П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
20 жовтня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/27673/25
Головуючий І інстанції: Стефанов С.О.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту ухвали суду - 22.08.2025р.) про повернення адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії, -
14.08.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 стосовно невиплати йому в повному розмірі індексації грошового забезпечення з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. включно;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на його користь індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення січень 2008р. у сумі 85 927,84 грн. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, згідно з п.2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004р. №44) за кодом економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців»;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 стосовно невиплати йому в повному розмірі індексації грошового забезпечення з 01.03.2018р. по 16.12.2024р. включно;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на його користь індексацію-різницю грошового забезпечення 4402,55 грн. в місяць за період з 01.03.2018р. по 16.12.2024р. включно у загальній сумі 358 878,83 грн. відповідно до абз.4,6 п.5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003р. №1078) із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004р. №44) за кодом економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців».
18.08.2025р. суд 1-ї інстанції своєю ухвалою залишив позовну заяву ОСОБА_1 без руху, встановивши десятиденний строк (з дня вручення цієї ухвали) на усунення її недоліків шляхом подання заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням поважних причин його пропуску, тобто таких, що об'єктивно, незалежно від волі позивача, унеможливили звернення до суду із дотриманням установленого строку, з наданням доказів на підтвердження наявності цих причин.
29.08.2025р. позивачем подано до Одеського окружного адміністративного суду заяву щодо поновлення строку звернення до суду, мотивовану тим, що на момент виникнення спірних у даній справі правовідносин, ч.2 ст.233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Ухвалою судді Одеського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 - повернуто на підставі ч.2 ст.123 КАС України.
Не погоджуючись із вказаним вище судовим рішенням, позивач 09.09.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу судді Одеського окружного адміністративного суду від 22.08.2025р. та направити справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду по суті.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 11.09.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
23.09.2025р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
29.09.2025р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржувану ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи її законною та обґрунтованою.
У відповідності до п.3 ч.1 ст.294 та ч.2 ст.312 КАС України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції про повернення заяви позивачу розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів доходить висновку про наявність достатніх підстав для її задоволення.
Так, спірні правовідносини у цій справі фактично склалися з приводу визнання ОСОБА_1 протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 стосовно невиплати йому в повному розмірі індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 16.12.2024р. включно.
У той же час, на стадії апеляційного провадження спірним є питання дотримання ОСОБА_1 строку звернення до суду з даним позовом.
Частиною 1 ст.5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Що б адміністративний позов був прийнятий до провадження судом першої інстанції, позивачу необхідно дотримуватись порядку подання позовної заяви в межах реалізації права на звернення до суду та кореспондуючого права на повноважний суд з урахуванням п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.55 Конституції України, а також ст.5 КАС України. Так, реалізація захисту порушеного або оспорюваного права відбувається шляхом пред'явлення позову у формі позовної заяви до суду 1-ї інстанції, однак у межах часових рамок, визначених законом.
У розумінні ч.1 ст.118 КАС України, процесуальними строками є встановлені законом або ж судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Процесуальні строки визначаються днями, місяцями та роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, що повинна неминуче настати.
Відповідно до ч.1 ст.122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч.3 ст.122 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися й інші строки для звернення до суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або ж повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Наслідки пропуску строку звернення до суду регламентовані ст.123 КАС України.
Як передбачено ч.ч.1,2 ст.123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому, протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк чи вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Приймаючи оскаржуване судове рішення про повернення позовної заяви, суд першої інстанції виходив із того, що звернення до адміністративного суду у даній категорії справ вважається своєчасним, якщо позивач звернувся до суду протягом трьох місяців після закінчення карантину (тобто протягом 3 місяців з початку застосування ч.ч.1,2 ст.233 КЗпП України в редакції з 19.07.2022р.). Однак, позовна заява ОСОБА_1 надійшла до суду 14.08.2025р., тобто з пропуском строку звернення до суду з позовом.
Втім, судова колегія вважає такий висновок суду 1-ї інстанції необґрунтованим і передчасним, з огляду на наступне
Так, Верховний Суд у постанові від 25.04.2023р. у справі №380/15245/22 сформував висновок щодо строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці військовослужбовців, відповідно до якого, вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, Суд, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголосив, що положення ст.233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч.5 ст.122 КАС України.
Колегія суддів не бачить підстав відступати від вказаної правової позиції у межах цієї справи та надалі зауважує таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.07.2024р. у справі №990/156/23 зазначила, що ст.233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації і незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
У відповідності до ч.2 ст.233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022р.), у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022р., ч.ч.1 та 2 ст.233 КЗпП України викладено у редакції, згідно з якою, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених ч.2 цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст.116).
Як вбачається з адміністративного позову, позивач просив перерахувати індексацію грошового забезпечення за період, який охоплює часові проміжки як до, так і після внесення змін до ст.233 КЗпП України (19.07.2022р.).
Отже, для вирішення питання, яку редакцію ст.233 КЗпП України застосовувати до спірних правовідносин, необхідно з'ясувати, з якою подією необхідно пов'язувати початок перебігу строку звернення до суду з позовом у цій категорії спорів.
За змістом ч.1 ст.58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
При цьому, позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Згідно з висновками щодо тлумачення змісту ст.58 Конституції України, викладеними у Рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997р. №1-зп, від 09.02.1999р. №1-рп/99, від 05.04.2001р. №3-рп/2001 та від 13.03.2012р. №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
У Рішенні від 12.07.2019р. №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом ч.1 ст.58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності.
Якщо правовідносини тривалі, та виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або ж з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абз.4 п.5 мотивувальної частини).
Єдиний виняток з цього правила, що закріплений у ч.1 ст.58 Конституції України, складають випадки, коли закони (та інші нормативно-правові акти) пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України висловив позицію, за якою, закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997р. №1-зп).
Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку про те, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX (19.07.2022р.) положення ст.233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію ст.233 КЗпП України.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії ст.233 КЗпП України, у редакції, яка була чинною до 19.07.2022р., та були припинені на момент чинності дії ст.233 КЗпП України вже в редакції Закону №2352-IX, то, у такому випадку, правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022р., підлягають правовому регулюванню згідно з положенням ст.233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022р. підлягають застосуванню норми ст.233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
Такий правовий підхід було застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.07.2024р. у справі №990/156/23.
Зокрема, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи правову природу спору в розглядуваній справі, виходила з того, що до вимог про стягнення середнього заробітку за період по 19.07.2022р. застосовується норма ч.2 ст.233 КЗпП України у редакції до змін, внесених Законом №2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, у той час як до вимог щодо стягнення середнього заробітку за період з 19.07.2022р. застосовується ч.1 ст.233 КЗпП України, у редакції, що діє з цієї дати, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Окрім викладеного, слід враховувати і той факт, що відповідно до п.1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст.233 КЗпП України, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023р. № 651 з 24:00 год 30.06.2023р. було скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020р. за №1236 (термін якого неодноразово продовжувався).
З цього приводу Верховний Суд (у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду) у своїй постанові від 21.03.2025р. у справі №460/21394/23 звернув увагу на наступне.
Конституційний Суд України в абз.1 пп.2.1 п.2 мотивувальної частини рішення від 31.03.2015р. №1-рп/2015, надаючи тлумачення принципу юридичної визначеності, зазначив, що складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абз.3 п.4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005р. №8-рп/2005).
Конституційний Суд України у пп.4.1 п.4 мотивувальної частини Рішення від 22.05.2018р. №5-р/2018 зазначив, що особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів.
Також, Конституційний Суд України наголосив, що принцип верховенства права передбачає внесення законодавчих змін із визначенням певного перехідного періоду (розумного часового проміжку між офіційним оприлюдненням закону і набранням ним чинності), який дасть особам час для адаптації до нових обставин.
Тривалість перехідного періоду при зміні правового регулювання суспільних відносин має визначати законодавець у кожній конкретній ситуації з урахуванням таких критеріїв: мети закону в межах правової системи і характеру суспільних відносин, що ним регулюються; кола осіб, до яких застосовуватиметься закон, і їх здатності підготуватися до набрання ним (його новими положеннями) чинності; інших важливих обставин, зокрема тих, що визначають час, необхідний для набрання чинності таким законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 14.10.2010р. у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06, п.50,56) зазначив про те, що верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції.
Відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Так само Європейський суд з прав людини інтерпретував «якість закону» і в рішенні від 14.06.2007р. у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява №77703/01, п.115) у якому наголосив на тому, що в світлі положень Конвенції, втручання може бути виправданим, якщо воно «встановлено законом» та здійснено «згідно із законом», оскільки оскаржувані заходи повинні не тільки мати законодавче підґрунтя, а й передбачатися якісним законом, який має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі, у разі потреби, за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.
Окрім цього, у рішенні від 11.04.2013р. у справі «Вєренцов проти України» (заява №20372/11, п.52) Європейський суд з прав людини акцентував увагу на тому, що закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість регулювати свою поведінку аби бути здатними - за потреби, за відповідної консультації, - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія.
Судова палата у наведеній вище постанові врахувала, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02.04.2020р., КЗпП України доповнено главою XIX (зокрема, п.1, який передбачає продовження строків, визначених ст.233 на строк дії карантину).
У тексті Пояснювальної записки до цього Закону (доопрацьованої) від 29.03.2020р. вказано, що метою прийняття цього Закону є актуалізація, вдосконалення правових відносин у багатьох сферах життєдіяльності, які зазнали змін у зв'язку із поширенням коронавірусу COVID-19, а до основних характеристик законопроекту віднесено, у тому числі, запровадження підтримки для працівників та роботодавців в умовах поширення коронавірусу COVID-19 і розширення підстав для продовження процесуальних строків установлених судом або законом.
На момент внесення цих змін ст.233 КЗпП України передбачала тримісячний строк звернення за вирішенням трудового спору (з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права); місячний строк (з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки) - у справах про звільнення та річний строк (з дня виявлення заподіяної працівником шкоди) для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації.
Отже, приймаючи вказаний Закон, законодавець мав на меті не допустити порушення прав працівників і роботодавців, які могли б мати місце у зв'язку із поширенням коронавірусу COVID-19, та забезпечити суб'єктам права можливість звернутися до суду із трудовими спорами (у тому числі, спорами про звільнення) та зі спорами про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації протягом дії карантину.
Водночас, на момент внесення цих змін, ст.233 КЗпП України діяла у редакції, що передбачала можливість звернення до суду із позовом про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Судова палата зауважила, що Постанова №651, якою з 24:00 год 30.06.2023р. було скасовано карантин, опублікована в офіційному виданні «Урядовий кур'єр» №130 у цей же день 30.06.2023р., тобто в останній день карантину.
На переконання Судової палати, правова позиція, згідно з якою строки, визначені ст.233 КЗпП України, завершилися 01.07.2023р., з огляду на опублікування Постанови №651 в останній день карантину, суперечить меті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», а також позбавляє осіб, які мають бажання скористатися правом звернення до суду, можливості належним чином скерувати свою поведінку, що суперечить принципу юридичної визначеності.
З огляду на викладене, Судова палата вказала, що, з урахуванням п.1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01.07.2023р.
Підсумовуючи все вищенаведене, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду зазначив, що, вирішуючи питання щодо застосування ст.233 КЗпП України, в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати, дійшов таких висновків:
- якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії ст.233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19.07.2022р., та були припинені на момент чинності дії ст.233 КЗпП України, в редакції Закону №2352-IX, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022р., підлягають правовому регулюванню згідно зі ст.233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022р. підлягають застосуванню норми ст.233 КЗпП України (у редакції Закону №2352-IX);
- з урахуванням п.1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та Постанови №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними ст.233 КЗпП України, почався 01.07.2023р.
За змістом ч.2 ст.233 КЗпП України, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст.116).
Також, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові 21.03.2025р. у справі №460/21394/23 наголосив на тому, що початок перебігу строку для подання адміністративного позову слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум.
У контексті наведених висновків Верховного Суду, колегія суддів звертає увагу на те, що строк звернення до суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Тобто, законодавець виходить не лише з безпосередньої обізнаності про факт порушення прав, а й з об'єктивної можливості особи знати про такі факти.
День, коли особа дізналася про порушення свого права - це установлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена).
Якщо цей день установити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав.
Отже, на переконання колегії суддів, початок перебігу строку звернення до суду у цій справі з позовними вимогами, які стосуються періоду з 19.07.2022 р. по 07.03.2023р., з урахуванням ч.1 ст.233 КЗпП України (у чинній редакції), слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг та характер виплачених йому сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо.
Зазначена вище правова позиція знайшла аналогічне відображення у подальших (актуальних та релевантних до цієї справи) постановах Верховного Суду від 03.07.2025р. у справі №400/10202/24, від 03.07.2025р. у справі №560/15912/24, від 24.06.2025р. у справі №480/10675/24, від 19.06.2025р. у справі №400/5155/24 та інших.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач дізнався про таку інформацію з листа ІНФОРМАЦІЯ_1 від 08.08.2025р. за №3/13/1-Д-229-ЕП, додатком до якого була довідка Військової частини НОМЕР_1 від 26.07.2025р. №257 із зазначенням сум нарахованої та виплаченої йому індексації грошового забезпечення.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне наголосити, що визначення моменту, коли саме ОСОБА_1 набув достовірної і документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, як початку перебігу строку у цій справі відповідає вимогам ч.2 ст.233 КЗпП України та не суперечить принципу юридичної визначеності.
Таким чином, звернувшись до суду з цим адміністративним позовом 14.08.2025р. позивач не пропустив строк звернення до суду, визначений ст.233 КЗпП України, а тому оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню як така, що перешкоджає подальшому провадженню у справі та позбавляє особу права на доступ до суду.
Водночас, судова колегія наголошує, що право на доступ до суду є однією з ключових гарантій справедливого судового розгляду, що закріплено як у Конституції України, так і в міжнародних договорах, ратифікованих Україною.
За правилами ст.320 КАС України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, та направлення справи для продовження розгляду до суду 1-ї інстанції є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків суду обставинам справи;
4) неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
У відповідності до ч.3 ст.312 КАС України, у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, ухвала судді Одеського окружного адміністративного суду скасуванню, а справа - направленню до того ж суду для продовження розгляду по суті.
Керуючись ст.ст.169,241,243,308,311,312,320,321,322,325,328 КАС України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу судді Одеського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2025 року - скасувати та направити справу №420/27673/25 до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Повний текст постанови виготовлено: 20.10.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко