Справа № 369/6412/24
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/11715/2025
25 вересня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Слюсар Т.А.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання Гладкої І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Возного Миколи Вікторовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня 2025 року у складі судді Пінкевич Н.С.,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні майном шляхом вселення,-
У квітні 2024 ОСОБА_2 звернулася у суд із позовом до ОСОБА_1 , у якому просила: усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1 ; судові витрати покласти на відповідача.
Позов обґрунтовано тим, що позивачка перебувала у шлюбі з відповідачем з 2007 року. Мають спільного сина ОСОБА_3 , 2007 року народження. Спільне життя не склалось за рішенням суду їх шлюб розірвано в 2017 році, але вони помирились та продовжували проживати разом до кінця 2021 року. Потім вимушено переїхали, а з початком війни виїхали за межі країни, відповідач вступив до лав ЗСУ.
За час зареєстрованого шлюбу ними придбано квартиру АДРЕСА_1 , в якій вони зареєстровані з 2013 року. Оскільки квартира придбана за час шлюбу та за спільні кошти подружжя, то вона є спільним майном подружжя. Після повернення з-за кордону, вона не змогла потрапити до квартири. Відповідач відмовився надавати їй нові ключі від замків. Тому вона вимушена з дитиною орендувати квартиру для проживання. На її неодноразові прохання надати доступ до житла, відповідач відмовляв. Тому вважає своє право порушеним.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено. Вирішено питання судових витрат.
В апеляційній скарзі адвокат Возний М.В. в інтересах ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та прийнятим з порушення норм матеріального та процесуального права.
Посилається на те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
Скаржник вказує, що 24 червня 2008 року ним було укладено Договір купівлі-продажу цінних паперів № К-15/01/07/2-253, предметом якого були цінні папери (Лот), а саме: іменні безпроцентні (цільові) звичайні облігації, емітентом яких є ТОВ «Екобуд», номінальною вартістю 42 грн 15 коп, у кількості 5 024 шт (п.п. 2.1. Договору).
Звертає увагу, що відповідно до п.п. 2.3. даного Договору за умови погашення ним, як покупцем, вартості даного Лоту, він має право отримати у власність об'єкт нерухомості, а саме: 1-кімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 50,24 кв.м.
Зазначає, що усі внески за майно, передбачені договором від 24 червня 2008 року сплачував самостійно. Крім того, ремонтно-будівельні роботи, заходи невід'ємних поліпшень майна, здійснення обов'язкових комунальних платежів, проводив за особисті кошти.
Крім того, жодних доказів на підтвердження обставин за яких позивачка під час шлюбу особисто доклала індивідуальних трудових зусиль, унаслідок яких отримала власні доходи, об'єднані в майбутньому з доходами відповідача для набуття спільного майна, або на підтвердження будь-якого іншого способу її участі у витратах на придбання квартири до суду не надала.
Вказує, що після розірвання шлюбу із позивачкою скаржник створив нову сім'ю і користується квартирою, яка є однокімнатною, що відповідно унеможливлює користування нею разом з позивачкою, як спільним сумісним майном подружжя.
Вважає, що позивачкою обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя, а не усунення перешкод в користуванні майном шляхом вселення.
У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Мельник О.В. в інтересах ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Зазначає, що скаржник не спростував презумпцію права спільної сумісної власності подружжя, а тому позивачка є співвласником майна, має право на захист своїх прав як власник майна, а рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим.
В судовому засіданні адвокат Мельник О.В. в інтересах ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Відповідач та його представник адвокат Возний М.В. в судове засідання не з'явилися, подали до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебуванням представника у відрядженні з 25 вересня 2025 року по 26 вересня 2025 року.
Однак вказане клопотання не підлягає до задоволення, оскільки до заяви не долучено доказів про поважність причин неявки в судове засідання та з урахуванням ст. 372 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд справи за відсутності сторони відповідача.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону рішення суду відповідає в повній мірі.
Згідно зі ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. (ст. 2 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
За змістом ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Матеріалами справи встановлено, що сторони по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 21 квітня 2007 року, який заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 вересня 2017 року розірвано (а.с. 8, 10).
Від шлюбу у сторін є спільний син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 9).
Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане виконавчим комітетом Петрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 07 серпня 2012 року ОСОБА_1 є власником кв. АДРЕСА_1 (а.с. 11).
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 374790868 вбачається, що станом на 17 квітня 2024 року спірна квартира зареєстрована за ОСОБА_1 та будь-які обтяження на квартирі відсутні (а.с. 12-13).
ОСОБА_2 зареєстрована у вищевказаній квартирі з 04 січня 2013 року, що підтверджується витягом з реєстру територіальної громади № 2024/003570644 від 10 квітня 2024 року (а.с. 14).
Крім того з довідки виконавчого комітету Святопетрівської ради від 12 січня 2021 року вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрований у спірній квартирі з 16 січня 2013 року, ОСОБА_2 також зареєстрована та проживає в ній (а.с. 15).
Згідно договору оренди житла № 1 від 03 грудня 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 проживають за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 36-40).
З відповіді Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області Управління «Центр надання адміністративних послуг» № 04-19/2429 від 01 жовтня 2024 року на лист позивачки вбачається, що її знято з реєстрації місця проживання у спірній квартирі за заявою ОСОБА_1 та підстав для скасування реєстраційної дії відсутні (а.с. 58-59).
Вказане також підтверджується витягом з реєстрації територіальної громади № 2024/01282675 від 23 січня 2024 року, де вказано, що ОСОБА_2 знято з реєстрації 18 квітня 2024 року (а.с. 60).
Вирішуючи спір районний суд виходив з того, що квартира є спільним майном подружжя (доказів протилежного відповідач суду не надав, зважаючи на презумпцію спільної сумісної власності) та позивачці належить частина квартирі на праві власності і вона, як співвласник майна, має право користуватися та розпоряджатися цим майном, проте відповідач чинить перешкоди у користуванні таким майном, а тому суд дійшов висновку про задоволення позову шляхом усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення позивачки у спірне майно.
З таким висновком колегія суддів погоджується в повній мірі з огляду на наступне.
Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно зі ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частин 1, 3 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
У ч. 1 ст. 71 СК України визначено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 372 ЦК України у разі поділу майно, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Згідно роз'яснень, викладених в абзаці четвертому пункту 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).
Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття.
За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, серед іншого, є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
В пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена за її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 643/4160/16-ц.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2018 року у справі № 545/3728/16-ц (провадження № 61-9958св18) зроблено висновок, що "відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов'язаний із застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто для того, щоб подати цей позов, необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками".
Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним.
Подібні висновки викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17.
Зважаючи не вищевикладене, враховуючи встановлені обставини, що ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач наділений гарантованими законом правами співвласника такого майна, у тому числі на безумовне право на користування та проживання в ньому. А відтак вимоги позивачки є обґрунтованим та підлягають задоволенню, за наслідком чого наявні підстави для усунення перешкод ОСОБА_2 у користуванні кв. АДРЕСА_1 , шляхом її вселення до цього приміщення.
Матеріалами справи доведено, що спірне жиле приміщення придбано у період шлюбу сторін, а тому є їх спільною сумісною власністю, у зв'язку з чим та обставина, що відповідач є титульним власником нерухомого майна по справі правового значення не має.
Заперечення відповідача проти задоволення позову з посиланням на те, що квартира придбана за його особисті кошти і всі ремонтно-будівельні роботи, заходи невід'ємних поліпшень майна, здійснення обов'язкових комунальних платежів, здійснено також ним особисто, підлягають відхиленню з урахуванням заявленого по справі предмету спору та не спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно.
Верховний Суд у постанові від 20 листопада 2023 року у справі № 397/355/22 (провадження № 61-12938св23), дійшов висновку, що заперечення співвласника щодо задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном або заперечення щодо вселення співвласника та відсутність можливості у власника самостійно без звернення до співвласників реалізувати свої права (відсутність ключів від будинку тощо) за відсутності вільного доступу до належного йому майна є підставою вважати, що інший співвласник чинить перешкоди у користуванні належною позивачу власністю.
Доводи апеляційної скарги фактично зведені лише до незгоди з висновком суду першої інстанції без наведення будь-яких доказів, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 263, 375 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.
Судове рішення містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Недоліків, які призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та впливають на суть ухваленого рішення під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не встановлено.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду без змін, а апеляційної скарги без задоволення.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу адвоката Возного Миколи Вікторовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 25 вересня 2025 року.
Суддя-доповідач:
Судді: