Справа № 355/805/24 Головуючий у суді І інстанції Чальцева Т.В.
Провадження № 22-ц/824/10379/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
25 вересня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Баришівського районного суду Київської області від 13 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Баришівська зернова компанія», третя особа - Головне управління ДПС у Київській області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним,
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним вище позовом, обґрунтовуючи його тим, що 28 березня 2016 року між її чоловіком ОСОБА_2 та ТОВ «Баришівська зернова компанія»було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передав відповідачу у платне, строкове користування земельні ділянки площею 3,8901 га, кадастровий номер 3220283000:09:068:0447 та площею 0,3170 гa, кадастровий номер 3220283000:09:073:0382 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Після смерті ОСОБА_2 позивачка успадкувала зазначені земельні ділянки та вважає, що договір оренди є недійсним з таких підстав.
Відповідно до умов договору орендна плата за весь період дії договору становить 50 000 грн з урахуванням суми податку з доходів фізичних осіб, що становить 9 000 грн.
Згідно витягів із технічної документації про нормативно-грошову оцінку вартість земельної ділянки з кадастровим номером 3220283000:09:068:0447 складає 144 190,91 грн, а вартість земельної ділянки з кадастровим номером 3220283000:09:073:0382 - 14 042,02 грн.
Нормативна грошова оцінка землі є базою для визначення розміру орендної плати, а отже впливає на визначення розміру орендної плати. В даному випадку розмір орендної плати є значно меншим.
Договір оренди був укладений у 2016 році і на момент його укладення у пунктах 13, 14 договору було зазначено, що нормативно-грошова оцінка паїв складає 115 593,93 грн (114 190,91 + 14 043,02).
Умовами договору відсоток при розрахунку орендної плати не передбачений, хоча повинен бути не нижче визначеного Указом Президента від 02 лютого 2002 року № 92 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян-власників земельних ділянок і земельних часток (паїв)», а саме не менше 3 % від оцінки, тобто 3 467,81 грн на рік (115 593,93 x 3 %). З огляду на строк договору (49 років), 169 923,07 грн є тим мінімальним розміром орендної плати, який повинен був визначений при укладанні договору оренди без урахування передбаченої законом індексації.
В договорі оренди також не передбачена індексація, яка відповідно до статті 289 Податкового Кодексу України розраховується відповідно до нормативної грошової оцінки землі. Однак, відсутність у спірних додаткових угодах грошової оцінки точного розміру орендної плати, унеможливлює проведення індексації, визначення її розміру та відповідної виплати, що є порушенням права орендодавця та підставою для визнання таких угод недійсними відповідно до статей 203, 215 ЦК України.
На підставі викладеного позивачка просила суд визнати договір оренди земельної ділянки від 28 березня 2016 року недійсним та скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, проведену на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29021550 від 30 березня 2016 року.
Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 13 березня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивачка в особі представника - адвоката Зуєва М.В. звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що Указ Президента від 02 лютого 2002 року № 92 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян-власників земельних ділянок і земельних часток (паїв)» носить рекомендаційний характер та не може бути використаний в обхід спеціального Закону України «Про оренду землі», адже відповідно до листа Державного комітету України із земельних ресурсів від 28 жовтня 2008 року № 14-17-6/12343 (який був чинний на момент укладання оспорюваного договору та досі діє) відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо захисту власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» від 19 серпня 2008 року № 725 внесено зміни до Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» від 02 лютого 2002 року № 92, внаслідок чого передбачено запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення та земельних часток (паїв) у розмірі не менше 3 відсотків, визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря.
Тобто, Указ Президента України від 02 лютого 2002 року № 92 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян-власників земельних ділянок і земельних часток паїв» є обов'язковим до виконання.
В договорі оренди землі від 28 березня 2016 року відсутні істотні умови щодо індексації, що порушує норму, передбачену статтею 15 Закону України «Про оренду землі», та суперечить чинному законодавству.
У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «Баришівська зернова компанія» в особі представника - адвоката Костюченка П.О. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи позивачки є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача - адвокат Костюченко П.О. заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, а тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника відповідача в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що 28 березня 2016 року між чоловіком ОСОБА_1 - ОСОБА_2 (орендодавець) та ТОВ «Баришівська зернова компанія»(орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передав відповідачу у строкове платне користування земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,8901 га, кадастровий номер 3220283000:09:068:0447 та площею 0,317 гa, кадастровий номер 3220283000:09:073:0382, що знаходяться на території Лехнівської сільської ради Баришівського району Київської області (а.с. 11-16).
Після смерті ОСОБА_2 позивачка успадкувала зазначені земельні ділянки, що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину за законом від 28 серпня 2020 року (а.с. 29, 30).
Відповідно до витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 28 березня 2016 року вартість земельної ділянки з кадастровим номером 3220283000:09:068:0447 складає 144 190,91 грн, а вартість земельної ділянки з кадастровим номером 3220283000:09:073:0382 - 14 042,02 грн, про що зазначено у пунктах 13, 14 договору оренди землі, який був посвідчений 28 березня 2016 року приватним нотаріусом Баришівського районного нотаріального округу Київської області Джурою С.В. та зареєстрований в реєстрі за № 249.
Пунктом 10 договору оренди земельної ділянки передбачено, що його укладено строком на 49 років з врахуванням ротації культур.
У пункті 12 вказаного договору визначено, що орендна плата за весь період дії цього договору становить 50 000 грн з урахуванням суми податку з доходів фізичних осіб, що становить 9 000 грн, та військового збору, що становить 750 грн.
До підписання сторонами цього договору орендар сплатив орендодавцю одноразово суму у розмірі 40 250 грн в повному обсязі та перерахував до бюджету суму податку з доходів фізичних осіб у розмірі 9 000 грн та суму військового збору у розмірі 750 грн.
Отже, договором оренди землі не передбачено щорічного внесення орендної плати, а передбачена одноразова її виплата за весь період дії цього договору.
Згідно із пунктом 20 договору земельні ділянки вважаються переданими орендодавцем орендарю в користування з моменту державної реєстрації права оренди.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 28 березня 2016 року на підставі договору оренди землі за реєстровим № 249 від 28 березня 2016 року за відповідачем було зареєстровано речове право оренди вищевказаних земельних ділянок (номери запису про інше речове право 13945496 та 13945775).
Таким чином, орендодавець та орендар вчинили всі необхідні дії, спрямовані на виконання договору оренди землі.
Відмовляючи у задоволенні позову про визнання правочину недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що Указ Президента України від 02 лютого 2002 року за № 92 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян-власників земельних ділянок і земельних часток паїв» в частині встановлення розміру орендної плати не менше 3 % вартості земельної ділянки носить рекомендаційний характер.
Водночас, спеціальний Закон України «Про оренду землі» визначає, що розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (частина друга статті 21 цього Закону).
Невідповідність розміру орендної плати, визначеного сторонами за взаємною згодою, розміру, передбаченому Указом Президента України № 92, не може бути підставою для визнання договору недійсним, оскільки сторони можуть змінити ці умови в порядку, передбаченому в самому договорі.
Указ Президента не може регулювати або змінювати норми, установлені законом, а розмір, форма та строки внесення орендної плати за землю визначаються виключно сторонами договору (тобто застосовувати вищезгадану норму про 3 % необов'язково).
Для земель приватної власності мінімальних розмірів орендної плати законодавчо не встановлено.
З огляду на умови договору оренди земельної ділянки від 28 березня 2016 року, розмір орендної плати визначений за домовленістю його сторін та у повній відповідності з нормами закону.
При цьому суд першої інстанції зазначив, що одноразова виплата орендної плати має наслідком відсутності знецінення доходу, отриманого від передачі землі в оренду.
Сплата орендної плати одноразово, до підписання договору (пункт 13) за весь період в 49 років не суперечить юридичній природі договору оренди.
Оплата орендної плати ОСОБА_2 до підписання договору була погоджена ним та відповідачем.
Чинним законодавством визначено мінімальні розміри орендної плати лише для оренди земельних ділянок комунальної та державної власності.
Для визначення розміру орендної плати за використання земель приватної власності врахування нормативної грошової оцінки земельних ділянок, визначеної на підставі статті 289 ПК України, не є обов'язковим.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних прав та інтересів судом, одним із яких може бути визнання правочину недійсним.
З огляду на статтю 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Статтею 2 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, ЦК України, цим Законом, іншими нормативно - правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до частин першої, другої статті 15 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на момент укладання договору, істотними умовами договору оренди землі: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
Згідно з положеннями статей 21, 22 зазначеної редакції Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати. Орендна плата за земельні частки (паї) встановлюється, як правило, у грошовій формі. За добровільним рішенням власника земельної частки (паю) орендна плата за земельні частки (паї) може встановлюватися у натуральній формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винятком перерахування коштів через фінансові установи.
Вирішуючи питання про визнання договору оренди землі недійсним, суд має врахувати вимоги статті 4 ЦПК України та статті 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, тому суд повинен встановити, чи дійсно порушено право орендодавця та з'ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця.
Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі № 6-94цс13, від 09 грудня 2015 року у справі № 6-849цс15, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1512цс16, однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв'язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів.
Установивши, що при укладенні оспорюваного договору оренди земельної ділянки сторони погодили їх істотні умови: орендну плату із зазначенням її розміру, зокрема сплату орендної плати одноразово за весь період дії договору без індексації, строк дії, умови використання земельної ділянки, та інше, орендна плата виплачена відповідачем у порядку, визначеному пунктом 12 оспорюваного договору, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачкою не доведено обставин, які б свідчили про недійсність укладеного ОСОБА_2 договору оренди земельної ділянки та порушення його прав при укладанні оспорюваного правочину. Законні права і інтереси ОСОБА_2 не були порушені, він підписав договір оренди земельної ділянки та фактично передав земельну ділянку в оренду відповідачу, який її прийняв та добросовісно виконував умови укладеного договору, сплатив орендну плату ОСОБА_2 , а він її отримав.
Указом Президента України від 19 серпня 2008 року № 725/2008 внесено зміни до Указу Президента України від 02 лютого 2002 року № 92/2002 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)», з урахуванням яких визнано одним із пріоритетних завдань пореформеного розвитку аграрного сектора економіки забезпечення підвищення рівня соціального захисту сільського населення, зокрема шляхом запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 3 відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря.
ОСОБА_1 посилалась на положення Указу Президента України від 02 лютого 2002 року № 92/2002 зі змінами, внесеними Указом Президента України від 19 серпня 2008 року № 725/2008 як на підставу обґрунтованості позову про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, оскільки цим Указом встановлено, що плата за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) має становити не менше 3-ох відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, тоді як оспорюваним договором розмір орендної плати визначений в сумі 50 000 грн.
Разом із тим, відповідно до частини другої статті 23 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін.
Згідно із пунктом 42 договору оренди земельної ділянки зміна умов договору здійснюється в письмовій формі за взаємною згодою сторін і з нотаріальним посвідченням таких змін та їх державної реєстрацією. У разі недосягнення згоди щодо змін умов договору спір розв'язується в судовому порядку.
У встановленому статтею 23 Закону України «Про оренду землі» та договором оренди земельної ділянки порядку ані ОСОБА_2 , ані його спадкоємець - ОСОБА_1 не ініціювали питання щодо перегляду розміру орендної плати, а тому суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо необґрунтованості позовних вимог.
Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що саме спеціальний Закон «Про оренду землі» визначає, що розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (частина друга статті 21 цього Закону).
А тому невідповідність розміру орендної плати, визначеного сторонами за взаємною згодою, тому розміру, що передбачений Указом Президента України № 92, не може бути належною підставою для визнання договору недійсним, оскільки сторони можуть змінити ці умови в порядку, передбаченому в самому договорі.
Крім того, аналіз норм зазначеного Указу свідчить про те, що рекомендація про встановлення орендної плати у розмірі не менше 3 % вартості земельної ділянки не є імперативною нормою, яка змінює або доповнює основний спеціальний нормативний акт - Закон України «Про оренду землі».
Суд першої інстанції при ухваленні рішення також правомірно застосував практику Верховного Суду у справах з подібними правовідносинами, а саме постанову Верховного Суду від 10 червня 2019 року в справі № 540/1354/16. У даному спорі суди всіх інстанцій, включаючи Верховний Суд, відхилили відповідні посилання орендодавця, який намагався визнати договір оренди земельної ділянки недійсним через невідповідність його умов про орендну плату вимогам Указу № 92.
Також суд послався висновки, які містяться у постанові Верховного Суду від 18 травня 2020 року в справі № 539/232/18 за позовом фізичної особи про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 06 червня 2013 року, укладеного між нею та ТОВ «Баришівська зернова компанія», посвідченого приватним нотаріусом Баришівського районного нотаріального округу Київської області Джурою С.В. та зареєстрованого в реєстрі № 996.
В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд апеляційної інстанції враховує, що згідно із статтею 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру.
Отже, суд першої інстанції правильно зазначив, що одноразова виплата орендної плати має наслідком відсутності знецінення доходу отриманого від передачі землі в оренду.
Як зазначено у пункті 12 договору оренди земельної ділянки до підписання сторонами цього договору орендар сплатив орендодавцю одноразово суму у розмірі 40 250 грн в повному обсязі та перерахував до бюджету суму податку з доходів фізичних осіб у розмірі 9 000 грн та суму військового збору у розмірі 750 грн.
Договір оренди землі не передбачає будь-яких виплат орендної плати в період дії договору, а отже відсутні умови і підстави для їх індексації.
З врахуванням наведеного, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що виплата орендної плати наперед, до укладення договору, унеможливлює її індексацію.
Сплата орендної плати одноразово, до підписання договору за весь період в 49 років, не суперечить юридичній природі договору оренди.
Одноразова виплата орендної плати за майбутні періоди оренди не суперечать чинному законодавству з огляду на правовий висновок, який сформульований у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 387/193/19.
Згідно зі статтею 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Чинне законодавство про оренду землі не містить заборони сплати орендної плати за майбутні періоди користування земельною ділянкою. Умови договору оренди землі про сплату орендної плати за майбутні періоди можуть бути погоджені сторонами договору оренди у формі, передбаченій статтею 14 Закону України «Про оренду землі».
Подібні висновки містяться й у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 321/329/17 (провадження № 61-16545св18) та від20 листопада 2019 року у справі № 704/236/17 (провадження № 61-32303св18).
Доводи апеляційної скарги цих висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
У силу положень статей 76-78, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК Українимісцевим судом всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Всі докази оцінено судом у їх сукупності з урахуванням фактичних обставин справи.
Висновки суду узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду у подібних правовідносинах, що спростовує відповідні доводи апеляційної скарги (частина четверта статті 263 ЦПК України). Судова практика у цій категорії справ є сталою та сформованою, а відмінність залежить лише від доказування.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивачки.
Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Баришівського районного суду Київської області від 13 березня 2025 року у даній справі - без змін.
У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачкою судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Баришівського районного суду Київської області від 13 березня 2025 року у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 29 вересня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній