. подав апеляційну скаргу.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_2 адвокат Курпіль А. М. подав апеляційну скаргу.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 адвокат Забара А. В. подав апеляційну скаргу.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 09 квітня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Гапонець А. А., та ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Курпіль А. М., залишив без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Забара А. В., задовольнив частково.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2023 року в частині відмови у скасуванні рішення міської ради, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним скасував та ухвалив у цій частині нове судове рішення.
Скасував рішення Дніпровської міської ради від 25 липня 2018 року № 258/34 «Про передачу земельної ділянки на АДРЕСА_1 у власність гр. ОСОБА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд (присадибна ділянка)».
Визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , від 04 вересня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . В решті рішення суду залишив без змін.
Стягнув з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір з кожного у сумі 1 152,60 грн.
Постанову суду апеляційної інстанції в частині вимог про скасування рішення Дніпровської міської ради від 25 липня 2018 року № 258/34 мотивовано тим, що ОСОБА_2 набула право власності на спірну земельну ділянку поза межами встановленої чинним законодавством процедури та за відсутності в її власності забудов на цій ділянці, що надавало би їй право на звернення до міської ради в порядку статті 118 ЗК України з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою та отримання цієї земельної ділянки у власність.
У частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 вересня 2018 року суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_2 не була належним власником спірної земельної ділянки та не мала права відчужувати спірну земельну ділянку за договором купівлі-продажу, у зв'язку із чим необхідно визнати недійсним вказаний договір.
У частині вимог про витребування з незаконного володіння ОСОБА_3 земельної ділянки площею 467 кв. м та повернення її в користування ОСОБА_1 апеляційний суд вказав, що рішення суду першої інстанції в цій частині відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність відповідних висновків суду першої інстанції.
У частині позовних вимог про скасування права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, припинення права власності шляхом скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та скасування запису про проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку суд апеляційної інстанції також погодився із висновками місцевого суду про неефективність обраного в цій частині позовних вимог способу захисту у цій справі.
Дніпровський апеляційний суд додатковою постановою від 30 квітня 2024 року заяву ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Забара А. В. , задовольнив. Стягнув з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 000,00 грн з кожного.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та аргументи осіб, які їх подали
1. 24 квітня 2024 року ОСОБА_3 , в інтересах якого діє Гапонець А. А. , засобами поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою
на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року у цій справі, у якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).
Заявник вказує на те, що суди не оцінили його доводи, які він заявляв як у суді першої інстанції, так і в апеляційному суді, про те, що він є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки. Витребування цього майна виключно через неправомірні, на думку судів, дії інших осіб є непропорційним втручанням у його право власності. Таке втручання становить для нього надмірний тягар і порушує статтю 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому втручання в його право власності має бути оцінене та мотивоване судами, однак такої оцінки суди попередніх інстанцій не надали.
Отже, ОСОБА_3 не отримав умотивованого судового рішення, з якого вбачається мотиви його прийняття і мотиви відхилення аргументів ОСОБА_3 , чим був позбавлений права на справедливий суд.
Стверджує, що він є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки у момент його придбання у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно єдиним власником цього майна була ОСОБА_2 , яка отримала цю земельну ділянку за наслідками її приватизації з комунальної власності Дніпровської міської ради. Жодних даних про зареєстроване право власності або користування спірною земельною ділянкою за позивачем та/або його матір'ю станом на момент придбання спірного майна ОСОБА_3 , як і на момент розгляду цього спору судом, не було. Указане свідчить про те, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірного майна.
Позивач не надав суду належних і допустимих доказів того, що він має право власності або право користування спірною земельною ділянкою. У власність позивача за наслідками прийняття спадщини від його матері перейшла 151/200 частини будинку на АДРЕСА_1 (після зміни назви АДРЕСА_1 ). Але земельна ділянка, на якій розташований будинок, належана до комунальної власності територіальної громади м. Дніпра. Ця земельна ділянка не належала спадкодавцю (матері позивача) на праві власності чи користування, у зв'язку із чим не увійшла до спадкової маси і не була успадкована позивачем. Із 2013 року позивач не здійснював дій щодо отримання права власності чи права користування спірною земельною ділянкою.
Крім того, позивач просив витребувати на свою користь земельну ділянку площею 467 кв. м, тоді як спірна земельна ділянка, надана у власність ОСОБА_2 та відчужена нею на користь ОСОБА_3 має площу 485 кв. м. Формування ділянки, визначення її меж, надання їй кадастрового номеру та передання її у власність ОСОБА_2 відбулося згідно з чинним законодавством на підставі рішення власника цієї земельної ділянки - Дніпровської міської ради. Тому позивач не є власником цієї землі і не може витребовувати її на свою користь у порядку статті 388 ЦК України.
2. 28 квітня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє Курпіль А. М. , через систему «Електронний Суд» звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою
на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року
у цій справі, в якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить:
- скасувати рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська
від 30 березня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року в частині витребування з незаконного володіння ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 467 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та повернення її в користування ОСОБА_1 і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у витребуванні з володіння ОСОБА_3 земельної ділянки та поверненні її в користування ОСОБА_1 ;
- скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року
в частині скасування рішення Дніпровської міської ради від 25 липня 2018 року
№ 258/34 «Про передачу земельної ділянки на АДРЕСА_1 у власність гр. ОСОБА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарський споруд (присадибна ділянка)» та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 вересня 2018 року, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та залишити в цій частині в силі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2023 року;
- у решті рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська
від 30 березня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року залишити без змін.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 181цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21) (щодо витребування земельної ділянки).
Заявниця вказує на те, що прийняття ОСОБА_1 спадщини щодо будинковолодіння після смерті ОСОБА_6 не свідчить про набуття ним права користування земельною ділянкою під цим будинковолодінням з тих підстав, що остання за життя не набула права користування земельною ділянкою.
Спірна земельна ділянка належала до комунальної власності і її єдиним власником була Дніпровська міська рада, яка надала заявниці дозвіл на розробку проекту землеустрою на неї. За наслідками такого дозволу спірна земельна ділянка була вперше сформована у відповідних межах і їй було надано кадастровий номер. Під час надання дозволу на розробку проекту землеустрою на земельну ділянку органом місцевого самоврядування було визначено, що ця земельна ділянка вільна від забудови. Тобто власник земельної ділянки - органом місцевого самоврядування не вбачав перешкод для оформлення цього майна та передання його у власність заявниці. У цій справі позивач не довів недобросовісність ОСОБА_2 під час процедури отримання спірної земельної ділянки в порядку приватизації із земель комунальної власності Дніпровської міської ради.
Під час відчуження спірної земельної ділянки ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні відомості щодо обмежень права власності ОСОБА_2 чи обтяжень спірного майна правами будь-яких інших осіб. Мати позивача за життя не ініціювала питання про отримання спірної земельної ділянки у її користування або у її власність, тому висновки судів про перехід до позивача права користування спірною земельною ділянкою є помилковими.
Зазначає, що на час прийняття оспорюваного рішення Дніпровською міською радою 25 липня 2018 року № 258/34 нерухоме майно позивача було фактично знищено, що він визнає у позові, а ОСОБА_2 , яка дотрималася приписів частин шостої-дев'ятої статті 118 ЗК України щодо порядку та умов набуття права власності на спірну земельну ділянку, мала всі підстави очікувати від міської ради позитивного рішення з цього питання.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу представник Дніпровської міської ради Скосарєв І. Д., просить залишити без задоволення вимогу позивача ОСОБА_1 про скасування рішення Дніпровської міської ради.
У відзивах на подані у цій справі касаційні скарги представник ОСОБА_1 адвокат Забара А. В. просить залишити касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без задоволення, а оскаржені судові рішення у відповідних частинах без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі за поданими касаційними скаргами, витребувано справу із суду першої інстанції, надано строк для подання відзиву на касаційні скарги.
Підставою відкриття касаційного провадження за касаційними скаргами є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У вересні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що матері позивача ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 15 червня 1989 року належало 151/200 частин будинковолодіння з відповідною частиною господарських та побутових споруд, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці розміром 467 кв. м. Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації виготовлений на ім'я ОСОБА_6 технічний паспорт на житловий будинок індивідуального житлового фонду (151/200 частин) на АДРЕСА_1 , з планом земельної ділянки загальною площею 467 кв. м та схематичним планом будівель.
ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 її син ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Сьомою дніпропетровською державною нотаріальною конторою та зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про реєстрацію права власності на 151/200 частин будинковолодіння у АДРЕСА_1 , з відповідною частиною господарчих та побутових споруд. 30 грудня 2013 року ОСОБА_1 отримав технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 з планом земельної ділянки загальною площею 467 кв. м та схематичним планом будинку.
16 серпня 2016 року ОСОБА_2 подала Дніпропетровській міській раді клопотання, в якому просила надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,1 га, що розташована у АДРЕСА_1 , цільове використання земельної ділянки визначено як будівництво житлового будинку.
20 вересня 2017 року ОСОБА_2 отримала рішення Дніпровської міської ради № 316/24 «Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у м. Дніпрі (26 осіб)». Списком громадян, яким надається дозвіл, що є додатком до рішення Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року № 316/24, ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою на земельну ділянку площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 .
27 жовтня 2017 року за адресою: АДРЕСА_1 , співробітниками поліції виявлено пожежу всередині покинутої квартири АДРЕСА_3 , в якій знищено домашні речі, дерев'яні стіни, перекриття, дах на площі 130 кв. м.
12 грудня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 укладено попередній договір купівлі-продажу будинку, в якому сторонами погоджено, що позивач продасть, а ОСОБА_7 придбає будинок до 31 грудня 2019 року за 45 000 доларів США за умови, що для укладення договору купівлі-продажу позивач зобов'язується оформити право власності на іншу 49/200 частин будинковолодіння та отримати кадастровий номер на земельну ділянку, на якій розташоване будинковолодіння.
14 лютого 2018 року позивач отримав виготовлений технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 з планом земельної ділянки загальною площею 467 кв. м та планом будинку.
28 грудня 2018 року затверджено завдання на виконання робіт із розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), де замовником є ОСОБА_2 , орієнтовний розмір земельної ділянки - 0,0485 га, умови надання земельної ділянки - власність.
У пояснювальній записці, доданій до завдання на виконання робіт в розділі «Основні відомості про земельну ділянку», зазначено, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , що проектується до відведення, вільна від забудови. Також забудови не зазначено і в схематичному плані земельної ділянки на місцевості, однак зазначено про будівельне сміття на цій земельній ділянці.
28 лютого 2018 року ОСОБА_2 наданий містобудівний висновок щодо відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , яким за результатами розгляду матеріалів проекту землеустрою та в межах наданих повноважень управління погоджує за містобудівними вимогами, визначеними чинною містобудівною документацією, проект землеустрою відведення земельної ділянки площею за умови внесення змін до плану меж зони обмеження в частині коригування розміру охоронної зони каналізації Д=100мм та внесення відповідних змін до переліку обмежень у користуванні земельної ділянки.
Актом встановлення (відновлення) та узгодження меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 28 грудня 2017 року, складеним сертифікованим інженером-геодезистом ОСОБА_9 , планом встановлення меж земельної ділянки та актом приймання-передавання межових знаків на зберігання від 28 грудня 2017 року визначено межі земельної ділянки в натурі за адресою: АДРЕСА_1 , які погоджені у присутності замовника ОСОБА_2 разом із користувачами суміжних земельних ділянок будинковолодіння: ОСОБА_10 ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , які поставили свої підписи у цих документах. 04 липня 2018 року ОСОБА_2 отримала проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 .
25 липня 2018 року рішенням Дніпровської міської ради № 258/34 затверджено проект землеустрою, розроблений ФОП ОСОБА_9 щодо відведення земельної ділянки, площею 0,0485 га, кадастровий номер 1210100000:02:330:0030, на АДРЕСА_1 , і передано ОСОБА_2 у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:02:330:0030, на АДРЕСА_1 , за рахунок земель, раніше не наданих у власність або користування. Право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:02:330:0030, зареєстровано 07 серпня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О.
04 вересня 2018 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:330:0030, на АДРЕСА_1 .
З листа КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 26 грудня 2011 року, відомо, що станом на 22 грудня 2011 року власником 49/200 частин будинку за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_14 (т. 1., а. с 32).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам процесуального закону ухвалені у цій справі судові рішення відповідають, а викладені у касаційних скаргах доводи заявників є неприйнятними з огляду на таке.
Витребовуючи з незаконного володіння ОСОБА_3 спірну земельну ділянку та повертаючи її в користування ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився апеляційний суд, виходив виключно з того, ОСОБА_2 не мала передбачених законом підстав на отримання цієї земельної ділянки у власність та не мала права на її подальше відчуження.
Суди вказали, що до позивача перейшло право користування спірною земельною ділянкою у 2013 році з набуттям у власність 151/200 частин домоволодіння АДРЕСА_1 .
За статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19, провадження № 12-41гс23).
Згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
У рішенні від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005 у справі N 1-17/2005 Конституційний Суд України виснував, що набуття громадянином права власності на земельну ділянку, яка перебуває у його користуванні, в загальному порядку, визначеному статтею 118 ЗК України, не передбачає встановлення обмеження щодо строків набуття цього права.
Однією із загальних засад державної реєстрації прав є обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав (пункт 2 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Статтею 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державній реєстрації прав підлягають, зокрема, такі речові права, як право власності, право постійного користування земельною ділянкою.
Згідно з вимогами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності на земельну ділянку повинно бути зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
У справі, яка переглядається, суди дійшли висновку про те, що за позивачем зареєстровано право власності на 151/200 частин домоволодіння, яке розташоване на спірній земельній ділянці, у зв'язку із чим до позивача перейшло право користування цією ділянкою.
Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 921/158/18 (провадження № 12-28гс19), згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, у статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Отже, відповідно до зазначених правових норм власники будинку, споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована. Ніхто інший, окрім власника цього об'єкта, не може претендувати на вказану земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна. Така практика Верховного Суду є усталеною.
Розмір земельної ділянки, яку витребували суди у користування позивача, визначено у технічному паспорті на житловий будинок індивідуального житлового фонду, який виготовлено Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації на ім'я ОСОБА_6 , та сторонами не оспорювався.
Позивач та останній набувач майна не мають між собою договірних відносин щодо спірної земельної ділянки, що зумовлює речово-правовий характер спірних правовідносин та використання відповідних способів захисту.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах один з одним, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту [аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21].
Суд повинен дослідити мету, якої хоче досягнути позивач, і відповідно до цієї мети встановити чи є належним способом захисту порушеного права обраний позивачем спосіб захисту. Враховуючи, що позивачу належить право власності на частину будинку, який розташований на спірній земельній ділянці, то згідно із зазначеною вище сталою практикою Верховного Суду застосування норм права позивач має право користування земельною ділянкою площею 467 кв. м, тому надання права власності на неї іншим особам порушує право користування позивача.
Захист права користування є складовою визначеного законом принципу захисту права власності.
Як зазначалося вище, особа може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів місцевого самоврядування або документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право власності, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном.
Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права.
З огляду на наведене колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що в частині вирішення позовної вимоги про витребування майна у користування позивача належним способом захисту його порушеного права є витребування земельної ділянки площею 467 кв. м у користування позивача з метою відновлення його порушеного права користування цією земельною ділянкою.
Подібні за змістом висновки про застосування норми права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) і є релевантними до спірних правовідносин в частині вирішення позовної вимоги про витребування у користування позивача частини земельної ділянки, що належить позивачеві.
У частині вирішення позовних вимог про скасування рішення Дніпровської міської ради від 25 липня 2018 року № 258/34 про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 , а також визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суд апеляційної інстанції скасував рішення місцевого суду про відмову в задоволенні цих вимог і ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення позову.
Постанову суду апеляційної інстанції в цій частині позовних вимог мотивовано тим, що ОСОБА_2 набула право власності на спірну земельну ділянку поза межами встановленої чинним законодавством процедури та за відсутності в її власності забудов на цій ділянці, що надавало би їй право на звернення до міської ради в порядку статті 118 ЗК України з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою та отримання цієї земельної ділянки у власність.
У частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 вересня 2018 року суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_2 не була належним власником спірної земельної ділянки та не мала права відчужувати спірну земельну ділянку за договором купівлі-продажу, у зв'язку із чим необхідно визнати недійсним вказаний договір.
Доводи касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не містять посилань
на неоднакове застосування судами попередніх інстанцій у цих частинах норм права у подібних правовідносинах. Вказівка на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права без зазначення відповідних постанов Верховного Суду, ухвалених за подібних правовідносин, не є належним обґрунтуванням підстав для скасування оскаржених судових рішень.
Згідно з вимогами статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Тому, враховуючи відсутність доводів касаційних скарг щодо застосування апеляційним судом неефективного способу захисту в частині скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним договору купівлі-продажу, колегія суддів Верховного Суду вважає, що судове рішення апеляційного суду в цій частині слід залишити без змін.
Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки правомірності втручання у його право власності на спірну земельну ділянку, оскільки він є добросовісним набувачем, колегія суддів зазначає таке.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Водночас у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.
Оцінюючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у цій справі, Верховний Суд виходить з того, що: витребування з власності ОСОБА_3 спірної земельної ділянки в користування позивача є законним, оскільки такий захист прав позивача передбачений статтею 388 ЦК України; таке втручання переслідує легітимну мету, так як спрямоване на захист порушеного права користування позивача; цей захід є пропорційним меті втручання, оскільки у цьому випадку не передбачено менш обтяжливих для особи засобів досягнення цієї мети.
Доводи касаційних скарг про те, що мати позивача за життя не зареєструвала за собою право користування спірною земельною ділянкою, у зв'язку із чим право користування цим майном не успадковано позивачем, спростовуються висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачем набуто у власність 151/200 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , у зв'язку із чим він із 2013 року мав також і право користування цією земельною ділянкою.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що позивач просив витребувати на свою користь земельну ділянку площею 467 кв. м, тоді як спірна земельна ділянка, надана у власність ОСОБА_2 та відчужена нею на користь ОСОБА_3 має площу 485 кв. м, не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень у відповідній частині, оскільки суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився апеляційний суд, витребував з незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку саме площею 467 кв. м, розмір якої підтверджено відповідним технічним паспортом, а не іншого розміру, та повернув її в користування позивача ОСОБА_1 .
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що вона мала право на приватизацію спірної земельної ділянки та могла її згодом відчужити за договором купівлі-продажу також не містять підстав для скасування судового рішення апеляційного суду у відповідній частині, оскільки такі доводи зводяться до переоцінки доказів, досліджених судом апеляційної інстанції, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Щодо доводів про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду
Перевіряючи доводи заявників про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 181цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21), колегія суддів враховує таке.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а тому колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Верховного Суду, на які посилається заявниця у касаційній скарзі.
Посилання у касаційних скаргах на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Доводи касаційних скарг у їх сукупності зводяться до незгоди з ухваленими у цій справі судовими рішеннями і такі доводи не дають передбачених законом підстав для скасування оскарженого рішення місцевого суду в частині, яка залишена без змін апеляційним судом, та постанови апеляційного суду, які відповідають вимогам щодо їх законності та обґрунтованості.
Колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, § 23).
Рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та постанова апеляційного суду відповідають критеріям законності та обґрунтованості.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до вимог статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини друга статті 410 ЦПК України).
Колегія суддів у цій справі дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2023 року у нескасованій частині та постанова Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року підлягають залишенню без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє Гапонець Анна Антонівна , та ОСОБА_2 , в інтересах якого діє Курпіль Андрій Миколайович , залишити без задоволення.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2023 року у нескасованій частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. В. Сердюк
Судді В. М. Ігнатенко
А. А. Калараш
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська