02 жовтня 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/12514/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,
при секретарі Мудрак Р. Р.,
за участі адвоката Чорного М. В., в інтересах відповідача ОСОБА_1 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Чорного Максима Володимировича, в інтересах ОСОБА_1 ,
на рішення Дарницького районного суду міста Києва у складі Осіпенко Л. М.
від 24 квітня 2025 року
у цивільній справі № 753/21176/23 Дарницького районного суду міста Києва
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція»
до ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 ,
ОСОБА_1
про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги,
У листопаді 2023 року ТОВ «Євро-Реконструкція» звернулось в суд з даним позовом, посилаючись на те, що на підставі ліцензії від 01.06.2012 № 198 здійснює надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , в тому числі і квартирі АДРЕСА_2 , у якій відповідачі є споживачами послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води.
Зазначало, 23.07.2014 у газеті «Хрещатик» (№ 103 (4503) позивачем розміщено повідомлення із пропозицією укладення договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води шляхом звернення споживачів до підрозділів теплопостачальної організації із зазначенням відповідної адреси. Проект договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води опубліковано в газеті «Хрещатик» 06.08.2014 (№ 111 (4511). Типовий індивідуальний договір про надання послуги з постачання теплової енергії та Типовий індивідуальний договір про надання послуги з постачання гарячої води, які є публічними договорами приєднання і укладаються з урахуванням статей 633, 634, 641, 642 Цивільного Кодексу України, були опубліковані на офіційному веб-сайті ТОВ «Євро-Реконструкція» 13.10.2021.
Проте, договір про надання послуг, який був передбачений чинними нормативно правовими актами на момент виникнення заборгованості між відповідачами та позивачем не був укладений, заява-приєднання до умов індивідуальних типових договорів споживачами послуг до ТОВ «Євро-Реконструкція» від мешканців вказаної квартири з метою їх ідентифікації - не надавалася. Вважає, що відсутність договору про надання послуг з постачання теплової енергії/централізованого опалення та постачання гарячої води сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача (відповідачів) від оплати послуг в повному обсязі.
Відповідачі своєчасно з вересня 2017 року не вносили плату за отримані послуги з гарячого водопостачання, в результаті чого утворилась заборгованість станом на 01.10.2023 в розмірі 86 299,72 грн. З огляду на викладене, просило суд стягнути з відповідачів заборгованість за отримані послуги з гарячого водопостачання в розмірі 86 299,72 грн, інфляційну складову боргу у розмірі 12 771,71 грн, 3 % річних у розмірі 3 642,56 грн та судовий збір у розмірі 2 684,00 грн, а всього у сумі 105 397,99 грн.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 24 квітня 2025 року позов задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «Євро-Реконструкція» 3% річних у розмірі 3 642,56 грн, інфляційна складова боргу у розмірі 11 604,36 грн та судовий збір у розмірі 398,30 грн, а всього у розмірі 15 645 грн 22 коп.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі адвокат Чорний М. В., в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Стягнути з позивача витрати на правову допомогу та судові витрати.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції неправомірно розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження, незважаючи на її складність (понад 100 сторінок матеріалів), наявність спору про право, солідарний позов до трьох відповідачів, а також наявність обґрунтованого відзиву та клопотань про застосування строків позовної давності. Апелянт зауважує, що за таких умов справа не могла розглядатися у спрощеному порядку згідно з ч. 4 ст. 274 ЦПК України, і суд не виніс ухвалу про перехід до загального провадження, чим позбавив відповідачів права на повноцінний захист.
Крім того, апелянт наголошує на неправильній оцінці доказів та розрахунків. Зокрема, позивач у письмових поясненнях від 29.01.2025 фактично підтвердив оплату боргу в сумі 36 406,99 грн, а раніше сам провів перерахунок боргу до 30 316,79 грн. Апелянт зауважує, що суд визнав ці дані, але проігнорував наявність переплати у 6 090,20 грн. Це призвело до неправомірного нарахування інфляційних втрат та 3% річних із повної, вже погашеної суми 86 299,72 грн, що суперечить ст. 625 ЦК України та постанові Верховного Суду у справі № 910/14874/20.
Апелянт також вважає помилковим прирівнювання судом оплати, здійсненої третьою особою, до визнання боргу самим відповідачем. Платіж був здійснений родичем без підтвердження повноважень, а сам відповідач борг не визнавав. Апелянт посилається на правові висновки Верховного Суду, зокрема у справі № 344/12614/15-ц, де зазначено, що оплата боргу третьою особою без прямого підтвердження волі боржника не є визнанням боргу та не перериває строк позовної давності. Аналогічний висновок міститься у постанові КЦС ВС від 04.09.2019 у справі № 522/2175/15-ц.
Апелянт зауважує, що суд безпідставно відмовив у застосуванні строків позовної давності. Оскільки позов було подано 12.12.2023, суд мав застосувати загальний трирічний строк (ст. 257 ЦК України) до нарахувань, здійснених до 12.12.2020. Мотивування суду посиланням на Закон № 540-ІХ про зупинення перебігу строків позовної давності у період карантину є неправильним, що підтверджується постановою Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 903/323/20. Апелянт стверджує, що фактичні договірні відносини та облік існували щонайменше з 2019 року, а позивач не довів жодних обставин для зупинення чи переривання строку (ст.ст. 264-267 ЦК України).
Апелянт також акцентує, що позовні вимоги були сформовані без урахування фактичного обліку споживання. Апелянт стверджує, що відповідач справно подавав показання квартирного лічильника гарячої води та здійснював платежі відповідно до фактичного споживання протягом усього періоду. Проте позивач систематично ігнорував ці дані, розраховуючи суми за кількістю зареєстрованих осіб, що призвело до безпідставного накопичення заборгованості. Суд, на думку апелянта, допустив неповну оцінку доказів, визнавши факт ведення обліку лише з 2024 року, тоді як платіжний документ від ТОВ «Євро-Реконструкція» за 2023 рік про необхідність повірки лічильника свідчить про його офіційний облік щонайменше з 2019 року. Апелянт звертає увагу, що Верховний Суд у справі № 910/3249/19 (12.03.2020) чітко зазначив, що у випадку наявності приладів обліку саме дані таких приладів є визначальними для розрахунку обсягу спожитих послуг. Нарахування за іншою методикою є неправомірними.
Також апелянт зауважує, що суд продовжив розгляд та виніс рішення без належного уточнення предмета позову, хоча початкова сума 105 397,99 грн була зменшена до 30 316,79 грн.
Позивач, ТОВ «Євро-Реконструкція», подало відзив на апеляційну скаргу, у якому просить залишити рішення Дарницького районного суду м. Києва від 23 травня 2025 року без змін, а апеляційну скаргу відповідача - без задоволення. Позивач зазначає, що нарахування за послуги здійснювалися відповідно до чинного законодавства, зокрема Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання» та Правил надання комунальних послуг, затверджених постановами Кабінету Міністрів України.
Позивач вказує, що Договір про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води № 440076/НОМЕР_2 було укладено 29.05.2015 з ОСОБА_4 , і він втратив чинність 13.11.2021. Згідно з договором, у квартирі наявний засіб обліку гарячого водопостачання НОМЕР_1 (заводський номер 12312246), дата останньої повірки якого була 05.02.2015. Дата наступної чергової повірки мала відбутися 05.02.2019.
Позивач стверджує, що оскільки споживачі не надавали показники індивідуального засобу обліку гарячої води до теплопостачальної організації, з вересня 2017 року нарахування коштів здійснювалося по нормі споживання відповідно до кількості зареєстрованих осіб (на 5 осіб), згідно з пунктом 11 Правил № 630. У зв'язку із закінченням терміну чергової повірки 05.02.2019, квартира стала обліковуватися як така, що НЕ обладнана розподільним (індивідуальним) засобом обліку гарячого водопостачання.
З червня 2020 року у будинку встановлено комерційний (будинковий) засіб обліку гарячого водопостачання, і нарахування здійснювалося на підставі його показників, пропорційно до кількості зареєстрованих осіб (5 осіб).
Позивач зазначає, що лише у травні 2021 року споживачі надали Свідоцтво про проведення чергової повірки від 25.09.2020. У зв'язку з цим, ТОВ «Євро-Реконструкція» повторно прийняло на облік індивідуальний засіб обліку з 01.01.2021. Однак, позивач наголошує, що він не має підстав для проведення перерахунку вартості нарахованих коштів за період до січня 2021 року, оскільки засіб обліку не був вчасно повірений у лютому 2019 року. Чинне законодавство не передбачає можливості нарахування коштів на підставі засобів обліку, які належним чином не повірені та не поставлені на облік.
Після прийняття на облік у травні 2021 року, позивач провів перерахунок за період з січня 2021 року по травень 2021 року на суму 5 253,25 грн. Проте, з червня 2021 року по вересень 2023 року мешканці знову не передавали показники індивідуального лічильника, тому нарахування з липня 2021 року по листопад 2021 року здійснювалося по нормі, а з грудня 2021 року по вересень 2023 року - на підставі показників будинкового обліку (на 5 осіб).
Позивач визнає, що після подання позовної заяви до суду, у січні 2024 року, мешканці надали показники, на підставі чого був зроблений перерахунок на суму - 49 892,73 грн. Крім того, після подання позову споживачами було сплачено 36 406,99 грн. Таким чином, Позивач вважає, що до стягнення підлягає 19 098,27 грн, що складається з інфляційної складової 12 771,71 грн, 3% річних 3 642,56 грн та судового збору 2 684,00 грн.
Позивач стверджує, що сплата відповідачами заборгованості за послугу з постачання гарячої води після подачі позову та відкриття провадження є фактичним визнанням позову у цій частині, що є підставою для ухвалення рішення про задоволення позову у відповідній частині. Позивач зазначає, що ця обставина жодним чином не позбавляє відповідачів обов'язку сплати 3% річних та інфляційної складової, нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України. Ці нарахування є нерозривною складовою грошового зобов'язання і мають компенсаційний, а не штрафний характер.
Позивач посилається на правові позиції Верховного Суду, згідно з якими 3% річних та інфляційні втрати входять до складу грошового зобов'язання, та на постанову Київського апеляційного суду від 11.01.2024 у справі №755/3072/23, де зазначено, що погашення заборгованості після звернення до суду не виключає стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних.
Позивач вважає помилковим твердження апелянта про пропущення строку позовної давності. позивач наголошує, що згідно з п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, загальний строк позовної давності (три роки - ст. 257 ЦК України) автоматично продовжувався на строк дії карантину з 12 березня 2020 року до 30.06.2023. Крім того, згідно з п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, перебіг позовної давності зупинився з 24 лютого 2022 року на період дії воєнного стану.
Позивач підкреслює, що ці норми є нормами прямої дії і не вимагають обґрунтування того, що продовження строків зумовлене саме дією на сторону обмежень, як це встановлено Верховним Судом у постанові від 22 вересня 2022 року по справі №920/724/21.
На підставі цього, позивач робить висновок, що пропущеною може бути позовна давність лише за вимогами, що виникли до 12.03.2017. Оскільки заборгованість у періоді з 01.09.2017 по 30.09.2023 виникла в межах строків позовної давності (з урахуванням її продовження/зупинення), а також до 3% річних та інфляційних нарахувань застосовується загальний строк позовної давності (постанова ВС від 26.04.2017).
Крім того, позивач наголошує, що нарахування 3% річних та інфляційної складової на заборгованість, що виникла до введення воєнного стану (до 23.02.2022 року), є правомірним і законним. Позивач зазначає, що заборона нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) під час карантину (Закон № 530-ІХ) не поширювалася на 3% річних та інфляційні втрати, оскільки вони не є неустойкою. Заборона на нарахування інфляційних нарахувань та 3% річних у період воєнного стану (Постанова КМУ № 206) стосувалася лише заборгованості, утвореної в період воєнного стану, тоді як нарахування позивача здійснені лише до 23.02.2022 року.
Інші учасники справи правом подачі відзиву на апеляційну скаргу не скористались.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Чорний М. В. апеляційну скаргу підтримав із викладених у ній підстав та доводів.
Позивач в судове засідання не з'явився, повідомивши про можливість розгляду справи без його участі.
Інші відповідачі у судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина 1). В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина 6).
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ст. 68 Житлового кодексу Української РСР наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги. Квартирна плата та плата за комунальні послуги в будинках державного і громадського житлового фонду вносяться щомісяця в строки, встановлені Радою Міністрів Української РСР.
Предметом регулювання Закону України «Про житлово-комунальні послуги», є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до житлово-комунальних послуг належать, зокрема, послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами.
Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» ціни (тарифи) на житлово-комунальні послуги встановлюються за домовленістю сторін, крім випадків, коли відповідно до закону ціни (тарифи) є регульованими. У такому разі ціни (тарифи) встановлюються уповноваженими законом державними органами або органами місцевого самоврядування відповідно до закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.
Відповідно до п. 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2006 року № 45 власник та наймач (орендар) квартири зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Судом встановлено, що надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води за адресою: АДРЕСА_1 , в тому числі і квартирі НОМЕР_2, здійснюється ТОВ «Євро-Реконструкція» на підставі ліцензії від 01.06.2012 № 198 та відповідно до положень Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії» від 10.04.2014, за яким виконавцем послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності з 01.07.2014 є об'єкт господарювання з постачання теплової енергії (а.с. 14-18, 19-21, 22).
Згідно витягу з реєстру територіальної громади м. Києва у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані відповідачі: з 11.09.1981 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 20.02.1987 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 20.11.1987 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 13).
Отже, відповідачі є споживачами комунальних послуг, які надаються у квартирі.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства.
У відповідності до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Задовольняючи позов ТОВ «Євро-Реконструкція» до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 частково, суд виходив із того, що відповідачі є солідарними споживачами послуг з постачання гарячої води за адресою: АДРЕСА_3 . Суд встановив, що послуги фактично надавались позивачем на підставі ліцензії, а факт відсутності письмового договору не звільняє споживачів від обов'язку оплати в повному обсязі. Суд визнав, що основна сума заборгованості за період з вересня 2017 року по вересень 2023 року, яка первісно становила 86 299,72 грн, була погашена відповідачами після відкриття провадження у справі, про що свідчить довідка позивача від 28.01.2025. У зв'язку з цим, а також через те, що заяв про зменшення позовних вимог від позивача не надходило, суд відмовив у стягненні первісної суми боргу.
Водночас, суд дійшов висновку про обґрунтованість стягнення 3% річних та інфляційних втрат, оскільки ці суми нараховуються на загальну суму простроченого грошового зобов'язання (86 229,72 грн) станом на дату звернення з позовом, і їх нарахування є правомірним незалежно від часткового погашення боргу після відкриття провадження. Суд відхилив доводи відповідачів щодо наявності бойлера та відсутності користування послугами, оскільки доказів встановлення обладнання не було надано.
Суд також не знайшов підстав для застосування наслідків пропуску строку позовної давності, посилаючись на те, що вимоги заявлені за період з вересня 2017 року, а перебіг строку був продовжений на час дії карантину (з 12 березня 2020 року), що узгоджується з висновками Верховного Суду.
Водночас суд здійснив перерахунок суму інфляційних втрат, зменшивши її з 12 771,71 грн до 11 604,36 грн. У результаті, суд ухвалив рішення про солідарне стягнення з відповідачів 3% річних (3 642,56 грн), інфляційної складової (11 604,36 грн) та частини судового збору.
Колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції у частині задоволених вимог про солідарне стягнення 3% річних у розмірі 3 642,56 грн та інфляційних втрат у розмірі 11 604,36 грн (загалом 15 246,92 грн) з огляду на наступне.
На позивача, відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України, покладено обов'язок довести належними, допустимими та достовірними доказами наявність і розмір простроченого грошового зобов'язання, яке є законною базою для нарахування компенсаційних складових за статтею 625 ЦК України. Згідно з частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України, суд оцінює зібрані у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, мотивуючи їх відхилення або врахування.
Наведених вимог суд першої інстанції у повні мірі не дотримався.
Згідно здійснено позивачем розрахунку позовних вимог, заборгованість відповідачів за послуги постачання гарячої води за період з вересня 2017 року по вересень 2023 року складала 86 299,72 грн, нарахування 3% річних становлять 3 642,56 грн, інфляційні втрати - 12 771,71 грн (а.с. 11-12).
Матеріалами справи також підтверджується, що після подання позовної заяви, у січні 2024 року, позивачем проведений перерахунок відповідно до показів приладів обліку, замість норм споживання, на суму 49 892,73 грн.
Заборгованість, що визначена позивачем за наслідками перерахунку - 36 406,99 грн, була погашена відповідачами повністю. Таким чином, позивач вважав, що до стягнення підлягає 19 098,27 грн, що складається з інфляційної складової 12 771,71 грн, 3% річних 3 642,56 грн та судового збору 2 684,00 грн.
Водночас, позивач, надавши деталізовану таблицю нарахувань, де списання 49 892,73 грн відображено одноразово, не надав коригованого помісячного розрахунку, який би виключав частину щомісячних залишків заборгованості, що нарахована відповідачам за нормами споживання замість нарахування за приладом обліку.
У постанові Верховного Суду від 02.10.2020 у справі № 911/19/19 зазначено, що суд зобов'язаний з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, а якщо з поданого розрахунку неможливо з'ясувати, як обчислено заявлену суму, суд може вимагати більш детальний розрахунок.
Оскільки позивач не надав належного, коригованого розрахунку до суду першої інстанції, а межі апеляційного перегляду (стаття 367 ЦПК України) унеможливлюють прийняття нових доказів та виправлення недоліків у доказовій базі позивача на цій стадії, колегія суддів вважає, розмір заборгованості, яка є базою для нарахування 3% річних та інфляції по кожному місяцю за увесь заявлений позивачем період прострочення, є недоведеним, що, відповідно, виключає обґрунтованість сум нарахувань інфляційної складової у розмірі 12 771,71 грн та 3% річних 3 642,56 грн, які є похідними.
У зв'язку з викладеним, апеляційний суд вважає, помилковими висновки суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення 3% річних та інфляції у розмірі 15 246,92 грн. Отже у цій частині доводи апеляційної скарги знайшли підтвердження та є обґрунтованими.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, які стосуються обґрунтованості нарахування основного боргу у розмірі 86 299,72 грн (зокрема, щодо застосування норми споживання, неврахування показників лічильника, наявності переплати та помилок в обліку, а також позовної давності), оскільки на час ухвалення судового рішення основна заборгованість фактично не становила предмет спору. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦПК України (принцип диспозитивності), учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Процесуальна поведінка позивача - подання письмових пояснень щодо здійсненого ним часткового перерахунку й доказами погашення залишку основного боргу відповідачами, а також наполягання виключно на стягненні інфляційної складової (12 771,71 грн) та 3% річних (3 642,56 грн), фактично означала відсутність матеріально правової вимоги щодо стягнення основного боргу. Таким чином, предметом перегляду є виключно законність стягнення похідних вимог грн, щодо яких у розмірі 15 246,92 колегія суддів виснувала помилковість рішення суду першої інстанції.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли часткове підтвердження, висновки суду першої інстанції в частині задоволених вимог не відповідають фактичним обставинам й не ґрунтуються на наявних у справі доказах, з огляду на що, підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України за наслідками апеляційного перегляду підлягає стягненню з ТОВ «Євро-Реконструкція» (ЄДРПОУ 37739041) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати із сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 816, 80 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Чорного Максима Володимировича, в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 квітня 2025 року у частині задоволених вимог та розподілу судових витрат скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція» (ЄДРПОУ 37739041) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати із сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1816, 80 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 06 жовтня 2025 року.
Судді Є. П. Євграфова
Б. Б. Левенець
В. В. Саліхов