22 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 756/2272/22
провадження № 61-11341св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: Акціонерне товариство «Сбербанк», Акціонерне товариство «Райффайзен Банк»,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року в складі колегії суддів: Борисової О. В., Левенця Б. Б., Ратнікової В. М. та касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_3 , на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2024 року в складі судді Шевчука А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року в складі колегії суддів: Борисової О. В., Левенця Б. Б., Ратнікової В. М.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя.
Позов мотивований тим, що з 04 лютого 2011 року вона перебувала у шлюбі із ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням Подільського районного суду міста Києва від 05 лютого 2018 року.
Від шлюбу сторони мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
28 липня 2011 року між ОСОБА_2 і ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» укладений кредитний договір від № 014/1123/74/25947, на який вона надала згоду та відповідно до якого кредитор надав позичальнику кредит в сумі 402 512,51 грн.
28 липня 2011 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» і ОСОБА_2 укладений іпотечний договір, відповідно до якого відповідач передав банку на забезпечення виконання зобов'язань об'єкт нерухомості, а саме квартиру АДРЕСА_1 .
Зазначала, що необхідністю в укладенні кредитного договору від 28 липня 2011 року було погашення ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885, який укладений до шлюбу між сторонами.
Станом на дату укладення кредитного договору від 28 липня 2011 року заборгованість за кредитним договором від 28 серпня 2006 року становила 50 251 25 дол. США.
28 липня 2011 року ОСОБА_2 отримав кредитні кошти в розмірі 402 512,51 грн та цього ж дня погасив кредитну заборгованість за кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885.
У подальшому за спільні сумісні кошти подружжя відбувалось погашення кредитного договору від 28 липня 2011 року. Таке спільне погашення відбувалось до часу розірвання шлюбу, а саме із 28 серпня 2011 року до 28 січня 2018 року. Отже, у шлюбі було погашено частину кредиту в розмірі 351 749,58 грн.
У період перебування сторін у шлюбі на ім'я ОСОБА_2 також було оформлено депозитні вклади в АТ «Сбербанк», на яких накопичувались грошові кошти, загальний розмір яких становив 420 203,54 дол. США. Відповідач зняв кошти із рахунків у АТ «Сбербанк» без її відома, тому просила визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя грошові кошти, які були розмішені на депозитних рахунках, відкритих в АТ «Сбербанк» на ім'я ОСОБА_2 та стягнути з нього частину від указаної суми.
ОСОБА_1 із урахуванням заяви про зменшення позовних вимог остаточно просила:
визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 сплачені у період шлюбу грошові кошти у розмірі 351 749,58 грн, які були направлені на погашення частини кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947;
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію 1/2 частки грошових коштів, які були направлені на погашення частини кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 в розмірі 175 874,79 грн;
визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 грошові кошти, які були розмішені на депозитних рахунках, відкритих в АТ «Сбербанк», на ім'я ОСОБА_2 :
- за угодою від 23 травня 2012 року № 263/28/227342 на рахунку № НОМЕР_1 в розмірі 36 920,84 дол. США;
- за угодою від 03 липня 2012 року № 263/28/241650 на рахунку № НОМЕР_2 у розмірі 37 686,66 дол. США;
- за угодою від 03 липня 2012 року № 263/28/241651 на рахунку № НОМЕР_3 у розмірі 30 122,91 дол. США;
- за угодою від 01 серпня 2012 року № 263/28/286220 на рахунку № НОМЕР_4 у розмірі 20 367,86 дол. США;
- за угодою від 01 серпня 2012 року № 263/28/286221 на рахунку № НОМЕР_5 у розмірі 526,64 дол. США;
- за угодою від 03 вересня 2012 року № 263/28/296260 на рахунку № НОМЕР_6 у розмірі 19 912,28 дол. США;
- за угодою від 03 вересня 2012 року № 263/28/296261 на рахунку № НОМЕР_7 у розмірі 59 481,57 дол. США;
- за угодою від 04 січня 2013 року № 263/28/354514 на рахунку № НОМЕР_8 у розмірі 20 674,81 дол. США;
- за угодою від 04 лютого 2013 року № 263/28/371315 на рахунку № НОМЕР_9 у розмірі 21 379,53 дол. США;
- за угодою від 07 березня 2013 року № 263/28/391016 на рахунку № НОМЕР_10 у розмірі 22 064,06 дол. США;
- за угодою від 08 квітня 2013 року № 263/28/407768 на рахунку № НОМЕР_11 у розмірі 37 685,01 дол. США;
- за угодою від 14 червня 2013 року № 263/28/443746 на рахунку № НОМЕР_12 у розмірі 525,71 дол. США;
- за угодою від 27 серпня 2013 року № 263/28/484684 на рахунку № НОМЕР_13 у розмірі 525,72 дол. США;
- за угодою від 11 листопада 2013 року № 263/28/526237 на рахунку № НОМЕР_14 у розмірі 523,63 дол. США;
- за угодою від 26 листопада 2012 року № 263/28/337652 на рахунку № НОМЕР_15 у розмірі 65 079,21 дол. США;
- за угодою від 02 червня 2014 року № 263/28/612525 на рахунку № НОМЕР_16 у розмірі 1 200,00 дол. США;
- за угодою від 22 березня 2016 року № 263/166/863500 на рахунку № НОМЕР_17 у розмірі 1 722,74 дол. США;
- за угодою від 20 квітня 2016 року № 263/174/873420 на рахунку № НОМЕР_18 у розмірі 10 460,45 дол. США;
- за угодою від 23 травня 2016 року № 263/121/881274 на рахунку № НОМЕР_19 у розмірі 12 225,24 дол. США;
- за угодою від 22 червня 2016 року № 263/121/898590 на рахунку № НОМЕР_20 у розмірі 50,74 дол. США;
- за угодою від 13 жовтня 2016 року № 263/28/925395 на рахунку № НОМЕР_21 у розмірі 4 000,00 дол. США;
- за угодою від 17 жовтня 2016 року № 263/28/926205 на рахунку № НОМЕР_22 у розмірі 3 000,00 дол. США;
- за угодою від 05 січня 2017 року № 263/78/942651 на рахунку № НОМЕР_23 у розмірі 11 031,88 дол. США;
- за угодою від 17 січня 2017 року № 263/28/945089 на рахунку № НОМЕР_4 у розмірі 3 036,05 дол. США;
стягнути із ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію 1/2 частки грошових коштів, які були розміщені на депозитних рахунках, відкритих в АТ «Сбербанк» на ім'я ОСОБА_2 , в розмірі 210 203,54 дол. США.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 частину понесених судових витрат на правову допомогу адвоката у розмірі 30 000,00 грн.
Суд першої інстанції виходив з того, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно набутого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час його придбання.
Позивач, крім іншого, просила стягнути з відповідача частку витрачених коштів на погашення кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 у розмірі 175 874,79 грн (1/2 частину від суми 351 749,58 грн), тобто поділити спільні витрати.
Суд встановив, що для придбання квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 отримав кредит у ПАТ «Райффайзен Банк» на суму 97 000,00 дол. США, що підтверджується кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885 та договором іпотеки від 28 серпня 2006 року, укладеним на забезпечення цього кредитного договору. Право власності на зазначену квартиру було оформлено ОСОБА_2 28 серпня 2006 року.
28 липня 2011 року ОСОБА_2 , перебуваючи у шлюбі, отримав кредит в АТ «Райффайзен Банк» за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947 в розмірі 402 512,51 грн, який мав цільове призначення «придбання нерухомого майна, а саме квартири у АДРЕСА_2 ».
У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Подільського районного суду міста Києва із позовною заявою про поділ спільного майна подружжя, а саме квартири АДРЕСА_3 , яка була придбана спільно у шлюбі із ОСОБА_1 .
У квітні 2019 року ОСОБА_1 подала до суду зустрічний позов щодо визнання спільним майном подружжя квартири АДРЕСА_1 , виділенням її та залишенням у власності ОСОБА_2 , а їй просила залишити у власності в порядку поділу спільного набутого майна квартиру АДРЕСА_3 . Як підставу для визнання права спільної власності на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 зазначала те, що вона надала згоду на укладення кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947.
Разом з цим рішенням Подільського районного суду у міста Києва від 21 червня 2021 року в справі № 758/9940/18 у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Апеляційний суд указане рішення суду першої інстанції залишив без змін, тобто рішення набрало законної сили.
Виходячи із фактичних обставин справи та враховуючи норми частини четвертої статті 82 ЦПК України, суд першої інстанції вважав, що спільні кошти у розмірі 351 749,58 грн були направлені саме на придбання майна - квартири, що підтверджується змістом кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947, і щодо поділу якої позивачем вже подавався позов до відповідача (справа № 758/9940/18, яка розглядалася Подільським районним судом міста Києва і вирішена по суті).
Таким чином, частина грошей, яка була витрачена на придбання нерухомості, була дійсно сплачена під час перебування сторін у шлюбі. Проте вони не можуть бути предметом поділу та стягнення частки на користь одного із колишнього подружжя, адже гроші витрачені на придбання майна у такому випадку не можуть бути предметом поділу в контексті приписів статей 63, 69 СК України. Відповідно до сімейного законодавства поділу підлягає лише спільне майно подружжя, а не спільні витрати. Крім того, згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 607/4701/13-ц, позивач має право вимагати стягнення з відповідача частини вартості майна, а не стягнення грошової компенсації виплаченого кредиту на його придбання, що був отриманий у шлюбі.
Щодо вимог позивача про визнання об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 грошових коштів, які були розмішені на депозитних рахунках, відкритих в АТ «Сбербанк», на ім'я ОСОБА_2 , та стягнення 1/2 частини вказаних коштів в розмірі 210 203,54 дол. США на користь позивача, суд першої інстанції зазначив, що законом встановлена презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на майно, придбане під час шлюбу. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Факт використання спільних коштів не в інтересах сім'ї повинен бути доведений відповідними доказами.
Суд встановив, що в період шлюбних відносин сторін на ім'я ОСОБА_2 дійсно були оформлені в АТ «Сбербанк» депозитні рахунки. Водночас суд не погодився із зазначеним позивачем розміром депозитних коштів на депозитних рахунка відповідача у сумі 420 203,54 дол. США, оскільки вказана сума спростовується банківськими виписами та наданою відповідачем схемою-таблицею, відповідно до якої кошти в сумі близько 90 000,00 дол. США переміщувались у цьому ж банку на інші рахунки після закінчення відповідного попереднього депозиту. Останній депозитний рахунок на суму 11 000,00 дол. США був закритий відповідачем в АТ «Сбербанк» у липні 2017 року. Таким чином, на момент зняття спірних коштів з банківських рахунків, шлюб між сторонами припинено не було.
Перш ніж застосовувати наслідки спливу позовної давності, необхідно з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронювані законом інтереси позивача, за захистом яких той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Тому суд вважав, що підстав для застосування позовної давності немає.
Крім того, суд першої інстанції зробив висновок, що розмір заявлених витрат на професійну правничу допомогу відповідача у сумі 38 700,00 грн є завищеним, не співмірним зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг, ціною позову та значенням справи для сторони. Тому вважав правильним та доцільним стягнути витрати на професійну правничу допомогу відповідача у розмірі 30 000,00 грн.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, витрачених подружжям на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947, та стягнення грошової компенсації скасовано і ухвалено в цій частині нове судове рішення.
У порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію 1/2 частини грошових коштів, які були сплачені на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 в розмірі 175 874,79 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 601,46 грн та витрати на правову допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції, у розмірі 448,00 грн.
Повернено ОСОБА_1 суму надмірно сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2024 року в розмірі 3 729,50 грн.
Апеляційний суд виходив з того, що об'єктом права спільної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї. З 04 лютого 2011 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Подільського районного суду міста Києва від 05 лютого 2018 року.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 1/2 частини витрачених коштів на погашення кредиту за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 в розмірі 175 874,79 грн, суд першої інстанції виходив з того, що частина грошей, яка була витрачена на придбання нерухомості, була дійсно сплачена під час перебування сторін у шлюбі. Проте, зазначене не може бути предметом поділу та стягнення частки на користь одного із колишнього подружжя, оскільки гроші витрачені на придбання майна не можуть бути предметом поділу у такому випадку, оскільки відповідно до сімейного законодавства поділу підлягає лише спільне майно подружжя, а не спільні витрати.
Суд апеляційної інстанції з таким висновком суду першої інстанції не погодився. Матеріали справи свідчать, що для придбання квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 отримав кредит у ПАТ «Райффайзен Банк» на суму 97 000,00 дол. США, що підтверджується кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885 та договором іпотеки від 28 серпня 2006 року, укладеним на забезпечення цього кредитного договору. Право власності на квартиру АДРЕСА_1 було оформлено ОСОБА_2 28 серпня 2006 року.
28 липня 2011 року ОСОБА_2 , перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_1 , отримав кредит в АТ «Райффайзен Банк» за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947 в розмірі 402 512,51 грн, який мав цільове призначення «придбання нерухомого майна, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_2 ».
Позивач вказувала на те, що 28 липня 2011 року ОСОБА_2 було отримано кредитні кошти в розмірі 402 512,51 грн та цього ж дня ним погашено кредитну заборгованість за кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885. У подальшому за спільні сумісні кошти подружжя відбувалось погашення кредитного договору від 28 липня 2011 року. Таке спільне погашення відбувалось до моменту розлучення сторін, а саме із 28 серпня 2011 року до 28 січня 2018 року.
Згідно з довідкою АТ «Райффайзен Банк Аваль» від 11 травня 2019 року за період з 28 липня 2011 року до 05 лютого 2018 року відповідно до кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947, виданим АТ «Райффайзен Банк Аваль», було погашено заборгованості: за тілом кредиту - 102 835,75 грн, за відсотками - 248 913,83 грн.
У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Подільського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, а саме квартири АДРЕСА_3 , яка була придбана спільно у шлюбі із ОСОБА_1 .
У квітні 2019 року ОСОБА_1 подала зустрічний позов до Подільського районного суду міста Києва щодо визнання спільним майном подружжя квартири АДРЕСА_1 виділенням її та залишення у власності ОСОБА_2 , а їй просила залишити у власності в порядку поділу спільно нажитого майна квартиру АДРЕСА_3 .
Обґрунтуванням для визнання права спільної власності на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 зазначала те, що вона надавала згоду на укладення кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 11 червня 2021 року в справі № 758/9940/18, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 липня 2022 року, в порядку поділу спільного майна подружжя виділено ОСОБА_2 і ОСОБА_1 по 1/2 частині квартири АДРЕСА_3 . У зустрічному позові ОСОБА_1 відмовлено.
У справі № 758/9940/18 суди встановили, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 набув 05 вересня 2006 року, тобто за 4 роки до укладення шлюбу із ОСОБА_1 . Обставина, що ця квартира була придбана ОСОБА_2 за рахунок кредитних коштів, частину яких було сплачено ним під час перебування його у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , не змінює правового режиму права особистої приватної власності ОСОБА_2 на цю квартиру, що виключає можливість її поділу.
У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 не заперечував, що у період шлюбу із ОСОБА_1 за спільні сумісні кошти подружжя відбувалось погашення заборгованості за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947. Зазначав, що кредит від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947 був рефінансуванням кредиту від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885. Проте вважав, що ОСОБА_1 мала право стягнути з нього частину вартості майна - квартири АДРЕСА_1 під час розгляду справи № 758/9940/18.
Сплата ОСОБА_2 частини коштів за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947, який був рефінансуванням кредиту за кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885, який був укладений до шлюбу з ОСОБА_1 не змінює правового режиму нерухомого майна (квартири). Тому зобов'язання із повернення кредиту за зазначеним договором виникло лише у ОСОБА_2 . Той з подружжя, який не був стороною кредитного договору, проте частина кредитного боргу сплачена подружжям у шлюбі, не має право ані на компенсацію частки вартості нерухомого майна, ані на певну частку нерухомості. У разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов'язання подружжям під час шлюбу, той з подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини сум, що вносилися на виконання кредитного зобов'язання.
Таким чином, оскільки частину коштів для погашення зобов'язань відповідача за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947, який був рефінансуванням кредиту за кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885, було сплачено в період шлюбу із ОСОБА_1 за рахунок спільних коштів подружжя у період з 28 липня 2011 року до 05 лютого 2018 року в сумі 351 749,58 грн, тому апеляційний суд зробив висновок про існування підстав у порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію 1/2 частини грошових коштів, які були сплачені на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 в розмірі 175 874,79 грн.
Отже, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, витрачених подружжям на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 та стягнення грошової компенсації підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення вказаної вимоги.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання об'єктом права спільної сумісної власності подружжя грошових коштів, які були розмішені на депозитних рахунках, відкритих в АТ «Сбербанк» на ім'я ОСОБА_2 та стягнення частини вказаних коштів в розмірі 210 203,54 дол. США на користь позивача, суд першої інстанції виходив з того, що грошові кошти, які знаходилися у банку на відповідному депозитному рахунку, відкритому на ім'я ОСОБА_2 були зняті у період перебування у шлюбі із ОСОБА_1 , а тому відсутні підстави для їх поділу.
Апеляційний суд з таким висновком суду першої інстанції погодився з огляду на наступне. Встановлено, що в період шлюбних відносин сторін на ім'я ОСОБА_2 були оформлені в АТ «Сбербанк» депозитні рахунки, останній депозитний рахунок на суму 11 000,00 дол. США був закритий відповідачем в АТ «Сбербанк» у липні 2017 року. На момент зняття спірних коштів з банківських рахунків шлюб між сторонами припинено не було. Розмір депозитних коштів на рахунках відповідача, які визначені позивачем в сумі 420 203,54 дол. США, не знайшли свого підтвердження, адже спростовуються банківськими виписами та наданою відповідачем схемою-таблицею, з якої вбачається, що кошти в сумі близько 90 000,00 дол. США переміщувались у цьому ж банку на інші рахунки після закінчення відповідного попереднього депозиту. Таким чином, встановивши, що грошові кошти, які знаходилися у АТ «Сбербанк» на відповідному депозитному рахунку, відкритому на ім'я ОСОБА_2 були зняті у період його перебування у шлюбі із ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для їх поділу, оскільки презюмується, що кошти витрачені в інтересах подружжя.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не довів та не підтвердив використання депозитних коштів в сумі 420 407,08 дол. США на ведення спільного господарства із позивачем у шлюбі, відповідно кошти на депозитних рахунках у 2012, 2013, 2014, 2016 та 2017 роках є подільними між позивачем та відповідачем, як такі, що набуті у період шлюбних відносин та які були приховані ним, апеляційний суд вважав необґрунтованими. Позивач не надала доказів на підтвердження того, що спірні грошові кошти були використані ОСОБА_2 не в інтересах сім'ї, а на інші потреби, без відома та проти волі ОСОБА_1 , доведення чого є її процесуальним обов'язком як позивача.
Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг
У серпні 2024 року ОСОБА_1 за підписом представника ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у визнанні об'єктом права спільної сумісної власності подружжя на грошові кошти, які були розмішені на депозитних рахунках, відкритих в АТ «Сбербанк» на ім'я ОСОБА_2 , та стягнення грошової компенсації за 1/2 частку грошових коштів, які були розміщені на депозитних рахунках, відкритих в АТ «Сбербанк» на ім'я ОСОБА_2 , в розмірі 210 203,54 дол. США та направити справу в цій частині до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду, а також неправильно застосували норми матеріального права;
матеріали справи свідчать, що з 2012 по 2017 роки відповідач у період перебування у шлюбі з позивачем вносив кошти на депозитні рахунки. Загальний розмір грошових коштів становив 420 203,54 дол. США, які накопичувались на рахунках за депозитними вкладами на час припинення фактичних шлюбно-сімейних відносин. Проте відповідач зняв кошти з рахунків без відома позивача. Висновки судів про те, що такі кошти не підлягають поділу, адже така сума спростовується банківськими виписками та наданню відповідачем схемою-таблицею, відповідно до яких кошти в сумі близько 90 000,00 дол. США переміщувались у банку на інші рахунки після закінчення відповідного попереднього депозиту, не підтверджуються належними доказами. Відповідач не довів, що депозитний вклад у АТ «Сбербанк» був накопичений в процесі поповнення, а навпаки кожен із перелічених депозитних вкладів, мав окремий рахунок, різні суми вкладу та строк повернення цих коштів відповідачу, кожен з яких (після закінчення строку зберігання вкладу) та повернення коштів вкладнику (відповідачу) був закритий банком. Схема-таблиця, на яку послалися суди, міститься в матеріалах справи. Але відповідач не надав жодного доказу, що зняті кошти з депозитних рахунків (близько 90 000,00 дол. США), які (зі слів відповідача) переміщувались з одного депозитного вкладу на іншій, є ці самі кошти, а тому позивач правильно визначив суму депозитних вкладів на загальну суму 420 407,08 дол. США;
суди належним чином не дослідити/не з'ясували, які депозитні рахунки були закриті за час шлюбу сторін, яка сума коштів була витрачена в інтересах сім'ї, а яка перерахована на нові депозити, що є спільним майном подружжя та підлягає поділу між ними;
сторони у дійсності фактично припинили спільно проживати, вести спільне господарство та не підтримували шлюбі стосунки з квітня 2016 року. Відповідач до подання позову про розірвання шлюбу і розуміючи, що грошові кошти, які зберігаються на його депозитних рахунках, є спільним майном подружжя, за два та п'ять місяців до подання позову про розірвання шлюбу, закрив останні два депозитні рахунки, які були відкриті 05 січня 2017 року та 17 січня 2017 року відповідно. Зняття коштів відповідачем за два та п'ять місяців до подання позову про розірвання шлюбу не припиняє права власності позивача на частину цих коштів та не позбавляє права вимагати стягнення їх половини з відповідача. В позові про розлучення відповідач вказав, що тривалий час сторони не підтримують сімейно-шлюбні стосунки, не ведуть спільного господарства. За таких обставин стверджувати, що відповідач використав спільні кошти в інтересах сім'ї, підстав немає;
позивач не повинен доводити, що його кошти не витрачені в інтересах сім'ї за таких, вже конфліктних відносин, що існували між сторонами на той час. Обов'язок доказування суди помилково поклали саме на позивача, а не на відповідача, який на свій розсуд розпорядився спільними коштами сторін;
суди не надали оцінки доказам, які містяться в матеріалах справи, чим порушено норми процесуального права. Відповідні докази мали значення для справи та доводили той факт, що відповідач не спростував використання знятих депозитних коштів в інтересах сім'ї, а були приховані та відповідно витрачені в особистих цілях відповідача;
при відмові у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, стягнув з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 30 000,00 грн. Проте позивач подав клопотання про зменшення адвокатських витрат, яке не було враховане судами. З матеріалів справи не вбачається, що ОСОБА_2 сплатив у безготівковій формі 38 700,00 грн, які обумовлені договором. Квитанцію до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, тощо щодо сплати таких коштів ОСОБА_2 до суду не надав. Таким чином, на підтвердження фактичного здійснення учасником справи судових витрат на професійну правничу допомогу не надано належних доказів за надані послуги на підставі договору про надання правової допомоги. Крім того, 08 лютого 2024 року в судовому засідання представник відповідача повідомив суду, що ним за виконану роботу кошти в розмірі 38 700,00 грн сплачені не були.
У серпні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить: скасувати постанову апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, витрачених подружжям на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947, та стягнення грошової компенсації, та в частині ухвалення нового судового рішення про стягнення компенсації 1/2 частини грошових коштів, які були сплачені на погашення заборгованості за кредитним договором, а рішення суду першої інстанції залишити без змін; стягнути з ОСОБА_1 судові витрати, понесені ОСОБА_2 у судах апеляційної та касаційної інстанцій.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
апеляційний суд зробив помилковий висновок про скасування рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог, оскільки не проаналізував і не надав обґрунтованих висновків щодо незастосування у цих правовідносинах висновків Верховного Суду в подібних справах, які наводились відповідачем у відзивах та додаткових поясненнях;
28 липня 2011 року, під час перебування у шлюбі із ОСОБА_1 , між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ним укладено кредитний договір від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 на суму 402 512,51 грн, який мав цільове призначення «придбання нерухомого майна», а саме квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Саме з цих підстав ОСОБА_1 , оскільки вона надавала згоду на отримання кредиту, вже подавала позов до Подільського районного суду міста Києва в справі № 758/9940/18. Справу було вирішено по суті, а вказане рішення Подільського районного суду міста Києва набрало законної сили. У судовому засіданні 07 вересня 2023 року під час розгляду справи № 756/2272/22 в Оболонському районному суді міста Києва представник позивача підтвердив факт, що кредит від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 є рефінансуванням кредиту від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885 на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_2 , фактично зміною валюти кредитування з долара США на гривню. Це відповідає фактичним обставинам справи. У пункті 2.1 кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 передбачено зобов'язання використати кредит за цільовим призначенням (про це було відомо ОСОБА_1 )., що і було зроблено. Жодних заперечень щодо можливого нецільового використання коштів ані з боку кредитора, ані з боку ОСОБА_1 не було. Отже, зазначену квартиру було придбано за рахунок кредитних коштів, частину яких було сплачено під час шлюбу із ОСОБА_1 ;
найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту. ОСОБА_1 мала право при розгляді справи Подільським районним судом міста Києва (перший позов) стягнути із ОСОБА_2 частину вартості майна (квартири). Проте спочатку вирішила отримати більше - взагалі визнати спільною власністю подружжя спірну квартиру, а коли Подільський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні таких вимог, по суті не погоджуючись зі змістом рішення суду, що набрало законної сили, вирішила подвоїти судовий процес і повторно звернулася вже до Оболонського районного суду міста, в якому просила поділити витрати, а не про стягнення частини вартості майна, на яке було спрямовано кредитні кошти;
підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині компенсації половини суми, що вносилася на виконання кредитного зобов'язання під час шлюбу, немає, адже у такому випадку згідно з сімейним законодавством поділу підлягає лише спільне майно подружжя, а не спільні витрати.
Короткий зміст відзивів на касаційні скарги
У вересні 2024 року ОСОБА_1 за підписом представника ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 .
Відзив обґрунтований тим, що:
у касаційній скарзі скаржник зазначив, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та процесуального права, не врахував висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, що охоплюється підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Проте скаржник наводить лише деякі цитати з постанов Верховного Суду, не зазначаючи при цьому норм права (з посиланням на статтю, частину, абзац тощо), які суд апеляційної інстанції застосував в оскаржуваній постанові всупереч правовим позиціями суду касаційної інстанції; не вказує висновків щодо застосування цих норм права у суду апеляційної інстанції та обґрунтувань подібності правовідносин у справі, що розглядається, та у справі, в яких Верховний Суд виклав свої висновки;
погашення залишку заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885 у розмірі 402 512,51 грн, отриманого відповідачем до укладення шлюбу із позивачем, відбулось за рахунок коштів отриманих відповідачем за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947, який у період шлюбу було частково погашено в сумі 351 749,58 грн, а тому відповідно половина сплаченого кредиту в сумі 175 874,79 грн має бути стягнута з відповідача на користь позивача. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поділ кредитних коштів та стягнення з відповідача на користь позивача частини цих коштів;
вирішуючи спір, суд першої інстанції (на відміну від суду апеляційної інстанції) дійшов безпідставного висновку про те, що спільні кошти у розмірі 351 749,58 грн були направлені саме на придбання майна - квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
У вересні 2024 року ОСОБА_2 подав до суду відзив, в якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваних нею частинах - без змін; здійснити розподіл судових витрат.
Відзив мотивований тим, що:
висновки, викладені у постановах Верховного Суду, не можуть бути застосовані в справі, що переглядається, оскільки обставини зазначених справ є іншими;
посилання скаржника на необхідність застосування норм постанови Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 «Про затвердження Інструкції про порядок відкриття і закриття рахунків клієнтів банків та кореспондентських рахунків банків-резидентів і нерезидентів» є необґрунтованими. Кошти були зняті із рахунків під час перебування сторін у шлюбі та під час ведення ними спільного господарства, тому використані в інтересах сім'ї, а позивач не довів зворотнє. Крім того, постанова Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 втратила чинність відповідно до постанови Національного банку України від 13 червня 2022 року № 118, а отже відповідні посилання позивача є некоректними;
ОСОБА_1 вже подавала до Подільського районного суду міста Києва позовну заяву щодо поділу спільного майна подружжя (справа № 758/9940/18). Ця справа була вирішена по суті. Під час розгляду вказаної справи між цими ж сторонами Подільським районним судом міста Києва було витребувано із AT «Сбербанк» виписки по усім рахункам відповідача. Тому позивач мала всю необхідну інформацію щодо включення до позовних вимог питання визнання об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 грошових коштів, які були розміщені на депозитних рахунках, відкритих в AT «Сбербанк» на ім'я ОСОБА_2 , та стягнення з ОСОБА_2 на її користь грошової компенсації за частку грошових коштів, які були розміщені на депозитних рахунках. Проте позивач цього не зробила і подала новий позов до Оболонського районного суду міста (справа № 756/2272/22), чим штучно, без жодних обґрунтувань, подвоїла судовий процес;
доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваних судових рішеннях, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судами.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 у справі № 756/2272/22 та витребувано справу з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2024 року клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору задоволено, звільнено її від сплати судового збору за подання касаційної скарги на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року, відкрито касаційне провадження у справі № 756/2272/22 за її касаційною скаргою.
У вересні 2024 року матеріали справи № 756/2272/22 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 13 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 19 серпня 2024 року вказано, що доводи касаційної скарги ОСОБА_2 містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі № 201/11458/20, від 08 червня 2022 року у справі № 229/6580/19, від 01 червня 2022 року у справі № 640/748/19, від 01 лютого 2023 року у справі № 446/486/19, від 22 березня 2023 року у справі № 295/3185/18, від 12 квітня 2023 року у справі № 359/8156/19, від 01 листопада 2023 року у справі № 686/19206/14-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 308/2205/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 522/4840/18, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 01 листопада 2023 року у справі № 389/746/21, від 25 березня 2024 року у справі № 458/229/18 від 08 травня 2023 року у справі № 753/1902/21, від 12 грудня 2018 року у справі № 607/4701/13-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі 752/19854/17, від 10 червня 2021 року у справі № 11-104сап21, від 17 березня 2021 року у справі № 439/1347/19, від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17; судове рішення також оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 19 серпня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 червня 2016 року у справі № 757/2129/14-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 490/753/15-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 488/2288/15-ц, від 15 вересня 2021 року у справі № 585/2899/18, від 20 жовтня 2021 року у справі № 565/1362/19, від 05 грудня 2022 у справі № 607/14103/19, від 05 вересня 2018 року у справі № 728/1227/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 04 лютого 2011 року відділом реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у місті Києві між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб.
Від шлюбу у сторін народилось двоє дітей: син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 05 лютого 2018 року в справі № 758/12414/17 шлюб між сторонами розірвано.
ОСОБА_2 з метою придбання квартири за адресою: АДРЕСА_2 отримав кредит у ПАТ «Райффайзен Банк» на суму 97 000,00 дол. США, що підтверджується кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885 і договором іпотеки від 28 серпня 2006 року, укладеним на забезпечення цього кредитного договору.
28 серпня 2006 року право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 було оформлено за ОСОБА_2 .
28 липня 2011 року ОСОБА_2 , перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_1 , отримав кредит в АТ «Райффайзен Банк» за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947 в розмірі 402 512,51 грн, який мав цільове призначення «придбання нерухомого майна, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_2 ».
З довідки АТ «Райффайзен Банк Аваль» від 11 травня 2019 року вбачається, що за період з 28 липня 2011 року до 05 лютого 2018 року згідно з кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947 було погашено заборгованості: по тілу - 102 835,75 грн, відсотків - 248 913,83 грн.
У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Подільського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_4 , яка була придбана спільно у шлюбі із ОСОБА_1 .
У квітні 2019 року ОСОБА_1 подала зустрічний позов до Подільського районного суду міста Києва щодо визнання спільним майном подружжя квартири за адресою: АДРЕСА_2 , її виділення та залишення у власності ОСОБА_2 , а їй просила залишити у власності в порядку поділу спільно нажитого майна квартиру за адресою:
АДРЕСА_4 . Обґрунтуванням для визнання права спільної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_1 зазначала те, що вона надавала згоду на укладення кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 11 червня 2021 року в справі №758/9940/18, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 липня 2022 року, в порядку поділу спільного майна подружжя виділено ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по 1/2 частині квартири за адресою: АДРЕСА_4 . У зустрічному позові ОСОБА_1 відмовлено.
У справі № 758/9940/18 суди встановили, що право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_2 набув 05 вересня 2006 року, тобто за 4 роки до укладення шлюбу з ОСОБА_1 . Та обставина, що вказана квартира була придбана ОСОБА_2 за рахунок кредитних коштів, частину яких було сплачено ним під час перебування його у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , не змінює правового режиму права особистої приватної власності ОСОБА_2 на цю квартиру, що виключає можливість її поділу.
Позиція Верховного Суду
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
За змістом положень глав 7 та 8 СК України власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України).
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й одним із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див. постанову Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18)).
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
Отже, об'єктом права спільної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї.
Водночас відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним до шлюбу; набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з вимогами статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Той з подружжя, який не був стороною кредитного договору, проте частина кредитного боргу сплачена подружжям у шлюбі, не має право ані на компенсацію частки вартості нерухомого майна, ані на певну частку нерухомості. У разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов'язання подружжям під час шлюбу, той з подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини сум, що вносилися на виконання кредитного зобов'язання (див. постанову Верховного Суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).
Найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц, від 08 травня 2023 року в справі № 753/1902/21).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18).
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/1; постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.
Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження у мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21)).
У справі, що переглядається:
при зверненні до суду з позовом позивач наголошувала, що ОСОБА_2 відповідно до умов кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 отримав кредитні кошти в розмірі 402 512,51 грн та цього ж дня погасив кредитну заборгованість за кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885. Крім того, у подальшому за спільні сумісні кошти подружжя відбувалось погашення заборгованості за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947. Таке спільне погашення заборгованості мало місце до розірвання шлюбу, а саме з 28 серпня 2011 року до 28 січня 2018 року;
відповідач ОСОБА_2 не заперечував, що під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 за спільні сумісні кошти подружжя відбувалось погашення заборгованості за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947. Вказував, що кредитний договір від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947 фактично був рефінансуванням кредитного договору від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885. При цьому зазначав, що ОСОБА_1 повинна була ініціювати питання про стягнення з нього частини вартості спірного майна, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_2 під час розгляду справи № 758/9940/18;
суд першої інстанції вважав, що спільні кошти у розмірі 351 749,58 грн були направлені саме на придбання майна (квартири), що підтверджується змістом кредитного договору від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947, і щодо поділу якої позивачем вже подавався позов до відповідача (справа № 758/9940/18, яка розглядалася Подільським районним судом міста Києва і вирішена по суті). Отже, частина грошових коштів, які витрачені на придбання нерухомості, були дійсно сплачені під час перебування сторін у шлюбі. Проте вони не можуть бути предметом поділу та стягнення частки на користь одного із колишнього подружжя, адже гроші витрачені на придбання майна у такому випадку не можуть бути предметом поділу в контексті приписів статей 63, 69 СК України. Поділу підлягає лише спільне майно подружжя, а не спільні витрати;
апеляційний суд зазначив, що сплата ОСОБА_2 частини коштів за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947, що був рефінансуванням кредиту за кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885, який укладений до шлюбу з ОСОБА_1 , не змінює правового режиму нерухомого майна (квартири). Тому зобов'язання із повернення кредиту за зазначеним договором виникло лише у ОСОБА_2 ;
у разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов'язання подружжям під час шлюбу, той з подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини сум, що вносилися на виконання кредитного зобов'язання;
встановивши, що частина коштів для погашення зобов'язань відповідача за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/25947, який був рефінансуванням заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2006 року № 014/1179/74/885, було сплачено в період шлюбу із ОСОБА_1 за рахунок спільних коштів подружжя (у період з 28 липня 2011 року до 05 лютого 2018 року) в сумі 351 749,58 грн, суд апеляційної інстанції зробив висновок про стягнення з відповідача на користь позивача компенсації 1/2 частини грошових коштів, які були сплачені на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 липня 2011 року № 014/1123/74/25947 в розмірі 175 874,79 грн, у порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю;
крім того, суди встановили, що у період шлюбних відносин сторін, на ім'я ОСОБА_2 були оформлені в АТ «Сбербанк» депозитні рахунки, останній депозитний рахунок на суму 11 000,00 дол. США був закритий відповідачем в АТ «Сбербанк» у липні 2017 року. На момент зняття спірних коштів з банківських рахунків, шлюб між сторонами припинено не було. Розмір депозитних коштів на депозитних рахунка відповідача, які визначені позивачем у розмірі 420 203,54 дол. США, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судами попередніх інстанцій, адже спростовуються банківськими виписами та наданою відповідачем схемою-таблицею, з якої вбачається, що кошти в сумі близько 90 000,00 дол. США переміщувались у цьому ж банку на інші рахунки після закінчення відповідного попереднього депозиту;
установивши, що грошові кошти, які знаходилися у АТ «Сбербанк» на відповідному депозитному рахунку, відкритому на ім'я ОСОБА_2 , були зняті у період його перебування у шлюбі із ОСОБА_1 , суди зробили висновок про відсутність підстав для їх поділу, адже презюмується, що кошти витрачені в інтересах подружжя. При цьому позивач належних та достатніх доказів на спростування вказаної презумпції не надала.
проте суди не врахували, що рішенням Подільського районного суду міста Києва від 05 лютого 2018 року в справі № 758/12414/17, яким розірвано шлюб між сторонами, встановлено, що тривалий час сторони не підтримують сімейно-шлюбних стосунків, не ведуть спільного господарства. Відповідач у поданій заяві визнала позовні вимоги в повному обсязі, тим самим підтвердила обставини, зокрема, щодо спільного не проживання, відсутність спільного господарства та сімейно-шлюбних відносин. Отже, їхня сім'я тривалий час носить формальний характер, вжиття заходів щодо збереження сім'ї не може дати позитивного результату, буде суперечити інтересам сторін, впливати на їх психоемоційний стан, тому підстав для збереження надалі міцної та здорової сім'ї не вбачається. Зазначене рішення набрало законної сили;
у касаційній скарзі ОСОБА_1 наголошувала, що сторони у дійсності фактично припинили спільно проживати, вести спільне господарство та не підтримували шлюбі стосунки з квітня 2016 року, коли стосунки між ними стрімко погіршилися. Вказане твердження узгоджується із обставинами, які встановлені рішенням Подільського районного суду міста Києва від 05 лютого 2018 року в справі № 758/12414/17;
при вирішенні справи суди помилково виходили з того, що шлюб між сторонами було розірвано рішенням Подільського районного суду міста Києва від 05 лютого 2018 року, тому, на переконання судів, шлюбні відносини сторін припинились саме з указаної дати (05 лютого 2018 року). При цьому можливість задоволення (часткового задоволення) чи відмови у задоволенні позовних вимог як про визнання об'єктом права спільної сумісної власності подружжя сплачених у період шлюбу грошових коштів у розмірі 351 749,58 грн, які були направлені на погашення частини кредитного договору від 28 липня 2011 року, так і про визнання об'єктом права спільної сумісної власності подружжя грошових коштів, які були розмішені на депозитних рахунках, відкритих в АТ «Сбербанк» на ім'я ОСОБА_2 , та стягнення грошової компенсації 1/2 частки цих коштів, можливе лише за умови встановлення судом конкретної дати припинення фактичних шлюбних відносин між сторонами. В іншому випадку правильне визначення суми компенсації, за умови якщо така підлягає стягненню, неможливе;
крім того, необґрунтованим є посилання суду першої інстанції на висновки, які викладені у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 607/4701/13-ц (провадження № 61-17112св18), оскільки у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19(провадження № 61-14809сво21 фактично від них відступила.
За таких обставин суди, не встановивши, коли ж припинились фактичні шлюбні відносини між сторонами, тобто обставини, яка має значення для вирішення спору, зробили передчасний висновок про вирішення справи по суті спору.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Таким чином, касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 необхідно задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту ухвалення постанови судом касаційної інстанції рішення Оболонського районного суду міста Києва від 09 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2024 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко