ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
16.10.2025Справа № 910/11283/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Чебикіної С.О., розглянувши справу за позовом Дочірнього підприємства із 100% іноземною інвестицією "Д'естате" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Френк Вайнз" про стягнення 1 260 923,31 грн., без виклику представників сторін,
Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача про стягнення 1 260 923,31 грн., з яких 1 151 725,10 грн. заборгованості, 90 741,46 грн. інфляційних втрат та 18 456,75 грн. 3% річних за Договором оренди № Б/Н від 30.05.2020 року на підставі статей 205, 206, 509, 526, 626, 629, 693 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2025 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Заперечень щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін від сторін у встановлений законом строк не надано.
09.10.2025 року відповідачем до суду подано заперечення проти вирішення справи у господарському суді, оскільки між позивачем та відповідачем укладено арбітражну угоду у вигляді арбітражного застереження, відтак відповідач просить суд залишити позов без розгляду, крім того відповідач просив відшкодувати 30 000,00 грн. понесених останнім судових витрат у вигляді правничої допомоги у зв'язку із розглядом даної справи.
Розглянувши заперечення відповідача проти вирішення спору в господарському суді, суд зазначає наступне.
Згідно пункту 7 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
Відповідно до частини 2 статті 177 Господарського процесуального кодексу України підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання, розгляд справи по суті розпочинається із закриттям підготовчого засідання.
Згідно з частиною 1 та 2 статті 195 Господарського процесуального кодексу України суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.
Частиною 3 статті 201 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що з оголошення головуючим судового засідання відкритим розпочинається розгляд справи по суті.
Отже, вищевказаними нормами чітко визначений момент початку розгляду справи по суті, а саме з моменту оголошення головуючим судового засідання з розгляду справи по суті відкритим.
Згідно з частиною 6 статті 4 Господарського процесуального кодексу України угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу) допускається. До міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що відповідає вимогам, визначеним законодавством України про міжнародний комерційний арбітраж, крім випадків, визначених законом. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
За змістом статті 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном.
У статті 2 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" передбачено, що "арбітраж" - це будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.
За змістом статті 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. У разі подання позову, зазначеного в пункті 1 цієї статті, арбітражний розгляд проте може бути розпочато або продовжено і арбітражне рішення може бути винесено, поки сперечання про підсудність чекають розв'язання в суді.
Арбітражна угода має позитивний і негативний ефект: вона зобов'язує сторони передавати спори в арбітраж і надавати складу арбітражу компетенцію щодо спорів, охоплених арбітражною угодою (позитивний ефект). Якщо виникає спір, який належить до обсягу арбітражної угоди, будь-яка зі сторін може передати його на розгляд складу арбітражу. З іншої сторони, арбітражна угода перешкоджає сторонам у спробах вирішити їх спори в суді (негативний ефект). Уклавши арбітражну угоду, сторони визначили інший обов'язковий для них порядок реалізації належних їм прав застосування судових засобів правового захисту, саме у певному (або певних) міжнародному комерційному арбітражеві. Сторона, яка уклала арбітражну угоду, не може ігнорувати такі її умови і замість обраного арбітражу звернутися до суду держави, який був би компетентним вирішити спір у разі неукладення між сторонами такого роду арбітражної угоди.
Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 10.06.1958 року, Нью-Йоркська конвенція) закріплює підхід здійснення примусового виконання арбітражних рішень і арбітражних угод, який ґрунтується на презумпції дійсності та автономності арбітражних угод, формальної і матеріально-правової (частина 1 статті 2 Нью-Йоркської конвенції). Ця презумпція дійсності може бути спростована лише за обмеженим переліком підстав.
Принцип автономності арбітражної угоди (separabiliti) свідчить: по-перше, що дійсність основного договору в принципі не впливає на дійсність включеної до нього арбітражної угоди; по-друге, основний договір і арбітражна угода можуть бути підпорядковані різним законам. Така автономність арбітражної угоди дає можливість сторонам спірних правовідносин мати гарантію, що спір буде розглянуто у будь-якому випадку саме арбітражем, оскільки наявність арбітражного застереження унеможливлює звернення до державних судових установ.
Укладаючи арбітражне застереження, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражного застереження). У подальшому, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу.
Необхідно враховувати, що принцип автономності арбітражної угоди від основного договору полягає у тому, що арбітражна угода та основний договір розглядаються як дві окремі угоди, тому недійсність договору не може бути підставою для автоматичної недійсності арбітражної угоди.
За змістом Нью-Йоркської конвенції кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов'язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв'язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об'єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов'язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди).
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.08.2019 року у справі № 906/493/16 зазначено, що у пункті 113 Керівництва Секретаріату Юнсітрал по Нью-Йоркській конвенції 1958 року зазначається, що відносно арбітражної угоди судами визнавалося, що вона не може бути виконана, якщо арбітражна угода мала «патологічний характер», головним чином у наступних випадках: І) якщо положення арбітражної угоди були складені нечітко і не містили достатньо вказівок, які б дозволили перейти до арбітражного розгляду, та ІІ) якщо в арбітражній угоді призначалася арбітражна установа, яка не існує. Але суди також можуть застосовувати підхід, спрямований на сприяння арбітражного розгляду, тобто тлумачити нечіткі чи непослідовні формулювання арбітражних угод таким чином, щоб підтримати ці угоди. Переважне право повинно віддаватися наміру сторін врегулювати спір в арбітражному порядку.
Отже, при вирішенні питання залишення позову без розгляду з підстав, передбачених пунктом 7 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд має встановити наявність сукупності таких умов: існування арбітражної (третейської) угоди, за якою позов у питанні, що порушено у державному суді, належить до компетенції арбітражного (третейського) суду; від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді; встановлення судом prima facie дійсності, чинності та виконуваності арбітражної (третейської) угоди.
Як вбачається з матеріалів справи, 30.05.2020 року між Дочірнім підприємством із 100% іноземною інвестицією "Д'естате" (позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Френк Вайнз" (відповідач) укладено Договір оренди № Б/Н (Договір), у відповідності до умов пункту 14.3 якого на вирішення спорів по даному Договору розповсюджується Законодавство України. Різні суперечки у відношенні даного Договору, які не можуть бути дружньо розв'язані між Сторонами протягом одного місяця з моменту повідомлення про суперечку, включаючи факт існування, дійсності, розриву або значення Договору, повинні бути винесені та кінцево вирішені єдиним арбітром, запропонованим Американською Торговою Палатою в Києві. Містом арбітражу буде Київ. Мовою арбитражу буде англійська.
Тобто, у вказаному Договорі міститься арбітражна угода, укладена у вигляді арбітражного застереження.
Згідно з частиною 1 статтею 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Таким чином, враховуючи що у Договорі оренди № Б/Н від 30.05.2020 року міститься арбітражна угода, суд зазначає, що будь-яка суперечка/спір, що виникає по даному Договору або у зв'язку з ним, охоплює також і спори стосовно виконання/невиконання такого договору та повинен вирішуватися єдиним арбітром, запропонованим Американською Торговою Палатою в Києві.
При цьому, як свідчать матеріали справи, відповідач заперечує проти вирішення даного спору в господарському суді, підтверджує що арбітражна угода є дійсною та може бути виконана, відповідач подав свої заперечення до початку розгляду справи по суті, як того вимагають наведені положення процесуального законодавства, в свою чергу, судом не встановлено обставин щодо недійсності, втрати чинності, неможливості виконання арбітражної угоди.
Таким чином, з огляду на встановлені обставини у справі, суд зазначає що підписавши угоду, в якій міститься арбітражне застереження, її сторони фактично погодилися з передбаченим у ній порядком вирішення спорів, що свідчить про вільне волевиявлення сторін щодо передачі спорів на вирішення єдиним арбітром, запропонованим Американською Торговою Палатою в Києві.
Судом також враховано висновок Великої Палати Верховного Суду (постанова від 01.11.2023 року у справі № 910/3208/22): "... за усталеною практикою Європейського суду з прав людини добровільна відмова від судового порядку вирішення спору на користь арбітражу є загалом прийнятною в аспекті дотримання статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. зокрема рішення у справі Suovaniemi and others v. Finland, заява № 31737/96, 23.02.1999 року), тому залишення судом без розгляду позову через наявність арбітражної угоди саме по собі не становить неприйнятного обмеження доступу до суду.".
Враховуючи наведене, суд зазначає, що клопотання відповідача про залишення позову без розгляду є обґрунтованим та підлягає задоволенню, оскільки наявні обставини для застосування приписів пункту 7 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України.
За таких обставин, враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку про залишення без розгляду позову Дочірнього підприємства із 100% іноземною інвестицією "Д'естате" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Френк Вайнз" про стягнення 1 260 923,31 грн.
Крім того, у відповідності до частини 2 статті 226 Господарського процесуального кодексу України, про залишення позову без розгляду постановляється ухвала, в якій вирішуються питання про розподіл між сторонами судових витрат, про повернення судового збору з бюджету.
Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат, суд відзначає, що статтею 7 Закону України "Про судовий збір" врегульовано загальні питання повернення сплачених сум судового збору з підстав, які визначено цією статтею і перелік яких є вичерпним.
Відповідно до статті 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом; повернення заяви або скарги; відмови у відкритті провадження у справі в суді першої інстанції, апеляційного та касаційного провадження у справі; залишення заяви або скарги без розгляду (крім випадків, якщо такі заяви або скарги залишені без розгляду у зв'язку з повторним неприбуттям або залишенням позивачем судового засідання без поважних причин та неподання заяви про розгляд справи за його відсутності, або неподання позивачем витребуваних судом матеріалів, або за його заявою (клопотанням); закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Таким чином, приймаючи до уваги положення частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір", враховуючи те, що клопотання про повернення сплаченого судового збору позивачем не заявлено, повернення судового збору, не здійснюється.
При цьому, суд звертає увагу, що позивач не позбавлений права звернутися до суду з відповідним клопотанням у порядку передбаченому статтею 7 Закону України "Про судовий збір".
Щодо заяви відповідача про відшкодування судових витрат у вигляді витрат на правничу допомогу в розмірі 30 000,00 грн., суд зазначає наступне.
На підтвердження понесених витрат на правову допомогу відповідачем надано до суду Договір про надання правової допомоги № 03/25 від 03.10.2025 року, рахунок на № 10/03/25 від 03.10.2025 року на суму 30 000,00 грн. та скріншот щодо оплати правничої допомоги з банківського додатку адвоката від 08.10.2025 року на суму 30 000,00 грн.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом.
Відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність":
- договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1);
- гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30).
Згідно зі статтею 16 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Частинами 1-5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин 5 та 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду;
Аналіз наведених норм частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, а також статті 129 цього Кодексу дає підстави для висновку, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість витрат та їх пропорційність предмету спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
Частиною 5 статті 130 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
У випадках, встановлених частинами третьою-п'ятою цієї статті, суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п'ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, рішення про задоволення позову у зв'язку з його визнанням, за умови дотримання відповідною стороною вимог частини восьмої статті 129 цього Кодексу.
Тобто стягнення з позивача компенсації понесених відповідачем витрат, зокрема витрат на правничу допомогу у разі залишення позову без розгляду, можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій позивача.
Аналіз статей 129 (розподіл судових витрат) та 130 Господарського процесуального кодексу України (розподіл витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду) дає підстави для висновку, що у разі залишення позову без розгляду суд зобов'язаний виходити з положень частини 5 статті 130 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вказана норма є спеціальною стосовно загальних правил розподілу судових витрат.
Близька за змістом правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18.06.2019 року у справі № 922/3787/17, від 09.07.2019 року у справі № 922/592/17, додатковій ухвалі Верховного Суду від 20.05.2021 року у справі № 910/14162/17, від 26.04.2021 року у справі № 910/12099/17, від 12.07.2021 року у справі № 903/317/20.
У разі залишення позову у справі без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Відтак, стягнення з позивача компенсації понесених відповідачем витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, у разі залишення позову без розгляду можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій позивача, що і зумовили відповідні витрати відповідача під час розгляду справи та пов'язані з цим розглядом.
Водночас, Господарський процесуальний кодекс України не містить норм, які б встановлювали критерії визначення необґрунтованості дій позивача. Разом із тим, очевидно, що під такими діями можна розуміти таку реалізацію позивачем своїх процесуальних прав, внаслідок якої виникають підстави для закриття провадження або залишення позову без розгляду. Тобто, частина 5 статті 130 Господарського процесуального кодексу України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості/необґрунтованості, а тому такі встановлюються судом у кожній справі відповідно до встановлених обставин.
Так, обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, відповідно до приписів частини 5 статті 130 Господарського процесуального кодексу України для стягнення компенсації здійснених відповідачем витрат, пов'язаних з розглядом справи, відповідачу необхідно довести, а суду встановити і зазначити про це в судовому рішенні, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред'явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується тощо.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 18.06.2019 року у справі № 922/3787/17, від 09.07.2019 року у справі № 922/592/17, від 24.03.2021 року у справі № 922/2157/20, від 21.01.2020 року у справі № 922/3422/18, від 26.04.2021 року у справі № 910/12099/17, від 19.04.2021 року у справі № 924/804/20.
Проте, суд не погоджується із твердженнями відповідача про необґрунтованість дій позивача, яка полягала у поданні позову до суду, а не до міжнародного комерційного арбітражу, оскільки саме лише подання позову не може бути розцінене судом як таке, що свідчить про необґрунтованість дій позивача, враховуючи що останній має право на звернення до суду та реалізував таке право на свій розсуд.
Статтею 55 Конституції України визначено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина 2 статті 14 Господарського процесуального кодексу України).
Тож, звернення до суду з позовом є суб'єктивним правом позивача, гарантованим статтями 55, 124 Конституції України, є безумовним доступом до правосуддя незалежно від обґрунтованості позову.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 26.09.2018 року у справі № 148/312/16-ц, від 28.01.2019 року у справі № 619/1146/17-ц, від 02.12.2020 року у справі № 202/2600/15-ц, від 17.12.2020 року у справі № 758/12381/18-ц, від 14.01.2021 року у справі № 521/3011/18.
Залишаючи позов без розгляду судом не було встановлено зловживання позивачем процесуальними правами, безпідставності позовних вимог чи неправильних дій позивача, внаслідок яких виник спір.
Зважаючи на вищевказане, суд не вбачає підстав для висновку про необґрунтованість дій позивача та стягнення з позивача компенсації понесених відповідачем витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, у зв'язку із залишенням позову без розгляду.
За таких обставин, заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Френк Вайнз" про відшкодування судових витрат не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 123, 126, 129, 130, 226, 232-235 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов Дочірнього підприємства із 100% іноземною інвестицією "Д'естате" залишити без розгляду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та підлягає оскарженню в порядку розділу IV ГПК України.
Суддя С.О. Чебикіна