03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/2897/2025
09 квітня 2025 року м. Київ
Справа № 753/5543/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 серпня 2024 року, ухвалене у складі судді Шаповалової К.В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання інформації недостовірною, захист честі, гідності та ділової репутації та стягнення моральної шкоди,
встановив:
У березні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання інформації недостовірною, захист честі, гідності та ділової репутації, стягнення моральної шкоди.
На обґрунтування своїх вимог зазначав, що з 20 червня 2013 року перебував із ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який розірваний у 2022 році на підставі рішення Дарницького районного суду м. Києва. Від шлюбу мають спільного сина ОСОБА_3 , 2015 року народження.
У період із червня 2022 року до грудня 2023 року позивачу стало відомо про поширення ОСОБА_2 відносно нього недостовірної інформації з приводу вчинення ним щодо неї домашнього насильства, шляхом подання заяв до органів Національної поліції України та підтримання таких заяв у суді.
Наголошував, що поширена інформація щодо нього має негативний характер, оскільки повідомляє третім особам про порушення ним загальновизнаних норм поведінки, правил співжиття, прийнятих у суспільстві вимог та принципів етики та моралі. Вважає, що такими діями ОСОБА_2 порушила його немайнові права, що, у свою чергу, негативно вплинуло на його честь, гідність та ділову репутацію.
Стверджував, що внаслідок протиправних дій відповідача він поніс моральні страждання, які полягали в тому, що він, зокрема втратив довіру та повагу від оточуючих, порушено його кар'єрний розвиток, призвели до його соціальної ізоляції та фінансових втрат, погіршення відносин з родиною та друзями.
Вважав, що розумним та справедливим відшкодуванням його душевних страждань буде стягнення з відповідача на його користь 300 000 грн.
З урахуванням викладених обставин, просив суд визнати, що діями ОСОБА_2 було порушено його особисті немайнові права на повагу до його честі та гідності, а також стягнути з ОСОБА_2 моральну шкоду у сумі 300 000 грн.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 21 серпня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із таким вирішенням спору, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Вказує, що суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки, не надав оцінку наданим судовим рішенням, формально підійшов до оцінки доказів, внаслідок чого дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.
Суд першої інстанції не встановив, чи є у нього честь, гідність та ділова репутація, які за твердженням позивача, було принижено, не надав оцінку доказам, які підтверджують, що він має честь, гідність та ділову репутацію, а також відмовив йому у виклику для допиту у якості свідків певних осіб, які могли б підтвердити його твердження.
Суд не встановив, чи було порушено його особисте немайнове право на повагу до гідності та честі встановленого відповідно до Конституції України, а тому помилково визначив, що саме заяви до поліції (про вчинення насильства) та справи №753/12693/22, №753/14348/22, №753/6806/23 були підставою для звернення до суду.
Разом з тим, відповідно до пункту 1 частини 5 статті 265 ЦПК України у рішенні суду має зазначатись висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Враховуючи зазначене, вважає, що за даними резолютивної частини рішення суд не відмовив у позові, а залишив позовні вимоги без задоволення, що є порушенням пункту 1 частини 5 статті 265 ЦПК України, оскільки «залишити без задоволення» означає, що суд не зробив висновок про відмову у позові, а зробив активну дію - залишив без задоволення позовні вимоги, що суперечить пункту 5 частини 1 статті 264 ЦПК України.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що позивач зловживає правом на судовий захист, оскільки жодні його права, відповідно до обставин справи та судової практики, не були порушені. Крім того, заявник маніпулює фактами, словами, вириваючи їх із контексту судового рішення та інтерпретуючи їх під недостатність доведення правової позиції суду, що міститься в рішенні Дарницького районного суду м. Києва, в якому прямо зазначаються всі фактичні обставини справи та вичерпні пояснення, з чим заявник не погоджується. Вважає, що позивач не заявляє вимоги про спростування недостовірної інформації через неможливість її спростування та з огляду на відсутність її розповсюдження відповідачем.
Усупереч прямої заборони в законодавстві України кваліфікації звернень до органів державної та судової влади, як поширення будь-якої інформації, заявник посилається на неправомірність звернень відповідачки та використання нею прав, гарантованих статтею 40 Конституції України. Право на доступ до суду, яке випливає з пункту 1 статі 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, право людини, що передбачає можливість безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав.
Додатково повідомляє, що орієнтовний розмір витрат на правову допомогу в апеляційній інстанції буде складати 30 000 грн.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі. Зауважив, що суд першої інстанції відмовив йому у виклику заявлених ним свідків.
Представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 у судовому засіданні заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила рішення суду, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, залишити без змін. Вважає, що суд першої інстанції дослідив всі обставини справи та ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Звертаючись із позовом до суду позивач просив визнати недостовірною, та такою, що принижує його честь, гідність та ділову репутацію інформацію, поширену ОСОБА_2 шляхом подання заяв до Національної поліції України у справах № 753/12693/22, № 753/14348/22, № 753/6806/23 щодо вчинення ОСОБА_1 домашнього насильства відносно неї.
Обґрунтовуючи підстави позову, позивач ОСОБА_1 посилався, зокрема на те, що поширена відповідачем ОСОБА_2 відносно нього інформація, шляхом звернення до правоохоронних органів щодо вчинення домашнього насильства щодо неї, має негативний характер, оскільки повідомляє третім особам про порушення ним загальновизнаних норм поведінки, правил співжиття, прийнятих у суспільстві вимог та принципів етики та моралі, внаслідок чого він зазнав моральних страждань.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції, суд виходив з того, що під час розгляду справ про адміністративні правопорушення судами першої та апеляційної інстанції надавалась оцінка обставинам, викладеним у відповідних протоколах про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 та доводам (поясненням) як ОСОБА_1 , так і ОСОБА_2 та було здійсненні відповідні висновки, наслідками яких стало закриття всіх трьох справ про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 у зв'язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення.
Враховуючи вище зазначене, суд дійшов висновку, що спірні висловлювання ОСОБА_2 стосовно особи позивача є оціночними судженнями, оскільки відображають власні думки відповідачки, засновані на її баченні певних подій, особисте сприйняття відповідачкою певної поведінки позивача і не можуть бути витлумачені як повідомлення про конкретні факти, тому не є недостовірною інформацією.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із недоведеності позивачем обставин щодо неправдивості поширеної інформації, факту, що така інформація була поширена та, як наслідок, порушення його особистих немайнових прав. З урахуванням обставин, встановлених у даній справі, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність в діях відповідача складу правопорушення, передбаченого статтею 277 ЦК України.
Оскільки під час розгляду справи не було встановлено неправомірності дій відповідача та з огляду на те, що вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від вимоги про визнання недостовірною інформації, суд дійшов висновку про те, що вимоги про відшкодування моральної шкоди також не підлягають задоволенню.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, постановою Дарницького районного суду м. Києва від 07 листопада 2022 року у справі № 753/12693/22, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року, провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 173-2 КУпАП закрито у зв'язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.
Відповідно до змісту вказаної постанови суду першої інстанції «згідно із протоколом про адміністративне правопорушення серії ВАБ № 492094, 10.10.2022 об 11:45 год. ОСОБА_1 , знаходячись за адресою: АДРЕСА_1 вчинив сімейну сварку з дружиною ОСОБА_2 , в ході якої кидався в бійку, чим своїми діями завдав останній психологічного болю, тобто скоїв адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 173-2 КУпАП.
ОСОБА_1 у судовому засіданні свою вину у вчиненні адміністративного правопорушення не визнав, категорично заперечував обставини, викладені у протоколі та письмових поясненнях ОСОБА_2 . Зазначив, що на даний час він з дружиною перебуває в зареєстрованому шлюбі, проте остання має стосунки з іншими чоловіками. Через напружені відносини, вони проживають окремо, дружина винаймає квартиру. З приводу обставин того дня, пояснив, що вранці, через ракетні обстріли в країні, він привів дитину до квартири, де проживає його дружина. Зайшовши до квартири, побачив незнайомого чоловіка, який ховався у вбиральні. Визнав, що в нього виник конфлікт з товаришем дружини, при цьому, в бік дружини психологічного тиску він вчиняв та не застосовував до неї фізичного насильства.
В судовому засіданні ОСОБА_2 пояснила, що з чоловіком вони наразі проживають окремо, вона орендує квартиру, в якій проживає разом із дитиною. Стосунки з чоловіком погіршилися з березня 2022 року. Через постійні сварки та психологічний тиск вона прийняла рішення про розірвання шлюбу, звернувшись з позовом до суду. Після цього, чоловік став погрожувати їй, що відбере у неї дитину, якщо вона не відмовиться від частки своєї квартири на користь його матері. 10.10.2022 чоловік привів сина до неї, оскільки в школі було небезпечно через ракетні обстріли. Відчинивши двері, вона побачила чоловіка в неадекватному психологічному стані, який зайшов до її квартири. У квартирі її чоловік вчинив сварку, під час якої побив її товариша, та двічі вдарив її по обличчю».
Закриваючи провадження у справі про адміністративне правопорушення з підстав, визначених п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП, Дарницький районний суд м. Києва у постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 753/12693/22, виходив з того, що у справі відсутні належні та достовірні докази вчинення ОСОБА_1 психологічного насильства по відношенню до своєї дружини (відеофіксація, пояснення свідків, тощо). Наявні в матеріалах справи протокол про адміністративне правопорушення та пояснення потерпілої не є достатніми доказами винуватості ОСОБА_1 у вчиненні правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП.
Крім того, постановою Дарницького районного суду м. Києва від 02 грудня 2022 року у справі № 753/14348/22 визнано винним ОСОБА_1 у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто у сумі 170 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 6 лютого 2023 року постанову судді Дарницького районного суду м. Києва від 02 грудня 2022 року щодо ОСОБА_1 скасовано, провадження у справі закрито за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП.
Зі змісту постанови суду першої інстанції вбачається, що «13.11.2022 р. о 19-00 год. по 20-40 год. за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 вчинив домашнє насильство відносно дружини ОСОБА_2 , психологічного та економічного характеру, а саме не пускав до квартири, погрожував, налаштовував дитину проти останньої, чим викликав побоювання за свою безпеку ОСОБА_2 та безпеку дитини.
ОСОБА_1 в судовому засіданні свою провину у скоєнні інкримінованого правопорушення визнав частково, але підтвердив, що в зазначені в протоколі день та час між ним та його дружиною виник конфлікт, в ході якого він дійсно просив покинути квартиру, але не ображав її та не залякував.
Допитана в якості свідка відповідно до положень ч.3 ст. 269 КУпАП потерпіла ОСОБА_2 пояснила, що вони з чоловіком перебувають на стадії розірвання шлюбу, однак їх спільна дитина проживає з батьком за адресою: АДРЕСА_2 , яка на праві власності належить ОСОБА_2 . Також, повідомила, що зараз винаймає житло та проживає за адресою: АДРЕСА_1 . 13.11.2022 року ОСОБА_2 прийшла до сина, аби підготуватись з ним до школи, однак її чоловік спочатку не хотів її впускати до квартири, а потім зачинився разом з дитиною в кімнаті, внаслідок чого виник конфлікт. Під час якого він виражався нецензурною лайкою та залякував її».
Скасовуючи постанову судді Дарницького районного суду м. Києва від 02 грудня 2022 року щодо ОСОБА_1 та закриваючи провадження у справі за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП, Київський апеляційний суд у постанові від 06 лютого 2023 року виходив з наступного:
- 13.11.2022 потерпілою ОСОБА_2 було подану заяву до начальника Дарницького УП ГУ НП В м. Києві, в якій остання вказує на те, що ОСОБА_1 вчиняє по відношенню до неї психологічне насильство.
- у судовому засіданні ОСОБА_1 заперечував вказане, та зазначив, що з потерпілою не конфліктував, тим паче не вчиняв будь-якого фізичного чи психологічного насилля, він лише просив, щоб ОСОБА_2 залишила квартиру, де він проживає разом зі спільним сином, та жодним чином не ображав та не залякував її, між ним та потерпілою існує невирішений спір щодо участі матері у спілкуванні з дитиною.
- потерпіла в суді апеляційної інстанції зазначила, що дійсно, 13.11.2022 року прийшла до квартири, яка є спільною власністю з її колишнім чоловіком, де останній проживає разом із спільною дитиною, щоб провести час з останнім, так як колишній чоловік чинить перепони в спілкуванні з ним, та прийшовши до квартири її син та ОСОБА_1 почали ігнорувати її, колишній чоловік сказав, щоб вона лишила квартиру, при цьому в них виник словесний конфлікт, та були викликані працівники поліції.
З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції у справі № 753/14348/22 дійшов висновку, що у справі відсутні належні та достовірні докази вчинення ОСОБА_1 психологічного насильства по відношенню до своєї дружини (відеофіксація, пояснення свідків, тощо). Наявні в матеріалах справи протокол про адміністративне правопорушення та пояснення потерпілої не є достатніми доказами винуватості ОСОБА_1 у вчиненні правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП.
Також постановою Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року у справі № 753/6806/23 визнано винним ОСОБА_1 у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто у сумі 255 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 18 серпня 2023 року постанову судді Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року скасовано, провадження у справі закрито за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП.
Зі змісту постанови суду першої інстанції вбачається, що «21.04.2023 року о 19 годині 20 хвилин за адресою: АДРЕСА_2 , вчинив домашню сварку зі своєю колишньою дружиною ОСОБА_2 , в ході якої лаявся на останню, погрожував, вдарив дитячою майкою по обличчю, чим вчинив домашнє насильство психологічного та фізичного характеру в присутності малолітньої дитини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , чим вчинив правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 173-2 КУпАП.
В судовому засіданні ОСОБА_1 пояснив, що не вчиняв жодного насильства щодо колишньої дружини. 21.04.2023 року він приїхав додому та побачив, що до сина прийшла ОСОБА_2 . В подальшому, вона йому сказала, що викликала сину швидку, оскільки йому зранку було погано у школі. ОСОБА_1 намагався дізнатися, навіщо колишня дружина викликає швидку, якщо син добре себе почував та дивився телевізор. При цьому, вони являються медиками і могли б самостійно розібратися з захворюванням дитини, якби воно дійсно було. Вона йому не пояснила навіщо викликала швидку допомогу. Під час розмови колишня дружина почала провокувати його на конфлікт, знімати відео та стала викликати поліцію. ОСОБА_1 наполягав на тому, що ніколи не вчиняв ніякого насильства відносно колишньої дружини, просив долучити до матеріалів справи копії постанов суду, якими його було визнано невинуватим у вчиненні правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, коли ОСОБА_2 також провокувала конфлікти, викликала поліцію та відносно нього складали протоколи.
Потерпіла ОСОБА_2 суду пояснила, що 21.04.2023 року прийшла до сина, який проживає з батьком згідно з рішенням суду. Коли прийшла, то побачила, що син хворий і вирішила викликати швидку допомогу, щоб сина оглянув лікар. Проте, колишній чоловік, повернувшись додому та дізнавшись про виклик швидкої, почав конфліктувати, заперечував проти виклику лікаря, кричав, погрожував та вдарив ОСОБА_2 дитячою майкою по обличчю. Все це відбувалося в присутності їх малолітнього сина. Всю розмову вона записала на диктофон. В зв'язку цим вона викликала поліцію».
Скасовуючи постанову судді Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року щодо ОСОБА_1 та закриваючи провадження у справі за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП, Київський апеляційний суд у постанові від 18 серпня 2023 року виходив з того, що при вирішенні питання про наявність в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП, слід враховувати, що обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього правопорушення є наявність наслідків у виді завдання чи можливості завдання шкоди фізичному або психічному здоров'ю потерпілої. Однак доказів завдання чи можливості завдання такої шкоди потерпілій ОСОБА_2 матеріали справи не містять. Більше того, наслідків діяння ОСОБА_1 у виді можливості завдання шкоди психічному здоров'ю потерпілої не зазначено і в протоколі про адміністративне правопорушення.Наявні у матеріалах справи докази не є достатніми для підтвердження події та винуватості ОСОБА_1 у вчиненні правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП.
Звертаючись до суду із цим позовом, позивач указав, що ОСОБА_2 розповсюдила відносно нього недостовірну інформацію про вчинення ним відносно неї домашнього насильства шляхом подання трьох заяв до органів поліції та підтримання їх в суді, під час розгляду відповідних протоколів про притягнення його до адміністративної відповідальності, які були складені за її заявами. Оскільки все викладене у її заявах та у поясненнях, наданих в судових засіданнях не підтвердилось, про що свідчать відповідні постанови суду апеляційної інстанції та постанова суду першої інстанції, відповідач, на його думку, повинна відшкодувати йому моральну шкоду, завдану неправомірними діями, які полягають у розповсюдженні недостовірної відносно нього інформації, яка порочить його честь, гідність та ділову репутацію.
Згідно із статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Стаття 28 Конституції України гарантує кожній особі право на повагу до її гідності, а за частиною четвертою статті 32 основного Закону кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Тож право на захист честі, гідності і ділової репутації - один з основних способів захисту Конституційних прав людини на недоторканність особистого життя. Кожен має право захищати честь, гідність і ділову репутацію в суді, крім того Конституція України передбачає судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе або членів своєї сім'ї.
Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.
Здійснення передбачених статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, свободи дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів), пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Тобто праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
Відповідно до статті 297 Цивільного кодексу України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло.
За змістом частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (стаття 1 Закону України «Про інформацію»).
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співвжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 зроблено правовий висновок про те, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Частиною другою вказаної статті Закону визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Lingens v. Austria» суд розрізняє факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції. У даній справі ЄСПЛ вказав, що: «Суд повинен нагадати, що свобода вираження поглядів гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе».
Таким чином, згідно зі статтею 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення (частина перша статті 1 Закону України Законом України «Про звернення громадян»).
Пленум Верховного Суду України у пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» зазначив, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, з метою перевірки наведених у заяві обставин і у разі, якщо такий орган компетентний перевірити таку інформацію, навіть і у тому випадку, коли така інформація не підтвердилась, зазначене не є підставою для задоволення позову, оскільки відсутній сам факт поширення недостовірної інформації. У такому разі наявність інших підстав (склад правопорушення) не має правового значення.
У випадку звернення особи із заявою до правоохоронних органів судам необхідно враховувати висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003 (справа про поширення відомостей). Разом із тим, наявність у такому зверненні завідомо неправдивих відомостей, а також у разі встановлення, що для звернення особи до вказаних органів не було жодних підстав і було викликано не наміром виконати свій громадський обов'язок або захистити свої права, свободи чи законні інтереси, тягне відповідальність, передбачену законодавством України.
У постанові Верховного Суду від 09 листопада 2020 року у справі № 752/5766/16-ц зазначено, що у разі, якщо особа звертається до юридичної особи із зверненням про проведення перевірки певних обставин і в якому міститься та чи інша інформація, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою права, передбаченого Законом України «Про звернення громадян», а не поширення недостовірної інформації.
У постанові Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 638/9228/18 вказано, що звернення особи до правоохоронних органів не може розглядатися як дії, що порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача, оскільки таке звернення здійснене в рамках закону і спрямоване на захист та відновлення порушених конституційних прав заявника.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23 листопада 2022 року у справі № 501/3208/19, від 27 листопада 2024 року у справі № 452/2040/22.
Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 з метою перевірки компетентними органами незаконних, на її думку, дій ОСОБА_1 звернулась із заявами до правоохоронних органів.
Позивач указував, що зазначена у заявах до органів поліції відповідачкою інформація про те, що він вчинив відносно неї домашнє насильство, є недостовірною. Також він не погоджувався із тими поясненнями, які надавала потерпіла під час розгляду протоколів про притягнення його до адміністративної відповідальності, які були складені працівниками поліції за наслідками розгляду відповідних її заяв, при цьому у справі № 753/14348/22 потерпіла ОСОБА_2 була допитана судом як свідок.
Тобто ОСОБА_2 реалізувала своє право на звернення, передбачене статтею 40 Конституції України, що не можна вважати поширенням недостовірної інформації.
У даній справі суд першої інстанції звернув увагу на те, що під час розгляду справ про адміністративні правопорушення суди першої та апеляційної інстанції надавали оцінку обставинам, викладеним у відповідних протоколах про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , та доводам (поясненням) як ОСОБА_1 , так і ОСОБА_2 , та дійшли висновків, наслідками яких стало закриття всіх трьох справ про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 у зв'язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення.
Звернення до правоохоронних органів не може розглядатися як дії, що порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача, оскільки такі звернення здійснені в рамках закону та спрямовані на захист та відновлення порушених прав заявника, а доказів на порушення його права на повагу до його гідності, честі інформацією, викладеною у цих зверненнях, позивач не надав.
Крім того, пославшись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 12 липня 2023 року № 341/1988/21, згідно з якою висловлювання у судовому процесі не є поширенням недостовірної інформації, такі дії повинні розглядатися в контексті дотримання процесуального закону щодо прав та обов'язків учасника процесу, суд дійшов висновку, що спірні висловлювання ОСОБА_2 стосовно особи позивача є також оціночними судженнями, оскільки відображають власні думки відповідачки, засновані на її баченні певних подій, особисте сприйняття відповідачем певної поведінки позивача і не можуть бути витлумачені як повідомлення про конкретні факти, тому не є недостовірною інформацією.
У постанові Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 638/9228/18 вказано, що «тлумачення статті 40 Конституції України свідчить, що у випадку, коли особа звертається до органів державної влади, органів місцевого самоврядування із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з рішенням Конституційного Суду від 10 квітня 2003 року звернення до правоохоронного органу про порушення прав особи не може вважатись поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію. Хоча Конституційний Суд дійшов такого висновку у контексті тлумачення положень Цивільного кодексу 1963 року (стаття 7), який втратив чинність до того, як відбулися оскаржувані події, заявниця могла обґрунтовано сподіватися, що цей висновок так само буде застосовний і до «нового» Цивільного кодексу 2003 року. Така правова позиція підтверджується постановою Пленуму Верховного Суду від 27 лютого 2009 року (SIRYK v. UKRAINE, N 6428/07, § 37, ЄСПЛ, від 31 березня 2011 року).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач ОСОБА_2 з метою перевірки компетентними органами незаконних, на його думку, дій звернувся із заявою до правоохоронних органів. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що ОСОБА_2 реалізував своє право на звернення, передбачене статтею 40 Конституції України, що не можна вважати поширенням недостовірної інформації. Звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів не може розглядатися як дії, що порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача, оскільки таке звернення здійснене в рамках закону і спрямоване на захист та відновлення порушених конституційних прав заявника. Обставини, на які посилається позивач, не можуть вважатись поширенням інформації, як обов'язковий елемент юридичного складу правопорушення, для складу якого є необхідним наявність сукупності обставин, що може бути підставою для задоволення позову про захист честі, гідності та ділової репутації особи. Також відсутні докази, які б доводили, що зазначена відповідачем інформація про кримінальне провадження, на яку посилається ОСОБА_1 , мотивована цілеспрямованими діями, направленими на приниження честі, гідності та ділової репутації позивача».
В матеріалах справи, яка переглядається, відсутні докази, які б підтверджували, що зазначена відповідачем в зверненнях до правоохоронних органів інформація мотивована цілеспрямованими діями, направленими на приниження честі та гідності позивача.
Звернення відповідача із заявами до органів Національної поліції України, що містить певні відомості про позивача, повідомлені не з метою поширення негативної інформації про ОСОБА_1 , а з метою її перевірки уповноваженими на це законом посадовими особами у встановленому законом порядку.
При таких обставинах суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в частині вимог про захист честі та гідності, оскільки обставини, на які посилається позивач, не можуть вважатись поширенням інформації, як обов'язковий елемент юридичного складу правопорушення, для складу якого є необхідним наявність сукупності обставин, що може бути підставою для задоволення позову про захист честі та гідності.
Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від вимоги про захист честі та гідності, вона також задоволенню не підлягає.
Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції, та зводяться до незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги позивача про те, що заяви відповідача до органів Національної поліції України про вчинення позивачем домашнього насильства є неправдивими та є джерелом вираження «або фізичним доказом» порушення особистого немайнового права позивача на повагу до гідності та честі, колегія суддів відхиляє як безпідставні, оскільки, як вже зазначено судом, звернення зі скаргами до органів державної влади не є поширенням особою недостовірної інформації, а реалізацією конституційного права, передбаченого ст. 40 Конституції України. Доказів, які б доводили, що зазначена відповідачем у заявах до правоохоронних органів інформація про вчинення позивачем домашнього насильства щодо неї, є завідомо неправдивою та мотивована цілеспрямованими діями, направленими на приниження честі, гідності та ділової репутації позивача, матеріали справи не містять.
Доводи апеляційної скарги щодо неправильності аналізу інформації відповідача у зверненнях до правоохоронних органів, колегія суддів відхиляє та вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про недоведеність позивачем розповсюдження відповідачем негативної інформації, яка б порушувала його право на повагу до честі, гідності та ділової репутації.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належної оцінки судом, і не спростовують висновків суду першої інстанції.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
В суді апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Мартиненко Ю.М. подала заяву про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції на суму 24 000 грн.
Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
У частинах четвертій-шостій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за результатами аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. При вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
У додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що при розподілі судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 року у справі № 927/237/20).
У частині восьмій статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 зазначено, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
У постанові від 22 березня 2023 року у справі № 758/6113/19 Верховний Суд, зменшуючи розмір заявленої до стягнення суми витрат на правову допомогу, за відсутності клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, зазначив: «Беручи до уваги те, що висновки «суд має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, за клопотанням іншої сторони» та «суд має право зменшити суму судових витрат, встановивши їх неспіврозмірність, незалежно від того, чи подавалося відповідачами відповідне клопотання» не є тотожними за своєю суттю, і фактично другий висновок відповідає висновку, викладеному в пункті 6.1 постанови Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, що «під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. Суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи».
Судом установлено, що 22 листопада 2024 року Адвокатське бюро «Юлії Мартиненко» в особі керуючого бюро Мартиненко Ю. М. та ОСОБА_2 уклали договір про надання правової допомоги № 31/24, згідно з умовами якого вартість роботи адвоката щодо надання правничої (правової) допомоги у рамках цивільного спору, визначеного у пунктах 1.5 та 1.6 цього договору, складається з наступного обсягу послуг: складання відзиву на апеляційну скаргу 20 000 грн, участь адвоката в одному судовому засіданні 4 000 грн, складення документів процесуального характеру від 2000 грн.
В суді апеляційної інстанції інтереси ОСОБА_2 представляла адвокат Мартиненко Ю. М. на підставі ордеру серії АІ 1760390 від 02 грудня 2024 року, договору про надання правової допомоги № 31/24 від 22 листопада 2024 року та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
01 квітня 2025 року адвокат АО «Юлії Мартиненко» та ОСОБА_2 підписали акт прийому-передачі робіт (послуг) № 1, згідно з яким загальна вартість наданих послуг складає 24 000 грн, а саме: складання відзиву на апеляційну скаргу - 20 000 грн, участь адвоката в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції - 4 000 грн. Також представник ОСОБА_2 - адвокат Мартиненко Ю. М. надала суду підтвердження направлення ОСОБА_1 вказаних документів.
Оцінивши надані стороною позивача докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, колегія суддів вважає, що заявлена сума до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 24 000 грн є непропорційною до предмета позову, не відповідає обсягу фактично наданих адвокатом послуг позивачу, не відповідає критерію розумності та необхідності таких витрат, виходячи із обсягу наданих послуг.
Враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги обсяг вчинених процесуальних дій, обсяг виконаної адвокатом роботи, враховуючи складність справи, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), принцип розумності судових витрат, їх пропорційності до предмета спору, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення заяви представника відповідача про відшкодування судових витрат та наявність підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судових витрат на професійну правничу допомогу на суму 5000 грн.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 серпня 2024 року - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 5000 (п'ять тисяч) гривень.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 13 жовтня 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.