Номер провадження 22-ц/821/1404/25Головуючий по 1 інстанції
Справа №694/2193/24 Категорія: 304090000 Линдюк В.С.
Доповідач в апеляційній інстанції
Гончар Н. І.
21 жовтня 2025 рокум. Черкаси
Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Гончар Н.І., Василенко Л.І., Фетісової Т.Л.
секретар Широкова Г.К.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
представник позивача - адвокат Бурячок Микола Анатолійович;
відповідач - ОСОБА_2 ;
представник відповідача - адвокат Кур'ян Катерина Ігорівна;
особа, яка подає апеляційну скаргу - представник ОСОБА_2 - адвокат Кур'ян Катерина Ігорівна;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Кур'ян Катерини Ігорівни на рішення Багачевського міського суду Черкаської області від 16 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики,
23.08.2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики.
Позовні вимоги мотивовані тим, що між уповноваженим представником позивача та відповідачем 18.12.2023 року укладено два договори позики відповідно до яких позивач надав відповідачу безвідсоткову позику в загальній сумі 684 889 грн., яка на день їх укладення еквівалентна сумі 18 500 доларів США, а ОСОБА_2 зобов'язався повернути всю суму позики не пізніше 18.03.2024 року.
Відповідач свої зобов'язання за договорами позики не виконав, у зв'язку з чим позивачем вживались заходи досудового врегулювання спору, однак письмову претензію про повернення коштів ОСОБА_2 проігнорував, що зумовило необхідність захисту цивільних прав позивача в судовому порядку, з одночасним стягненням, окрім суми позики, суми річних та інфляційних втрат, які нараховано за період з 18.03.2024 року по 20.08.2024 року.
Просить стягнути з відповідача на користь позивача 928 078,69 грн., з яких: 764 099,95 грн. - неповернена позика, 121 003,36 грн. - річні, 42 975,38 грн. - інфляційні втрати.
15.05.2025 року представник позивача - адвокат Бурячок М.А. подав до суду «письмові дебати» в яких просив позов у частині стягнення основної суми боргу задовольнити; визнати право позивача на нарахування 36% річних за прострочення з 31-го дня після завершення воєнного стану; визначити до стягнення валютний еквівалент суми боргу - 18500 дол. США - у гривні за курсом НБУ на день фактичного виконання рішення суду, відповідно до ч. 2 ст. 533 ЦК України та висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові № 500/5194/16 від 11.09.2024 року.
Рішенням Багачевського міського суду Черкаської області від 16 травня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 18.12.2023 року в сумі еквівалентній 18 500 дол. США за курсом Національного банку України на день виконання рішення.
У задоволені інших позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на оплату судового збору в розмірі 7641 грн.
Інші судові витрати залишено за позивачем.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості у розмірі 18 500 дол. США за курсом НБУ на день виконання рішення, суд першої інстанції виходив з доведеності позивачем вказаної заборгованості, зазначивши, що ОСОБА_2 свої зобов'язання станом на 18.03.2024 року, ні станом на дату розгляду справи судом перед позивачем не виконав відповідно до Договорів позики від 18.12.2023 року.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині стягнення з відповідача штрафу за порушення виконання зобов'язання в сумі 121 003,36 грн., суд першої інстанції до спірних взаємовідносин застосував п. 18 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, який унеможливлює в період дії в Україні воєнного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування стягнення з позичальника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення, а також звільняє такого позикодавця від відповідальності, визначеної ст. 625 ЦК України.
Відмовляючи в частині стягнення пені в розмірі 42 975,38 грн., враховуючи уточнення представником позивача правової природи заявлених до стягнення коштів, суд першої інстанції виходив з того, що договірні умови сторін не передбачали можливості стягнення пені в разі неналежного виконання зобов'язання з повернення позики.
Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_2 - адвокат Кур'ян К.І. подала апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду не відповідає критеріям законності та обґрунтованості, постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість у сумі 18 500 дол. США за курсом НБУ на день виконання рішення, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 заявив позов про стягнення коштів саме у гривні. Рішення не ґрунтується на належних та допустимих доказах щодо стягнення суми саме в іноземній валюті та суперечить ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України, яким встановлено обов'язок суду розглядати справу виключно в межах заявлених вимог.
Посилання суду на практику Великої Палати Верховного Суду зазначену у постанові від 11.09.2024 року у справі № 500/5194/16» щодо застосування ч. 2 ст. 533 ЦК України є безпідставними, оскільки в у вказаному висновку йдеться саме про спір де предметом позову був еквівалент у валюті (долар США). У справі №694/2193/24 позивач самостійно визначив предмет позову в національній валюті - гривні, що прямо узгоджується з принципом диспозитивності цивільного судочинства.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає наступне.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що 18.12.2023 року ОСОБА_1 від імені якого уповноважено діяв ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір позики, згідно якого позикодавець ( ОСОБА_1 ) передав, а позичальник ( ОСОБА_2 ) прийняв у позику грошові кошти у сумі 351 700 грн. 45 коп., що на день укладення цього договору становить еквівалент 9500 дол. США, за курсом НБУ (1 дол. США = 37,0211 грн.), які позичальник зобов'язався повернути позикодавцю не пізніше 18.03.2024 року (т.1, а.с.8).
Відповідно до п. 2 Договору позика є безпроцентною. Повернення позиченої суми грошових коштів повинне проходити в готівковій формі у м. Києві за курсом НБУ на день проведення розрахунку за цим договором (т.1, а.с.8).
Згідно п.4 Договору у випадку порушення строків повернення позики, позичальник сплачує штраф у розмірі 36 % річних від позиченої суми за кожен рік прострочення (а.с.8).
18.12.2023 року ОСОБА_1 від імені якого уповноважено діяв ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали ще один договір позики, згідно якого позикодавець( ОСОБА_1 ) передав, а позичальник ( ОСОБА_2 ) прийняв у позику грошові кошти в сумі 333 189 грн. 90 коп., що на день укладення цього договору становить еквівалент 9 000 дол. США. за курсом НБУ (1 дол. США=37,0211 грн.), які позичальник зобов'язався повернути позикодавцю не пізніше 18.03.2024 року (т.1, а.с.9).
Відповідно до п. 2 Договору позика є безпроцентною. Повернення позиченої суми грошових коштів повинне проходити в готівковій формі у м. Києві за курсом НБУ на день проведення розрахунку за цим договором (т.1, а.с.9).
Згідно п.4 Договору у випадку порушення строків повернення позики, позичальник сплачує штраф у розмірі 36 % річних від позиченої суми за кожен рік прострочення (т.1, а.с.9).
Отже, відповідно до умов змісту вказаних вище договорів позики від 18.12.2023 року, укладених між ОСОБА_1 , від імені якого уповноважено діяв ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 , позивач передав відповідачу в позику грошові кошти в сумі 351 700,45 грн. та 333 189,90 грн., що на день їх укладення еквівалентно 9 500 дол. США та 9 000 дол. США, відповідно за курсом НБУ (37,0211 грн./1 долар США). Сторонами обумовлено, що ці позики є безпроцентними, а їх повернення має проходити в готівковій формі в м. Києві за курсом НБУ на день проведення розрахунку (т.1, а.с.8-9).
Відповідно до п. 10 зазначених Договорів позики від 18.12.2023 року, факт отримання відповідачем грошових коштів від позивача підтверджується його підписом на договорах від 18.03.2023 року (т.1, а.с.8-9).
Пунктом 12 Договорів від 18.12.2023 року передбачено, що відповідно до ст. 1046 ЦК України договори вважаються укладеними з моменту передачі грошей (т.1, а.с.8-9).
25 червня 2024 року через «Укрпошту» позивач направив рекомендованим листом претензію про стягнення боргу за Договорами позики в якому просив відповідача повернути протягом 5 календарних днів, з моменту отримання даної претензії грошові кошти у розмірі, що буде еквівалентний 18500 дол. США за курсом НБУ України на день проведення розрахунку, шляхом передачі готівкових коштів, що передбачено п. 2 Договорів позики (т.1, а.с.11-13).
ОСОБА_2 зазначену претензію отримав 23.07.2024 року, що підтверджується накладною «Укрпошти» про відправлення № 0304804996264 від 28.06.2024 року, фіскальним чеком, описом «трекінгу» про відстеження (т.1, а.с.13).
ОСОБА_1 звертаючись в суд з даним позовом, позовні вимоги мотивував тим, що ОСОБА_2 свої зобов'язання за Договорами позики від 18.12.2023 року не виконав, а спроби позивача в досудовому порядку врегулювати спірні взаємовідносини сторін шляхом надсилання письмової претензії відповідачу не забезпечили поновлення його цивільних прав та інтересів.
Правовідносини між сторонами, які виникли на підставі вищенаведених фактичних обставин, регламентуються такими правовими нормами.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Приписами ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо: його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку; він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст. 627 ЦК України).
Відповідно до положень ст.ст. 526, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установленні строки відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а згідно ст. 629 ЦК України - договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Також статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Положеннями ч. 1 ст. 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Приписами ч. 1 ст. 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно ч. 1 ст. 1047 договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавець є юридична особа - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч. 2 ст. 1047 ЦК України).
Приписами ч. 1 ст. 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
За змістом ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи (стаття 12 ЦПК України). Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.
Відповідно до ч.1 ст. 77 ЦПК України та ч. 6 ст. 81 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування та, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму.
Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст.76 ЦПК України).
На підтвердження позовних вимог про наявність заборгованості у відповідача перед позивачем останнім надано два договори позики від 18.12.2023 року укладені між ОСОБА_1 , від імені якого уповноважено діяв ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 , згідно яких позивач передав відповідачу в позику грошові кошти в сумі 351 700,45 грн. та 333 189,90 грн., що на день їх укладення еквівалентно 9 500 дол. США та 9 000 дол. США, відповідно за курсом НБУ (37,0211 грн./1 долар США). В умовах договорів позики встановлено, що позичальник зобов'язується повернути позикодавцю кошти не пізніше 18.03.2024 року.
На заперечення позовних вимог, відповідачем не надано суду доказів повернення грошових коштів за договорами позики від 18.12.2023 року.
Стороною відповідача також не було надано належних та допустимих доказів про невідповідність волевиявлення учасника спірних договорів позики (відповідача) його внутрішній волі, про відсутність у нього бажання настання реальних наслідків правочину.
За вказаних обставин, суд першої інстанції вірно зазначив, що доведеним є той факт, що 18.12.2023 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 , від імені якого уповноважено діяв ОСОБА_3 , в якості безвідсоткової позики грошові кошти в іноземній валюті загальною сумою 18 500 (9500 + 9000) дол. США, та зобов'язався не пізніше 18.03.2024 року повернути суму позики в готівковій формі за курсом НБУ на день проведення розрахунку, однак свої зобов'язання ні станом на 18.03.2024 року, ні станом на дату розгляду справи судом перед позивачем не виконав, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача суми позики еквівалентній у розмірі 18 500 дол. США за курсом Національного банку України на день виконання рішення.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За змістом п. 4 договорів позики від 18.12.2023 року його сторонами передбачено, що у випадку порушення строків повернення позики позичальник сплачує штраф у розмірі 36% річних від позиченої суми за кожен рік прострочення.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду від 07 лютого 2025 року № 6 зауважено, що «тлумачення змісту п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості регулювання наслідків прострочення виконання (невиконання, частково виконання) певних грошових зобов'язань. Такі особливості виявляються: 1) в період існування особливих правових наслідків - дія воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування; 2) у договорах, на які поширюються специфічні правові наслідки. До них належить договір позики, кредитний договір, у тому числі договір про споживчий кредит; 3) у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Вони полягають у тому, що позичальник звільняється від відповідальності, визначеної ч. 2 ст. 625 ЦК України, а також від обов'язку сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку (штраф, пеню) за таке прострочення. Якщо неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) грошових зобов'язань за такими договорами, то вони підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Аналогічний правовий висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 04 червня 2025 року у справі № 752/30967/21 (№ 61-134св25).
Відмовляючи в частині стягнення з відповідача на користь позивача штрафу передбаченого умовами договорів від 18.12.2023 року, суд першої інстанції зазначені положення ЦК України врахував у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення штрафу.
Суд першої інстанції також дійшов обґрунтованого висновку, про відсутність підстав для стягнення пені з відповідача на користь позивача, оскільки договірні умови сторін згідно договорів позики від 18.12.2023 року (т.1,а.с.8-9) не передбачали можливості нарахування та стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язань або повернення грошових коштів, з чим і погоджується колегія суддів.
Частина друга ст. 524 та ч. 2 ст. 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Не приймаються до уваги колегією суддів доводи скаржника з приводу того, що грошові кошти за договорами позики ОСОБА_2 надавалися в національній валюті, а тому поверненню підлягає саме позика в сумі 685 890,35 грн., а не еквівалент 18500 дол. США, оскільки в договорах позики сторонами безпосередньо визначено еквівалент позики в іноземній валюті (9000 та 9500 дол. США за курсом НБУ) та передбачено, що повернення позики має відбуватися за курсом НБУ.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду зазначених у постанові від 11.09.2024 року у справі № 500/5194/16 «стягнення судом першої інстанції заборгованості у сумі, еквівалентній 65 000 дол. США за курсом Національного банку України на день виконання рішення, повною мірою відповідає приписам ч. 2 ст. 533 ЦК України». «Водночас при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом НБУ на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу ( в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним/приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу в ході виконання судового рішення».
Не приймаються до уваги колегією суддів також доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, стягнувши заборгованість в сумі еквівалентній 18500 дол. США за курсом Національного банку України на день виконання рішення, виходячи з наступного.
Згідно умов Договорів позики від 18.12.2023 року позика була надана відповідно в сумі 351 700 грн. 45 коп. та в сумі 333 189 грн. 90 коп., що на день укладення договорів становить відповідно 9500 дол. США та 9000 дол. США, а тому твердження скаржника про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог є помилковими.
Посилання скаржника в апеляційній скарзі на те, що рішення суду не відповідає нормам матеріального та процесуального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи нічим не підтверджено та не наведено підстав визначених у ст. 376 ЦПК України, які б давали підстави скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення у справі.
Доводи апеляційної скарги, які значною мірою зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, не свідчать про неправильне застосування районним судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
При розгляді даної справи суд правильно встановив фактичні обставини справи, відповідні їм правовідносини, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Багачевського міського суду Черкаської області від 16 травня 2025 року ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Кур'ян Катерини Ігорівни - залишити без задоволення.
Рішення Багачевського міського суду Черкаської області від 16 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складений 23 жовтня 2025 року.
Судді