вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"01" жовтня 2025 р. Справа№ 920/231/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко О.В.
суддів: Гончарова С.А.
Тарасенко К.В.
за участю секретаря судового засідання Сабалдаш О.В.
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 01.10.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Іоанно-Предтеченської релігійної громади (парафії) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Сумської області від 16.06.2025 (повний текст рішення складено 17.06.2025)
у справі № 920/231/24 (суддя Заєць С.В.)
за позовом Іоанно-Предтеченської релігійної громади (парафії) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви
до Сумської міської ради
про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування
01.03.2024 позивач подав позовну заяву, в якій просить суд визнати недійсним рішення Сумської міської ради VIII скликання №3696-МР від 26.04.2023 «Про припинення права користування земельними ділянками» в частині припинення права користування Іоанно-Предтеченській громаді Української Православної Церкви земельною ділянкою загальною площею 0,1702 з кадастровим номером 5910136600:07:010:0108, що розташована за адресою: м. Суми, вул. Родини Линтварьових, 87 (п. 5. додатку до рішення); також просить стягнути з відповідача судові витрати.
Позовні вимоги мотивовані тим, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст. 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним, в той же час оскаржуване рішення не містить підстав, визначених цією нормою права. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб'єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 названого Кодексу, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. А тому, рішення Сумської міської ради VIII скликання №3696-МР від 26.04.2023 «Про припинення права користування земельними ділянками», в частині припинення права користування Іоанно- Предтеченській громаді Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 14001345) земельною ділянкою загальною площею 0,1702 га з кадастровим номером 5910136600:07:010:0108, що розташована за адресою: м. Суми, вул. Родини Линтварьових, 87 є протиправним і таким, що підлягає скасуванню шляхом визнання його недійсним, у зв'язку із чим звернувся із відповідним позовом до суду.
Рішенням Господарського суду Сумської області від 16.06.2025 у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, Іоанно-Предтеченська релігійна громада (парафія) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви 03.07.2025 звернулася до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, сформованою в системі «Електронний суд» 03.07.2025, у якій просить суд скасувати рішення Господарського суду Сумської області від 16.06.2025 у справі № 920/231/24 та ухвалити нове рішення, яким визнати недійсним рішення Сумської міської ради VIІI скликання №3696-МР від 26.04.2023 «Про припинення права користування земельними ділянками» в частині припинення права користування Іоанно-Предтеченській громаді Української Православної Церкви земельною ділянкою загальною площею 0,1702 га з кадастровим номером 5910136600:07:010:0108, що розташована за адресою: м. Суми, вул. Родини Линтварьових, 87 (п. 5 додатку до рішення).
В обґрунтування апеляційної скарги скаржник вказав, що місцевий господарський суд, не повно та не об'єктивно з'ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив і не надав правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам, а тому, на думку скаржника, рішення суду прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню.
Скаржник вказує, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осiб на земельні ділянки здійснюється шляхом, в тому числі, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Скаржник стверджує, що в даному випадку, дії органів державної влади та місцевого самоврядування спрямовані на позбавлення суб'єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 Земельного кодексу України, є такими, шо порушують право користування земельною ділянкою.
Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди мають враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 - 149 Земельного кодексу України. Громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-pп/2005.
Також скаржник вказував, що орган місцевого самоврядування не наділений повноваженнями право користування земельною ділянкою релігійним організаціям в умовах військової агресії російської федерації проти України ні положеннями Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ні Рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 01.12.2022 «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів».
Рішення Сумської міської ради №3696-МР від 26.04.2023 не містить жодної, передбаченої ст. 141 Земельного кодексу України підстави для припинення права користування позивача вказаною земельною ділянкою, а втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 920/231/24 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Гончаров С.А., Тарасенко К.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.07.2025 витребувано у Господарського суду Сумської області матеріали справи №920/231/24. Відкладено вирішення питань, пов'язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України, за апеляційною скаргою Іоанно-Предтеченської релігійної громади (парафії) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Сумської області від 16.06.2025 у справі №920/231/24.
22.07.2025 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №920/231/24.
Разом з тим, судді перебували у відрядженні та у відпустках, а тому вирішення питання, по'вязані з рухом апеляційної скарги вирішується після виходу суддів з відпусток.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.08.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Іоанно-Предтеченської релігійної громади (парафії) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Сумської області від 16.06.2025 у справі №920/231/24. Розгляд справи призначено на 01.10.2025.
08.09.2025 до Північного апеляційного господарського суду надійшов відзив відповідача, в якому відповідач заперечив проти доводів позивача та зазначив, що оскільки позивачем не дотримано вимог Закону №2662-VIІІ та не внесено у визначені законом строки змін до своєї офіційної назви та не подано відповідних змін до свого статуту на реєстрацію, то слід вважати Статут позивача таким, що втратив чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної громади. Разом з тим відповідно до ст. 92 ЗК України Скаржник втратив статус релігійної організації, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому не може вважатися суб'єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою.
25.09.2025 на адресу Північного апеляційного господарського суду від представника Іоанно-Предтеченської релігійної громади (парафії) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви надійшла заява, сформована в системі «Електронний суд» 25.09.2025, про забезпечення участі представника у судових засіданнях у справі №920/231/24, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2025 заяву Іоанно-Предтеченської релігійної громади (парафії) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено. Вирішено судове засідання по справі №920/231/24, призначене на 01.10.2025, здійснювати у режимі відеоконференції.
В судовому засіданні 01.10.2025 представник позивача брав участь в режимі відеоконференції, поза межами приміщення суду.
Представник відповідач в судове засідання не з'явився, про причини неявки суду не повідомив.
Так, згідно з ч. 1 та 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.
Водночас, колегія суддів звертає увагу на те, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Отже, оскільки неявка відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважає за можливе розглянути вказану апеляційну скаргу за його відсутності, за наявними матеріалами справи, яких достатньо для розгляду апеляційної скарги по суті.
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24 лютого 2022 року, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 14.03.2022 №133/2022, затвердженим Законом України від 15.03.2022 №2119-ІХ, зі змінами, внесеними Указом Президента України від 18.04.2022 №259/2022, затвердженим Законом України від 21.04.2022 №2212-ІХ, Указом Президента України від 17.05.2022 №341/2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 №2263-ІХ, Указом Президента України від 12.08.2022 №573/2022, затвердженим Законом України від 15.08.2022 №2500-ІХ, Указом Президента України від 07.11.2022 №757/2022, затвердженим Законом України від 16.11.2022 №2738-ІХ, Указом Президента України від 06.02.2023 №58/2023, затвердженим Законом України від 07.02.2023 №2915-IX, Указом Президента України від 01.05.2023 №254/2023, затвердженим Законом України від 02.05.2023 №3057-IX, Указом Президента України від 26.07.2023 №451/2023, затвердженим Законом України від 27.07.2023 №3275-IX, Указом Президента України від 06.11.2023 №734/2023, затвердженим Законом України від 08.11.2023 №3429-IX, Указом Президента України від 05.02.2024 №49/2024, затвердженим Законом України від 06.02.2024 №3564-ІХ, Указом Президента України від 06.05.2024 №271/2024 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 08.05.2024 №3684-IX, Указом Президента України від 23.07.2024 №469/2024 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України №3891-IX, Указом Президента України від 28.10.2024 №740/2024 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України №4024-IX, Указом Президента України від 14.01.2025 №26/2025 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України №4220-IX від 15.01.2025, Указом Президента України від 15.04.2025 №235/2025 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 16.04.2025 № 4356-IX, Указом Президента України від 14.07.2025 №478/2025 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 15.07.2025 №4524-IX продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 07 серпня 2025 року строком на 90 діб, тобто до 05 листопада 2025 року.
В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд справи у розумний строк, застосувавши ст. ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
У відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Згідно до ч.1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, рішенням Сумської міської ради VI скликання №2680-МР від 25.09.2013 «Про надання в постійне користування земельних ділянок підприємствам, установам, організаціям», надано в постійне користування Іоанно-Предтеченській релігійній громаді Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 14001345) земельну ділянку загальною площею 0,1702 га, кадастровий номер 5910136600:07:010:0108 під розміщеним храмом по вул. Орджонікідзе, 87 (теперішня назва вулиці - Родини Линтварьових) за рахунок земель житлової та громадської забудови Сумської міської ради.
Крім того, право постійного користування вказаною земельною ділянкою Іоанно-Предтеченською релігійною громадою Української Православної Церкви підтверджується також Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку загальною площею 0,1702 га, кадастровий номер 5910136600:07:010:0108.
На підставі свідоцтва про право власності від 01.12.2014 Позивач є власником споруди Іоанно-Предтеченської церкви, що розташована за адресою: м. Суми, вул. Орджонікідзе (теперішня назва вулиці - Родини Линтварьових), будинок 87.
26.04.2023 Сумською міською радою VIII скликання прийнято рішення №3696-МР «Про припинення права користування земельними ділянками», відповідно до якого, розглянувши діяльність релігійних установ та організацій на території Сумської міської територіальної громади в умовах військової агресії російської федерації проти України, з метою забезпечення духовної незалежності, недопущення розколу у суспільстві за релігійною ознакою, сприяння консолідації українського суспільства та захисту національних інтересів, відповідно до ст. 12 Земельного кодексу України, ч. 7 ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», враховуючи рекомендації засідання постійної комісії з питань архітектури, містобудування керуючись п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Сумська міська рада вирішила припинити право користування земельними ділянками згідно з додатком.
Згідно з Додатком до вищевказаного рішення до списку юридичних осіб, право користування земельними ділянками яким припиняється увійшла й Іоанно-Предтеченська громада Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 14001345), якій було припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 0,1702 га зв адресою вул. Родини Линтварьових, 87, м. Суми з кадастровим номером 5910136600:07:010:0108.
Відмовляючи в задоволенні позову Іоанно-Предтеченській релігійній громаді (парафії) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви, суд першої інстанції виходив з наступного.
Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання іншою особою.
Захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу в суді кожна особа вправі здійснювати шляхом звернення з позовом, предмет якого або кореспондує із способами захисту, визначеними у ст. 16 ЦК України, договором або іншим законом.
Положення ст. 13, 14 Конституції України, ст. 1 Земельного кодексу України визначають, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать в тому числі землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Згідно із ч.1, 3 ст. 90 Цивільного кодексу України (ЦК України), юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.
Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» (в редакції, чинній з 31.01.2019) найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму (крім державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, державних, комунальних організацій, закладів, установ, а також випадку, передбаченого абзацом 2 цієї частини) та назву. Найменування релігійної організації може містити інформацію про її організаційно-правову форму виключно за бажанням такої юридичної особи.
За змістом п.1, 31, 32 ч.2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» (в редакції, чинній із 31.01.2019) в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності); вид релігійної організації; віросповідна приналежність релігійної організації.
Таким чином, така юридична особа як релігійна організація саме «повинна» мати своє найменування, а не «може» мати таке найменування, оскільки без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб'єкт права - учасник цивільних, господарських та інших відносин. Адже найменування юридичної особи ідентифікує її у вказаних правовідносинах та є засобом її індивідуалізації. Однак організаційно-правова форма в найменуванні релігійної організації може зазначатися лише за її бажанням (такі висновки викладені в постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23, від 17.09.2024 у справі №911/1474/23).
Відповідно до ч.ч. 7, 8 ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (в редакції Закону України "Про внесення зміни до ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», чинній із 26.12.2018) релігійна організація (об'єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об'єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов'язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об'єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов'язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об'єднання) з можливим додаванням слів «в Україні» та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.
Входження релігійної організації (об'єднання) до релігійної організації (об'єднання), зазначеної в ч. 7 цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак:
1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України;
2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об'єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об'єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов'язуючими для релігійної організації (об'єднання), що діє на території України;
3) статутом (положенням) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов'язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об'єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об'єднання) з правом вирішального голосу.
Водночас, імперативним приписом п.4 розділу II «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України «Про внесення зміни до ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев'яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об'єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об'єднання).
Отже, обов'язок релігійних організацій (об'єднань), які входять до офіційно опублікованого переліку релігійних організацій, внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки ч.7 ст.12 Закону України «Про внесення зміни до ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Системний аналіз наведених приписів законодавства свідчить про те, що встановлення відповідності статуту (положення) релігійної організації ознакам за ч.7, 8 ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (в редакції Закону України «Про внесення зміни до ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», чинній з 26.12.2018) зумовлює обов'язок такої організації внести до нього відповідні зміни. Наслідком невиконання такого обов'язку протягом строку, встановленого Законом, є втрата чинності статуту в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації.
Аналогічні правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, від 11.09.2024 у справі №917/1061/23, від 17.09.2024 у справі №911/1474/23, від 11.12.2019 у справі № 640/4748/19.
Відповідно до ч.2 та абз.1 ч.6 ст.11 ГПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Суд першої інстанції вірно наголосив, що приписи Закону України «Про внесення зміни до ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення зміни до ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», були перевірені Конституційним Судом України на предмет їх відповідності Конституції України.
Так, Рішенням Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 (справа щодо повної назви релігійних організацій) Закон України «Про внесення зміни до ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визнані такими, що відповідають Конституції України.
Так, Конституційний Суд України, розв'язуючи питання відповідності Конституції України зазначених приписів законів України, серед іншого виснував, що з аналізу норм ст. 90 ЦК України, ч. 3 ст. 8, ч. 1, 5 ст. 12, ст. 13, 14 Закону № 987-XII, ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" від 15.05.2003 № 755-IV випливає, що Закон № 2662-VIII не запроваджує інакшого ставлення до певної релігійної організації (об'єднання), а уточнює загальні вимоги держави до здійснення реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об'єднань) у випадку підлеглості такої релігійної організації (об'єднання) керівним центрам (управлінням), що знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину її території (абзаци 2- 8 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини).
Тож орган конституційного контролю дійшов висновку, що приписи розділу I Закону №2662-VIII у частині уточнення назви релігійних організацій (об'єднань) не порушують конституційного права на свободу світогляду і віросповідання (релігії), права на свободу об'єднання в громадські організації, а отже, права на підлеглість релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості (абзац 9 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України, аналізуючи пояснювальну записку до проєкту Закону України про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (реєстр. № 5309), ухваленого в подальшому як Закон № 2662-VIII, з'ясував, що його розроблено з метою забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також із метою забезпечення суспільства повною та достовірною інформацією. Тобто законодавець, унормовуючи порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об'єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням), які знаходяться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, керуючись приписами ч. 2 ст. 35, ч. 1 ст. 36, ч. 1 ст. 37 Конституції України, мав право застосувати обмеження у вигляді обов'язку таких релігійних організацій (об'єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити повну назву у своїх установчих документах (абзаци 2, 4 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини).
Відтак, Конституційний Суд України констатував правомірними, а отже, допустимими обмеження свободи світогляду і віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об'єднання в громадські організації (у частині обов'язку уточнення назви релігійних організацій (об'єднань)); орган конституційного контролю окремо зауважив, що його висновок про домірність застосованих заходів обумовлений також тим фактом, що ухвалення цього Рішення відбувається в умовах введеного в Україні воєнного стану, під час боротьби Українського народу проти агресії російської федерації (див. абзаци 6, 7 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини).
У цьому конституційному провадженні Конституційний Суд України дослідив твердження суб'єкта права на конституційне подання щодо невідповідності ч. 3 ст. 35, ч. 1 ст. 36 Конституції України у частині наділення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, повноваженнями проводити релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об'єднань).
В цьому аспекті Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли б державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об'єднань). Із приписів частин 2, 3 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України випливає, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об'єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об'єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб'єктами (абзац 2 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини). Орган конституційної юрисдикції у зв'язку з цим вказав: "установлений пунктом 2 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону №2662-VIII порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об'єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу I Закону № 2662-VIII. Таку мету Закону № 2662-VIII Конституційний Суд України вважає легітимною" (абзац 5 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини).
Також у конституційному поданні його автори стверджували, що "держава не може позбавляти чинності статут (положення) релігійної організації (об'єднання), яка не внесла угодні державі зміни, як це передбачено оспорюваним Законом № 2662-VIII" (перше речення абзацу 1 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України визнав таке твердження юридично безпідставним і наголосив, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань (перше речення частини 4 статті 35 Конституції України), зазначене стосується й релігійних організацій (об'єднань), які за змістом частини 10 статті 5 Закону № 987-XII зобов'язані додержуватися вимог чинного законодавства, тому такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об'єднання) за відмову виконати свій обов'язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, на думку Конституційного Суду України, є виправданим (речення друге абзацу першого, абзаци 2- 4 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини).
У зв'язку з цим Конституційний Суд України констатував, що припис пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII не суперечить Конституції України.
Крім того, суб'єкт права на конституційне подання, посилаючись на припис частини 1 статті 8 Конституції України та, зокрема, на Рішення Конституційного Суду України від 29.06.2010 № 17-рп/2010, пов'язав питання дотримання/недотримання процедури ухвалення Закону № 2662-VIII із принципом юридичної визначеності який, на його думку, "вимагає, щоб норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними", а також, що "порушення законодавчої процедури стосується зокрема положення про передбачуваність ситуації, оскільки прийняття закону мало б не відбутись або закон мав би бути в іншій редакції якби законодавча процедура була дотримана" (див. перше речення абзацу 1 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини). Утім, орган конституційного контролю, дослідивши порушене авторами конституційного подання питання, вказав, що приписи Закону № 2662-VIII є чіткими й однозначними, вони є передбачними за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об'єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку. Отже, підстав для визнання Закону № 2662-VIII таким, що суперечить статті 8 Конституції України, немає (абзац 2 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).
Отже, колегія суддів апеляційного суду, як і суд першої інстанції, враховує той факт, що питання конституційності приписів Закону № 2662-VІІІ та статті 12 Закону № 987-XII зі змінами, унесеними Законом № 2662-VIII, було всебічно досліджене Конституційним Судом України, який не встановив невідповідності вказаних норм законодавства Основному Закону України.
Відповідно до ч.5 ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (в редакції, чинній з 26.12.2018) статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.
Наведене положення кореспондується як із приписами п.8 ч.1 ст.28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так і з вимогами ч.1 ст.15 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якої в реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.
Відповідно до ч.7 ст.17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.
Згідно із ч.1 та п. «в» ч.2 ст.92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що п.6 ст.3 ЦК України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. Зазначений принцип включає, зокрема, обов'язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори. Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов'язків по відношенню одна до одної.
Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов'язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб.
Недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації, тощо (подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц).
Кожен суб'єкт цивільного права повинен виконувати свої обов'язки, якщо вони випливають з закону або звичаю (ст.7 ЦК України). Для цього воля такого суб'єкта має формуватися таким чином, щоб його дії були правомірними. Якщо ж суб'єкт цивільного права не виконує свій обов'язок добровільно, хоча має юридичну та фактичну можливість його виконати, то це свідчить про дефект його волі. Якщо суб'єкт цивільного права зобов'язаний виконати вимоги закону, який визнано конституційним, але протиправно не робить цього, то це свідчить про дефект волі такого суб'єкта. Спонукання такого суб'єкта до внесення відповідних змін до статуту не може полягати в його зобов'язанні або його представника чи органу (посадової особи) судом прийняти рішення про подання відповідних змін до свого статуту (положення) на державну реєстрацію тощо, бо обов'язок вчинити такі дії вже виник із закону. Якщо такий обов'язок не виконується, то додаткове покладення цього ж самого обов'язку судом, з одного боку, є неможливим, а з іншого - є неефективним, бо дефект волі стане на заваді виконанню такого обов'язку навіть у разі ухвалення відповідного судового рішення.
Отже, з урахуванням системного аналізу змісту положень п.6 ст. 3 та ч.1, 3 ст.90 ЦК України, п. «в» ч.2 ст.92 ЗК України, ст.12-14, 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», п.4 розділу II «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України «Про внесення зміни до ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та ст.9, 16, 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», суд вважає, що в разі очевидної недобросовісної поведінки позивача, яка полягає в порушенні релігійною організацією обов'язку, покладеного на неї Законом України «Про внесення зміни до ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв'язку із втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі п. «в» ч. 2 ст.92 ЗК України надається виключно тим суб'єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону України «Про внесення зміни до ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.
Аналогічна правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, від 11.09.2024 у справі №917/1061/23, 17.09.2024 у справі №911/1474/23.
Таким чином, у разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні п. «в» ч.2 ст.92 ЗК України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб'єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус суб'єкта права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності (постанови Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, від 11.09.2024 у справі №917/1061/23, 17.09.2024 у справі №911/1474/23).
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, Статут (нова редакція) Іоанно-Предтеченської релігійної громади (парафії) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви, що міститься в матеріалах справи, зареєстрований розпорядженням голови Сумської обласної державної адміністрації від 01.09.2017 №482-ОД.
При цьому, будь-яких інших документів щодо зміни та подачі на реєстрацію змін до статуту, зокрема, передбачених ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», Позивачем до суду не надано.
З огляду на викладене, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується суд апеляційної інстанції, що Позивач не виконав вимоги спеціального закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій та у встановлений термін не вніс передбачених законом змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, а тому його статут втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об'єднання).
Крім того, суд першої інстанції вірно звернув увагу, що на виконання Закону України № 2662-VIII від 20.12.2018, п. 2 рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01.12.2022 «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», введеного в дію Указом Президента України № 820/2022 від 01.12.2022, постанови Верховної ради України № 337-VIII від 21.04.2015, наказу Державної служби України з етнополітики та свободи совісті № Н-39/11 від 23.12.2022 «Про забезпечення проведення релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви» проведено релігієзнавчу експертизу Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв'язку з московським патріархатом, про що складено висновок, який затверджено наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті № Н-8/11 від 27.01.2023.
Узагальнений висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви (далі - УПЦ) на наявність церковно-канонічного зв'язку з московським патріархатом (російською Православною Церквою, далі - РПЦ) такий:
1. Прийняття нової редакції Статуту про управління УПЦ (від 27.05.2022) та Постанови Собору УПЦ не призвели до розриву церковно-канонічного зв'язку Української Православної Церкви із російською Православною Церквою. Статус УПЦ як структурного підрозділу РПЦ, що користується певними правами самостійності, але не утворює автокефальну Церкву, залишається незмінним.
2. УПЦ відносно РПЦ має церковно-канонічний зв'язок частини із цілим. Відносини УПЦ з РПЦ не є відносинами однієї самостійної (автокефальної) церкви з іншою самостійною автокефальною церквою. УПЦ також не має статусу автономної Церкви, який би визнавався іншими церквами, а, отже, з точки зору еклезіології та канонічного права є структурним підрозділом РПЦ, що має окремі права самостійного утворення без власної канонічної суб'єктності.
3. Нинішня діяльність чи бездіяльність найвищих органів церковної влади та управління УПЦ свідчить про те, що УПЦ продовжує перебувати відносно РПЦ у відносинах підпорядкування. Вона не діє як самостійна (автокефальна) Церква і не проголошує власної самостійності (автокефалії). Жодних документів чи дій, які би свідчили про трансформацію УПЦ в самостійну відносно РПЦ релігійну організацію, членами Експертної групи не виявлено.
Відповідно до ст. 29 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Згідно з ст. 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій і церкви, зокрема шляхом: здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у ч. 2 ст. 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них; забезпечення релігієзнавчої експертизи за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів.
Конституційний Суд України у Рішенні № 4-р/2022 від 27.12.2022 зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли б державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об'єднань). Із приписів частин другої, третьої ст. 35, ч. 1 ст. 36, ч. 1 ст. 37 Конституції України випливає, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об'єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об'єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб'єктами.
Зі змісту приписів п. 2 розділу ІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 2662-VIII випливає, що законодавець, унормувавши порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об'єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням), які знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, запровадив обов'язкове проведення релігієзнавчої експертизи зареєстрованих статутів (положень) релігійних організацій (об'єднань) для встановлення обставин, визначених частинами сьомою, восьмою статті 12 Закону № 987-ХІІ.
Стаття 30 Закону № 987-ХІІ установлює, що центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю, зокрема, представників релігійних організацій (об'єднань).
Установлений п. 2 розділу ІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 2662-VIII порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об'єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу І Закону № 2662-VIII. Таку мету Закону № 2662-VIII Конституційний Суд України вважає легітимною.
За змістом ст. 14 Конституції України, з якою кореспондуються приписи частин 1, 2 ст. 373 Цивільного кодексу України та ст. 1 Земельного кодексу України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.
А тому колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції, що враховуючи відсутність будь-яких належних та допустимих доказів у розумінні ст. 76, 77 ГПК України в підтвердження зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту Позивачем, відповідно до ст. 92 ЗК України Позивач втратив статус релігійної організації, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому не може вважатися суб'єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою, що, в свою чергу, свідчить про законність та обґрунтованість оспорюваного рішення Сумської міської ради VIII скликання від 26.04.2023 №3696-МР «Про припинення права користування земельними ділянками», прийнятого нею на виконання положень Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Аналогічні правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, від 11.09.2024 у справі №917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі №911/1474/23.
Щодо доводів Позивача, які він зазначав як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції, про вичерпний перелік підстав припинення права користування спірною земельною ділянкою згідно ст.141 ЗК України та неможливість застосування вказаної правової норми у спірних правовідносинах, суд першої інстанції із врахуванням встановлених обставин справи вірно зауважив, що п. «в» ч.1 цієї статті (в редакції, чинній на час прийняття Сумською міською радою оспорюваного рішення) визначено таку підставу, як припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.
Згідно з ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 ст. 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним оспорюваного рішення, яким Сумська міська рада припинила право постійного користування на земельну ділянку саме у зв'язку із втратою Позивачем статусу релігійної організації та суб'єкта права постійного користування землею.
Щодо інших аргументів скаржника колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, зводяться до незгоди зі встановленими судом обставинами та до переоцінки доказів.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, в задоволенні апеляційної скарги Іоанно-Предтеченської релігійної громади (парафії) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Сумської області від 16.06.2025 у справі № 920/231/24 слід відмовити, а оскаржуване рішення - залишити без змін.
Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу Іоанно-Предтеченської релігійної громади (парафії) м. Суми Сумської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Сумської області від 16.06.2025 у справі №920/231/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Сумської області від 16.06.2025 у справі № 920/231/24 залишити без змін.
3. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на позивача.
4. Матеріали справи №920/231/24 повернути до Господарського суду Сумської області.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.
Дата складання повного тексту постанови 10.10.2025.
Головуючий суддя О.В. Тищенко
Судді С.А. Гончаров
К.В. Тарасенко