м. Вінниця
06 жовтня 2025 р. Справа № 120/5415/25
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправною бездіяльністю відповідача щодо непроведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.
Відповідачем до суду подано заяву про залишення позову без розгляду, з огляду на пропущення позивачем строку звернення до суду.
Розглядаючи вказану заяву, суд зауважує таке.
Частиною п'ятою статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Втім, положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).
Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 11 лютого 2021 року в справі № 240/532/20 сформував висновок, який полягає у тому, що встановлений у частині першій статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п'ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.
Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір.
Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в розглядуваному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п'ятої статті 122 КАС України.
Судом встановлено, зо розрахунок з позивачем проведено 21.03.2025 року.
До суду позивач звернувся 17.04.2025 року, що підтверджується відміткою Укрпошти на поштовому відправленні, а не як помилково вважає відповідач 22.04.2025 року.
Відтак, позивачем не пропущено місячного строку звернення до суду.
Окрім того відповідачем подано відзив, у якому він заперечує проти задоволення позову. Зокрема, наголошує, що позивача не звільнено, а переведено на військову службу до іншої військової частини.
З матеріалів справи встановлено, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Згідно наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29.09.2019 року № 203 позивача виключено зі списків особового складу частини та зараховано на грошове забезпечення до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України.
21.03.2025 року на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду у справі № 120/17955/23 відповідачем виплачено позивачеві індексацію грошового забезпечення у розмірі 83575,23 грн.
Позивач вважаючи дії військової частини щодо непроведення нарахування та виплати йому середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні зі служби протиправними, звернувся за захистом своїх прав до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд керується таким.
Частиною 2 ст.19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
За змістом ч.1 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до ч.2 ст.24 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25.03.1992р. №2232-XII, закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Як визначено п.242 «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (затв. Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008), особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно з ч.1 ст.47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені ст.116 цього Кодексу.
При звільненні працівника виплата всіх сум, які належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум (ч.1 ст.116 КЗпП України).
Частиною 1 ст.117 КЗпП України також визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за час затримки до дня фактичного розрахунку.
За правилами ч.2 ст.117 КЗпП України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Суд зауважує, що приписи ч.1 ст.47, ч.1 ст.116, ч.1 ст.117 КЗпП України установлюють загальне правило, згідно з яким, у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов'язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку.
Межі дії диспозиції ч.1 ст.117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка вказує на умови, за наявності яких вступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Обставини, з настанням яких і необхідно здійснювати дане правило, пов'язані з саме фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або ж уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.
Ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до ст.ст.116,117 КЗпП України Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. № 2352-IX.
Фактичні обставини цієї справи свідчать про те, що позивач не звільнявся з військової служби.
Так, згідно наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29.09.2019 року № 203 позивача виключено зі списків особового складу частини та переведено до нового місця служби.
У контексті наведеного важливо підкреслити, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини саме по собі не свідчить про закінчення проходження ним військової служби. Таке виключення може бути зумовлене переведенням до іншої частини, зміною місця проходження служби або іншим адміністративним переміщенням. Натомість лише виключення зі списків особового складу військової частини у зв'язку із звільненням у запас чи відставку, смертю, визнанням безвісно відсутнім чи оголошенням померлим підтверджує закінчення проходження військової служби.
Тобто, на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не була завершена, він не був звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов'язки на новому місці служби.
Отже, фактичні обставини цієї справи не відповідають гіпотезі ч.1 ст.117 КЗпП України, а тому ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин. Поширення дії вказаної норми на випадок, який має місце у цій справі, протирічило б її змісту, сфері її дії й меті запровадження.
З огляду на вказані обставини й міркування, суд дійшов висновку про відсутність будь-яких підстав для виплати відповідачем позивачу середнього заробітку, передбаченого ч.1 ст.117 КЗпП України.
Аналогічних висновків щодо застосування норм права дійшов Верховний Суд у постановах від 21.02.2024 року у справі № 520/1897/22, 26.06.2025 року у справі № 400/8927/23.
У силу положень ч.5 ст.242 КАС України, такі висновки підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Враховуючи вищезазначені положення, суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович