Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
01 жовтня 2025 р. № 520/5991/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панова М.М., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Харківської міської ради, третя особа - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Харків про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.02.2025 № 84 в частині відмови виключення з числа службових квартири АДРЕСА_1 , згідно клопотання Харківського квартирно-експлуатаційного управління від 26.12.2024 за вих. № 583/7221;
- зобов'язати Виконавчий комітет Харківської міської ради виключити з числа службових квартиру АДРЕСА_1 , згідно клопотання Харківського квартирно-експлуатаційного управління від 26.12.2024 за вих. № 583/7221 для забезпечення сім'ї ОСОБА_1 постійним житлом.
В обґрунтування позову позивач зазначила, що Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.02.2025 № 84 в частині відмови виключення з числа службових квартири АДРЕСА_1 , згідно клопотання Харківського квартирно-експлуатаційного управління від 26.12.2024 за вих. № 583/7221 є протиправним, необґрунтованим та таким, що порушує її конституційні права.
Ухвалою суду відкрито спрощене провадження по справі в порядку, передбаченому статтею 257 Кодексу адміністративного судочинства України та запропоновано відповідачу надати відзив на позов.
Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження надіслана та вручена відповідачу, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, яке міститься в матеріалах справи.
Представником відповідача надано до суду відзив на позовну заяву, в якому він просив відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог, та зазначає, що діяв в межах повноважень та згідно норм чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Військовослужбовець ОСОБА_1 (далі - позивач) разом з дочкою постійно проживає та зареєстрована в службовій квартирі КЕВ м. Харкова № 188, будинку АДРЕСА_2 . Зазначеною квартирою забезпечена у зв'язку з проходженням військової служби, перебуває на квартирному обліку в Харківському гарнізоні, являється ветераном війни - учасником бойових дій, має календарну вислугу на військовій службі більше 20 років.
За зверненням ОСОБА_1 відповідно до пунктів 3, 10 Розділу 7 Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністра Оборони України № 380 від 31.07.2018 та зареєстрованій в Міністерстві юстиції України 06.09.2018 за № 1020/32472 (далі - інструкція), рішенням житлової комісії ХНУПС від 19.11.2021 (витяг з протоколу №10) погоджено виключення з числа службових квартири АДРЕСА_1 , зі зняттям з квартирного обліку. Наказом начальника ХНУПС від 26.11.2021 №9 1864 вказаний протокол житлової комісії затверджено.
Відповідно до підпункту 3 пункту 3 Положення про квартирно-експлуатаційний відділ м. Харкова, пункту 4, 10 розділу 7 Інструкції позивач зверталась до розпорядника службового житла Харківського гарнізону Харківського КЕУ (тепер КЕВ м. Харкова), на якого покладено обов'язок та повноваження щодо обліку та управління службовим житлом від Міністерства оборони України з організації забезпечення військовослужбовців житлом, з проханням щодо організації направлення її квартирної справи встановленим порядком відповідно до розділу VII Інструкції для прийняття рішення щодо погодження виключення її квартири з числа службових, але отримала відмову вих. № 583/3508 від 18.07.2024. Відмова мотивована тим, що рішенням заступника Міністра оборони від 04.11.2022 №9 2551/з/5 та рішенням Комісії з контролю за забезпеченням військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями (далі - Комісія), протокол від 16.11.2022 № 142, питання щодо забезпечення постійним житлом шляхом виключення займаного житла з числа службового розглядається для членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти.
Тобто, на думку позивача, заступником МО України та Комісією прийнято рішення, яким для іншої категорії військовослужбовців і звільнених з військової служби осіб, зокрема і для позивача, протиправно обмежена можливість реалізувати своє право на забезпечення постійним житлом шляхом його виключення з числа службового. А саме, вказаним рішенням посадових осіб МОУ та Харківського КЕУ (тепер КЕВ м. Харкова) створена перешкода дії нормативно-правових актів вищої юридичної сили, які регулюють ці відносини.
Оскільки, за вказаних обставин, Харківське КЕУ не визнало за ОСОБА_1 права на виключення її квартири з числа службових у встановленому розділом 7 Інструкції порядку, посилаючись на вказане рішення заступника МОУ, вона звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з відповідним позовом.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.10.2024 у справі №520/20957/24 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Харківського квартирно-експлуатаційного управління (вул. Григорія Сковороди, буд. 61, м. Харків, ЄДРПОУ 07923280) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Харківського квартирно-експлуатаційного управління щодо подання клопотання до виконавчого комітету Харківської міської ради про виключення з числа службових Харківського квартирно-експлуатаційного управління квартири за адресою: АДРЕСА_3 для забезпечення ОСОБА_1 постійним житлом.
Зобов'язано Харківське квартирно-експлуатаційне управління подати до виконавчого комітету Харківської міської ради клопотання про виключення з числа службових Харківського квартирно-експлуатаційного управління квартири за адресою АДРЕСА_3 .
Харківське квартирно-експлуатаційне управління, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подало апеляційну скаргу до Другого апеляційного адміністративного суду.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 24.12.2024 апеляційну скаргу Харківського квартирно-експлуатаційного управління залишено без задоволення, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.10.2024 по справі № 520/20957/24 залишено без змін.
Таким чином, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.10.2024 у справі №520/20957/24 набрало законної сили 24.12.2024.
На виконання рішення суду Харківське КЕУ (тепер КЕВ м. Харкова) подало до Виконавчого комітету Харківської міської ради відповідне клопотання від 26.12.2024 вих. 583/7221, в якому клопотало про виключення з числа службових квартири, яку займає ОСОБА_1 .
Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.02.2025 № 84 у виключенні вказаної квартири ОСОБА_1 відмовлено у зв'язку з відсутністю затвердженого заступником МО України списку (списку погодження Комісії), відповідно до вимог п.п. 3-7 розділу VII Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом МО України від 31.07.2018 р. № 380 (далі - Інструкція), згідно зі ст. 118 ЖК України та п. 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою РМ Української РСР від 04.02.1988 № 37.
Тобто, в обґрунтування оскаржуваної відмови відповідач посилається на відсутність в додатку до клопотання Харківського КЕУ списку погодження Комісії та заступника МОУ, які і заблокували дію нормативно-правових актів вищої юридичної сили.
Таким чином, без попереднього відповідного погодження Комісії та заступника Міністра оборони України Виконавчий комітет Харківської міської ради відмовив в задоволенні вказаного клопотання, чим порушив право ОСОБА_1 на забезпечення її сім'ї постійним житлом шляхом його виключення з числа службових.
Не погодившись із оскаржуваним рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.02.2025 № 84 в частині відмови виключення з числа службових квартири АДРЕСА_1 , вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулася до суду з даним позовом.
З приводу спірних правовідносин суд зазначає наступне.
Згідно з частиною статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами ч. 1 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 за №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Статтею 2 Закону №2011-XII передбачено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах визначених законами України.
Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону №2011-XII держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.
Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті.
Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, у разі звільнення з військової служби за станом здоров'я, віком, у зв'язку із скороченням штатів, а також звільнені з військової служби особи, які стали особами з інвалідністю I чи II групи, члени сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби, мають право на безплатне одержання у приватну власність жилого приміщення, яке вони займають у будинках державного житлового фонду.
Зміст та методику забезпечення жилими приміщеннями військовослужбовців Збройних Сил України (крім військовослужбовців строкової служби), а також осіб, звільнених в запас або відставку, що залишилися перебувати після звільнення з військової служби на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання (далі - військовослужбовці), та членів їх сімей, у тому числі членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли), зникли безвісти під час проходження військової служби, що перебувають на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов визначає Інструкція з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, яка затверджена Наказом Міністерства оборони України №380 від 31.07.2018 (далі - Інструкція №380).
Відповідно до п. 10 Розділу VIІ Інструкції №380 військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, а також особи, звільнені з військової служби за станом здоров'я, віком, у зв'язку із скороченням штатів, особи з інвалідністю І чи ІІ групи, члени сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби, що забезпечені службовими житловими приміщеннями незалежно від місця його знаходження, мають право на виключення цього житла з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання за умови перебування на обліку та в порядку, визначеному пунктами 3-7 цього розділу.
Виключення квартир з числа службових для забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей здійснюється на підставі клопотання КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району за встановленим порядком.
Положеннями Інструкції №380 передбачено процедуру виключення отриманого військовослужбовцем житла з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання, складовими частинами якої (процедури) є: розгляд житловою комісією військової частини документів облікових справ військовослужбовців та прийняття відповідного рішення; направлення військовою частиною до КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району затвердженого командиром військової частини протоколу засідання житлової комісії військової частини; підготовка КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району списку надання житлової площі та направлення його (з відповідними додатковими матеріалами) до ГКЕУ для узагальнення та внесення на розгляд Комісії з контролю; підготовка ГКЕУ (за умови наявності рішення про погодження) Списку надання постійного житла у Збройних Силах України та подання його на затвердження заступнику Міністра оборони України, після затвердження якого здійснюється оформлення КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району документів для видачі відповідного ордеру, який подається до виконавчих органів районної, міської, районної у місті ради разом з обліковою справою військовослужбовця разом з витягом із Списку надання постійного житла у Збройних Силах України, копію протоколу житлової комісії військової частини (об'єднаної житлової комісії), витяг із наказу командира військової частини про надання військовослужбовцю житлового приміщення для постійного проживання.
Відповідно до п. 11 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №1081 від 03.08.2006 (далі - Порядок №1081), житлове приміщення виключається з числа службового, якщо відпала потреба в його використанні, а також якщо в установленому порядку його виключено з числа житлових приміщень.
Виключення житлового приміщення з числа службового провадиться згідно з рішенням виконавчого органу районної, міської, районної у місті ради за клопотанням начальника гарнізону, командира військової частини та квартирно-експлуатаційного органу.
Сукупно проаналізувавши вказані норми, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах саме виконавчий комітет ХМР наділений повноваженнями приймати рішення про виключення житлового приміщення з числа службового, що, в свою чергу, впливає на можливість реалізації позивачем соціальних гарантій в силу її особливого статусу, визначеного Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тобто внаслідок проходження нею публічної служби, різновидом якої є військова служба.
Отже, відповідно до п. 10 Розділу VIІ Інструкції №380 виключення квартир з числа службових для забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей здійснюється на підставі клопотання КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району за встановленим порядком.
Виключення житлового приміщення з числа службового провадиться згідно з рішенням виконавчого органу районної, міської, районної у місті ради за клопотанням начальника гарнізону, командира військової частини та квартирно-експлуатаційного органу (п. 11 Порядку №1081).
Судом встановлено, що на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.10.2024 по справі №520/20957/24 Квартирно - експлуатаційним відділом м. Харкова направлено до Харківської міської ради клопотання від 26.12.2024 №583/7221 про виключення з числа службової квартири АДРЕСА_1 , яку займає ОСОБА_1 .
Розглянувши клопотання Квартирно - експлуатаційного відділу м. Харкова від 26.12.2024 №583/7221, рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.02.2025 № 84 у виключенні вказаної квартири ОСОБА_1 відмовлено у зв'язку з відсутністю затвердженого заступником МО України списку (списку погодження Комісії), відповідно до вимог п.п. 3-7 розділу VII Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом МО України від 31.07.2018 р. № 380, згідно зі ст. 118 ЖК України та п.6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою РМ Української РСР від 04.02.1988 № 37.
Суд зазначає, що ані Порядок №1081, ані Інструкція №380 не містять такої підстави для відмови виконавчим органом районної, міської, районної у місті у виключенні житлового приміщення з числа службового, як відсутність затвердженого заступником Міністра оборони України списку або ненадання певних документів.
Як зазначалось судом раніше, рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.10.2024 по справі №520/20957/24, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 24.12.2024, визнано протиправною бездіяльність Харківського квартирно-експлуатаційного управління щодо подання клопотання до виконавчого комітету Харківської міської ради про виключення з числа службових Харківського квартирно-експлуатаційного управління квартири за адресою: АДРЕСА_3 для забезпечення ОСОБА_1 постійним житлом та зобов'язано Харківське квартирно-експлуатаційне управління подати до виконавчого комітету Харківської міської ради клопотання про виключення з числа службових Харківського квартирно-експлуатаційного управління квартири за адресою АДРЕСА_3 .
У зазначеній справі суд встановив, що відповідно до довідки Харківського квартирно-експлуатаційного управління №583/3626 від 26.07.2024 ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку в Харківському гарнізоні в загальній черзі з 19.10.2021, в першочерговій черзі з 19.10.2021 складом родини 2 (дві) особи: вона, ІНФОРМАЦІЯ_1 , донька - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.10.2024 по справі №520/20957/24 була встановлена наявність щодо позивача всіх необхідних, визначених п.10 Інструкції, умов для реалізації права на виключення житла, яке вона займає, з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання.
Згідно з ч. 4 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 на квартирному обліку перебуває в Харківському гарнізоні в загальній черзі з 19.10.2021, в першочерговій черзі з 19.10.2021, постійно проживає та зареєстрована в службовій квартирі КЕВ м. Харкова № 188, будинку АДРЕСА_2 , якою забезпечена у зв'язку з проходженням військової служби, є ветераном війни-учасником бойових дій, має календарну вислугу на військовій службі більше 20 років, а тому має право на виключення вказаного житла з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання.
Таким чином, правомірність перебування на квартирному обліку й заняття службового житла позивачем та її дочкою в повній мірі підтверджена вищезазначеним судовим рішенням, яке набрало законної сили, а, отже, не підлягають доведенню під час розгляду даної справи.
Конституційний Суд неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, які потребують додаткових гарантій держави, зокрема, гарантії соціального захисту. До них, насамперед, належать громадяни, які відповідно до ст. 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме у Збройних Силах України, органах СБУ, податковій, міліції, прокуратурі, тощо (рішення КСУ від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій, гарантій).
Крім того, у подібних правовідносинах Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 у справі № 636/1514/19 дійшов правового висновку, що визначальними обставинами для виключення житла з числа службового є: перебування позивача на військовій службі, наявність календарної вислуги від 20 років, перебування на квартирному обліку та, до того ж, наявність статусу учасника бойових дій, що надає право на забезпечення постійним житлом, в тому числі і шляхом виключення квартири з числа службових.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Позивач відповідає всім зазначеним вимогам.
Отже, оскаржуване Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.02.2025 № 84 в частині відмови виключення з числа службових квартири АДРЕСА_1 , в якій проживає ОСОБА_1 , є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, що свідчить про наявність підстав для задоволення позову в цій частині.
Що стосується позовних вимог в частині зобов'язання виконавчого комітету Харківської міської ради виключити з числа службових квартиру АДРЕСА_1 , суд зазначає наступне.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі №569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справі № 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі № 820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 569/16681/16-а, від 12 квітня 2018 року справі № 826/8803/15, від 21 червня 2018 року у справі №274/1717/17, від 14 серпня 2018 року у справі №820/5134/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №826/521/16, від 30 березня 2021 року у справі №400/1825/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20 та від 27 вересня 2021 року у справі №380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Згідно з частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, щодо можливості зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 04 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19 та від 13 жовтня 2022 року у справі №380/13558/21.
Також, суд враховує правову позицію, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 806/965/17 та від 27 вересня 2021 року у справі №380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Таким чином, у випадку коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов'язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.
Варто наголосити, що адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Вказані висновки також узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові 24 квітня 2024 року у справі №140/12873/23.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд також зазначає, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Згідно з ч.1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Тобто, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача.
У спірних правовідносинах судом встановлено факт, який свідчить про порушення прав та законних інтересів позивача з боку відповідача, з огляду на вищезазначені висновки, викладені у даному рішенні.
Отже, з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача, у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана з захистом Вітчизни, з метою забезпечення виконання покладених на себе державою певних гарантій, пільг та компенсацій, суд вважає, що належним способом захисту прав позивача буде зобов'язання Виконавчого комітету Харківської міської ради виключити з числа службових квартиру АДРЕСА_1 , згідно клопотання Харківського квартирно-експлуатаційного управління від 26.12.2024 за вих. № 583/7221 для забезпечення сім'ї ОСОБА_1 постійним житлом.
Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Виконавчого комітету Харківської міської ради (майдан Конституції, буд. 7, м. Харків, Харківська обл., Харківський р-н, 61003, ЄДРПОУ 04059243), третя особа - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Харків (вул. Григорія Сковороди, буд. 61, м. Харків, Харківська обл., Харківський р-н, 61024, ЄДРПОУ 07923280) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.02.2025 № 84 в частині відмови виключення з числа службових квартири АДРЕСА_1 , згідно клопотання Харківського квартирно-експлуатаційного управління від 26.12.2024 за вих. № 583/7221.
Зобов'язати Виконавчий комітет Харківської міської ради виключити з числа службових квартиру АДРЕСА_1 , згідно клопотання Харківського квартирно-експлуатаційного управління від 26.12.2024 за вих. № 583/7221 для забезпечення сім'ї ОСОБА_1 постійним житлом.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати в загальному розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Виконавчого комітету Харківської міської ради (ЄДРПОУ 04059243).
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.М.Панов