Провадження № 22-ц/803/9396/25 Справа № 932/9303/24 Суддя у 1-й інстанції - Потоцька С. С. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.
Категорія 69
22 жовтня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Петешенкової М.Ю.,
суддів - Городничої В.С., Красвітної Т.П.,
при секретарі - Сахарові Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 18 липня 2025 року у складі судді Потоцької С.С.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: орган опіки та піклування в особі Адміністрації Шевченківського району Дніпровської міської ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання, -
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом посилаючись на те, що з 23 жовтня 2010 року перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, який на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 жовтня 2022 року був розірваний. Від шлюбу мають малолітнього сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає разом з ним та знаходиться на його утриманні.
Мати дитини з лютого 2022 року проживає та працює за кордоном, не бере участі у вихованні та утриманні дитини, фактично відсутня у житті дитини.
Враховуючи викладене, оскільки без підтвердження факту самостійного виховання та утримання дитини, його можуть у будь-який час мобілізувати та дитина залишиться сама, вимушений звернутися до суду та просити встановити факт самостійного виховання та утримання без участі матері малолітнього сина ОСОБА_1 , 2011 року народження.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Дніпра від 18 липня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивовано відсутністю правових підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими докази й матеріали справи не містять, що відповідач позбавлена батьківських прав відносно дитини, а також відсутні інші докази, що остання не здатна їх виконувати в силу об'єктивних обставин, фактично сторони у цій справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби) позивача, а тому заявлені вимоги позову є необґрунтовані.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішенням про задоволення позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції невірно встановлено обставини справи, що мають значення для справи, що призвело до необґрунтованого висновку суду про відмову у задоволенні позову. Вказує, що дитина весь цей час проживає разом з ним, він самостійно виховує та утримує дитини, без будь-якої сторонньої допомоги та участі матері, оскільки мати з моменту переїзду не бере участь у вихованні та утриманні за дитиною, фактично відсутня у житті дитини, син залишився повністю лише під його опікою, про що також свідчить рішення суду про визначення місця проживання дитини разом із батьком, а тому наявні підстави для задоволення позову, на підтвердження якого надано належні та допустимі докази. Суд не врахував якнайкращі інтереси дитини, оскільки без підтвердження факту заявника він може бути у будь-який час мобілізований, і фактично неповнолітній син залишиться один, без батька, без матері, які можуть здійснювати за ним догляд та займатись її вихованням, на що суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов до помилкового висновку про відмову у задоволенні позову. Суд першої інстанції взагалі не звернув належної уваги на подану відповідачем заяву про визнання позову, що свідчить про наявність правових підстав для його задоволення.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.
Судом встановлено, що з 23 жовтня 2010 року сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 жовтня 2022 року у справі № 932/8768/21 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, проживає разом з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач на підставі договору дарування від 02 грудня 2015 року, є власником 52/100 домоволодіння АДРЕСА_2 , в якому починаючи з 22 травня 2024 року зареєстрована дитина ОСОБА_1 , 2011 року народження.
Відповідно до Акту обстеження умов проживання, складеного 16 травня 2024 року спеціалістами управління служби у справах за наслідками відвідування вищевказаного місця проживання, у будинку для дитини облаштована окрема кімната, умови проживання та санітарний стан у будинку добрий. Встановлено, що батько самостійно починаючи з 2022 року виховує сина, а мати перебуває за кордоном, стосунки у батька з сином добрі та гармонійні. Після розлучення ОСОБА_1 створив нову родину, де народилося спільна донька. Присутності матері в житті дитини не вбачається.
Згідно характеристики, наданої директором Дніпровського ліцею № 28 ОСОБА_3 батько дитини відповідальне ставиться до своїх батьківських обов'язків, постійно спілкується з вчителями, класним керівником, бере участь у батьківських зборах, переймається проблемами освітнього закладу.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема перебування фізичної особи на утриманні.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").
Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до частин першої-третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до частини першої, другої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Лише у тому випадку, коли той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Тоді суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування, що встановлено у статті 159 СК України.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.
Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц).
Метою встановлення факту про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини у даній справі є уникнення позивачем призову на військову службу.
Проте, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується колегія суддів, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами й матеріали справи не містять, що відповідач позбавлена батьківських прав відносно дитини, а також відсутні інші докази, що остання не здатна їх виконувати в силу об'єктивних обставин, фактично сторони у цій справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби) позивача, а тому заявлені вимоги позову є необґрунтовані.
Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції взагалі не звернув належної уваги на подану відповідачем заяву про визнання позову, що свідчить про наявність підстав для його задоволення, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки визнання відповідачем позову суперечить закону, а тому суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19).
Аргументи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував якнайкращі інтереси дитини, оскільки без підтвердження факту заявника він може бути у будь-який час мобілізований, і фактично неповнолітній син залишиться один, без батька, без матері, які можуть здійснювати за ним догляд та займатись її вихованням, на що суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов до помилкового висновку про відмову у задоволенні позову, є безпідставними, оскільки позов у даній справі поданий не в інтересах дитини, а в інтересах батька, який намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем у зв'язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 18 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 22 жовтня 2025 року
Повний текст судового рішення складено 03 листопада 2025 року.
Головуючий: М.Ю. Петешенкова
Судді: В.С. Городнича
Т.П. Красвітна