Справа № 761/45395/23
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/6809/2025
14 травня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Ящуку Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою та доповненнями до апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Пілюги Вікторії Вікторівни на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 7 листопада 2024 року (суддя Фролова І.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на дитину,
встановив:
у грудні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом про позбавлення відповідачки батьківських прав стосовно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та стягнення з відповідачки аліментів на ОСОБА_3 у твердій грошовій сумі в розмірі 4 000грн на місяць до досягнення дитиною повноліття.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що в 2018 році він познайомився з ОСОБА_2 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син ОСОБА_4 .
Позивач посилався на те, що після народження дитини відповідачка відмовилась від піклування, виховання та утримання дитини, віддала дитину йому на виховання, повністю усунувшись від піклування, виховання та утримання дитини.
Позивач стверджував, що проживає разом з дитиною з перших місяців його життя, самостійно піклується про дитину, займається вихованням, утримує матеріально, забезпечує дитині гідне життя, оплачує необхідне харчування, медичний догляд, лікування тощо. У вихованні дитини йому допомагає його мати.
Позивач зазначав, що у 2023 році йому стало відомо, що відповідачка зареєструвала шлюб з громадянином Пакистану, і оскільки чоловік відповідачки є мусульманином, то важко уявити, як він буде ставитися до дитини, які традиції виховання ісламу він може застосувати у вихованні дитини.
Позивач стверджував, що від відповідачки не надходить жодної матеріальної допомоги на дитину, вона не піклується про його фізичний і духовний розвиток, не спілкується з дитиною взагалі, і дитина не знає відповідачку та не сприймає її, як свою матір.
Позивач посилався на те, що 17 липня 2023 року відповідачка склала посвідчену нотаріусом заяву про те, що вона відмовляється від опіки над сином ОСОБА_5 та не заперечує проти позбавлення її батьківських прав у судовому порядку, у зв'язку з тим, що
вона не має особистого місця проживання, не має умов для проживання з дитиною, та є безробітною.
Обґрунтовуючи вимоги про стягнення аліментів, позивач зазначав, що один несе витрати по утриманню дитини, відповідачка не має постійного місця роботи та проживання, її дохід йому невідомий, тому належним способом стягнення аліментів є аліменти у твердій грошовій сумі.
Позивач посилався на те, що відповідачка перебуває у працездатному віці, договори про сплату аліментів та про припинення права на аліменти у зв'язку із передачею права власності на нерухоме майно між ними не укладалися, однак дитина потребує матеріальної допомоги, тому визначає розмір аліментів у 4 000грн.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 7 листопада 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі та доповненнях до неї представник ОСОБА_1 - адвокат Пілюга В.В. просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права.
Представник позивача вважає, що суд першої інстанції, прийнявши до уваги надані 29 травня 2024 року службою у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації письмові пояснення, не звернув увагу на те, що батьки наділені правом вільно обирати для дитини заклад дошкільної освіти та форму такої освіти, тому відсутність у системі електронного запису до закладів дошкільної освіти комунальної власності відомостей про сина позивача ОСОБА_5 , не має будь-якого значення для вирішення даного спору. Також, факт не отримання соціальної допомоги при народженні дитини, не підтверджує та не спростовує будь-яких обставин даної справи, оскільки отримання такої допомоги це право батьків, а не їх обов'язок. Крім цього, у поясненнях третьої особи міститься посилання на те, що батьками не укладено декларацію із сімейним лікарем щодо дитини, однак це не відповідає дійсності, оскільки така декларація була укладена позивачем з сімейним лікарем КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2».
Представник позивача вважає, що посилання третьої особи на те, що батьки дитини порушують чинне законодавство, оскільки відповідно до витягів з територіальної громади міста Києва, дитина не зареєстрована, є безпідставним, так як визначення місця проживання дитини не є предметом даного спору. Натомість, той факт, що відповідачка відмовлялася зареєструвати місце проживання дитини за адресою свого місця проживання та надати згоду на реєстрацію місця проживання дитини за адресою реєстрації місця проживання позивача, підтверджує неналежне виконання нею батьківських обов'язків, і у випадку позбавлення її батьківських прав, позивач буде мати можливість самостійно приймати рішення про визначення місця проживання дитини.
Представник позивача вважає необґрунтованим посилання третьої особи на те, що позивач не надав інформації про стягнення з відповідачки аліментів, оскільки сама по собі наявність заборгованості зі сплати аліментів не є підставою для позбавлення особи батьківських прав.
Також, представник позивача зазначає, що ненадання органом опіки та піклування висновку стосовно доцільності позбавлення відповідачки батьківських прав, не може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Крім цього, помилковим є висновок суду, що дитина не зареєстрована та не проживає на території Шевченківського району міста Києва, оскільки місцем проживання дитини, що не досягла десяти років, є місце проживання її батьків, або одного з них, а саме позивача, який має зареєстроване місце проживання на території Шевченківського району міста Києва.
Крім цього, представник позивача посилається на порушення судом першої
інстанції норм процесуального права, які полягали в тому, що під час підготовчого судового засідання не визначався порядок дослідження доказів, а під час розгляду справи по суті, суд не досліджував докази безпосередньо у судовому засіданні.
У доповненнях до апеляційної скарги представник ОСОБА_1 - адвокат Пілюга В.В. зазначає, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що позивач звернувся з позовом про позбавлення відповідачки батьківських прав відносно доньки, тоді як у сторін єдина дитина син ОСОБА_4 , що свідчить про те, що суд виготовив це рішення шляхом копіювання, без належного дослідження матеріалів справи. Крім цього у рішенні суд вказав, що враховуючи вік дитини, визнано за недоцільне заслуховування його думки, однак у судовому засіданні таке питання взагалі не вирішувалось та не ставилось на обговорення.
Також, представник позивача вважає, що суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку з приводу того, що відповідачка заперечувала проти задоволення позову, оскільки остання не була присутня в жодному судовому засіданні та не подала відзиву на позовну заяву. Крім цього, суд першої інстанції, не зважаючи на неявку відповідачки у судове засідання без поважних причин та не подання нею відзиву на позовну заяву, не ставив на обговорення питання про ухвалення у даній справі заочного рішення, що є порушенням положень ст. 280 ЦПК України.
Представник позивача вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції з приводу того, що в разі докладання відповідачкою необхідних зусиль, вона у правомірний спосіб могла б досягти найкращого для сина результату - постійної участі у вихованні та утриманні сина, що відповідатиме якнайкращим інтересам дитини, при цьому суд не врахував, що таке твердження прямо суперечить обставинам даної справи, оскільки відповідачка самоусунулась від виховання сина, покинула його місце проживання, не підтримує будь-якого контакту та надала заяву, посвідчену нотаріусом, згідно якої відмовилася від опіки над їх сином ОСОБА_5 , оскільки не має роботи та особистого місця проживання.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Відповідачка ОСОБА_2 про день, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлялась за зареєстрованим місцем проживання, однак судова повістка-повідомлення повернулась до апеляційного суду без вручення з відміткою листоноші «адресат відсутній за вказаною адресою» (с.с.215-216).
Згідно ч. 6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Іншої адреси місцезнаходження відповідачки ОСОБА_2 матеріали справи не містять.
Виходячи із вищезазначених норм процесуального права, відповідачка ОСОБА_2 вважається належним чином повідомленою про день, час та місце апеляційного розгляду, у судове засідання не з'явилась, клопотання про його перенесення не подала.
Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, будучи належним чином повідомленою про день, час та місце апеляційного розгляду, шляхом направлення судової повістки-повідомлення до електронного кабінету у
системі «Електронний суд» (с.с.217), подала заяву про розгляд справи у відсутність її представника (с.с.218).
Враховуючи вищевикладене, відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у відсутність відповідачки та представника третьої особи.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Пілюги В.В., яка апеляційну скаргу та доповнення до апеляційної скарги підтримала, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що сторони є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (с.с.10).
Сторони у зареєстрованому шлюбі не перебували.
6 січня 2021 року ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 , громадянином Ісламської Республіки Пакистан (с.с.9).
Відповідно до побутової характеристики від 15 листопада 2023 року, наданої КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва», за час проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , в побутовому відношенні від мешканців будинку на його поведінку заяви чи скарги до обслуговуючого підприємства не надходили (с.с.15).
Зазначена квартира належить позивачу на підставі договору купівлі-продажу від 20 травня 1996 року, зареєстрованого у Київському БТІ (с.с.13).
Відповідачка ОСОБА_2 зареєстрована з 3 квітня 2001 року у АДРЕСА_2 (с.с.33).
Згідно наявної у матеріалах справи довідки від 31 жовтня 2024 року, виданої адміністрацією готелю «Найс Біч» (Hotel Nais Beach), позивач разом зі своїм сином ОСОБА_7 проживає у готелі «Найс Біч» (Hotel Nais Beach) в місті Дуррес, Республіка Албанія (с.с.125).
17 липня 2023 року ОСОБА_2 підписала заяву, посвідчену членом Національної нотаріальної палати у місті Дуррес нотаріусом Едліром Б. Нішані, у якій вона зазначила, що відмовляється від опіки на сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та не заперечує проти позбавлення її батьківських прав у судовому порядку, у зв'язку з тим, що не має особистого місця проживання і не має умов для проживання з дитиною, до того ж є безробітною (с.с.23).
У листі начальника служби у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 29 травня 2024 року зазначено про неможливість надати суду висновок про доцільність (недоцільність) позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , оскільки відповідно до інформації Управління соціального захисту населення Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 1 травня 2024 року батьки дитини на обліку в управлінні не перебували та не отримували ніяких видів допомоги на дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; відповідно до інформації відділу освіти Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 30 квітня 2024 року в системі електронного запису до закладів дошкільної освіти комунальної форми власності дитина ОСОБА_8 не зареєстрована; відповідно до інформації КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2» Шевченківського району міста Києва, батьками не укладено декларації з лікарями даного закладу; відповідно до витягів з Реєстру територіальної громади міста Києва батько дитини ОСОБА_1 зареєстрований з 31 травня 1996 року за адресою: АДРЕСА_3 , мати дитини ОСОБА_2 з 3 квітня 2001 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , проте скласти акт обстеження умов проживання не вдалося, оскільки мешканці квартири двері не відчинили.
Також у листі зазначено, що дитина ОСОБА_8 не зареєстрований відповідно до
витягів з територіальної громади міста Києва, тому служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації не може надати висновок з приводу позовної заяви про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав (с.с.79-84).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про позбавлення батьківських прав, суд першої інстанції виходив з того, що стороною позивача не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження посилань про те, що відповідачка ніяким чином не піклується про дитину, не проявляє заінтересованості в її подальшій долі, не цікавиться станом здоров'я, не піклується про її фізичний і духовний розвиток, матеріально не утримує, веде аморальний спосіб життя, тому залишатися дитині з відповідачкою є небезпечним для життя дитини.
Також суд зазначив про не встановлення під час судового розгляду безумовно винної поведінки відповідачки, свідомого нехтування нею своїми обов'язками. При цьому, складена відповідачкою заява, у якій вона зазначила, що не заперечує проти позбавлення її батьківських прав, не може вважатись достатнім доказом того, що вона ухиляється від виконання батьківських обов'язків, оскільки це порушує інтереси дитини.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів, суд першої інстанції зазначав, що матеріали справи не містять відомостей щодо працевлаштованості, матеріального стану та доходів відповідачки, при цьому судове рішення не може ґрунтуватись на припущеннях.
Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про наступне.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до частин першої та другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Частиною першою статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини (частина перша статті 164 СК України).
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного
догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 47 рішення ЄСПЛ у справі «Савіни проти України», пункт 49 рішення ЄСПЛ у справі «Хант проти України»).
Тобто в такому випадку вирішення питання про позбавлення відповідача батьківських прав охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободі є втручанням у їх право на повагу до свого сімейного життя, яке, у свою чергу, не є абсолютним.
Ураховуючи особливості правовідносин, що склались між сторонами, суд, з однієї сторони, має розглянути правомірність втручання в право відповідача на повагу до сімейного життя, що гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З іншої сторони, обов'язковому дослідженню підлягає питання щодо забезпечення прав неповнолітньої дитини не розлучатися з батьками і врахування при цьому якнайкращих інтересів дитини (статті 1, 9 Конвенції).
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано кожному право на повагу до свого сімейного життя.
Втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей (пункт 50 рішення ЄСПЛ у справі «Хант проти України»).
ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінки. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).
У справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року ЄСПЛ вказав, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів, і залежно від обставин конкретної справи вони можуть відрізнятися.
Разом із тим, у рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти
України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
Крім того, у рішенні від 30 червня 2020 року «Ilya Lyapinv. russia» (заява № 70879/11) ЄСПЛ зауважив про те, що в інтересах дитини також забезпечити її розвиток у здоровому навколишньому середовищі, і батько не може мати права відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вживати таких заходів, які могли б завдати шкоди здоров'ю та розвитку дитини. Найкращі інтереси дитини можуть, залежно від їх характеру і серйозності, превалювати над інтересами батьків.
Колегія суддів в оцінці обставин справи виходить з того, що на перше місце суд ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, потрібними для постановлення рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, тощо), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Позивачем у підтвердження заявлених позовних вимог не надано жодного доказу, на підставі якого суд може зробити висновок про наявність правових підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав.
У частинах п'ятій, шостій статті 19 СК України встановлено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших
осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
З наявного у матеріалах справи листа служби у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 29 травня 2024 року встановлено, що батьки малолітнього ОСОБА_3 не перебували на обліку в Управлінні соціального захисту населення Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, не отримували ніяких видів допомоги на дитину; не зареєстрували місце проживання дитини, не уклали декларацію з лікарем щодо надання дитині медичної допомоги.
Оскільки дитина не проживає та не зареєстрована на території Шевченківського району міста Києва, служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києве державної адміністрації не змогла надати відповідний висновок стосовно заявлених позовних вимог.
Матеріали справи не містять будь-яких відомостей щодо зареєстрованого місця проживання дитини та спростування відомостей, зазначених у листі Служби у справах дітей.
Також матеріали справи не містять відомостей про доходи позивача та відповідача, а також про умови проживання дитини.
Щодо наданої до суду заяви відповідачки, яка була засвідчена нотаріусом у Республіці Албанія, колегія суддів вважає, що вона не може бути належним та достатнім доказом у підтвердження позовних вимог. Зі змісту заяви вбачається, що вона викладена албанською мовою, однак відсутня відмітка, що ОСОБА_2 розуміє албанську мову.
Крім того, відмова матері від опіки над дитиною суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини, а суду не зазначено обставин, при яких була написана дана заява.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не надано належних, достатніх та допустимих доказів, які підтверджують, що відповідачка умисно ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків щодо малолітнього сина, а в основу рішення про позбавлення батьківських прав неможливо покласти лише одну заяву відповідачки про те, що вона не заперечує проти позбавлення її батьківських прав.
Як неодноразово зазначав Верховний Суд, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про позбавлення відповідачки батьківський прав стосовно її малолітнього сина.
Доводи апеляційної скарги, що судом не враховано, що батьки дитини наділені правом самостійно визначати заклад дошкільної освіти та її форму, а здобуття дошкільної освіти саме у закладі дошкільної освіти комунальної форми власності, а особливо за місцем проживання/реєстрації дитини, є необов'язковим, що отримувати державну допомогу є правом батьків, а не їх обов'язком, і що позивачем укладено декларацію з лікарями КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2», є правомірними.
Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на те, що позивачем не надано суду жодного документу, який би підтверджував, що його син ОСОБА_4 відвідує будь-який дошкільний заклад освіти, а декларація з лікарями була укладена після листа служби у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації. При цьому, суду не було надано доказів, що дитина відвідувала лікарів, проходила профілактичні огляди, отримувала обов'язкові щеплення.
Посилання в апеляційній скарзі, що дитина з народження проживає разом з батьком
за його місцем реєстрації, належними доказами не підтверджено, як і не доведено, що відповідачка відмовлялася реєструвати сина за своїм місцем реєстрації.
Доводи апеляційної скарги, що рішення суду у даній справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку органу опіки та піклування, є правомірними. Однак, позивачем суду не надано доказів місця проживання дитини та про умови його проживання, його ставлення до матері, його стану здоров'я та інше, що має значення для вирішення заявленого спору.
Надана суду першої інстанції довідка про те, що позивач разом зі своїм сином ОСОБА_5 проживають у готелі «Найс Біч» м. Дуррес, Республіка Албанія, не є належним та достатнім доказом у підтвердження постійного місця проживання дитини, оскільки у довідці не зазначений період проживання позивача та дитини у готелі, а також підстави проживання позивача з дитиною у готелі та не описані умови проживання дитини.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог у зв'язку із відсутністю висновку органу опіки та піклування, надання якого передбачено положеннями частини 6 статті 19 СК України, є безпідставними, так як підставою для відмови у задоволенні позовних вимог суд зазначив відсутність належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували обставини, викладені у позовній заяві.
Також позивачем не було надано доказів, що позбавлення відповідачки батьківських справ стосовно її малолітнього сина буде відповідати інтересам дитини.
Позивачем не наведено, які дії чи бездіяльність відповідачки свідчать про ухилення її від виконання свого обов'язку по вихованню дитини, які фактичні обставини та докази це підтверджують.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги про порушення судом норм процесуального права, колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять відомостей про недотримання судом порядку проведення підготовчого засідання та дослідження доказів під час судового розгляду справи по суті.
Допущені при написанні тексту рішення описки, можуть бути виправлені в порядку статті 269 ЦПК України.
Доводів незаконності чи необґрунтованості рішення суду в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення аліментів, апеляційна скарга та доповнення до неї не містять, тому відповідно до положень частини 1 статті 367 ЦПК України колегія суддів рішення суду в цій частині не переглядає.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та наданим доказам, суд правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду відсутні.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу з доповненнями представника ОСОБА_1 - адвоката Пілюги Вікторії Вікторівни залишити без задоволення, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 7 листопада 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до
Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 13 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук