02 жовтня 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/14296/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,
при секретарі Мудрак Р. Р.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва у складі судді Майбоженко А. М.
від 27 червня 2025 року
у цивільній справі № 756/19207/21 Оболонського районного суду міста Києва
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2 ,
приватного виконавця виконавчого округу м. Київ Бережного Ярослава Вікторовича,
третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Доступні фінанси»
про визначення часток в праві спільної сумісної власності та зняття арешту з нерухомого майна,
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 червня 2025 року позов задоволено частково.
Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .
Проведено поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у наступний спосіб:
- визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;
- визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
В частині позовних вимог відмовлено.
11.06.2025 позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, посилаючись на те, що суд не вирішив її вимоги про визначення частки у справі спільної сумісної власності на зазначену вище квартиру за позивачем і відповідачем у розмірі по частці. Зазначає, що рішення суду не дає змоги реалізувати право, яке підлягало захисту, а саме встановлення частки у праві спільної сумісної власності та проведення державної реєстрації змін до речових прав на квартиру.
Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 27 червня 2025 року відмовлено в ухваленні додаткового рішення.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зобов'язавши суд ухвалити додаткове рішення у даній справі.
Апелянт зазначає, що рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 червня 2024 року у справі № 756/19207/21 не є повним, оскільки суд не вирішив усіх заявлених позовних вимог, а саме - заявлену позовну вимогу про визначення часток у праві спільної власності. Хоча судом було визнано квартиру спільною сумісною власністю подружжя та здійснено поділ майна, визнавши за кожним по 1/2 частині, він не вирішив питання про визначення часток у праві спільної власності, що прямо зазначалося у вимогах. Апелянт підкреслює, що визначення частки та визнання права власності - це різні правові категорії з різними наслідками у сфері державної реєстрації речових прав, а відсутність у рішенні формулювання про визначення часток у праві спільної власності, унеможливлює його виконання в частині державної реєстрації змін у речовому праві, а саме - внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав. Це свідчить про неповноту рішення в розумінні ч. 1 ст. 270 ЦПК України, а додаткове рішення необхідне для забезпечення повного та всебічного розгляду справи та реального захисту прав позивача.
Крім того, апелянт стверджує, що суд першої інстанції не дотримався принципу змагальності та права на справедливий розгляд (ст. 6 Конвенції, ст. 13, 16, 263 ЦПК України), адже відмовляючи в ухваленні додаткового рішення, послався на принцип jura novit curia (суд знає закон), який нібито виправдовує ухвалення рішення. Апелянт вважає, що цей принцип не надає суду права виходити за межі позову або змінювати його предмет. Посилаючись на аналогічні правові позиції, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18), апелянт наголошує, що суд повинен самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію та застосувати відповідні норми, але не ігнорувати заявлені вимоги.
Апелянт також вважає, що відмова в ухваленні додаткового рішення фактично нівелює реалізацію права позивача на судовий захист. Суд перекладає свій процесуальний обов'язок на позивача, пропонуючи у разі ускладнень з реєстрацією ініціювати інші судові процеси (зміна/встановлення способу виконання рішення, роз'яснення), що є неприпустимим та перетворює ухвалене рішення на імітацію захисту права. На думку апелянта, завдання цивільного судочинства полягає в ефективному захисті порушених прав (ст. 2 ЦПК України), а рішення має бути таким, яке можна ефективно виконати (ст. 6 Конвенції), що не забезпечує рішення від 06.06.2024, яке не дозволяє реалізувати право шляхом державної реєстрації змін на підставі ч. 2 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відсутність у рішенні визначення часток у праві спільної власності свідчить про те, що належного та ефективного судового захисту права не відбулося.
У поданому запереченні на апеляційну скаргу адвокат Павленко С. В., в інтересах приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Бережного Я. В., просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів, а ухвалу суду залишити без змін, вважаючи її законною. Зазначає, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 06 червня 2024 року позовні вимоги позивача були частково задоволені, і судом було чітко вирішено: визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 та провести поділ майна у наступний спосіб: визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири і визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири.
Звертає увагу, що постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2025 року рішення суду першої інстанції від 06 червня 2024 року було залишено без змін. Представник підкреслює, що апеляційний суд у своїй постанові зробив чіткий висновок, що суд першої інстанції «повно та всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює», а отже, апеляційний суд підтвердив, що рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Представник стверджує, що якби судом першої інстанції не в повній мірі були з'ясовані обставини або неналежним чином розглянуті всі вимоги позивача, суд апеляційної інстанції не залишив би рішення в силі.
Таким чином, представник вважає, що заява позивача про ухвалення додаткового рішення не містить належних та допустимих доказів, а також відповідних обґрунтувань того, що Оболонським районним судом м. Києва, у рішенні від 06 червня 2024 року, не було вирішено якоїсь вимоги, яка була заявлена позивачем.
Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не скористались.
В судове засідання учасники не з'явились.
Клопотання апелянта ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи у зв'язку із перебуванням у відрядження колегією суддів залишено без задоволення у зв'язку із відсутністю доказів на підтвердження поважності причин неявки.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Відмовляючи в ухваленні додаткового рішення, суд виходив із того, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 06.06.2024 позовні вимоги ОСОБА_1 були вже частково задоволені. Суд встановив, що квартира визнана спільною сумісною власністю подружжя та здійснено її поділ у рівних частках - визнано за позивачем і відповідачем право власності на 1/2 частину квартири за кожним.
Суд дійшов висновку, що, застосовуючи принцип «jura novit curia», він уже здійснив захист прав позивачки й рішення суду було залишене без зміни постановою Київського апеляційного суду від 16.04.2025. Суд зазначив, що заява про ухвалення додаткового рішення не містить доказів того, що рішення суду не дозволяє позивачці реалізувати свої права на державну реєстрацію речового права, а к випадку наявності таких ускладнень для виконання, учасники справи вправі скористатись процесуальним правом на зміну (встановлення) способу чи порядку виконання рішення, його роз'яснення тощо. З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для ухвалення додаткового рішення у справі.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України, додаткове рішення ухвалюється лише якщо стосовно певної позовної вимоги не ухвалено рішення. Утім, як вбачається із матеріалів справи, суд першої інстанції рішенням від 06.06.2024 вже вирішив усі заявлені вимоги, оскільки провів поділ майна та визнав за кожним із подружжя право власності на 1/2 частину квартири.
Суд першої інстанції обґрунтовано виснував, що застосовуючи принцип «jura novit curia», він уже здійснив захист прав позивачки, яка посилалась на ст.ст. 68, 70 СК України та ст. 368 ЦК України, у найбільш ефективний спосіб припинення режиму спільної сумісної власності та встановлення режиму спільної часткової власності із чітким визначенням часток.
До того ж, суд першої інстанції правильно зазначив, що у випадку ускладнень для виконання, учасники справи вправі скористатись процесуальним правом на зміну (встановлення) способу чи порядку виконання рішення, його роз'яснення тощо.
Враховуючи, що рішення суду від 06.06.2024 було залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 16.04.2025 року й набуло чинності, колегія суддів вважає, що інститут додаткового рішення не може бути використаний для фактичної зміни або доповнення суті ухваленого рішення, чи вирішувати вимоги, які були всебічно досліджені та вирішені судом.
Колегія суддів зауважує, що інститут додаткового рішення (ст. 270 ЦПК України) є процесуальним інструментом саме виправлення неповноти, а не засобом для отримання нового, більш вигідного формулювання рішення у справі, де вже відбувся поділ майна. У ситуації, коли у знятті арешту було відмовлено, використання цього інституту для отримання іншого формулювання щодо часток, свідчить про використання процесуального права з метою, що не відповідає його призначенню. Подібна поведінка, яка може призвести до неправомірного обмеження прав інших осіб (зокрема, прав стягувача у виконавчому провадженні) та фактичної зміни правових наслідків рішення суду, що вже набрало законної сили, може бути розцінена як зловживання процесуальними правами.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваній ухвалі, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже, оскаржувана ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування такого судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 27 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 06 жовтня 2025 року.
Судді Є. П. Євграфова
Б. Б. Левенець
В. В. Саліхов