Провадження № 22-ц/803/9001/25 Справа № 361/8294/24 Суддя у 1-й інстанції - ПОДОРЕЦЬ О. Б. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.
Категорія 69
22 жовтня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Петешенкової М.Ю.,
суддів - Городничої В.С., Красвітної Т.П.,
при секретарі - Сахарові Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 04 липня 2025 року у складі судді Подорець О.Б.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - Міністерство оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 відділ 1 Донецької області місто Добропілля про розірвання шлюбу та визнання особи такою, що самостійно виховує та утримує дитину, -
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом посилаючись на те, що з 23 червня 2021 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, від якого мають малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Зазначає, що шлюбні відносини між ними припинились з лютого 2023 року, коли відповідач виїхала проживати до Німеччини, саме з цього часу сторони припинили вести спільне господарство та побут. Сумісне проживання і збереження сім'ї є неможливим. Донька проживає з ним за адресою фактичного місця проживання: АДРЕСА_1 .
За домовленістю сторін, враховуючи, що відповідач проживає в Німеччині та не планує повертатися в Україну, їх донька надалі продовжить проживати разом з ним, він несе всі необхідні витрати на утримання, виховання та розвиток доньки. Мати дитини, проживає в іншій країні, не приймає участі у вихованні дитини, не надає ніякої матеріальної допомоги на утримання доньки.
Враховуючи викладене, просив суд розірвати шлюб та встановити факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 04 липня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 23 червня 2021 року Добропільським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків), актовий запис №103 - розірвано.
Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 залишено шлюбне прізвище ОСОБА_4 .
У задоволенні решти позову відмовлено.
Судові витрати віднесено на позивача.
Рішення суду мотивовано наявністю підстав для розірвання шлюбу між сторонами, оскільки примирення сторін неможливе, подальше спільне життя сторін, як подружжя, і збереження шлюбу буде суперечити їхнім інтересам, що має істотне значення, а тому наявні підстави для розірвання шлюбу та задоволення позову в цій частині. Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання особи такою, що самостійно виховує та утримує малолітню дитину, суд виходив із відсутності спору між сторонами.
Не погодившись з рішенням суду в частині визнання особи такою, що самостійно виховує та утримує дитину, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення суду в частині залишених без задоволення вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішенням про задоволення позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції невірно встановлено обставини справи, що мають значення для справи, що призвело до необґрунтованого висновку суду про відмову у задоволенні позову. Вказує, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, які підтверджують, що позивач забезпечує дитині належні умови для проживання, виховання, навчання, розвитку та здоров'я, не дослідив та проігнорував всі надані докази до матеріалів справи та не дотримався принципу об'єктивності та законності при вирішення даної справи. Окрім того, вказує, що суд першої інстанції не звернув увагу на визнання позову відповідачем, який визнає факт самостійного виховання та утримання дитини батьком, що є доказом предмету даної справи та в сукупності всі письмові докази, пояснення свідків та факт визнання відповідачем позову в повному обсязі підтверджує факт самостійного виховання та утримання дитини батьком самостійно. Вказує, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком не лише відповідає найкращим інтересам дитини, а й є необхідним для реалізації її прав у життєвих ситуаціях, які потребують представництва з боку лише одного з батьків, а тому наявні підстави для задоволення позову.
З огляду на те, що рішення суду першої інстанції оскаржується в частині визнання особи такою, що самостійно виховує та утримує дитину, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення лише в частині, яка оскаржується. В іншій частині рішення суду не оскаржується, а відповідно й апеляційним судом не перевіряється.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.
Судом встановлено, що з 23 червня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 знаходяться у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу у сторін народилася малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
01 квітня 2025 ОСОБА_2 надала заяву, посвідчену приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Грищенко В.В. 27 березня 2025 року та зареєстровану в реєстрі за №994, у якій зазначила, що позовні вимоги про розірвання шлюбу та визнання особи такою, що самостійно виховує та утримує дитину визнає в повному обсязі, окрім цього вона не проживає з позивачем та дитиною ОСОБА_3 за фактичною адресою проживання: АДРЕСА_1 . Наразі постійно проживає за кордоном в Федеративній Республіці Німеччині за адресою: АДРЕСА_2 . Аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 не сплачує, участь у вихованні дитини не приймає.
Згідно витягу з наявної у Базі даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України, в'їхали на тимчасово окуповану територію України або виїхали з такої території» інформації щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за період з 01 січня 2023 року по 06 січня 2025 року, остання дванадцять разів перетинала державний кордон України.
Законодавство про охорону дитинства ґрунтується на Конституції України, Конвенції ООН про права дитини, міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і складається зі спеціального Закону України «Про охорону дитинства» та інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.
Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.
Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Відповідно до основних сформованих принципів суспільства, задекларованих у міжнародному праві та національному законодавстві, діти мають право на особливе піклування і допомогу, внаслідок своєї фізичної і розумової незрілості, потребують спеціальної охорони й піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження.
Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки не піклуються про дитину.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Статтею 151 СК України визначено переважне право батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, N 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22 вказала, що факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Встановлення факту самостійного виховання дитини батьком не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Також у даній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини (п. 51 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом (п. 52 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2024 року по справі № 752/5665/23 зазначено, що у даній справі заявник просить встановити факт самостійного виховання ним дітей, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини, потребує дослідження й врахування інтересів дітей
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, який у рішенні від 23 серпня 2016 ркоу у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі №638/3792/20 (провадження №61-3438сво21) зазначено, що: «предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб».
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №13/51-04 (провадження №12-67гс19), прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань.
При вирішенні даного спору судом також враховано правову позицію, висловлену у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2024 року у справі №127/16211/23 (61-1964 св24), відповідно до якої «спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком дитини, з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни її місця проживання, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитись з дочкою. З урахуванням наведеного, суди вірно виходили з того, що позивачем не доведено, що на час звернення до суду батька з позовом про визначення місця проживання дитини разом із ним, порушені права позивача. Зазначення судом фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі».
Під час розгляду справи, судом першої інстанції встановлено, що спір між позивачем та відповідачем з приводу визнання ОСОБА_1 таким, що самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_3 відсутній, про що свідчить посвідчена приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Грищенко В.В. 27 березня 2025 року та зареєстровану в реєстрі за №994 заява ОСОБА_2 про визнання позову.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Позивачем не надано суду достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, що можуть свідчити про те, що ОСОБА_2 взагалі не приймає участі у вихованні їх спільної доньки.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно вимог частини першої, другої, третьої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно частини першої, другої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частинами першою, другою, п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, з яким погоджується колегія суддів, що позивачем не доведено належними та допустимими докази й матеріали справи не містять, що мати дитини не здатна виконувати батьківські обов'язки в силу об'єктивних обставин й під час розгляду справи судом встановлено та не спростовано сторонами у справі, що спір між сторонами з приводу визнання ОСОБА_1 таким, що самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_3 відсутній.
Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на подану ОСОБА_2 заяву про визнання позову, яка свідчить про визнання відповідачем факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, що є доказом предмету даної справи та в сукупності з іншими письмовими доказами, пояснення свідків, підтверджує факт самостійного виховання та утримання дитини батьком, є безпідставними, оскільки визнання позову відповідачем лише свідчить про відсутність між сторона спору та свідчить про те, що права позивача не порушені.
Доводи апеляційної скарги про те, що поданий позов в інтересах дитини та не лише відповідає найкращим інтересам дитини, а й є необхідним для реалізації її прав у життєвих ситуаціях, які потребують представництва з боку лише одного з батьків, а тому наявні підстави для задоволення позову, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки, позов у даній справі поданий не в інтересах дитини, оскільки факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна із обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини, що у рамках даної справи не встановлено.
Аргументи про те, що на підтвердження заявленого позову суду надані належні та допустимі докази у справі, а тому наявні підстави для його задоволення, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки вказане спростовується матеріалами справи, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем у зв'язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 04 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 22 жовтня 2025 року
Повний текст судового рішення складено 03 листопада 2025 року.
Головуючий: М.Ю. Петешенкова
Судді: В.С. Городнича
Т.П. Красвітна