Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/11806/2025
18 вересня 2025 року місто Київ
справа №214/5667/24-ц
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Ратнікової В.М., Рейнарт І.М.
за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача Державної казначейської служби України на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 квітня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Литвинової І.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення компенсації у розмірі 3% річних та інфляційних втрат,-
В червні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача, в якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог просила стягнути з державного бюджету України шляхом безспірного списання ДержавноюказначейськоюслужбоюУкраїни з відповідного казначейського рахункусуму 3% річниху розмірі 61 397, 58 грн. та інфляційних втрату розмірі 41 370, 83 грн. за період з 20 січня 2023 року по 02 травня 2024 року.
В обґрунтування вимог посилалася на те, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 лютого 2022 року рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 серпня 2021 року змінено - збільшено розмір моральної шкоди, стягнутої з Державного бюджету України на її користь з 900 000грн. до 1 074 000грн.
Вказувала, що 25 березня 2022 року Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області видав виконавчий лист на підставі постанови Дніпровського апеляційного суду від 08 лютого 2022 року, котрий вона направила засобами поштового зв'язку до Державної казначейської служби.
Зазначала, що 20 жовтня 2022 року виконавчий лист надійшов до Казначейства.
02 травня 2024 року на її банківський рахунок згідно з виконавчим листом від 25 березня 2022 року, надійшли грошові кошти у розмірі 1 074 000, 00 грн на виконання судового рішення.
Вважає, що наявні підстави для стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втратза період невиконання рішення суду, а саме: з 20 січня 2023 року по 02 травня 2024 року.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 08 квітня 2025 рокупозов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 суму інфляційних втрат у розмірі 41370,83 грн., три відсотки річних 61397,58 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач ДержавнаказначейськаслужбаУкраїни подава апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
На обґрунтування вимог посилався на те, що як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, суд послався на постанову Великої Палати Верховного Суду, яка містить протилежний висновок про те, що стаття 625 ЦК України дозволяє кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. Однак, незважаючи на це, суд вирішив стягнути не з держави, а саме з Казначейства (як самостійної юридичної особи), кошти у вигляді інфляційних втрат та 3% річних внаслідок тривалого виконання судового рішення.
Вказував, що присуджені суми коштів визначені безпідставно.
Зазначав, що строк невиконання рішення суду повинен обчислюватись з 21 січня 2023 року (з наступного дня спливу трьох місяців від пред'явлення на виконання), а не 20 січня 2023 року, як зазначає суд та спливає 01 травня 2024 року (день, що передує дню повного виконання судового рішення, а не 02 травня 2024 року, як зазначає місцевий суд.
Представник відповідача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції доводи апеляційних скарг підтримала, просила їх задовольнити.
Позивач усудове засідання апеляційного суду не з'явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином.
Колегія суддів вважає за можливе розглядати справи у її відсутність відповідно до положень ч.2 ст.372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
За змістом ч.1 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наявні підстави для стягнення з відповідача Державної казначейської служби України суми 3% річних та інфляційних втрат за період з 20 січня 2023 року по 02 травня 2024 року.
Колегія суддів не в повній мірі погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до частини третьої статті 11, частини першої статті 13 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
За частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати (постанови Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).
Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
Частиною другою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
За частиною першою статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 01 січня 2004 року, тоді як Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» був прийнятий 05 червня 2012 року та набрав чинності 01 січня 2013 року. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який не встановлює іншого, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розміру процентів.
Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі №646/14523/15-ц)).
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі №686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)).
Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.
Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (див. висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)).
Як вбачається з матеріалів справи, постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 лютого 2022 року у справі №214/2637/19 рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 серпня 2021 року змінено, збільшено розмір моральної шкоди, стягнутої з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 з 900 000 грн. до 1 074 000 грн.
25 березня 2022 року Саксаганським районним судом м. Кривого Рогу Дніпропетровської області на виконання вказаної постанови було видано виконавчий лист, який позивач направила засобами поштового зв'язку до ДКС України.
20 жовтня 2022 року виконавчий лист надійшов до ДКС України.
02 травня 2024 року на виконання судового рішення у справі №214/2637/19 на банківський рахунок ОСОБА_1 надійшли грошові кошти у розмірі 1 074 000 грн.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що положення частини другої статті 625 ЦК України щодо права позивача на стягнення на її користь інфляційних втрат та 3 % річних підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі №686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) відступила від свого висновку у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц щодо обчислення початку періоду прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України та виснувала, що з огляду на припис частини четвертої статті 3 Закону №4901-VI прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України.
Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема, неподання ним упродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3 % річних та інфляційні втрати через штучне збільшення періоду прострочення).
Разом з тим, колегія суддів не погоджується з періодом нарахування 3% річних та інфляційних втрат, з огляду на наступне.
З матеріалів справи вбачається, що строк слід обчислювати з 21 січня 2023 року (з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення на виконання), та до 01 травня 2025 року (день, що передує дню повного виконання судового рішення).
Так, розрахунок 3% річних проводиться за формулою: RPS=S*Q*V/D/100, де S - сума заборгованості, Q - кількість днів прострочки, V -3%, D- кількість днів у році, 100 - 100%.
Розрахунок інфляційних втрат обчислюється за такою формулою: IV=(S*I / 100 - S) *Q/DM, де S - сума заборгованості, I - індекс інфляції, Q- кількість днів прострочки, DM - кількість днів у місяці, 100 - 100%.
Отже, сума 3% річних за період з 21 січня 2023 року по 01 травня 2025 року становить 41194,52 грн., а сума інфляційних втрат - 61397,58 грн.
Зазначені висновки узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду викладеними в постанові від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21).
Суд першої інстанції стягуючи 3% річних та суму інфляційних втрат з ДКС України не взяв до уваги, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»).
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.
За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.
З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу.
Також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
Тому те, що позивач вказала відповідачем за вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за прострочення виконання рішення суду, яким підтверджене грошове зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, конкретний орган державної влади - ДКС України - не означає, що у спірних правовідносинах суб'єктом відповідальності за прострочення виконання зазначеного рішення суду є не держава, а саме певний її органи (орган).
Тобто, у спірних правовідносинах органи держави є представниками її інтересів як боржника за судовим рішенням про відшкодування завданої нею ж шкоди, а не суб'єктами владних повноважень, які здійснюють щодо позивачки публічно-владні управлінські функції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 39; № у ЄДРСР 112516535).
Специфіка відносин із виконання таких судових рішень полягає у тому, що держава діє одночасно і як боржник, і як суб'єкт, який уповноважив на виконання відповідного рішення щодо себе певний орган влади, що діє від імені держави-боржника.
Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються.
Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов'язку з виплати такого відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у судовому рішенні, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (пункти 6.16, 6.21, 7.1-7.2), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 4, 36), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 71; № у ЄДРСР 112516535)).
На наведене суд першої інстанції уваги не звернув, а відтак рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 квітня 2025 рокупідлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позову, а саме стягнення з Державного бюджету України на користь позивача суми 3% річних у розмірі 41194,52 грн та інфляційних втрат у розмірі 61397,58 грн.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст.374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, судова колегія приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
Апеляційну скаргу відповідача Державної казначейської служби України - задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 квітня 2025 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення компенсації у розмірі 3% річних та інфляційних втрат- задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 суму 3% річних у розмірі 41194 грн. 52 коп., суму інфляційних втрат у розмірі 61397 грн. 58 коп.
В задоволенні решти вимог відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 29 вересня 2025 року.
Головуючий:
Судді: