Єдиний унікальний номер справи № 759/24560/24
Провадження № 22-ц/824/11467/2025
25 вересня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Фрідом Фінанс» на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 30 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фрідом Фінанс» про захист прав споживачів,
18 листопада 2024 року позивач звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фрідом Фінанс» про захист прав споживачів.
28 січня 2025 року, 10 березня 2025 року і 29 квітня 2025 року до суду першої інстанції подано заяви відповідача про залишення позову без розгляду.
Узагальненими доводами заяв є невідповідність позовної заяви вимогам статей 175-177 Цивільного процесуального кодексу України, а саме: невизначення ціни позову та відсутність обґрунтованого розрахунку сум, що стягуються; неправомірне звільнення позивача від сплати судового збору; відсутність доказів, що підтверджують причинний зв'язок та факт завдання моральної шкоди; недотримання вимог щодо доказів; посилання на застарілу судову практику.
Враховуючи викладене, відповідач просив суд залишити позов без розгляду.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 30 квітня 2025 року у задоволенні заяви про залишення позову без розгляду відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 07 травня 2025 року апелянт подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду та прийняти нову ухвалу, якою задовольнити заяву відповідача про залишення позову без розгляду та залишити позовну заяву без розгляду.
17 червня 2025 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній не погоджувався з аргументами апеляційної скарги.
17 червня 2025 року до апеляційного суду від відповідача надійшла відповідь на відзив, у якій останній просив суд: апеляційну скаргу задовольнити у повному обсязі, ухвалу скасувати, позовну заяву залишити без розгляду.
21 липня 2025 року від позивача надійшла заява про розгляд справи без його участі.
У судове засідання, призначене на 25 вересня 2025 року, з'явився представник відповідача Шаповалов В.М. та підтримав доводи та позицію відповідача, викладену у відзиві.
Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що 18 листопада 2024 року позивач звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фрідом Фінанс» про захист прав споживачів.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 26 листопада 2024 року провадження у справі було відкрито в порядку загального позовного провадження із призначенням підготовчого судового засідання.
В ході розгляду справи відповідачем 28 січня 2025 року, 10 березня 2025 року і 29 квітня 2025 року подано заяви про залишення позову без розгляду.
Доводами заяв та апеляційної скарги є невідповідність позовної заяви вимогам статей 175-177 ЦПК України, а саме: невизначення ціни позову та відсутність обґрунтованого розрахунку сум, що стягуються; неправомірне звільнення позивача від сплати судового збору; відсутність доказів, що підтверджують причинний зв'язок та факт завдання моральної шкоди; недотримання вимог щодо доказів; посилання на застарілу судову практику.
Статтею 353 ЦПК України наведено вичерпний перелік ухвал на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду.
Відповідно до частини 2 статі 353 ЦПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
Водночас, відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо визначення розміру судових витрат.
Інші підстави, зазначені відповідачем, щодо невідповідності позовної заяви вимогам статей 175-177 ЦПК України, за своєю правовою природою є запереченнями на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.
Окрім того, суд першої інстанції, при відкритті провадження у справі (ухвала суду від 26 листопада 2024 року) перевірив додержання вимог статей 175-177 ЦПК України при поданні позову, прийшов до висновку про відкриття провадження у даній справі та відсутність підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позову, відмови у відкритті провадження.
За таких обставин колегія суддів не приймає до уваги інші аргументи відповідача, на які він посилається як на підставу обставин, які унеможливлюють розгляд справи, та розглядає оскарження ухвали виключно в частині аргументів, що стосуються сплати позивачем судових витрат.
В оскаржуваній ухвалі від 30 квітня 2025 року судом першої інстанції відносно доводів відповідача про встановлення у ч. 5 ЗУ «Про судовий збір» вичерпного переліку осіб, які звільняються від сплати судового збору та відсутності у зазначеній статті позивачів у спорах, що виникають з договорів про накладення фінансових послуг, пов'язаних з цінними паперами, як окремої категорії пільговиків, зазначено наступне:
«Тлумачення норм статті 5 Закону України «Про судовий збір» дозволяє зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб як споживачі серед переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають або позбавлені. Законодавець не передбачив виключення чи непоширення звільнення від сплати судового збору, передбаченого в частині третій статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» за позовом споживача, пов'язані із правочинами щодо цінних паперів чи стосовно цінних паперів. Тому частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється й на позови споживача, пов'язані із правочинами щодо цінних паперів чи стосовно цінних паперів».
Як убачається з апеляційної скарги, частково доводи апеляційної скарги повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо апеляційний суд звертає увагу на те, що як випливає з доводів апелянта, судовий збір не був сплачений позивачем через неналежне визначення розміру позовних вимог, що ускладнило встановлення суми судових витрат. Однак, як видно з обґрунтування позовних вимог та зазначено в самій позовному заяві, позов подано з метою захисту прав споживачів. Зокрема, позивач вказує, що відповідно до статей 4 та 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах з надавачами послуг, а також зазначений закон передбачає звільнення від сплати судового збору під час подання позову, спрямованого на захист прав споживачів.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Так, у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 № 753/12781/23 (61-10605св24) зроблено висновок, що системне тлумачення норм статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дозволяє зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб як споживачі серед переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають або позбавлені. Оскільки така пільга встановлена спеціальною нормою (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів»), що закріплена в законі, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.
Аналогічний висновок зроблений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18).
Крім того, як зазначає Верховний Суд у постанові від 29 травня 2024 року № 757/36695/20-ц (провадження № 61-17182св23) у Законі України "Про захист прав споживачів" не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах "слабкої сторони", якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб'єкта - споживача.
Враховуючи викладене, позивач звільняється від сплати судового збору за подання позовної заяви в зазначених правовідносинах на підставі положень Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки така пільга безпосередньо передбачена цим законом.
Вказані вище позиції Верховного Суду були враховані судом першої інстанції при прийнятті рішення про відмову у залишенні позову без розгляду через несплату судового збору позивачем, та обґрунтовано відмовлено у задоволенні вимог відповідача.
Щодо твердження апелянта про те, що неналежне визначення позивачем ціни позову має спричиняти певні наслідки, колегія суддів апеляційного суду не вважає ці доводи переконливими. Позов є матеріальним, тому незалежно від суми, яку позивач зазначає як позовні вимоги, ця сума охоплюється пільгою, передбаченою Законом України «Про захист прав споживачів», і тому не підлягає оплаті судовим збором.
Таким чином, питання визначення розміру судового збору в даному випадку вирішується відповідно до положень закону, і судовий збір не підлягає сплаті.
Що стосується доводів апеляційної скарги та критики відповідача, яка стосується позову і оскаржуваної ухвали, апеляційний суд не має можливості їх розглядати, оскільки ці питання виходять за межі предмета апеляційного розгляду, а саме - визначення судових витрат.
За таких умов, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.
З урахуванням викладеного колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов до правильного висновку про недоведеність позивачем своїх вимог, а зазначені в апеляційній скарзі доводи є безпідставними та не спростовують законності оскаржуваного рішення, а саме ухвали суду від 31 березня 2025 року.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Фрідом Фінанс» залишити без задоволення.
Ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 30 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько