Номер провадження: 22-ц/813/222/25
Справа № 522/3400/20
Головуючий у першій інстанції Шенцева О.П.
Доповідач Лозко Ю. П.
05.08.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Нечитайло А.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Райффайзен Банк»
на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2021 року
у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про захист порушеного права шляхом визнання права іпотекодержателя та звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості, яка виникла за Кредитним договором № 014/0054/74/71068 від 02 березня 2007 року,
встановив:
У лютому 2020 року позивач АТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулось до суду з вказаним вище позовом, у якому просило визнати предметом іпотеки та внести відомості про обтяження та заборону відчуження до державного реєстру іпотек та єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна квартиру АДРЕСА_1 ; у рахунок погашення заборгованості, яка виникла за кредитним договором № 014/0054/74/71068 від 02 березня 2007 року у сумі: 48 315 доларів США 15 центів звернути стягнення, у порядку ст. 23 ЗУ «Про іпотеку» на предмет іпотеки, а саме на: квартиру АДРЕСА_1 - шляхом продажу її на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за ціною, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 02 березня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 014/0054/74/71068, згідно умов якого Банк зобов'язався надати позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом: 151 500 доларів США 00 центів строком до 02 березня 2027 року, а позичальник зобов'язався належним чином використати та повернути Банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відсотки за користування кредитними коштами у розмірі -13,5 % річних, комісії згідно умов договору та тарифів кредитора, та виконати всі інші зобов'язання в порядку та строки, визначені Кредитним договором.
З метою забезпечення виконання зобов'язань, що витікають із умов Кредитного договору, 13 березня 2007 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено Договір іпотеки, згідно якого відповідач передала в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: квартиру, загальною площею: 111,4 кв. м., житловою: 77,1 кв. м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 січня 2014 року у справі № 522/27516/13-ц задоволено частково позовні вимоги Банку та звернуто стягнення на майно, що є предметом іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_3 .
У ході перевірки державного реєстру прав власності на об'єкти нерухомого майна, Банку стало відомо про зміну без згоди іпотекодавця технічних характеристик предмету іпотеки та про те, що 27 січня 2017 року зазначений вище Предмет іпотеки на підставі Договору купівлі-продажу від 27 січня 2017 року № 435 незаконно було відчужено ОСОБА_1 .
У зв'язку з вказаними діями, Іпотекодержатель позбавлений можливості задоволення своїх вимог за Кредитним договором, так як заставне майно оформлено на особу, яка не має жодного відношення до нього, водночас станом на 13 лютого 2020 року заборгованість за кредитом, відсотками та пені по кредитному договору № 014/0054/74/71068 від 02 березня 2007 року складає: 1 664 468 доларів США 67 центів.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
У апеляційній скарзі, АТ «Райффайзен Банк Аваль», посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, не доведеність обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування матеріального права, просить скасувати заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 556 від 16 червня 2010 року (зі змінами, що внесені Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 632 від 06 липня 2010 року) визначено, що технічно можливо здійснити поділ об'єкту нерухомості - квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , на дві окремі самостійні об'єкти нерухомості, а саме:
• квартира
АДРЕСА_4 Лермонтовському, 13.
05 серпня 2025 року АТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулось до суду із заявою про розгляд апеляційної скарги у відсутності скаржника.
Учасники справи будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з'явилися, із заявами про відкладення розгляду справи не зверталися, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Стосовно поданої скаржником АТ «Райффайзен Банк Аваль» заяви про його заміну на правонаступника АТ «Оксібанк», колегія суддів виходить з такого.
Згідно зі статтею 55 ЦПК України, у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив.
Пунктом 2 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок правонаступництва.
Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).
Розглядаючи зазначену заяву, суд має встановити достатність поданих заявником матеріалів для здійснення відповідної заміни. При цьому суд оцінює також достовірність поданих на підтвердження факту правонаступництва матеріалів зокрема договорів, інших правочинів тощо, в тому числі - на предмет їх нікчемності.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 2-1069/11, провадження № 61-8036св21.
З позовної заяви АТ «Райффайзен Банк Аваль» убачається, що спірні правовідносини у цій справі виникли між сторонами щодо нерухомого майна переданого позивачу у іпотеку ОСОБА_2 за Договором іпотеки 13 березня 2007 року.
Заявляючи клопотання про заміну сторони у цій справі, АТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на укладення із АТ «Оксібанк» Договору відступлення права вимоги №114/2-66 від 18.01.2024 року.
Суд оцінює достовірність поданих на підтвердження факту правонаступництва матеріалів, зокрема, договорів, інших правочинів тощо. Для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов'язків, який перейшов до правонаступника (постанова ВС від 05.04.2023 у справі N 2-13522/10).
За ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як убачається з наданої скаржником АТ «Райффайзен Банк Аваль» копії Договору відступлення права вимоги №114/2-66 від 18.01.2024 року та витягу з реєстру боржників, АТ «Райффайзен Банк Аваль» відступив за плату, АТ «Оксібанк» прийняв Право Вимоги, зокрема, до ОСОБА_2 (п.2.1. Договору №114/2-66 від 18.01.2024 року).
При цьому, відповідно до п.1 вказаного Договору, Правом вимоги є право грошової вимоги Первісного кредитора до Боржників на Дату відступлення Права Вимоги щодо погашення заборгованості по кредиту, процентів за користування кредитом, комісії, штрафних санкцій, визначених кредитними договорами та інших платежів, що підтверджуються Документацією.
Документацією є :
1) кредитні договори з усіма додатками та змінами до них (оригінали), а щодо Боржників, які на момент укладання Кредитного договору були зареєстровані та/ або проживали на території АР Крим, Донецької або Луганської областей - надаються копії;
2) копії паспортів, довідок про присвоєння індивідуального податкового номеру Боржників;
3) оригінали заяв/анкет Боржників на отримання кредитів;
4) довідки про доходи, надані Боржниками для отримання кредитів;
5) договори забезпечення (якщо укладались) з усіма невід'ємними додаткам, змінами, доповненнями (оригінали), а щодо Боржників, які на момент укладання Кредитного договору, зареєстровані та/ або проживали на території АР Крим, Донецької або Луганської областей надаються копії;
6) копії паспортів Поручителів, довідок про присвоєння індивідуального податкового номеру поручителям (за наявності);
7) документи судового та/або виконавчого провадження (за наявності);
8) інші документи, що надаються за згодою Сторін.
Отже, зважаючи на предмет позову у цій справі та зміст Договору відступлення права вимоги №114/2-66 від 18.01.2024 року, колегія суддів виснує про недоведеність АТ «Райффайзен Банк Аваль» факту відчуження прав за іпотечним договором, укладеним між останнім та ОСОБА_2 13 березня 2007 року, а тому не вбачає підстав для задоволення заяви про заміну сторони позивача у цій справі.
Прийняття та дослідження нових доказів, як і про відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні (див. постанову Верховного суду від 13 січня 2021 року у справі №264/949/19 (провадження N 61-16692св19).
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду не у повній мірі відповідає вказаним вимогам.
Ухвалюючи оскаржуване рішення про відмову у задоволені позовних вимог суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем того, що квартира яка є предметом іпотеки є тією ж самою квартирою яка належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 27 січня 2017 року № 435.
Колегія суддів погоджується з висновками суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, водночас, зауважує про таке.
Як встановлено судом першої інстанції, 02 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 014/0054/74/71068, згідно умов якого Банк зобов'язався надати позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом: 151 500 доларів США 00 центів строком до 02 березня 2027 року, а позичальник зобов'язався належним чином використати та повернути Банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відсотки за користування кредитними коштами у розмірі -13,5 % річних, комісії згідно умов договору та тарифів кредитора, та виконати всі інші зобов'язання в порядку та строки, визначені Кредитним договором.
Проте, всупереч вимогам п. 5.1. Кредитного договору, Позичальник не виконав взяті на себе договірні зобов'язання за Кредитним договором, а саме: не здійснював щомісячно погашення кредитної заборгованості згідно Графіку погашення кредиту та відсотків за кредитом, у зв'язку з чим за ним виникла заборгованість за Кредитним договором.
З метою забезпечення виконання зобов'язань, що витікають із умов Кредитного договору, 13 березня 2007 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено Договір іпотеки, згідно якого відповідач передала в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: квартиру, загальною площею: 111,4 кв. м., житловою: 77,1 кв. м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до умов п. п. 4.1.4. п. 4.1. Договору іпотеки Іпотекодавець зобов'язався не відчужувати Предмет іпотеки в будь - який спосіб та не обтяжувати його зобов'язаннями з боку третіх осіб (зокрема, не передавати його в оренду, найом, не передавати в наступну заставу тощо), не видавати довіреності на користування та розпорядження Предметом іпотеки, а також не виступити поручителем за третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди на це від Іпотекодержателя.
23 січня 2014 року заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси по цивільній справі № 522/27516/13-ц позовні вимоги Банку задоволено частково, звернуто стягнення на майно, що є предметом іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 116,6 кв.м., житловою площею 7,5 кв.м.
Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 556 від 16 червня 2010 року (зі змінами, що внесені Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради № 632 від 06 липня 2010 року), на звернення ОСОБА_3 , визначено, що технічно можливо здійснити поділ об'єкту нерухомості - квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , на дві окремі самостійні об'єкти нерухомості, а саме:
• квартира
АДРЕСА_4 Лермонтовському, 13.
05 серпня 2025 року АТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулось до суду із заявою про розгляд апеляційної скарги у відсутності скаржника.
Відповідно до Інформаційної довідки № 191249958 від 03 грудня 2019 року право власності ОСОБА_3 на квартиру загальною площею: 111,4 кв. м., житловою: 77,1 кв. м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер майна 17850398), обтяжене іпотекою (іпотеко держатель - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», закрито 03.06.2010 року на підставі знищення об'єкту, дата прийняття рішення про закриття 09.07.2010 року.
Квартира АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з двох жилих кімнат, житловою площею - 42,2 кв. м.,загальною-54,8 кв.м. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1157516151101) та на підставі Договору купівлі-продажу від 27 січня 2017 року № 435 належить на праві власності ОСОБА_1 .
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно (частина перша статті 4 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки).
Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. Обмеження речових прав на нерухоме майно (обтяження нерухомого майна) - обмеження або заборона розпорядження нерухомим майном, установлена відповідно до правочину (договору), закону або актів органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом.
За змістом частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, зокрема обмеження речових прав.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про іпотеку» в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.
Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Водночас Верховний Суд враховує, що за змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справах «Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04; від 16 лютого 2017 року «Kryvenkyy v. Ukraine»,заява № 43768/07).
Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Отже, положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом.
Факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності передбачає його законність і добросовісність.
Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340).
Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19) сформульовано висновок, відповідно до якого добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Подібний висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19).
Велика Палата Верховного Суду для забезпечення єдності судової практики у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) конкретизувала висновки, викладені у низці постанов Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду України та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, щодо деяких питань при вирішенні спорів про звернення стягнення на предмет іпотеки. Конкретизація висновків полягала, зокрема у такому: «За відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню. При вирішенні таких спорів потрібно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження».
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з положеннями статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За встановленими у цій справі обставинами, на момент відчуження відповідачу ОСОБА_1 спірного майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 в цілому складається з двох жилих кімнат, житловою площею - 42,2 кв. м.,загальною-54,8 кв.м., у Державному реєстрі був відсутній запис про його обтяження іпотекою.
Особа, за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
Тож, ОСОБА_1 набув спірний об'єкт нерухомого майна вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень і є добросовісними набувачем вказаного майна.
Щодо посилань скаржника на те, що спірна квартира є частиною нерухомого майна, а саме: квартири, загальною площею: 111,4 кв. м., житловою: 77,1 кв. м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , що було передано Банку в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язань, що витікають із умов Кредитного договору, 13 березня 2007 року між Банком та ОСОБА_2 , колегія суддів зауважує, що відповідач ОСОБА_1 не був стороною вказаного договору іпотеки та за відсутності в Державному реєстрі речових прав відомостей про права банку на спірне нерухоме майно або його обтяження відповідач ОСОБА_1 , який добросовісно покладався на ці відомості, тобто не знав і не мав знати про те чи була створена набута ним квартира, шляхом поділу іншого об'єкту нерухомого майна, як і про існування на останнє прав чи обтяжень, тож набув право на таке спірне майно вільним від незареєстрованих прав банку та обтяжень.
Вказане узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 липня 2023 року 570/4882/19 ( провадження N 61-12213св22).
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20), на яку посилається і сам скаржник, виснувала, що при вирішенні таких спорів потрібно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження. Проте, у цій справі банк не обґрунтовував, і не доводив, що відповідач ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем спірного майна.
Інші доводи апеляційної скарги за своїм змістом та суттю загалом зводяться до суб'єктивного тлумачення скаржником норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірним висновок суду про відмову у задоволенні вказаного вище позову, водночас зауважує про залишення судом поза увагою наведеного вище, що має суттєве значення для правильного вирішення справи по суті.
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04).
Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п.4 ч.1, абз.1 ч. 2, ч. 4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а оскаржуване рішення суду потрібно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» задовольнити частково.
Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2021 року змінити виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині оскаржуване судове рішення залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Головуючий Ю.П.Лозко
Судді: В.В. Кострицький
М.В. Назарова