15 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 362/5355/15-ц
провадження № 61-14370св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Васильківський міжрайонний прокурор Київської області в інтересах ОСОБА_1 , правонаступниками якого є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
відповідачі: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Васильківського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах ОСОБА_1 , правонаступниками якого є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу земельної ділянки та витребування майна з чужого незаконного володіння
за касаційною скаргою представника ОСОБА_6 - адвоката Гамрецького Євгена Олеговича на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року у складі судді Ковбеля М. М. та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Мазурик О. Ф., Немировської О. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2015 року Васильківський міжрайонний прокурор Київської області в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсними довіреність ОСОБА_1 від 13 травня 2013 року щодо уповноваження ОСОБА_5 на нібито здійснення від його імені продажу земельної ділянки, площею 2,6302 га, кадастровий номер 3221481500:03:004:0017, що розташована на території Гвоздівської сільської ради Васильківського району Київської області, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим номером 565, та договір купівлі-продажу від 06 липня 2013 року, укладений між ОСОБА_5 , від імені ОСОБА_1 за вказаним дорученням, та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Леончук І. Б. за реєстровим номером 1719; витребувати на користь ОСОБА_1 вказану земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_6 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор в інтересах ОСОБА_1 посилався на те, що підпис та запис прізвища від імені ОСОБА_1 в довіреності виконано не ним, а іншою особою. Оскільки ОСОБА_1 зазначену довіреність не підписував та жодним чином не уповноважував ОСОБА_5 на розпорядження належним йому майном, договір представництва є неукладеним, а оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним, адже вчинений особою, яка не мала певного обсягу цивільної дієздатності. З огляду на відсутність волевиявлення ОСОБА_1 на відчуження спірної земельної ділянки вона підлягає витребуванню на його користь.
У зав'язку з цим прокурор просив позов задовольнити.
Заочним рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 13 листопада 2015 року позов було задоволено.
Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 01 лютого 2016 року заочне рішення скасовано і призначено справу на 25 лютого 2016 року.
Ухвалою від 21 березня 2016 року залучено правонаступника Васильківської міжрайонної прокуратури Київської області - Києво-Святошинську місцеву прокуратуру Київської області та визнано обов'язковою явку позивача ОСОБА_1 .
14 листопада 2016 року ОСОБА_1 подав уточнену позовну заяву, яку підписав особисто і в якій доповнив підстави позову тим, що продаж спірної земельної ділянки був вчинений під час дії мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення, а тому ОСОБА_6 не може вважатись добросовісним набувачем.
Згідно із заявою, поданою представником ОСОБА_1 - адвокатом Тригубом А. Ю., від 01 листопада 2018 року позивач сплатив судовий збір в сумі 3 617,20 грн, оскільки відповідач наполягав на залишенні його позову без розгляду через відсутність підстав для представництва його інтересів прокурором на стадії подання позову.
Ухвалою місцевого суду від 28 березня 2023 року замінено Києво-Святошинську місцеву прокуратуру на Обухівську окружну прокуратуру Київської області.
Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 03 листопада 2023 року до участі у справі залучено правонаступників ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Васильківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 07 серпня 2024 року позов задовольнив. Визнав недійсною довіреність від імені ОСОБА_1 , датовану 13 травня 2013 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим номером 565. Визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 06 липня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Леончук І. Б. за реєстровим номером 1719. Витребував у ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 3221481500:03:004:0017, площею 2,6302 га. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, оскільки ОСОБА_1 не наділяв ОСОБА_5 повноваженнями щодо відчуження належного йому на праві власності майна, тобто договір купівлі-продажу укладено без волевиявлення власника нерухомого майна. Також суд дійшов висновку, що спірна земельна ділянка має бути витребувана з чужого незаконного володіння відповідачки на користь позивача.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Київський апеляційний суд постановою від 08 жовтня 2024 року апеляційну скаргу Гамрецького Є. О. , який діє в інтересах ОСОБА_6 задовольнив частково. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року в частині визнання недійсною довіреності скасував та в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні вказаної позовної вимоги відмовив. В іншій частині рішення суду залишив без змін. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що встановивши, що підпис на довіреності виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою, суд першої інстанції мав констатувати, що вона не видавалася, тобто правочин з її видачі не вчинявся, а тому щодо неї не можна застосувати наслідки недійсності правочину. У зв'язку з цим апеляційний суд дійшов висновку, що в задоволенні позовних вимог про визнання недійсною довіреності від імені ОСОБА_1 слід відмовити, оскільки така довіреність ОСОБА_1 не видавалася.
При цьому апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про обґрунтованість інших вимог позову, оскільки ОСОБА_1 не виражав свою волю на відчуження належної йому земельної ділянки, а тому спірний договір купівлі-продажу такої земельної ділянки є недійсним в силу приписів частин 2 та 3 статті 203 ЦК України та статті 215 ЦК України, а належне йому спірне майно вибуло з його власності поза межами його волі та підлягає витребуванню.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У жовтні 2024 року представник ОСОБА_6 - адвокат Гамрецький Є. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказував те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 та постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 14 квітня 2022 року у справі № 644/2204/19, від 08 березня 2023 року у справі № 522/16163/18, від 15 березня 2023 року у справі № 725/1824/20;
відсутній висновок Верховного Суду щодо звернення до суду (представництва) прокуратурою в інтересах фізичних осіб у розумінні статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції на момент звернення прокурора до суду з цим позовом).
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що у прокурора не було підстав для представництва інтересів спочатку ОСОБА_1 , а пізніше його правонаступників. Тому суд першої інстанції мав залишити позов без розгляду.
Суди не врахували того, що ОСОБА_6 є добросовісним набувачем, оскільки земельну ділянку вона придбала на відплатній основі, вчинила усі дії, передбачені законом, для з'ясування повноважень продавця на відчуження майна, і не знала та не могла знати, що довіреність на представництво його інтересів ОСОБА_5 ОСОБА_1 не видавав.
У січні 2025 року представник позивачів - адвокат Тригуб А. Ю. подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали їм належну правову оцінку.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
25 грудня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій установили, що 13 травня 2013 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, за реєстровим номером 665 посвідчила довіреність, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_5 бути його представником у будь-яких установах чи підприємствах незалежно від підпорядкування та форми власності і галузевої належності з будь-яких питань, пов'язаних з розпорядженням, продажем, міною, здачею в оренду, передачею в іпотеку тощо, земельної ділянки площею 2,6302 га, кадастровий номер 3221481500:03:004:0017, що розташована на території Гвоздівської сільської ради Васильківського району Київської області, належної ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 676202/83383.
06 липня 2013 року приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Леончук І. Б. за реєстровим номером 1719, посвідчив договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, укладений між ОСОБА_1 , від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_5, та ОСОБА_6 .
Згідно з висновком експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 19 травня 2015 року № 252 підпис та рукописний напис « ОСОБА_1 » в довіреності від 13 травня 2013 року на бланку серії ВТЕ № 311526, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим номером 665, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Цей факт також підтверджується висновком Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 14 вересня 2022 року № 25574-25576/20-32 за результатами експертизи, проведеної на підставі ухвали Васильківського міськрайонного суду Київської області від 09 липня 2020 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
У главі 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів.
Згідно з частинами першою і третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України).
Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з абзацом першим частини першої, частин другої та третьої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.
За положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).
Згідно з абзацом першим частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до абзацу першого статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Тлумачення вищенаведених норм ЦК України свідчить, що обов'язковим елементом двостороннього правочину (в даному випадку купівлі-продажу) є дії його сторін щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто правочин не може бути визнаний таким, що відбувся, без цілеспрямованих дій його сторін, які є вираженням їх волевиявлення.
Отже, основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об'єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.
Коли ж відсутній факт вираження волевиявлення стороною двостороннього правочину, можна говорити про відсутність обов'язкового суб'єкта цивільних правовідносин та, як наслідок, констатувати відсутність фактичної підстави для виникнення договірних правовідносин.
Тобто, на відміну від укладених правочинів, у цьому випадку не виникає самої можливості піддати юридичній оцінці об'єктивно відсутній юридичний факт (цілеспрямовану дію), існування якого було б зумовлено юридично значимим волевиявленням учасника цивільних правовідносин.
Натомість у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об'єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб'єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин.
Таким чином, на відміну від неукладеного правочину, оспорюваний та нікчемний правочин є такими, що відбулися, а його сторони виразили своє волевиявлення на зміну цивільних правовідносин.
Конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину обов'язковим і безумовним елементом, додержання якого є необхідним для чинності правочину. При цьому таке волевиявлення має бути: 1) вільним; 2) відповідати внутрішній волі учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю на вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Підпис на правочині, для якого визначено обов'язкову письмову форму, виконує функцію підтвердження волевиявлення сторони, зафіксованого у тексті цього правочину. При цьому підпис є обов'язковим атрибутом письмової форми правочину.
З огляду на зміст частини четвертої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 218 ЦК України закон не пов'язує недійсність правочину з недотриманням установленої для нього обов'язкової письмової форми, частиною якої є підпис сторін.
Водночас укладеність договору пов'язується з досягненням сторонами згоди з усіх істотних його умов (див. частину першу статті 638 ЦК України). Належним підтвердженням досягнення сторонами згоди щодо визначених у договорі умов є, зокрема, їх підписи.
Неукладеність договору у зв'язку з недотриманням установленої для нього законом обов'язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину волевиявлення на його укладення, про що може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).
Відсутність (підроблення) підпису сторони правочину, щодо якого передбачена обов'язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення, свідчить про неукладеність такого правочину.
Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним у силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів, щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину, або ж їх відновлювати.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23).
У справі, яка переглядається, встановлено, що довіреність від 13 травня 2013 року, видана від імені ОСОБА_1 на ім'я ОСОБА_5 не підписувалася ОСОБА_1 , а тому не відповідала внутрішній волі на вчинення цього правочину (на видачу такої довіреності) та, відповідно, на управління та розпорядження належною йому земельною ділянкою, що свідчить про відсутність волевиявлення на вчинення правочину з відчуження спірного майна та підписання договору купівлі-продажу неуповноваженою особою.
Таким чином, підписання договору купівлі-продажу від імені ОСОБА_1 іншою неуповноваженою особою свідчить про те, що ОСОБА_1 фактично не є учасником договірних правовідносин.
З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що необхідно кваліфікувати договір купівлі-продажу земельної ділянки від 06 липня 2013 року між ОСОБА_5 , який діяв від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 13 травня 2013 року та ОСОБА_6 як неукладений, оскільки власник майна фактично не був учасником спірних правовідносин купівлі-продажу та не виражав своєї волі на відчуження належного йому нерухомого майна.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23) дійшла висновку про те, що належним способом захисту права особи, майно якої вибуло з її законного володіння за неукладеним договором купівлі-продажу, є віндикаційний позов - витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.
Відчуження нерухомого майна за неукладеним договором потрібно розглядати як вибуття такого майна з володіння власника не з його волі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23).
Тому належним способом захисту позивача в цій справі є вимога про витребування спірного нерухомого майна на підставі статті 387 ЦК України.
Схожого за змістом висновку дійшов Верховний Суд у постанові 12 лютого 2025 року у справі № 727/3351/23 (провадження № 61-12079св24).
З огляду на зазначене суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 липня 2013 року, адже належним способом захисту у спірних правовідносинах є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння.
За таких обставин оскаржувані судові рішення в частині вирішення вимог позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.
Доводи касаційної скарги про те, що спірна земельна ділянка не може бути витребувана від ОСОБА_6 , оскільки вона є добросовісним набувачем, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб'єктами публічного права під час втручання у право власності.
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У статті 1 Першого протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.
Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу також повинно переслідувати мету в суспільному інтересі [рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine)].
Перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden»).
Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63, 64 рішення у справі «Маркс проти Белгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.
ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited v. Ukraine].
Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії (що мають оцінюватися у сукупності), як: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять «принцип автономного тлумачення понять», «принцип еволюційного (динамічного) тлумачення», «принцип європейського консенсусу», «принцип розсуду держави», «принцип ефективного тлумачення» та «принцип пропорційності та балансу інтересів».
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.
Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави.
У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на те потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.
Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження.
Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен бути доведений до відома громадян.
Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.
Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.
Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.
Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не метою, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним, безальтернативним та достатнім, а не надмірним.
Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
Так, законність втручання в цій справі обумовлена тим, що право власності є конституційним правом особи, передбаченим статтею 41 Конституції України, воно є непорушним та набувається в порядку, визначеному законом. Законний власник не втрачає право власності на належне йому майно, якщо воно вибуває з його володіння без належної на те законної підстави чи не з його волі, тому таке право підлягає захисту.
Легітимною метою (виправданістю втручання загальним інтересом) є необхідність захисту гарантованого Конституцією України права законного володільця, майно якого вибуло з його володіння без відповідної на те правової підстави чи не з його волі.
Що стосується принципу пропорційності, то Велика Палата Верховного Суду вважає, що: 1) можливість втручання у право кінцевого набувача майна, яке вибуло з володіння власника без відповідної правової підстави, чи не з його волі прямо передбачене ЦК України (статті 387, 388); 2) закон безпосередньо врегулював, що добросовісний набувач не набуває право власності на відчужене йому майно, яке вибуло із володіння власника поза його волею; 3) майнове право добросовісного набувача захищено передбаченим статтею 661 ЦК України механізмом відшкодування завданих йому збитків у зв'язку з витребуванням у нього за рішенням суду майна (товару), тоді як законний володілець позбавлений можливості захистити своє майнове право у інший спосіб, ніж витребування належного йому майна.
Придбаваючи цінне майно та укладаючи у нотаріальній формі договір купівлі-продажу земельної ділянки без фізичної присутності власника, відповідачка мала зважити на цей факт та проявивши розумну обачність з'ясувати спрямованість волевиявлення власника і дійсні наміри щодо цього майна тощо.
Ураховуючи встановлені у справі обставини, а саме відчуження спірного майна без волевиявлення власника, витребування такого майна на користь законного власника є пропорційним втручанням у право власності, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
Спростовуючи доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів позивача і його правонаступників, апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що ця обставина не може бути підставою для скасування рішення із залишенням позову без розгляду, оскільки в матеріалах справи є заява позивача про уточнення позовних вимог; місцевий суд визнав явку позивача обов'язковою і позивач особисто підтримав у судовому засіданні поданий прокурором в його інтересах позов з тими уточненнями, які він подав до суду, ОСОБА_1 сплатив судовий збір, брав участь в процесі особисто та через представників за довіреностями до моменту смерті, в подальшому суд залучив правонаступників позивача до участі у справі. Та обставина, що разом із фізичними особами та їх представниками прокурор продовжував брати участь у процесі, не є підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду.
Таким чином, доводи касаційної скарги в цій частині не знайшли свого підтвердження.
Водночас Верховний Суд звертає увагу на таке.
Відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.
Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин (стаття 26 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.
Разом із тим, задовольняючи позов в частині витребування майна з чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_1 , місцевий суд, з яким погодився апеляційний суд, не врахував, що ОСОБА_1 помер до ухвалення рішення, а місцевий суд залучив до участі у справі як позивачів його правонаступників.
Верховний Суд зауважує, що витребування майна з чужого незаконного володіння на користь померлої особи не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі суд вирішить питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. До того ж у цій справі суд замінив померлого позивача його правонаступниками, які набули відповідної цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності.
На вказані обставини суди попередніх інстанцій не звернули достатньої уваги та дійшли помилкового висновку про витребування майна з чужого незаконного володіння на користь померлого.
Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
За встановлених у цій справі обставин оскаржувані судові рішення в частині вирішення вимоги позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цієї вимоги, а в частині порядку стягнення підлягають зміні із зазначенням, що спірна земельна ділянка підлягає витребуванню на корись правонаступників позивача.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року було зупинено ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2024 року, у зв'язку із закінченням касаційного провадження його виконання, у нескасованій та незміненій після касаційного перегляду частині, необхідно поновити.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - адвоката Гамрецького Євгена Олеговича задовольнити частково.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року в частині вирішення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цієї вимоги.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року в частині вирішення вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння змінити, зазначивши, що земельна ділянка підлягає витребуванню на корись правонаступників позивача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
В іншій частині рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року у нескасованій та незміненій після касаційного перегляду частині.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді:А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко В. М. Коротун
М. Ю. Тітов