24 вересня 2025 року
справа № 761/9877/23
провадження № 22-ц/824/6719/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача: Музичко С.Г.,
суддів: Болотова Є.В., Сушко Л.П,
при секретарі: Яхно П.А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» - Мороз Світлани Сергіївни на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 року, постановлене під головуванням судді Пономаренка Н.В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» про стягнення неустойки,
У березні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» (далі - ТОВ «ВКФ Фарби України») та просила суд стягнути з відповідача на свою користь пеню за договором купівлі-продажу майнових прав від 11 лютого 2025 року № 43/2/ШК в загальному розмірі 518 724,36,76 грн.
На обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що 11 лютого 2015 року між нею та відповідачем укладено договір купівлі-продажу майнових прав № 43/2/ШК, відповідно до п. 2.1 ст. 2 якого продавець продає, а покупець купує майнові права на об'єкт нерухомості у порядку та умовах, передбачених цим договором, та відповідно до норм ЦК України, що визначають загальні положення про купівлю-продаж.
У пункті 2.2 ст. 2 договору сторони домовились, що об'єктом нерухомості, майнові права на який передається за цим договором, є об'єкт нерухомості, розташований в об'єкті капітального будівництва за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 44,6 кв. м.
Згідно з п. 2.4 ст. 2 договору запланований термін будівництва та введення в експлуатацію об'єкта капітального будівництва - 2 квартал 2016 року.
На виконання умов договору, визначених п. 4.3.1 ст. 4, позивачка оплатила на рахунок відповідача 100 % вартості майнових прав на об'єкт нерухомості за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 44,6 кв. м в сумі 423 967,60 грн, в тому числі ПДВ 20 % - 70 661,27 грн, що підтверджується доданою до позовної заяви довідкою про 100 % фінансування від 14 лютого 2015 року.
Також, відповідно до п. 6.9 договору, у разі не введення в експлуатацію секції в запланований термін, який зазначений в п. 2.4 цього договору, продавець перераховує на рахунок покупця щомісячно 5 % неустойки від фактично сплаченої суми покупцем на користь продавця на протязі 60 днів від запланованої дати введення в експлуатації, якщо строк порушено більш ніж на 30 днів.
Позивачка зазначає, що виконала усі умови договору, а відповідач умови договору не виконав в частині дотримання строків завершення будівництва, який сплив у другому кварталі 2016 року.
Виходячи з п. 6.9 договору, позивачка просила стягнути з відповідача неустойку за прострочення виконання зобов'язань, яка з 01 липня 2016 року до 13 березня 2023 року становить 518 724,36 грн (5 % від вартості послуг за договором із розрахунку 2447 днів прострочення).
Окрім того, позивач посилається на ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», проте позовних вимог про стягнення з відповідача пені у визначеному цією частиною розмірі 3 % вартості роботи, не заявляла.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ТОВ «ВКФ Фарби України» на користь ОСОБА_1 неустойку відповідно до договору від 11 лютого 2015 року № 43/2/ШК у розмірі 254 380,56 грн.
В іншій частині позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 2 643,42 грн.
Стягнуто з ТОВ «ВКФ Фарби України» на користь держави судовий збір в розмірі 2 543,82 грн.
Не погоджуючись із рішенням суду, представника ТОВ «ВКФ Фарби України» - Мороз С.С. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 року та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Вимоги обґрунтовані тим, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, таким, що ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, що обумовило формування судом помилкових висновків щодо наявності підстав для задоволення позову.
Внаслідок помилкового тлумачення змісту п. 6.9. договору, з відповідача стягнуто пеню у розмірі 254 380,56 грн, що становить 60 % від ціни договору, оскільки визначення сторонами договору неустойки, річний розмір якої становить 60 % від ціни договору є абсурдним.
Дійсний зміст п. 6.9 договору вказує на те, що періодом в межах якого можливо нараховувати неустойку обмежений 60 днями із дня наступного за закінченням визначеного п. 2.4. договору строком. Тому визначений сторонами період нарахування неустойки розпочався 01 липня 2016 року та сплив 29 серпня 2016 року. Ця позиція відповідача підтверджена і Київським апеляційним судом, який у постанові від 18 квітня 2024 року у справі № 761/9851/23 надав подібну оцінку аналогічному за змістом положенню договору.
Зміст пункту 6.9. договору визначає не строк, протягом якого відповідач зобов'язаний сплатити на користь позивача неустойку у виді 5% від фактично сплаченої позивачем суми, а визначає граничну дату нарахування такої неустойки.
Суд першої інстанції сформував взаємовиключні висновки при визначенні природи узгодженого сторонами 60-денного строку: при наданні оцінки праву позивача на нарахування неустойки, визначив цей строк як строк для сплати неустойки; при наданні оцінки питанню строку позовної давності, залишив цей строк поза своєю увагою взагалі.
У березні 2025 року до суду надійшли додаткові пояснення до апеляційної скарги, у яких представник ТОВ «ВКФ Фарби України» - Мороз С.С. просила врахувати висновки Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у подібній справі № 761/9851/23.
Учасники справи в судове засідання не з'явилися про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.
Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка виконала умови договору, сплатила обумовлену у ньому суму своєчасно і в повному обсязі, а відповідач допустив істотне порушення умов договору і не забезпечив отримання позивачем завершеної будівництвом квартири, чим позбавив її права розраховувати на закінчення будівництва і отримання житла за внесенні кошти, а тому є підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми неустойки відповідно до п. 6.9. договору.
Оскільки відповідальність ТОВ «ВКФ Фарби Україна» встановлена шляхом виплати на користь позивача ОСОБА_1 щомісячно 5 % неустойки від фактично сплаченої суми (423 967,60 грн), а відповідач протягом 60 днів від запланованої дати введення в експлуатації 2 квартал 2016 року, тобто протягом 01 квітня - 01 липня 2016 року, суму неустойки, обумовлену умовами відповідальності за цим договором, не сплатив, тому є правові підстави для її стягнення і такий строк не обмежується 60 днями від запланованої дати введення в експлуатацію.
Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що пунктом 8.1. договору, укладеного між сторонами, визначено, що договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами або їх уповноваженими представниками і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за договором, а тому доводи відповідача щодо застосування строку позовної давності не знайшли свого підтвердження.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК договором є домовленість двох
або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частина першої статті 638 ЦК України зазначає, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Положення частини першої статті 509 ЦК України визначають, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України).
Стаття 611 ЦК України передбачає правові наслідки порушення зобов'язання, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України).
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (абзац перший частини другої статті 551 ЦК України).
Судом встановлено, що 11 лютого 2015 року між ОСОБА_2 , яка після укладення шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_3 », та ТОВ «ВКФ Фарби України» укладено договір купівлі-продажу майнових прав № 43/2/ШК.
Відповідно до п. 2.1 ст. 2 договору, продавець продає, а покупець купує майнові права на об'єкт нерухомості у порядку та умовах, передбачених цим договором, та у відповідності до норм Цивільного кодексу України, що визначають загальні положення про купівлю-продаж.
У пункті 2.2 ст. 2 договору сторони домовились, що об'єктом нерухомості, майнові права на який передається за цим договором, є об'єкт нерухомості, розташований в об'єкті капітального будівництва за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 44,6 кв. м.
Згідно з п. 2.4 ст. 2 договору, запланований термін будівництва та введення в експлуатацію Об'єкта капітального будівництва - 2 квартал 2016 року.
З огляду на п. 4.2 ст. 4 договору, орієнтовна загальна вартість майнових прав на об'єкт нерухомості в день укладення цього договору складає 423 967,60 грн, в тому числі ПДВ 20 % - 70 661,27 грн.
Позивачка на виконання умов договору, визначених у п. 4.3.1 ст. 4, оплатила на рахунок відповідача 100 % вартості майнових прав на об'єкт нерухомості за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 44,6 кв. м в сумі 423 967,60 грн, в тому числі ПДВ 20 % - 70 661,27 грн, що підтверджується доданою до позовної заяви довідкою про 100 % фінансування від 14 лютого 2015 року.
Відповідно до п. 5.2.5. договору, відповідач зобов'язався забезпечувати будівництво об'єкта капітального будівництва та введення його в експлуатацію в терміни зазначені в п. 2.4 договору.
Пунктом 6.9 договору передбачено, що у разі не введення в експлуатацію секції в запланований термін зазначений в п. 2.4 цього договору, продавець перераховує на рахунок покупця щомісячно 5 % неустойки від фактично сплаченої суми покупцем на користь продавця на протязі 60 днів від запланованої дати введення в експлуатації, якщо строк порушено більш ніж на 30 календарних днів.
Задовольняючи позов частково та стягуючи з відповідача пеню з урахуванням річного строку позовної давності за період з 22 березня 2022 року до 22 березня 2023 року, суд першої інстанції виходив з того, що пунктом 8.1. договору, укладеного між сторонами, визначено, що договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами або їх уповноваженими представниками і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за договором.
Разом з тим, колегія суддів наголошує, що відповідно до п. 2.4. договору сторони погодили запланований термін будівництва та введення в експлуатацію об'єкта будівництва - 2 квартал 2016 року.
Згідно зі статтею 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Стаття 252 ЦК України дає визначення строку та терміну, а саме: строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
У даному випадку строк прийняття будинку в експлуатацію був запланований, а тому мав настати не пізніше кінця 2 кварталу 2016 року, тоді як орієнтована дата може змінитися у силу різних обставин, тому й указує на невизначеність умов такого правочину.
Подібні висновки щодо строку прийняття об'єкта будівництва до експлуатації викладені у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі № 757/25889/21 (провадження № 61-7132св24).
Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що умовами підписаного договору від 11 лютого 2015 року № 43/2/ШК передбачено, що у разі не введення в експлуатацію секції в заплановий термін, зазначений у п. 2.4 цього договору, продавець перераховує на користь покупця щомісячно 5 % неустойки від фактично сплаченої суми покупцем на користь продавця на протязі 60 днів від запланованої дати введення в експлуатації, якщо строк порушено більш ніж на 30 календарних днів.
Таким чином, відповідальність відповідача обмежена виплатою на користь позивача щомісячно 5 % неустойки від фактично сплаченої суми (423 967,60 грн), але виключно на протязі 60 днів від запланованої дати введення в експлуатації (2 квартал 2016 року), тобто протягом 01 липня - 29 серпня 2016 року.
Отже, виходячи з пункту 6. 9. Договору, позивачка мала право на стягнення пені на за період з 01 липня - 29 серпня 2016 року.
Відповідач подав заяву про застосування позовної давності.
Відповідно до статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно зі статтею 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України).
Статтею 258 ЦК України встановлено спеціальну позовну давність в один рік до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.
Велика Палата Верховного Суду, зокрема в постановах від 04 липня 2018 року у справі №910/11534/13-ц, від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 та від 23 червня 2020 року у справі №536/1841/15-ц, висловила висновки щодо питання застосування спеціальної позовної давності за вимогами про стягнення пені.
Так, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Тому стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності, про застосування якої просить боржник. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені.
Зважаючи на те, що відповідальність відповідача була обмежена виплатою на користь позивача неустойки протягом 60 днів від запланованої дати введення в експлуатації (2 квартал 2016 року), тобто протягом 01 липня до 29 серпня 2016 року, а з позовом до суду позивачка звернулася в березні 2023 року, колегія суддів дійшла висновку, що нею пропущено строк позовної давності.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст.374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача неустойки та не взяв до уваги пропуск позивачем строку позовної давності, а тому вимоги позивача є такими, що не підлягають задоволенню.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на статтю 141 ЦПК України, враховуючи відсутність підстав для звільнення позивача від сплати судового збору відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів», та з огляду на те, що позов задоволенню не підлягає, а апеляційну скаргу слід задовольнити, з позивачки на користь відповідача підлягає стягненню 7 780,86 грн судового збору за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 383 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» - Мороз Світлани Сергіївни задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 листопада 2024 року скасувати.
Постановити нове рішення наступного змісту.
Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» про стягнення коштів - залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» судовий збір у розмірі 7 780,86 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 17 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач
Судді