Справа № 705/1773/25 Суддя (судді) першої інстанції: Годік Л.С.
09 жовтня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Ганечко О.М.,
Кузьменка В.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення, -
ОСОБА_1 звернувся до Уманського міськрайонного суду Черкаської області з адміністративним позовом до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, в якому просив: визнати протиправною та скасувати постанови про адміністративне правопорушення серії ЕНА № 1793083 від 31.03.2024.
Позов обґрунтовано тим, що при складанні вказаної постанови відповідачем не було надано доказів факту керування ОСОБА_1 транспортним засобом, тобто не доведено факту вчинення ним правопорушення.
На думку позивача, починаючи з 25.02.2025 та по даний час він перебуває на військовій службі, тому не мав об?єктивної можливості захистити свої права та оскаржити постанову, яка до даного часу йому не надана, не зважаючи на адвокатський запит від 20.03.2025.
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 травня 2025 року в задоволенні клопотання представника позивача - адвоката Білоуса Віталія Олеговича про поновлення строку на оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення серії ЕНА № 1793083 - відмовлено. Адміністративний позов ОСОБА_1 , який подано адвокатом Білоусом Віталієм Олеговичем, до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення - залишено без розгляду.
В апеляційній скарзі, позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що при складанні вказаної постанови відповідачем не було надано доказів факту керування ОСОБА_1 транспортним засобом, тобто не доведено факту вчинення ним правопорушення.
На думку скаржника, відсутність факту вручення постанови ОСОБА_1 за частиною другою ст. 126 КУпАП, повністю підтвердилось у суді, оскільки згідно наданого документу, у постанові відсутній підпис ОСОБА_1 та зазначено «відмовився від підпису», що свідчить про непідтвердженість факту відмови від отримання постанови.
Оскільки ОСОБА_1 у період часу із 04.11.2023 по 06.01.2025 перебував саме на виконанні бойових завдань згідно розпоряджень, а не при виконанні службових обов'язків, а тому не мав об?єктивної можливості захистити свої права та оскаржити постанову за частиною другою ст. 126 КУпАП, яка до даного часу йому так і не була надана.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем зазначено про те, що про наявність постанови серії ЕНА № 1793083 від 31.03.2024 позивач достеменно знав, так як на місці події постанова працівниками поліції вручалась, що підтверджується наданими доказами
У відповіді на відзив позивачем звернуто увагу на те, що при розгляді справи за статтею 130 КУПаП не встановлено факту керування транспортним ОСОБА_1 , що свідчить про неправомірність спірної постанови.
Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, постановою про адміністративне правопорушення серії ЕНА № 1793083 від 31.03.2024 притягнено позивача до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого частиною другою статті 126 КУпАП.
Підставою для винесення спірної постанови слугувало те, що 31.03.2024 о 22.09 год. на 203 км а/д М-05 Київ-Одеса, ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом «Opel Omega», д.н.з НОМЕР_1 , з причепом, при цьому не мав права керування таким транспортним засобом, чим порушив пп. «а» п.2.1 Правил дорожнього руху України.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Залишаючи позовні вимоги без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачем пропущено встановлений законом строк звернення до суду з даним позовом, та не доведено, що причини для поновлення строку звернення до суду з даним позовом є поважними, тому наявні підстави для залишення адміністративного позову без розгляду.
Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Закон України «Про дорожній рух» регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов'язки і відповідальність суб'єктів - учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання (далі - міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та об'єднань).
Згідно статті 14 вказаного Закону учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів.
До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.
Учасники дорожнього руху зобов'язані, у тому числі, знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.
Єдиний порядок дорожнього руху на всій території України встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306.
Відповідно до п. 1.1 Правил дорожнього руху ці Правила відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.
Пунктом 1.3 вказаних Правил закріплено, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.
Згідно п. 1.9 Правил дорожнього руху, особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
На вимогу поліцейського водій повинен зупинитися з дотриманням вимог цих Правил, а також: дати можливість оглянути транспортний засіб відповідно до законодавства за наявності на те законних підстав, у тому числі провести з використанням спеціальних пристроїв (приладів) зчитування інформації із самоклейної мітки радіочастотної ідентифікації про проходження обов'язкового технічного контролю транспортним засобом, а також перевірку технічного стану транспортних засобів, які відповідно до законодавства підлягають обов'язковому технічному контролю (п. 2.4 «в» Правил дорожнього руху).
Правилами дорожнього руху встановлено, що водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі, зокрема: посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії (підпункт «а» пункту 2.1);
У свою чергу, відповідно до пункту 2.4 Правил дорожнього руху на вимогу поліцейського водій повинен зупинитися з дотриманням вимог цих Правил, а також:
а) пред'явити для перевірки документи, зазначені в пункті 2.1;
б) дати можливість перевірити номери агрегатів і комплектність транспортного засобу;
в) дати можливість оглянути транспортний засіб відповідно до законодавства за наявності на те законних підстав, у тому числі провести з використанням спеціальних пристроїв (приладів) зчитування інформації із самоклейної мітки радіочастотної ідентифікації про проходження обов'язкового технічного контролю транспортним засобом, а також перевірку технічного стану транспортних засобів, які відповідно до законодавства підлягають обов'язковому технічному контролю.
Аналогічні положення закріплені і в статті 16 Закону України «Про дорожній рух», згідно якої водій зобов'язаний мати, зокрема при собі та на вимогу поліцейського, а водії військових транспортних засобів - на вимогу посадових осіб військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, пред'являти для перевірки посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, - страховий поліс (сертифікат) про укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Відтак, з аналізу вищевказаних норм вбачається, що законодавством визначено перелік випадків, коли працівник поліції має право вимагати, а водій зобов'язаний надати, зокрема посвідчення водія та реєстраційний документ на транспортний засіб.
Частиною другою статті 126 КУпАП визначено, що керування транспортним засобом особою, яка не має права керування таким транспортним засобом, або передача керування транспортним засобом особі, яка не має права керування таким транспортним засобом, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Виходячи з наведених вище правових норм, право органів Національної поліції перевіряти наявність документів, зазначених в пункті 2.1 Правил дорожнього руху кореспондується із обов'язком водія механічного транспортного засобу мати при собі та на вимогу працівника поліції пред'явити такі документи.
У той час, частина друга статті 126 КУпАП передбачає відповідальність за керування транспортним засобом особою, яка взагалі не має права керування таким транспортним засобом.
Вирішуючи дану справу, колегія суддів враховує, що згідно вимог частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною третьої цієї ж статті обумовлено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Так, колегія суддів враховує положення частини другої статті 286 КАС України згідно яких позовну заяву щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності може бути подано протягом десяти днів з дня ухвалення відповідного рішення (постанови), а щодо рішень (постанов) по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такого рішення (постанови).
При цьому, наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду встановлені статтею 123 Кодексу адміністративного судочинства України.
За правилами частини третьої статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Таким чином, дотримання строків на подання позовної заяви є однією з умов дисциплінування учасників судового процесу. У випадку ж пропуску строку, підставами для його поновлення є лише наявність поважних причин.
Поважними причинами пропуску строку звернення до суду із позовом визнаються лише ті обставини, які були об'єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Згідно правової позиції Верховного Суду у постановах від 26.06.2018 у справі №473/653/17, від 18.01.2019 в справі № 576/1434/17, при вирішенні питання щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд повинен звертати увагу на усі доводи позивача; на тривалість строку, який пропущено; на поведінку позивача протягом цього строку; на дії, які він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду та оцінювати їх в сукупності. Суди повинні гарантувати доступ до правосуддя особам, які вважають, що їх право порушене, і діяли добросовісно, але пропустили строк звернення до суду з поважних причин.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що приписами чинного законодавства визначено десятиденний строк звернення до суду для оскарження постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, недотримання, якого є підставою для залишення такого позову без розгляду.
Практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Визначені процесуальним законом строки, про які зазначено вище, це той орієнтовний період часу, протягом якого позивач мав би проявити інтерес стосовно свого позову, якщо він дійсно зацікавлений у тому, щоб провадження у справі було відкрито, а його спір вирішено.
Строк звернення до суду для такої категорії спорів доволі стислий - один місяць, і якщо зважити на характер спірних правовідносин, встановлений строк з одного боку має на меті дисциплінувати позивача, який, якщо він справді зацікавлений у відновленні своїх порушених прав, повинен якомога швидше реалізувати своє право на захист, з іншого боку - є своєрідним бар'єром, який повинен запобігати зловживанню правами і сприяти правовій визначеності правовідносин, які виникають у зв'язку з проходженням публічної служби.
Підсумовуючи зазначене, реалізувати своє право на захист в порядку адміністративного судочинства, потрібно вчасно, а поновити пропущений строк суд може, якщо для цього є поважні і об'єктивні причини.
Отже, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
З матеріалів справи вбачається, що предметом даного позову є оскарження постанови про адміністративне правопорушення серії ЕНА № 1793083 від 31.03.2024.
Втім з даним позовом ОСОБА_1 звернувся лише 25 березня 2025 року.
На підставу поважності причин пропуску строку звернення до суду позивачем зазначено він не пам?ятає, щоб йому вручали постанову, складену відносно нього за частиною другою ст. 126 КУпАП та стверджує, що йому не було роз?яснено права та строки оскарження вказаного рішення.
Як вказує скаржник, на даний час він перебуває на військовій службі, тому не мав об?єктивної можливості захистити свої права та оскаржити спірну постанову.
Разом з тим, як вірно відзначено судом першої інстанції, ОСОБА_1 було відомо про існування оскаржуваної постанови ще 11 квітня 2024 року, про що свідчить сплата ним штрафу в розмірі 3400 грн на підставі спірної постановою, що підтверджується витягом з Інформаційного порталу Національної поліції.
При цьому, що оскаржувана постанова від 31.03.2024 містить відмітку також про те, що ОСОБА_1 відмовився від її отримання, що вказує про обізнаність позивача з її існуванням станом на момент її винесення, а саме 31.03.2024.
У свою чергу, спірну постанову було направлено 02.04.2024 за вих. № 3421/41/24/04 за адресою місця проживання позивача: АДРЕСА_1 .
До того ж, слід звернути увагу, що 31.03.2024 поліцейськими було складено протокол ААД №099419 за частиною першою ст.130 КУпАП, який розглядався Уманським міськрайонним судом Черкаської області 29.07.2024 (справа №705/2312/24).
У вказаній справі №705/2312/24 брав участь представник позивача - адвокат Цімоха Р.Р., який був ознайомлений з матеріалами справи.
При цьому, позивачем не зазначено, що перешкоджало останньому скористатися можливістю оскарження постанови серії НЕА № 1793083 у цей же період, враховуючи, що 11.04.2024 ним вже був сплачений штраф за цією постановою.
Звернення до суду з даним позовом майже через рік після винесення спірної постанови не може свідчити про дотримання позивачем вимог, встановлених КАС України щодо звернення до суду з даним позовом, враховуючи скорочені терміни оскарження постанов про адміністративне правопорушення.
Так, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis, пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року в справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заява №45783/05; пункт 53 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року в справі «Меньшакова проти України», заява №377/02).
Процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року в справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain» («Перез де Рада Каванілес проти Іспанії»), заява №28090/95). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна Держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (пункт 44 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року «Osman v. the United Kingdom» («Осман проти Сполученого Королівства»), заява №23452/94 та пункт 54 рішення від 19 червня 2001 року «Kreuz v. Poland» («Круз проти Польщі»), заява №28249/95).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 3 квітня 2008 року (пункт 47, заява №3236/03) суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їхня свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Поважними причинами пропуску строку визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Колегія суддів підкреслює, що з метою виконання процесуального обов'язку дотримання строку на судове оскарження рішень особа, яка має намір подати позовну заяву, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії.
Отже, зазначені апелянтом обставини не є виправданими обумовлення поважності причин пропуску строку звернення до суду з даним позовом.
Водночас, навіть наявність об'єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа «Олександр Шевченко проти України», п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.
Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, а також строки для подання апеляційної чи касаційної скарги, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі №9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Поряд з наведеним суд апеляційної інстанції звертає увагу, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.
Необхідно зауважити на тому, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Відтак, висновок суду попередньої інстанції про наявність підстав для залишення позовних вимог без розгляду є правильним та таким, що відповідає приписам законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції та не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 272, 286, 308, 310, 311, 315, 316, 321 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді О.М. Ганечко
В.В. Кузьменко