Унікальний номер справи 369/11151/23
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/8965/2025
Головуючий у суді першої інстанції І. О. Фінагеєва
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
01 жовтня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач Феодосіївська сільська рада Обухівського району Київської області
відповідач ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2025 року, ухвалене у складі судді Фінагеєвої І. О., в примішенні Києво-Святошинського районного суду Київської області,
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2 , третя особа: державний реєстратор Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області Петруньок Олександр Володимирович, про визнання недійсним та скасування рішення.
В обгрунтвання позовних вимог зазначила, що є власником 51/100 житлового будинку на підставі договору дарування, укладеного з ОСОБА_4 . Крім того, на підставі приписів статті 120 ЗК України позивач вважає, що до неї перейшло також право власності на 51/100 частку земельної ділянки, на якій розміщений зазначений будинок. Іншим співвласником житлового будинку є ОСОБА_2 , якому на праві спільної часткової власності належить 49/100 часток будинку на підставі договору дарування укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 . Відповідач набув у власність та зареєстрував за собою 49/100 часток земельної ділянки. 19 лютого 2021 року в порядку приватизації земельної ділянки належній на праві спільної часткової власності земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер 3222487201:01:010:0156 та проведено державну реєстрацію у Державному земельному кадастрі. Рішенням Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 квітня 2021 року № 22/03/07 розглянуті матеріали технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі з кадастровим номером № 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га в АДРЕСА_1 , затверджено технічну документацію із землеустрою, передано земельну ділянку ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку площею 0,1002 га з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156. 31 травня 2021 року право власності на спірну земельну ділянку зареєстроване за ОСОБА_2 . При цьому, право спільної часткової власності на земельну ділянку позивача припинено не було. За таких обставин позивач переконана, що зазначеним рішенням порушене її цивільне право з огляду на те, що видача земельної ділянки в особисту власність відповідачу порушує право спільної часткової власності позивача на спірну земельну ділянку.
На підставі зазначеного позивач просить суд визнати незаконним та скасувати рішення V сесії VIII скликання від 27 квітня 2021 року № 22/03/07 Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області в передачі 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га в АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 щодо 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га в АДРЕСА_1 номер запису про право власності 42228977 і припинити право власності ОСОБА_2 щодо 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156; визнати за ОСОБА_1 право власності на 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га в АДРЕСА_1 ; вирішити питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано рішення V сесії VIII скликання від 27 квітня 2021 року №22/03/07 Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області в частині передачі 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га, що розташована по АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 щодо 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га, що розташована по АДРЕСА_1 номер запису про право власності 42228977 і припинено право власності ОСОБА_2 щодо 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156.
Стягнуто з Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1342 грн 00 коп.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1342 грн 00 коп.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду в частині відмови у визнанні права власності на 51/100 частини земельної ділянки та відмови у стягненні витрат на правничу допомогу ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду в оскаржуваній частині скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в оскаржуваній частині та стягнути витрати на правничу допомогу.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що позивач вважає викладені у мотивувальній частині рішення суду підстави відмови у визнанні за нею права власності на 51/100 земельної ділянки помилковими, оскільки вони не відповідають обставинам справи та спростовуються доказами, які знаходяться в матеріалах справи.
Суд першої інстанції відмовляючи у визнанні за позивачем права власності на 51/100 частку земельної ділянки посилався на ст. 92 ЗК України (в якій йдеться про право постійного користування земельною ділянкою та яке було визначено саме у ЗК України в редакції з 25 жовтня 2001року №2768-III, на момент набуття нерухомості позивачем існувало користування земелею - ст. 7 ЗК України в редакції 1990 року), ст. 392 ЦК України (в якій йдеться про визнання права власності, дана стаття не породжує, а підтверджує наявність у позивача права власності, набутого раніше на законних підставах), ст. 125 ЗК України (в якій йдеться про виненкнення права власності на земельну ділянку) ніж ті на які посилалася позивач у позовній заяві. Натомість позивач в позові посилалася на норми права, а саме: ч. 1 ст. 101 ЦК України в редакції від 18.07.1963 (в якій йдеться, що в особистій власності громадянина може бути один жилий будинок (або частина його), ст. 112 ЦК України в редакції від 18.07.1963 (в якій йдеться про те, що майно може належати на праві спільної власності двом чи кільком громадянам та що розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність), ст. 113 ЦК України в редакції від 18.07.1963 (в якій йдеться про право спільної часткової власності), ст. 243 ЦК України в редакції від 18.07.1963 (в якій йдеться, що за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність, договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому).
Позивач зазначає, що доводила суду, що вона у відповідності до діючого законодавства набула та зареєструвала за собою на праві спільної часткової власності 51/100 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться в АДРЕСА_1 , жилою площею 93,6 м. кв., вбиральня «Б», сарай «В», огорожу 1-3, розташовані на земельній ділянці - п. 1 договору дарування житлового будинку від 27 березня 2001 року) та надала доказ на підтвердження даної обставини - Договір дарування житлового будинку від 27 березня 2001 року.
Крім того суд не врахував, що в позові позивач посилалася на норми права, а саме: ч. 1, 2 ст.30 Земельного кодексу України в редакції від 18 грудня 1990 року (в якій йдеться, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів), ч. 2 ст. 67 Земельного кодексу України в редакції від 18 грудня 1990 року (в якій йдеться, що Розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара). Посилаючись на дані норми ЗК України в редакції від 18 грудня 1990 року позивач доводила суду, що при продажу частини будинку без приватизації земельної ділянки передбачений принцип цілісності нерухомості та землі, на якій вона розташована, що означає, що під час переходу права власності на частину будинку автоматично переходить і право користування земельною ділянкою, хоча власність на землю при цьому не змінюється, у зв'язку із чим, що до позивача перейшла у спільну часткову власність 51/100 частина земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 , що в подальшому гарантує право позивачу на приватизацію частини земельної ділянки шляхом безоплатної приватизації, що являло для позивача правомірне очікування на здійснення набуття у власність частини земельної ділянки у порядку безоплатної приватизації.
Позивач вказує, що набувши та зареєструвавши за собою на праві спільної часткової власності 51/100 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться в АДРЕСА_1 , мала усі підстави на законий перебіг подій, що є правомірним очікуванням, щодо оформлення в подальшому права власності у порядку безоплатної приватизації 51/100 частини земельної ділянки, на якій знаходиться її нерухоме майно (одержання державного акта на право власності землю, пізніше реєстрацію права вланості).
Позивач звертає увагу апеляційного суду на те, що заявлений нею спосіб захисту про визнання права власності на частку земельної ділянки є єфективним, оскільки на частині земельної ділянки знаходиться нерухоме майно позивача та вона користується/володіє частиною земельної ділянки, але через неправомірні дії відповідачів позбавлена законного права зареєструвати на праві приватної власності за собою частину земельної ділянки, у зв'язку з чим, саме до обставин цієї справи єфективним способом захисту порущеного права позивача є саме визнання за нею права власності частини земельної ділянки за рішенням суду, що дасть можливість у разі задоволення даної позовної вимоги державному реєстрарору зареєструвати право власності на частину земельної ділянки за позивачем.
Відповідач ОСОБА_2 заперечує виникнення у позивача права власності на 51/100 частину земельної ділянки, що також підтверджує факт, що право позивача підлягає захисту саме шляхом визнання права власності на 51/100 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га в АДРЕСА_1 та шляхом часткового припинення права власності ОСОБА_2 на 51/100 частину цієї земельної ділянки із залишенням у його власності 49/100 частин земельної ділянки.
Також вказала, що суд безпідставно відмови їй у відшкодуванні витрат на правничу допомогу, вкзавши на те, що позивачем не надано доказів щодо витрат на правничу допомогу, оскільки зроблений судом першої інстанції висновок не відповідає обставинам справи, висновку викладеному у постанові Верховного Суду в постанові від 18.12.2020 у справі № 640/18402/19. Докази фактичної оплати гонорару за правничу допомогу за Договором №16 в розмірі 20000,00 грн. підтверджуються Випискою по рахунку АО «МКБ ГРУПП» від 12 травня 2023 року, виданою АТ «Райффайзен Банк», яка додавалась в якості доказу до позовної заяви та знаходиться в матеріалах справи. Оскільки Договором №16 про правничу допомогу передбачено розмір гонорару за правничу допомогу визначений у вигляді фіксованої суми, він не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу, враховуючи висновок Верховного Суду у постанові від 28.12.2020 у справі №640/18402/19, детальний опис із зазначенням часу витраченого на надання правничої допомоги не надавався.
Позивач зазначила, що у зв'язку з частковим задоволення позову ОСОБА_1 по даній справі витрати ОСОБА_1 на правничу допомогу за розгляд справи в Києво- Святошинському районному суді Київської області у стягненні яких відмовив суд, складали 33 333 грн. 33 коп., з яких: 13 333 грн. 33 коп. вартість за правничу допомогу визначену у п. 1.1. - 1.4. Договору №16 та 20 000,00 грн. гонорар успіху визначений у пункті 2.3. Договору №16.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Косяк В. М. у судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити на підставі викладених в ній доводів.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Цирулевський Р. О., який брав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, заперечував проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній позивачем частині просив залишити без змін як законне та обґрунтоване з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.
Відповідач Феодосіївська сільська рада Обухівського району Київської області у судове засідання суду апеляційної інстанції явку свого представника не забезпечила, про час, дату та місце розгляду справи повідомлена належним чином, шляхом направлення судової повістки до електронного кабінету учасника справи, що підтверджкється звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду, причини неявки суду невідомі. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від відповідача не надходило.
Третя особа державний реєстратор Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області Петруньок О. В. у судове засідання не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлена належним чином, шляхом направлення судової повістки до електронного кабінету учасника справи, що підтверджкється звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду, причини неявки суду невідомі. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від третьої особи не надходило.
З метою дотримання процесуальних строків, колегія суддів вважала за можливе проводити розгляд справи за відсутності відповідача-2 та третьої особи, оскільки неявка вказаних осіб не перешкоджає розгляду справи.
При цьому суд апеляційної інстанції зауважує, що право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
Беручи до уваги ч. 2 ст. 372 ЦПК, відповідно до якої неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності відповідача-2 та третьої особи, оскільки їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Оскільки позивачем оскаржується рішення Києво - Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2025 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га в АДРЕСА_1 та в частині відмови у відшкодуванні витрат на правничу допомогу, колегія суддів перевіряє законність та обгрунтованість рішення суду лише в межах доводів апеляційної скарги позивача. В іншій частині законність та обгрунтованість рішення Києво - Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2025 року судом апеляційної інстанції не перевіряється.
Судом встановлено, що 27 березня 2001 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 уклали договір дарування, за змістом якого ОСОБА_6 набула у власність 51/100 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд, розташованій на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 . Договір дарування посвідчений 27.03.2001 приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Апишковою З. І. та зареєстровано в реєстрі за номером 1212. Згідно відмітки на копії цього договору право приватної власності ОСОБА_1 на зазначені 51/100 частини житлового будинку зареєстровано 27 березня 2001 року.
Відповідно до копії витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 21 грудня 2005 року № 9363787 станом на дату видачі витягу ОСОБА_5 належало на праві приватної часткової власності на підставі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 грудня 1991 року 49/100 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 , 51/100 частини зазначеного домоволодіння на підставі договору дарування від 27 березня 2001 року, зареєстрованого в реєстрі за номером 1212.
Згідно копії договору дарування 49/100 частини житлового будинку від 28 лютого 2006 року, посвідченого державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за номером 1-436, ОСОБА_5 подарував ОСОБА_2 49/100 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на зазначену частку у майні було зареєстроване 10 квітня 2006 року.
За змістом довідки Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 25 квітня 2018 року № 4/127 за ОСОБА_1 рахується земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,0793 га за адресою: АДРЕСА_1 .
Станом на 04 березня 2021 року відповідно до витягу № НВ-3222092242021 відомості про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку в Державному земельному кадастрі були відсутні.
Рішенням від 27 квітня 2021 року № 22/03/07 Феодосіївська сільська рада Обухівського району Київської області затвердила ОСОБА_2 технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 в АДРЕСА_1 , та передала зазначену земельну ділянку у власність ОСОБА_2
25 січня 2021 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,1002 га, кадастровий номер 3222487201:01:010:0156 в АДРЕСА_1 .
17 лютого 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Феодосіївського сільського голови П'янчука М. Л. із заявою про надання технічної документації на земельну ділянку в АДРЕСА_1 .
Суд встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 набула право спільної часткової власності на спірний будинок у розмірі 51/100 частини на підставі договору дарування від 27 березня 2001 року. ОСОБА_2 набув право власності на іншу частку житлового будинку на підставі договору дарування від 28 лютого 2006 року.
Отже, позивач набула право власності на частку будинковолодіння до набрання чинності ЗК України від 01 січня 2002 року. До позивача перейшло право власності та/або користування на частку у праві власності на земельну ділянку, на якій розташований спірний будинок, у розмірі, який дорівнює частці у праві спільної часткової власності на спірний будинок.
Суд встановив, що спірне домоволодіння, яке належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі права спільної часткової власності, знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га в АДРЕСА_1 . Набувши у спільну часткову власність спірне будинковолодіння, до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перейшло право на земельну ділянку у тому обсязі, в якому належало попереднім власникам.
Однак, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що земельна ділянка належала співвласникам ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , які подарували частки у праві спільної часткової власності на спірне будинковолодіння ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відповідно, на праві власності, а не на праві постійного користування.
Суд дійшов висновку, що у запропонований позивачем спосіб вимагати поновлення порушеного права може саме співвласник майна, який довів наявність такого статусу у визначений законом спосіб. У той же час ОСОБА_1 не довела наявність у неї права власності на частку спірної земельної ділянки.
Суд зауважив, що набуття у власність частки у спірному домоволодінні станом на дату такого набуття ОСОБА_1 не означало безспірне набуття саме у власність земельної ділянки, на якій розташований будинок, у відповідному розмір із огляду на особливості законодавства, чинного на час такого набуття, оскільки до обдарованого частка земельної ділянки переходила саме в тому вигляді, в якому належала попередньому власнику.
Разом з тим, належність спірної частки земельної ділянки дарувальнику на праві власності позивачем не доведена. А тому у задоволенні вимоги про визнання права власності на частку земельної ділянки суд першої інстанції відмовив.
Щодо оскарження рішення суду в частині відмови у задоволенні позову про визнання за позивачем права власності на 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156, площею 0,1002 га, в АДРЕСА_1 , колегія суддів зазначає наступне.
Так, звертаючись до суду із вказаною позовною вимогою, ОСОБА_1 зазначила, що право власності на частину спірної земельної ділянки у неї виникло внаслідок набуття у власність частки житлового будинку за договором дарування.
Відмовляючи у задоволенні позову в цій частині суд дійшов висновку, що позивач не довела наявність у неї права власності на спірну земельну ділянку. Суд урахував, що набуття у власність частки у спірному домоволодінні станом на дату такого набуття ОСОБА_1 не означало безспірне набуття саме у власність земельної ділянки, на якій розташований будинок, у відповідному розмірі з огляду на особливості законодавства, чинного на час такого набуття, оскільки до обдарованого частка земельної ділянки переходила саме в тому вигляді, в якому належала попередньому власнику. Однак, належність спірної частки земельної ділянки дарувальнику на праві власності позивачем не доведена.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК Українисуд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Із матеріалів справи вбачається, що між сторонами виникли правовідносини щодо належності частини земельної ділянки, на якій розташована частина житлового будинку, який позивач отримала у власність згідно договору дарування.
Аналізуючи спірні правовідносини на предмет порушення права позивача щодо права власності на вказану частину земельної ділянки та можливості поновлення її порушеного права у запропонований у позовній заяві спосіб, з'ясуванню підлягає наявний обсяг прав та обов'язків, яким володіє позивач щодо предмета спору у цій частині.
Та, частиною першоюстатті 319 ЦК Українипередбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першоюстатті 321 ЦК Україниправо власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно достатті 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частини перша, друга статті 78 ЗК України).
Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України.
Згідно з вимогамистатті 79-1 ЗК Україниформування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Нормами частини першоїстатті 81 ЗК Українивизначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
За змістом частин першої, другої статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України).
У статті 126 ЗК Українивизначено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Частинами другою, третьоюстатті 152 ЗК Українипередбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав,і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» судам роз'яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьоюстатті 152 ЗК Українишляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав,і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).
У постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком, спорудою після їх набуття (постанови від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункт 8.17), від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (провадження № 14-458цс18, пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (провадження № 14-438цс19, пункт 42)).
У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (пункт 56).
У постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 211/7117/13-ц (провадження № 61-6812св19) зазначено, що домоволодінням є житловий будинок з прилеглою до нього земельною ділянкою та належними йому господарськими спорудами та будівлями.
У постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав у разі набуття майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними стосовно цивільно-правових норм, які є загальними.
Верховний Суд у постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 1806/8889/12 дійшов висновку, що право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке розташоване на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь-якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи.
Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: а) множинність суб'єктів; для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник), навпаки, часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); б) єдність об'єкта; декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна; причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних / неподільних речей, так і майнових прав та обов'язків. Частка у праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка у праві спільної часткової власності не стосується частки майна (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18)).
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що згідно з частиною третьоюстатті 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ця конституційна гарантія не може тлумачитися як така, що заперечує державний захист інших визнаних майнових прав громадян (крім права власності) або обмежує можливості такого захисту прав землекористувачів, набутих свого часу відповідно до чинного на той час законодавства. Таким чином, стосовно права постійного користування земельними ділянками діє механізм захисту, гарантований статтями 13, 14, 41, 55 Конституції України.
Згідно із статтею 7 ЗК України 1990 року користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.
Відповідно достатті 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Згідно зі статтею 23 ЗК України 1990 року право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
За змістом статті 30 ЗК Українив редакції, чинній на час укладення зазначеного правочину позивачем, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.
Законом України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ прийнято нову редакцію ЗК України, який набрав чинності 01 січня 2002 року та яким змінено порядок надання земельних ділянок у власність та користування.
Ураховуючи обставини цієї конкретної справи, позивач набула право власності на частку будинковолодіння до набрання чинності ЗК України від 01 січня 2002 року.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що використання терміну «набувають», що означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь», після набрання чинності статтею 92 ЗК України 2002 року свідчить, що ця норма не обмежує і не скасовує діюче право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках за станом на 01 січня 2002 року до його переоформлення.
У постанові від 05 листопада 2019 року в справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб'єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених устатті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному вРішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005.
З матеріалів цієї справи відомо, що позивач набула право спільної часткової власності на спірне будинковолодіння у розмірі 51/100 частини на підставі договору дарування від 27 березня 2001 року. Вказаний житловий будинок з господарськими спорудами розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156, площею 0,1002 га, в АДРЕСА_1 .
Ураховуючи вказані вище норми закону, до позивача перейшло право власності/користування на частку у праві власності/користування на земельну ділянку, на якій розташований спірний будинок, в розмірі, який дорівнює частці у праві спільної часткової власності на спірний будинок.
Однак набуття у власність частки у спірному домоволодінні, станом на дату такого набуття позивачем, не означало безспірне набуття саме у власність земельної ділянки, на якій розташований будинок, у відповідному розмірі з огляду на особливості законодавства, чинного на час такого набуття, оскільки до обдарованого частка земельної ділянки переходила саме в тому вигляді, в якому належала попередньому власнику.
При цьому, у ході розгляду справи суд першої інстанції вірно встановив, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, на праві користування чи на праві власності земельна ділянка належала ОСОБА_4 , яка подарувала належну їй частину домоволодіння ОСОБА_1 .
Відтак звертаючись до суду із вимогою про визнання за позивачем права власності на земельну ділянку, остання не дотримала процедуру виділення земельної ділянки у власність, що передбачена чинним законодавством.
Таким чином вимога про визнання за позивачем права власності на частку земельної ділянки у судовому порядку не є належним способом захисту, оскільки позивачем не доведено у чому саме порушене її право, ураховуючи відсутність доказів на підтвердження наявності такого права власності.
Ураховуючи те, що судом визнано незаконним та скасовано рішення V сесії VIII скликання від 27 квітня 2021 року №22/03/07 Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області в частині передачі 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га, що розташована в АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, відтак позивач не позбавлена права на звернення до відповідних органів щодо здійснення нею реалізації визначеного законом права на земельну ділянку.
Отже, ОСОБА_1 , в цій частині позовних вимог, обрала неналежний спосіб захисту, оскільки після скасування 51/100 частини права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 , вона не зверталася до Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області в частині передачі їй 51/100 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3222487201:01:010:0156 площею 0,1002 га, що розташована по АДРЕСА_1 у власність, не отримувала рішення про передачу, або відмову у передачі їй такої земельної ділянки.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції в цій оскаржуваній позивачкою частині є законним та обгрунтованим.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції в цій частині матеріали справи не містять. Таких доказів не додано апелянтом до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.
Таким чином, судове рішення в частині оскарження відмови у визнанні за позивачем права власності на земельну ділянку ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в цій частині залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача в цій частині без задоволення.
Разом з тим, колегія суддів не може повністю погодитися із висновком суду, викладеним у мотивувальній частині рішення щодо відмови ОСОБА_1 у відшкодуванні витрат на правничу допомогу, з огляду на наступне.
Як вбачається із змісту рішення, суд першої інстанції відмовив позивачу у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу, оскільки позивачем не було надано доказів щодо понесення нею витрат на правову допомогу.
Проте такі висновки суду суперечать нормам закону та наявним у матеріалах справи доказам, з огляду на таке.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).
Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України вбачається, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України).
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 15 червня 2021 року у справі № 159/5837/19 (провадження № 61-10459св20), від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21) та інших.
Указана судова практика є незмінною.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем було надано суду письмові докази, а саме: договір про надання правничої допомоги №16 від 10.05.2023, укладений між позивачем та АО «МКБ ГРУПП», договір від 09.12.2024 про продовження договору від 10.05.2023 року № 16.
У відповідності до пункту 1.1. Договору №16 Адвокатське об'єднання зобов'язується на платній основі надати правничу допомогу Клієнту та Актом приймання-передачі правничої допомоги, а Клієнт оплатити вартість правничої допомоги.
Відповідно до пункту 1.2. Договору №16 правнича допомога - діяльність адвоката з надання правової інформації і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складання заяв, скарг, процесуальних документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновлення в разі порушення, представництво в суді, інша правнича допомога, в тому числі пов'язана зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо.
Правнича допомога надається Адвокатами - членами адвокатського об'єднання «МКБ ГРУПП» та адвокатами залученими об'єднанням на договірній основі (п. 1.3. Договору №16).
Повноваження адвоката у наданні професійної правничої допомоги не обмежуються (п. 1.4. Договору №16).
Відповідно до пункту 2.1. Договору №16 гонорар за правничу допомогу визначений у цьому Договорі становить 20000,00 грн.
Відповідно до пункту 2.2. Договору №16 Клієнт сплачує Адвокатському об'єднанню передоплату (аванс) за правничу допомогу у розмірі 20000,00 гривень.
Адвокатське об'єднання в праві не приступати до виконання обов'язків за Договором до отримання авансу.
Відповідно до пункту 2.3. Договору №16 сторони домовились про доплату гонорару успіху (винагороди) за позитивний результат по справі в розмірі 20000,00 грн.
Гонорар успіху сплачується на рахунок адвокатського об'єднання протягом 60-ти днів після постановлення рішення суду на користь Клієнта (пункт 2.4. Договору №16).
Як вже зазначалось, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19.
Відтак, висновки суду першої інстанції щодо відсутності документального підтвердження здійснення оплати наданих послуг не є підставою для відмови у їх відшкодуванні.
Відповідно до пункта 6.1. Договору №16 даний Договір набирає чинності з моменту підписання і діє до 31 грудня 2024 року.
09 грудня 2024 року між Клієнтом та Адвокатом було укладено Договір про продовження договору №16 від 10.05.2023 року про правничу допомогу (надалі - Договір №16/1), засвідчена копія Договору №16/1 була надана суду представником Апелянта /Позивача у судовому засіданні 05 лютого 2025 року та долучена судом до матеріалів справи.
Відповідно п. 1 Договору №16/1 сторони погодили продовжити договір №16 від 10 травня 2023 року про правничу допомогу до 31.12.2025 року.
Отже, Договору №16 про правничу допомогу від 10 травня 2023 року діє до 31 грудня 2025 року.
Оскільки Договором №16 про правничу допомогу передбачено розмір гонорару за правничу допомогу визначений у вигляді фіксованої суми, він не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу, враховуючи висновок ВС у Постанові від 28.12.2020 року у справі № 640/18402/19, детальний опис із зазначенням часу витраченого на надання правничої допомоги не надавався.
Ураховуючи, що рішенням суду було задоволено дві позовні вимоги, позивач вказує, що розмір витрат на правничу допомогу був визначений в п. 2.2. Договору №16, який підлягає до стягнення з відповідачів на користь позивача в частині задовлених позовних вимог, що становить 13 333,33 грн., а також позивач зазначила, що підлягає до стягнення з відповідачів на користь позивача гонорар успіху в розмірі 20 000,00 грн., який є складовою частиною гонорару адвоката передбаченого Договором №16.
Відповідачем подано до суду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19 «витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено чи тільки має бути сплачено».
Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного суду від 22 січня 2021 року у справі №925/1137/19 «за умови підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, не надання іншою стороною доказів невідповідності заявлених до відшкодування витрат критеріям співрозмірності, у тому числі спростування правильності відповідних розрахунків, витрати на надану професійну правничу допомогу підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено, чи тільки має бути сплачено».
Суд з огляду на умови договору про надання правової допомоги, частково задоволені судом позовні вимоги ОСОБА_1 (з трьох вимог, судом задоволено дві вимоги), колегія суддів дійшла висновку, що в даній конкретній справі витрати на правову допомогу в сумі 13 333,32 грн, що є гонораром адвоката, що передбачений Договором, є реальними, підтвердженими матеріалами справи та підлягають задоволенню саме у такому розмірі, що є пропорцінийм задовленим позовним вимогам (20 000 : 3 =6 666,66; 6 666,66 Х 2 = 13 333,32 грн ).
При цьому інші судові витрати, про які вказує позивач у розмірі 13 333,33 грн є недоведеними з урахуванням відсутності детального опису робіт на виконання положень частини третьої статті 137 ЦПК України. Суд звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним.
Аналізуючи подані позивачем докази щодо понесених позивачем витрат на правову допомогу в суді першої інстанції, з урахуванням позиції сторони відповідача щодо понесених позивачем витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позивачем було доведено витрати на правничу допомогу у суді першої інстанціїу розмірі13 333,32 грн, пропорційно до задоволеної частини позовних вимог, що входять до складу гонорара адвоката.
З урахуванням зазанченого, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Києво - Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2025 року викладене в його мотивувальній частині про відмову ОСОБА_1 у відшкодуванні витрат на правничу допомогу підлягає скасуванню. З Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області та з ОСОБА_2 слід стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі по 6 666,66 грн з кожного.
В іншій оскаржуваній частині рішення Києво - Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2025 року слід залишити без змін.
Питання щодо розподілу судових витрат пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню, оскільки суд апеляційної інстанції залишає без змін рішення суду першої інстанції в частині його оскарження щодо позовних вимог, за оскарження яких підлягав сплаті судовий збір. Оскарження рішення суду в частині розподілу судових витрат за законом не підлягає оплаті судовим збором.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Рішення Києво - Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2025 року викладене в його мотивувальній частині про відмову ОСОБА_1 у відшкодуванні витрат на правничу допомогу скасувати.
Стягнути з Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області (код ЄДРПОУ 04362148, 08173, Київська область, Обухівський район, с. Ходосівка, вул. Панаса Мирного, 2) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі по 6 666 (шість тисяч шістсот шістдесят шість) гривень 66 копійок з кожного.
В іншій оскаржуваній частині рішення Києво - Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 17 жовтня 2025 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна