м. Вінниця
07 жовтня 2025 р. Справа № 120/4965/25
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправністю дій відповідача щодо не виплати компенсації неотриманого речового майна. Зокрема, позивач акцентує увагу на тому, що здійснення своєчасного та належного розрахунку при звільненні є обов'язком відповідача.
Позивачем до суду подано заяву про збільшення розміру позовних вимог, а саме, стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки виплати компенсації неотриманого речового майна з моменту звільнення по дату здійснення фактичного розрахунку.
Окрім того, позивачем до суду подано заяву про збільшення розміру позовних вимог, у якій позивачем зазначено конкретну суму середнього заробітку, що підлягає стягненню та додано вимогу про стягнення на його користь моральної шкоди на підставі ст. 237 КЗпП України.
Вирішуючи вказані заяви позивача, суд виходить з того, що відповідно до ч.1 ст.47 КАС України крім прав та обов'язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову. Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п'ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Під підставами позову слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги. Обставинами можуть бути лише юридичні факти матеріально-правового характеру, тобто такі факти, які тягнуть певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначені як підстави позову, свідчать про те, що існують правовідносини і що внаслідок певних дій ці відносини стали спірними.
Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна предмета і підстав позову не допускається.
Разом з тим, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами (фактами) при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права або наведення іншого праворозуміння таких норм.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13.03.2018 р. у справі №916/1764/17, від 22.01.2020 р. у справі №210/2289/17, від 30.01.2020 р. у справі №817/831/18 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 р. у справі №924/1473/15, від 01.02.2021 р. у справі №2а-3025/11/0970.
До того ж, розміром позову є кількісна характеристика позовних вимог. Отже, збільшення або зменшення розміру позовних вимог може відбутися шляхом зміни кількісних характеристик позовних вимог, але в межах спірних правовідносин.
Предмет позову кореспондує із способами судового захисту права (змістом позову), які визначені статтею 5 КАС України, а тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, що свідчить про обрання позивачем іншого, на відміну від первісно обраного, способу захисту порушеного права або його доповнення, у межах спірних правовідносин.
Суд зауважує, що заявлені позивачем вимоги про стягнення середнього заробітку та моральної шкоди є виключно доповненнями способу захисту його прав у рамках заявлених спірних правовідносин щодо не виплати позивачеві компенсації грошового забезпечення при звільненні. Відтак, суд приймає вказані заяви.
Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву, у якому заперечив проти задоволення позовних вимог. Зокрема, зауважив, підставою для нарахування компенсації за неотримане речове майно є отримання довідки про вартість речового майна.
Позивачем подано відповідь на відзив, у якій останній акцентує увагу, що відповідно до наказу військової частини позивачеві мала бути виплачена компенсація, однак виплату такої не здійснено, що вказує на протиправну бездіяльність відповідача та є безумовною підставою для застосування норм, передбачених ст. 116, 117 КЗпП України.
Також позивачем подано додаткові пояснення у справі, у яких він зауважує, що відповідачем лише ініційовано процедуру фінансування, однак матеріали справи не містять жодних доказів щодо здійснення позивачеві належної виплати.
У подальшому позивачем подано заяву про зменшення позовних вимог, а саме, залишення без розгляду позовних вимог в частині нарахування та виплати компенсації за неотримане речове майно, з огляду на виплату відповідачем належної йому суми грошової компенсації.
Ознайомившись з матеріалами справи, судом встановлено такі обставини.
Позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 № 328 від 18.11.2023 року позивача виключено зі списиків особового складу військової частини.
У подальшому наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 25.04.2024 року внесено зміни до наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 18.11.2023 року № 328, зокрема, вказаним наказом викладено у редакції із зазначенням того, що на підставі довідки № 1 про вартість речового майна належить до видачі звільненому з військової службу у відставку компенсувати в грошовому розмірі за неотримане речове майно у сумі 21770,91 грн.
У зв'язку із невиплатою відповідачем відповідних сум, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд керується таким.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII з наступними змінами та доповненнями у редакції, на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №2011-ХІІ).
За приписами статті 1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною 2 статті 12 Закону України №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом 1 пункту 1 статті 9 Закону України №2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Пункт 2 цієї ж правової норми передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до пункту 1 статті 91 Закону України №2011-ХІІ речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пунктом 2 Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 29.04.2016 № 232 (далі - Інструкція №232) основним завданням речового забезпечення є задоволення потреб військовослужбовців Збройних Сил України в обмундируванні, взутті, натільній і теплій білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, спеціальному одязі, спеціальному одязі та спорядженні для виконання спеціальних завдань, предметах індивідуального захисту, тканинах, нагрудних та нарукавних знаках і знаках розрізнення, санітарно-господарському майні, спортивному інвентарі та лазне-пральному обслуговуванні, що сприяють успішному веденню військами (силами) бойових дій та виконанню інших завдань, як у мирний час, так і в особливий період.
Речове майно за цільовим призначенням поділяється на майно поточного забезпечення, майно фонду зборів і майно непорушних запасів, а за використанням - на майно особистого користування та інвентарне майно (абзац 1 пункту 4 Інструкції №232).
Згідно з пунктом 4 розділу ІІІ Інструкції №232, військовослужбовці, які звільняються в запас або відставку, за їх бажанням отримують речове майно, яке не було отримане під час проходження служби, або грошову компенсацію за нього, виходячи із закупівельної вартості такого майна.
Порядок виплати грошової компенсації здійснюється відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 №178 "Про затвердження Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно" (далі - Порядок №178).
Відповідно до абзацу 1 пункту 2 цього Порядку виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.
Згідно з пунктом 3 Порядку №178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі, зокрема звільнення з військової служби.
Пунктом 4 Порядку №178 визначено, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі військова частина), а командирам (начальникам) військової частини наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
За приписами пункту 5 цього ж Порядку довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв'язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008), після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Як установлено судом та не заперечує відповідач, позивачу під час звільнення (18.11.2023 року) грошову компенсацію замість належних до видачі предметів речового майна за час проходження військової служби виплачено не було.
Разом з тим, наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 25.04.2024 року внесено зміни до наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 18.11.2023 року № 328, яким було звільнено позивача. Зокрема, вказаним наказом викладено у редакції із зазначенням того, що на підставі довідки № 1 про вартість речового майна належить до видачі звільненому з військової службу у відставку компенсувати в грошовому розмірі за неотримане речове майно у сумі 21770,91 грн.
Так, у подальшому 06.06.2025 року виплачено відповідну суму.
Відтак, на момент розгляду справи, спір у цій частині відсутній, а вимоги задоволенню не підлягають.
За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно, суд уважає, що таку слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.
Як уже зазначено, стаття 116 КЗпП України оперує поняттям всі суми, що належать працівнику, а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу військової частини.
Умовою для виникнення такого обов'язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби.
Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.
Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини.
Виключенням із цього правила є надання військовослужбовцем на те відповідної згоди, передбаченої пунктом 242 Положення №1153/2008.
Указані висновки корелюються з позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, згідно з якою під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Як уже зазначалося, статтею 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні) передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Так, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Згідно пункту 3 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Відповідно до положень Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.
До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років.
До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, премія.
До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди, допомоги.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку №100).
Суд звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 30.05.2024 року у справі № 520/18807/23 вказав, що при розгляді такої категорії справ належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Довідкою про нарахування та утримання грошового забезпечення підтверджується те, що за два останні календарні місяці служби, що передували виключенню позивача зі списків особового складу (оскільки позивач виключений зі списків в листопаді 2023 року, то двома останніми календарними місяцями служби перед звільненням є вересень та жовтень 2023 року) позивачу нараховано 52929,60 грн.
Відтак, середньоденний заробіток складає 867,70 грн (52929,60 грн /61 календарний день).
Отже, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, обмежений 6 місяцями (за період з 19.11.2023-19.05.2024), складає 158789,10 грн.
Суд враховує, що у постанові від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22 Верховний Суд зауважив, що фактично зміст частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України із набранням чинності Законом № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням "але не більше як за шість місяців".
Отже, обмеживши з 19.07.2022 шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності.
У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022.
Викладене, за позицією Верховного Суду у справі № 120/10686/22, не дає підстави вважати неможливим, з огляду на приписи частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, застосування сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону № 2352-IX.
Вказані висновки застосовано Верховним Судом у постановах від 26.06.2024 у справі № 520/9192/22, від 29.08.2024 у справі № 200/3662/23.
Отже, враховуючи розмір первинно недоотриманої суми в розмірі 21770,91 грн, суд вважає справедливим присудження компенсації за затримку виплати у розмірі, що не перевищує саму недоплату, тобто 100%. Нарахування такої компенсації у більшому розмірі суперечитиме самій меті такої компенсації, перетворюючись на неспівмірне фінансове навантаження на відповідача.
При цьому принципи справедливості та пропорційності в цьому контексті стосуються забезпечення балансу між правами працівника на отримання компенсації за затримку розрахунку та можливістю роботодавця виконати свої обов'язки без надмірного фінансового тиску. Компенсація повинна відображати реальні втрати працівника, пов'язані із затримкою виплати. Важливо враховувати тривалість затримки, розмір середнього заробітку, а також загальні принципи добросовісності й розумності. Компенсація не повинна бути надмірною або каральною щодо роботодавця. У даному прикладі сума компенсації обмежується виплаченою сумою, що дозволяє уникнути дисбалансу між реальними втратами працівника та фінансовими наслідками для роботодавця. Такий розсуд спрямований на уникнення невиправданого збагачення працівника за рахунок роботодавця і забезпечення об'єктивності.
Верховний Суд у постанові від 14.03.2025 року у справі №380/3437/24 зауважив, що з урахуванням компенсаційного характеру цієї норми, а також принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування. Враховується розмір простроченої заборгованості, строк її невиплати, причини затримки, реальні майнові втрати працівника, а також поведінка сторін трудових правовідносин. Важливим фактором є співмірність заявлених до стягнення сум та ймовірних майнових втрат працівника.
На переконання Верховного Суду, такий підхід дозволяє не лише встановити правомірність вимог позивача, але й забезпечити баланс між інтересами працівника та роботодавця, уникаючи надмірного фінансового навантаження, яке могло б призвести до зловживань правами сторін у подібних спорах.
Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб'єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 2 статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Відтак, суд вважає, що належним способом захисту буде стягнення на користь позивача середнього заробітку у розмірі 21770,91 грн.
Разом з тим, вирішуючи позовні вимоги щодо стягнення з відповідача моральної шкоди у сумі 10000 грн, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з частини 1 та частини 2 статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до частини 3 статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також, з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Статтею 1167 Цивільного кодексу України встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Згідно із роз'ясненнями у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (із змінами і доповненнями) під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, неодноразово були сформульовані Верховним Судом, у тому числі у постановах від 10.04.2019 року в справі №464/3789/17 та від 27.11.2019 року в справі №750/6330/17. Зокрема, Суд дійшов висновку про те, що адекватне відшкодування шкоди, в тому числі й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їхню інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження; встановити причинно-наслідковий зв'язок і визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Суд наголошує, що визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суд, встановлюючи фактичні обставини справи, має свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
При цьому в силу приписів статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їхньої правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України).
Водночас Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 25 квітня 2019 року в справі №818/1429/17, від 27 червня 2019 року в справі №825/1030/17, від 12 листопада 2019 року в справі №818/1393/17, від 18 листопада 2019 року в справі №820/5044/18, від 28 листопада 2019 року в справі №826/27549/15, від 28 лютого 2020 року в справі №804/2593/17, від 18 червня 2020 року в справі №339/183/16-а, від 02 вересня 2020 року в справі №1340/4056/18, від 24 вересня 2020 року в справі №1.380.2019.001368, від 18 лютого 2021 року в справі №420/7423/19 та від 25 березня 2021 року в справі №520/4577/19, указував на те, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі, в тому числі, встановлений статтею 78 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків тощо.
Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 12.11.2019 у справі №818/1430/17 та від 14.05.2020 у справі №822/231/16.
Як слідує з позовної заяви, позивач стверджує, що оскаржуваними діями відповідача йому завдано моральної шкоди, при цьому сам факт несвоєчасного розрахунку при звільненні спричинив таку моральну шкоду та вже є підставою для її відшкодування, адже при звільненні позивач розраховував на кошти, що йому мали сплатити у день звільнення, однак, протиправні дії відповідача поставили позивача у скрутне становище та позбавили його гарантованого Конституцією України права на нормальний рівень життя.
У розглядуваному випадку суд звертає увагу на те, що позивачем не зазначено конкретних фактів, які б у системному зв'язку з протиправними діями відповідача утворювали підстави для стягнення з відповідача моральної шкоди.
В обґрунтування наявності підстав для стягнення моральної шкоди позивач зазначає лише загальні фрази щодо того, що його моральні страждання - емоції, безпосередньо пов'язані з протиправною поведінкою відповідача і знаходяться з нею в причинному зв'язку.
Разом з цим, позивачем не надано жодних доказів заподіяння йому моральних страждань протиправною поведінкою відповідача у справі, зокрема, доказів погіршення саме через оскаржувану бездіяльність відповідача здоров'я позивача (медичних довідок, висновків тощо) або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок незаконної бездіяльності відповідача, які у розумінні статті 23 ЦК України є підставою для відшкодування моральної шкоди.
Відтак позивачем не доведено, у чому безпосередньо полягає завдана йому моральна шкода та якими доказами це підтверджується, при цьому позивачем також не надано належних доказів своїх страждань та причинний зв'язок їх саме зі протиправною бездіяльністю відповідача.
З огляду на наведене у сукупності, в тому числі у зв'язку із ненаданням позивачем належних доказів причинного зв'язку наслідків із оскаржуваними діями відповідача, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині вимог про стягнення моральної шкоди.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно зі статтею 90 цього Кодексу оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
При цьому в силу положень частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що позовні вимоги належить задовольнити частково.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а витрат, пов'язаних з розглядом справи, не встановлено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_3 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 21770,91 грн.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович