Постанова від 10.09.2025 по справі 910/718/25

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" вересня 2025 р. Справа№ 910/718/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Тарасенко К.В.

Гончарова С.А.

за участю секретаря судового засідання Сабалдаш О.В.

за участю представників учасників справи згідно з протоколом судового засідання від 10.09.2025,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 (повний текст рішення складено 12.05.2025) та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.05.2025 (повний текст додаткового рішення складено 02.06.2025)

у справі №910/718/25 (суддя Нечай О.В.)

за позовом Керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Фізичної особи - підприємця Собченко Дар'ї Олександрівни

про усунення перешкод, визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Керівник Солом'янської окружної прокуратури міста Києва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Фізичної особи - підприємця Собченко Дар'ї Олександрівни (далі - відповідач), в якій просить суд:

- усунути перешкоди територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності від 12.11.2021, індексний номер 61564018 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Собченко Д.О. на самочинно збудоване нерухоме майно - нежитлову будівлю (літ. А) площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - тераса (літ. І) із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 2504894180000;

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва , укладений між Київською міською радою та Собченко Д.О., який 23.09.2024 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М. та зареєстровано в реєстрі за № 753;

- зобов'язати ФОП Собченко Д.О. повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва у стані придатному для її подальшого використання.

Прокурор зазначає, що зареєстрований за ФОП Собченко Д.О. на праві власності об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - терасою (літ. І) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва є самочинно збудованою, а відтак відсутні підстави для виникнення у відповідача права власності на зазначене майно.

Таким чином, за доводами прокурора, були відсутні підстави для передання ФОП Собченко Д.О. в оренду на 10 років земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) у позаконкурентний спосіб.

З огляду на порушення відповідачем інтересів держави, а саме створення перешкод територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою загальною площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) на вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі , прокурор звернувся до суду з цим позовом та просить усунути перешкоди територіальній громаді міста Києва у розпорядженні спірною земельною ділянкою шляхом зобов'язання ФОП Собченко Д.О. знести самочинно збудоване нерухоме майно та шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності від 12.11.2021 індексний номер 61564018 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Собченко Д.О. на самочинно збудоване нерухоме майно, а також визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва , укладений між Київською міською радою та Собченко Д.О. та зобов'язати ФОП Собченко Д.О. повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради спірну земельну ділянку у стані придатному для її подальшого використання.

Короткий зміст заперечень проти позову

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись, зокрема, на наступне:

- прокурором порушено порядок звернення до суду, обумовлений ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», а тому у прокурора відсутні підстави для представництва інтересів держави в особі Київської міської ради;

- спірне нерухоме майно було придбано відповідачем, і нею не будувалося, а тому у відповідності до приписів ст. ст. 317, 321., ч. 4 ст. 376 Цивільного кодексу України підстави для зобов?язання відповідача знести спірне майно - є необгрунтованими;

- для проведення державної реєстрації речового права на нерухоме майно за власником майна, яке було збудоване до 05.08.1992, державному реєстратору заявником (власником) необхідно подати: заяву про проведення державної реєстрації із вказівкою кадастрового номеру земельної ділянки на якій збудовано об'єкт нерухомого майна та яка була надана в користування/ оренду/власність; технічний паспорт, що і було дотримано попереднім власником нерухомості, а отже, попереднім власником нерухомого майна було набуто право власності на нерухоме майно у спосіб та в порядку, передбаченому чинним на той час законодавством, і відповідне нерухоме майно в подальшому правомірно придбано відповідачем;

- обумовлені ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України підстави для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва , укладений між Київською міською радою та Собченко Д.О., який 23.09.2024 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М. та зареєстровано в реєстрі за № 753 - відсутні;

- позов у справі пред?явлено прокурором зі спливом позовної давності.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

- станом на момент придбання будівлі відповідачем 23.11.2020, у нього не було закономірних припущень щодо наявності будь-яких перешкод, котрі могли б унеможливити придбання та подальше використання нерухомого майна;

- власник спірної земельної ділянки в особі Київської міської ради не лише не вживав жодних дій з метою усунення стверджуваного прокурором порушення, але й легітимізував використання відповідачем спірної ділянки, уклавши договір оренди від 23.09.2024;

- прокурором не надано належних доказів на підтвердження того, що відповідач була обізнана з фактом самочинності забудови, відповідач не вчиняла дій спрямованих на створення нежитлового приміщення, а набула його у власність внаслідок укладення договору купівлі-продажу;

- прокурором не доведено, що відповідач знала або могла дізнатися про неправомірність реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення за МПП ВКФ "Інкомспорт", а відповідач набула право власності на зазначене нежитлове приміщення на підставі відплатного договору купівлі-продажу, а тому необґрунтованим є посилання прокурора на її недобросовісність та надання відповідачем недостовірної інформації при зверненні до Київської міської ради з метою укладення договору оренди;

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги прокурора про зобов'язання ФОП Собченко Д.О. знести самочинно збудоване нерухоме майно та про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності від 12.11.2021 індексний номер 61564018 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Собченко Д.О. на нежитлове приміщення - задоволенню не підлягають. Окрім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні правові підстави й для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва , укладеного між Київською міською радою та Собченко Д.О. та зобов'язання ФОП Собченко Д.О. повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради спірну земельну ділянку у стані, придатному для її подальшого використання.

Короткий зміст додаткового рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 21.05.2025 заяву Фізичної особи - підприємця Собченко Дар'ї Олександрівни про ухвалення додаткового рішення у справі № 910/718/25 задоволено.

Стягнуто з Київської міської прокуратури на користь Фізичної особи - підприємця Собченко Дар'ї Олександрівни витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 63 000 грн 00 коп. з посиланням на приписи ст. ст. 124, 129 Господарського процесуального кодексу України.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись з ухваленим рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції, Заступник керівника Київської міської прокуратури звернувся 02.06.2025 до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, сформованою в системі "Електронний суд" 30.05.2025, у якій просить суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 у справі №910/718/25 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Також просив скасувати додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.05.2025.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при ухваленні оскаржуваного рішення та додаткового рішення порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, рішення суду першої інстанції ухвалено при неповному дослідженні доказів та з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, а зроблені судом висновки не відповідають обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги в частині скасування рішення зводяться до того, що:

- рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 прийнято з невідповідністю викладених у ньому висновків обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права (ст.ст. 15, 16, 203, 215, 328, 375, 376, 377 Цивільного кодексу України, ст.ст. 5, 90, 95, 102-1, 116, 123, 124, 134, 135 Земельного кодексу України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 18, 22, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», п.п. 40, 41 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127), а також з порушенням норм процесуального права (ст.ст. 2, 7, 86, 123, 126, 129, ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України), що відповідно до ст. 277 Господарського процесуального кодексу України є підставами для його скасування;

- судом першої інстанції не надано належної оцінки самочинності об'єкта нерухомого майна, який став підставою для надання земельної ділянки в оренду, оскільки підставою для первинної реєстрації права власності за МПП ВКФ «ІНКОМСПОРТ» на нежитлову будівлю загальною площею 20,2 кв.м став технічний паспорт на громадський будинок (приміщення) (інвентаризаційна справа № 1893/04-17), проте, згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 09.02.2022 у справі № 752/9104/18, з огляду на норми Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики від 24.05.2001 за № 127, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10.07.2001 за № 582/5573, технічний паспорт на будинок не підтверджує право власності та, відповідно, не заміняє собою свідоцтво про право власності чи інший правовстановлюючий документ, не дає право володіти, користуватись чи розпоряджатись нерухомістю - це лише документ, який фіксує технічні дані об'єкта, а тому технічний паспорт лише підтверджує проведення технічної інвентаризації об'єкта нерухомого майна та не являється правовстановлюючим документом;

- за положеннями ч. 1 ст. 376 Цивільного кодексу України, самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що слугують умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме: якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; об'єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил, а тому, наявність хоча б однієї з трьох зазначених у ч. 1 ст. 376 Цивільного кодексу України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним;

- судом першої інстанції в порушення ст. 86 Господарського процесуального кодексу України залишено поза увагою, що згідно інформації Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 28.06.2024 Київська міська рада рішень про передачу МПП ВКФ «ІНКОМСПОРТ», ФОП Собченко Д.О. або іншим особам земельної ділянки по вул. Солом'янській, 38 (на даний час - Семенівська, 13-В) у Солом'янському районі міста Києва у власність або користування не приймала;

- суд не врахував, що Київською міською радою земельна ділянка по вул. Солом'янській, 38 (на даний час - Семенівська, 13-В) у Солом'янському районі міста Києва у встановленому законом порядку жодним особам у власність чи користування, у тому числі для будівництва чи розміщення зазначеного нерухомого майна, не передавалась, правовстановлюючі документи на земельну ділянку не отримувались, речові права на земельну ділянку не реєструвались;

- нерухоме майно по вул. Солом'янській, 38 у Солом'янському районі міста Києва, збудовано на земельній ділянці, яка не була відведена будь-яким фізичним чи юридичним особам, зокрема, для будівництва такого нерухомого майна, а суд залишив без уваги, що об'єкти нерухомості по вул. Солом'янській, 38 (на даний час - Семенівська, 13-В) збудовані без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи;

- суд першої інстанції не врахував, що будівництво нерухомого майна по вул. Солом'янській, 38 (на даний час присвоєна поштова адреса: вул. Семенівська, 13-В у Солом'янському районі міста Києва на земельній ділянці комунальної форми власності площею 0,0111 га проведено за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку та дозвільних документів, які надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, що в силу положень ст. 376 Цивільного кодексу України є самочинним будівництвом;

- МПП ВКФ «ІНКОМСПОРТ», а у подальшому ФОП Собченко О.Д. не могли набути право власності на самочинно збудоване нерухоме майно - нежитлову будівлю (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта - терасою (літ. І) у визначеному законодавством порядку на земельній ділянці комунальної власності по вул. Солом'янській, 38 (на даний час - вул. Семенівська, 13-В) у Солом'янському районі міста Києва;

- суд першої інстанції не врахував, що позов у даній справі пред'явлено прокурором на захист та відновлення порушених прав Київської міської ради на самостійне користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, оскільки проведена державна реєстрація права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомого майна на вказаній земельні ділянці за відповідачем надає йому привілейованого права користування землею та виключає можливість розпорядження позивачем земельною ділянкою на власний розсуд, у тому числі на конкурентних засадах відповідно до положень ст. 134 Земельного кодексу України;

- у даному випадку існує необхідність скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за ФОП Собченко Д.О. на об'єкт нерухомого майна по вул. Семенівській, 13-в у Солом'янському районі міста Києва з метою усунення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно видимості законності самочинно збудованого майна;

- суд першої інстанції безпідставно не врахував необхідність усунення перешкод Київській міській раді у розпорядженні земельною ділянкою загальною площею 0,0111 га на вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за ФОП Собченко Д.О. на самочинно збудоване нерухоме майно - нежитлову будівлю (літ. А) площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - тераса (літ. І);

- ФОП Собченко Д.О. використовуючи зареєстроване право власності на самочинно збудований об'єкт, як формальну підставу для уникнення земельних торгів, звернулась до Київської міської ради з клопотанням про надання їй земельної ділянки, чим позбавила територіальну громаду міста можливості отримати максимально великі кошти до місцевого бюджету у разі продажу права оренди на аукціоні;

- рішення Київської міської ради від 30.05.2024 про передачу в оренду спірної земельної ділянки площею 0,0111 га поза процедурою аукціону прийнято у зв'язку з набуттям ФОП Собченко Д.О. права власності на нерухоме майно, і на виконання зазначеного рішення між Київською міською радою та ФОП Собченко Д.О. 23.09.2024 укладено договір оренди земельної ділянки, проте, у порушення ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції не надав оцінки тому факту, що нерухоме майно, для експлуатації та обслуговування якого ФОП Собченко Д.О. надано в оренду земельну ділянку по вул. Семенівська, 13-В у Солом'янському районі міста Києва , є самочинним будівництвом;

- зазначаючи про законність набуття ФОП Собченко Д.О. права власності на нерухоме майно з огляду на його реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, суд першої інстанції не врахував, що відомості щодо речових прав на спірний об'єкт нерухомого майна є недостовірними, оскільки в силу приписів ст. 376 Цивільного кодексу України ні МПП ВКФ «ІНКОМСПОРТ» ні ФОП Собченко Д.О. не набували і не могли набути право власності на такий об'єкт, а тому на момент звернення відповідача із клопотанням про надання в оренду спірної земельної ділянки остання не була власником об'єкта нерухомого майна, що унеможливлювало набуття ФОП Собченко Д.О. земельної ділянки в оренду у поза конкурентний спосіб на підставі абз. 2 ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України;

- враховуючи те, що ФОП Собченко Д.О. не могла бути стороною договору оренди землі від 23.09.2024, оскільки не мала законного права на нерухоме майно, договір оренди земельної ділянки підлягає визнанню недійсним відповідно до ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України;

- суд не взяв до уваги, що згідно інформації Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 27.09.2024, наданої за дорученням заступника голови Київської міської державної адміністрації з питань здійснення самоврядних повноважень Оленича П.С., на час прийняття рішення Київської міської ради від 30.05.2024 № 650/8616 у Департаменті, що є структурним підрозділом Київської міської ради, була відсутні інформація та документи з приводу порушення вимог законодавства при проведенні державної реєстрації права власності на нерухоме майно по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва ;

- Київська міська рада у спірних правовідносинах, добросовісно помилялася стосовно наявності законних підстав для надання Собченко Д.В. земельної ділянки для експлуатації та обслуговування майна по вул. Семенівській, 13-В (колишня - Солом'янська, 38) у Солом'янському районі міста Києва в оренду поза процедурою земельних торгів;

- здійснивши всупереч вимог чинного законодавства державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно (не набуваючи права власності на нього в силу вимог ст. 376 Цивільного кодексу України), створивши таким чином штучні передумови для набуття на поза конкурентних засадах права користування спірною земельною ділянкою в обхід встановленого законом порядку, ФОП Собченко Д.О. не діяла добросовісно і мала об'єктивну можливість усвідомлювати виникнення у подальшому ситуації, за якої до неї буде пред'явлено вимогу про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою територіальної громади міста Києва як шляхом знесення об'єкту самочинного будівництва так і визнання недійсним договору оренди землі;

- усунення територіальній громаді міста Києва перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, у даному випадку має легітимну мету контролю за використанням і розпорядженням комунальним майном відповідно до загальних інтересів, які полягають у тому, щоб таке використання та розпорядження відбувалося згідно з вимогами законодавства;

- висновки суду щодо наявності у ФОП Собченко Д.О. права на легітимізацію об'єктів самочинного будівництва, а також «правомірних очікувань» мирного володіння майном (правом користування) земельною ділянкою, що є складовою права власності, та є об'єктом правового захисту згідно із ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зроблені за невірно встановлених обставин справи та без застосування до спірних правовідносин вимог ст.ст. 3, 13 Цивільного кодексу України в частині добросовісності та розумності поведінки відповідача, а також неправильним застосуванням вимог ч. 3 ст. 376 Цивільного кодексу України;

- судом не надано належної правової оцінки доводам прокурора про недобросовісність дій ФОП Собченко Д.О. при отриманні земельної ділянки на поза конкурентних засадах в оренду у зв'язку з реєстрацією права власності на самочинно збудоване майно;

- у даній справі відсутнє неправомірне втручання у право відповідача мирно володіти майном, тим більше з урахуванням обставин набуття такого майна внаслідок його недобросовісної поведінки;

- знесення самочинно збудованої нежитлової будівлі та повернення територіальній громаді земельної ділянки від недобросовісного користувача не може становити для останнього індивідуальний і надмірний тягар, а отже у даній справі відсутнє неправомірне втручання у право відповідача мирно володіти майном, тим більше з урахуванням обставин його недобросовісної поведінки;

- безпідставними є висновки суду про суперечливу поведінку Київської міської ради, оскільки радою земельна ділянка для подальшої реалізації можливості набуття відповідачем права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду відповідно до положень ч. 3 ст. 376 Цивільного кодексу України не надавалась.

Щодо підстав для скасування додаткового рішення суду першої інстанції, прокурор наголошував, що заявлений представником ФОП Собченко Д.О. розмір витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 63 000,00 грн., беручи до уваги предмет спору, витрачений адвокатом час та ринкові ціни адвокатських послуг, є суттєво завищеним і не відповідає критеріям «реальності» та «розумності». Крім того, ФОП Собченко Д.О. в порушення ч. 3 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України до заяви не долучено будь-яких документів оформлених у встановленому законом порядку, що свідчать про оплату витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу

18.06.2025 до Північного апеляційного господарського суду через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, і який прийнято судом апеляційної інстанції до розгляду з огляду на ст. ст. 119, 263 Господарського процесуального кодексу України, і у якому відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Доводи відповідача у відзиві зводяться до того, що:

- на підставі наказу Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.09.2021 № 1163 «Про присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомого майна» вказаній вище нежитловій будівлі було присвоєно адресу вул. Семенівська, 13-В у Солом'янському районі м. Києва , і з метою дотримання вимог земельного законодавства фізична особа - підприємець Собченко Д.О. звернулася до Київської міської ради із заявою від 22.12.2023 № 50393-008139767-031-03, щодо надання в оренду земельної ділянки по вул. Семенівська, 13-В у Солом'янському районі м. Києва ;

- рішенням Київської міської ради від 30.05.2024 № 650/8616 «Про передачу громадянці Собченко Дар'ї Олександрівні земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування будівель торгівлі на вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва » передано громадянці Собченко Дар'ї Олександрівні в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) для експлуатації та обслуговування будівель торгівлі (код виду цільового призначення -03.07) на вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08.11.2021, номер відомостей про речове право 45023195) (категорія земель - землі житлової та громадської забудови), заява ДЦ від 22.12.2023 № 50393-008139767-031-03, справа № 698044459, і на виконання вказаного вище рішення 23.09.2024 між Київською міською радою та Собченко Д.О. укладено Договір оренди земельної ділянки;

- частиною 3 ст. 376 Цивільного кодексу України визначено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно;

- як вбачається з матеріалів справи, первинна реєстрація на нерухоме майно площею 20,7 кв. м проведена 15.06.2017 за Малим приватним підприємством виробничо-комерційна фірма «ІНКОМСПОРТ» на підставі довідки, серія та номер: 965, видана 06.04.2017, видавник: ТОВ «Благобуждконсалтінг» технічний паспорт серія та номер: б/н, виданий 06.04.2017, видавник ТОВ «Благобуждконсалтінг», а з тексту листа Санітарно-епідеміологічної станції Залізничного району м. Києва від 23.12.99 № 1477 нежитлова будівля по вул. Солом'янській, 38 використовувалася для розміщення складу-магазину МП «Інкомспорт», тобто була побудована до 1999 року; рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 18.03.1980 «Про відведення додаткової земельної ділянки головному управлінню капітального будівництва виконкому міськради під будівництво жилого фонду» дозволено забудовнику розташувати сміттєзбірник поруч з існуючим на суміжній території житлового будинку по вул. Солом'янській, 38;

- з матеріалів справи вбачається, що будівництво спірного нерухомого майна відбулося в 1980 році на відведеній для цієї мети земельній ділянці в складі жилого фонду і прокуратурою належними та допустимими доказами вказане не спростовано;

- реєстрація права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно була проведена за попереднім власником майна 06.04.2017, і та обставина, що право власності на нерухоме майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було зареєстровано до 06.04.2017, не свідчить про його відсутність на спірній земельній ділянці до вказаного часу;

- для проведення державної реєстрації речового права на нерухоме майно за власником такого майна, яке було збудоване до 05.08.1992, у відповідності до п. 40, 42, 81 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127, державному реєстратору заявником (власником) необхідно подати: заяву про проведення державної реєстрації із вказівкою кадастрового номеру земельної ділянки на якій збудовано об'єкт нерухомого майна та яка була надана в користування/ оренду/власність; технічний паспорт, що і було здійснено попереднім власником майна;

- попереднім власником нерухомого майна було набуто право власності на нерухоме майно в спосіб та в порядку, передбаченому чинним на той час законодавством, а тому доводи прокуратури про те, що вказане нерухоме майно є самочинним будівництвом, оскільки саме відповідачу земельна ділянка під будівництво не відводилась та дозвільні документи на будівництво не отримувалися, є необґрунтованими;

- в Правовому висновку управління правового забезпечення діяльності Київської міської ради від 22.05.2024 № 08/230-639 зазначено, що у матеріалах справи наявна Службова записка Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про відсутність документів про законність виникнення в межах земельної ділянки об'єкта нерухомого майна, у зв?язку з чим рішення № 650/8616 Київською міською радою прийнято з дослідженням усіх обставин, перевіркою законності будівництва майна на земельній ділянці;

- оскільки прокурором не доведено наявності порушених прав Київської міської ради, позов стосовно визнання недійсним Договору, укладеного між Київською міською радою та відповідачем - є необгрунтованим;

- при підготовці документів щодо отримання рішення про передачу в оренду земельної ділянки Департамент земельних ресурсів робить ґрунтовний аналіз права власності на нерухоме майно, що знаходиться на земельній ділянці; доступ до реєстру нерухомого майна засвідчують наданні витяги отримані співробітником Департаменту земельних ресурсів, а також надаються супутникові знімки задля того щоб ідентифікувати, що майно не є новоствореним, додаються актуальні фотознімки самої споруди;

- крім того пунктом 2.8. рішення Київської міської ради № 650/8616 зобов'язано громадянку Собченко Д.О. сплатити кошти за користування земельною ділянкою з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, розташованого на ній, до моменту реєстрації права оренди на земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі розрахунку Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), і аналогічний обов'язок викладено в пункті 4.2.2 Договору, який відповідачем виконано в повному обсязі, а саме сплачено до місцевого бюджету 13025,44 грн., що підтверджується квитанцією від 02.10.2024;

- Робочий проект підтверджує розміщення (будівництво) складу-магазину ще у 1999 році, згідно чинних на той час дозвільних документів, які регулювали такі правовідносини і більше ніж через 25 років прокуратура (з посиланням на нормативно-правові акти в чинні на час подання позову редакції) зазначає про нібито здійснене відповідачем самочинне будівництво;

- обов'язок знести об'єкт самочинного будівництва не може бути покладено на набувача такого будівництва, оскільки такий обов'язок положеннями частини четвертої статті 376 Цивільного кодексу України покладено саме на особу, яка здійснила самочинне будівництво;

- позов у справі пред?явлено прокурором зі спливом позовної давності.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.06.2025 справу №910/718/25 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Сибіга О.М., Гончаров С.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.06.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.05.2025 у справі №910/718/25, розгляд справи призначено на 02.07.2025.

У зв'язку з перебуванням судді Сибіги О.М. у відпустці, протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 30.06.2025 у справі №910/718/25 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Гончаров С.А., Тарасенко К.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2025 справу №910/718/25 за апеляційною скаргою Заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.05.2025 прийнято до провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Гончаров С.А., Тарасенко К.В., розгляд справи призначено на 10.09.2025.

Відповідно до статті 64 Конституції України права громадян на звернення до суду та отримання правничої допомоги не можуть бути обмежені, а мають реалізовуватися з урахуванням умов існуючого воєнного стану.

Таким чином, оскільки судова система має забезпечувати дотримання права на доступ до правосуддя і здійснення такого правосуддя, з метою дотримання прав учасників справи на участь у судовому засіданні та забезпечення права на справедливий суд, дотримання принципу пропорційності, реалізації засад змагальності, враховуючи завдання господарського судочинства, з метою всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи у розумні строки, колегія суддів дійшла висновку розглянути справу у розумний строк, тобто такий, що є об'єктивно необхідним для забезпечення можливості реалізації учасниками справи відповідних процесуальних прав, в умовах воєнного стану.

Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання

В судове засідання 10.09.2025 з'явились прокурор (скаржник) та представник відповідача.

Київська міська рада в судове засідання 10.09.2025 представників не направила, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином шляхом надсилання процесуальних документів у справі через систему «Електронний суд».

У відповідності до вимог ч. 5 статті 6 Господарського процесуального кодексу України, суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Ч.12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Колегія суддів апеляційного господарського суду з урахуванням ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 202, ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами, оскільки представники учасників справи, що не з'явилися, про дату та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, участь представників сторін у судовому засіданні судом обов'язковою не визнавалась, суду не наведено обставин, за яких спір не може бути вирішено в даному судовому засіданні.

Крім того, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що у випадку, коли представники сторін чи інші учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак, неявка представників Київської міської ради у судове засідання за умови належного повідомлення сторін про час і місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що підстави для відкладення розгляду апеляційної скарги - відсутні.

В судовому засіданні 10.09.2025 прокурор підтримав доводи апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні 10.09.2025 проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як підтверджується наявними матеріалами справи та вірно встановлено судом першої інстанції, і що перевірено судом апеляційної інстанції, 15.06.2017 державним реєстратором Київської філії комунального підприємства "Центр реєстраційних послуг" Мироненком Д.О. прийнято рішення № 35688339 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію права власності за Малим приватним підприємством Виробничо-комерційна Фірма "Інкомспорт" (далі- МПП ВКФ "Інкомспорт") на нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю (склад-магазин) (літ. "А") загальною площею 20,7 кв.м по вул. Солом'янській, 38 у Солом'янському районі міста Києва (реєстраційний номер об'єкту 1275537780000).

Підставою для прийняття рішення та проведення державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно став технічний паспорт та довідка № 965, які складені та видані 06.04.2017 ТОВ "Благобудконсалт" на замовлення МПП ВКФ "Інкомспорт".

11.07.2019 державним реєстратором Державного підприємства "Науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" Мосійчук О.В. прийнято рішення № 47740394 про внесення змін до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та змінено об'єкт нерухомого майна - будівля (склад-магазин, літ. А) на нежитлову будівлю з приміщеннями супутнього призначення (літ. А).

Вказані відомості (зміни) до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено на підставі технічного паспорту на громадський будинок № 0279, який 09.01.2019 виготовлений та виданий ТОВ "Алмак-77" на замовлення МПП ВКФ "Інкомспорт".

15.09.2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чайкою І.Г. прийнято рішення № 54061755 про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи у зв'язку з поділом нерухомого майна площею 20,7 кв.м по вул. Солом'янській, 38 у Солом'янському районі міста Києва.

Підставою для прийняття вказаного рішення та закриття розділу став висновок щодо технічної можливості поділу об'єкту нерухомого майна по вул. Солом'янській, 38 у Солом'янському районі міста Києва № 04-08-20/3, який виготовлений та виданий 04.08.2020 ТОВ "Центр інвентаризації та проектування" на замовлення МПП ВКФ "Інкомспорт".

Відповідно до вищевказаного висновку нежитлова будівля з приміщеннями супутнього призначення (літ. А) загальною площею 20,7 кв.м фактично використовується як група нежитлових приміщень № 1 (до якої входить приміщення загальною площею 16,4 кв.м і тераса) та група нежитлових приміщень № 2 (до якої входить приміщення загальною площею 3,8 кв.м).

15.09.2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чайкою І.Г. прийняті рішення (з відкриттям розділу) № 54060512 та № 54061576 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію права власності за МПП ВКФ "Інкомспорт" на об'єкти нерухомості по вул. Солом'янській, 38 у Солом'янському районі міста Києва, а саме: на групу нежитлових приміщень № 1 літ. "А" загальною площею 16,4 кв.м, терасу літ. "І" (реєстраційний номер об'єкту 2168139980000) та групу нежитлових приміщень № 2 літ. "А" загальною площею 3,8 кв.м (реєстраційний номер об'єкту 2168185680000).

23.11.2020 між МПП ВКФ "Інкомспорт", як продавцем, та ФОП Собченко Дар'єю Олександрівною (далі - ФОП Собченко Д.О.), як покупцем, укладено договори купівлі продажу групи нежитлових приміщень, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сахман Т.В. та зареєстровані в реєстрі за № 3649 та № 3650. На підставі вказаних договорів вищезазначене нерухоме майно було зареєстроване на праві власності за Собченко Д.О. відповідно до рішень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сахман Т.В від 23.11.2020, індексні номери 55292196 та 55297184.

12.11.2021 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сахман Т.В. прийнято рішення № 61564232 про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи.

Підставою для внесення відомостей до реєстру та закриття розділу є висновок щодо технічної можливості об'єднання об'єктів нерухомого майна № 21/09/21-1, який виготовлений 21.09.2021 ТОВ "Науково-дослідний інститут "Архбудекспертиза" на замовлення Собченко Д.О.

12.11.2021 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сахман Т.В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 61564018 та зареєстровано за Собченко Д.О. нерухоме майно - нежитлову будівлю (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - терасою (літ. І) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва .

Підставою для прийняття вказаного рішення були: технічний паспорт реєстраційний №ТІ01:7611-7185-6104-0082 від 21.09.2021, висновок щодо технічної можливості об'єднання об'єктів нерухомого майна № 21/09/21-1 від 21.09.2021, інформаційна довідка № 21/09/21-3 від 21.09.2021, виготовлені та видані ТОВ "Науково-дослідний інститут "Архбудекспертиза" на замовлення Собченко Д.О. , та наказ Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) № 1163 від 10.09.2021 щодо присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомості.

Відповідно до наказу Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) № 1163 від 10.09.2021 нежитловій будівлі (літ. А) на вул. Солом'янській, 38 у Солом'янському районі міста Києва присвоєно поштову адресу: вул. Семенівська, буд. 13-В .

Рішенням Київської міської ради від 30.05.2024 № 650/8616 «Про передачу громадянці Собченко Дар'ї Олександрівні земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування будівель торгівлі на вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва », Собченко Д.О. передано в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) для експлуатації та обслуговування будівель торгівлі на вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва.

23.09.2024 між Київською міською радою, як орендодавцем, та Собченко Д.О., як орендарем, було укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М., зареєстрований в реєстрі за № 753.

Право оренди земельної ділянки зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Собченко Д.О. відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 75183531 від 23.09.2024.

Прокурор зазначав, що зареєстрований за ФОП Собченко Д.О. на праві власності об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - терасою (літ. І) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва є самочинно збудованою, а відтак відсутні підстави для виникнення у відповідача права власності на зазначене майно.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Згідно зі статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно, цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Для виконання вимог ст. 86 Господарського процесуального кодексу України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Водночас 17.10.2019 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу та змінено назву ст. 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Аналогічний підхід до стандарту доказування "вірогідність доказів" висловлено Касаційним господарським судом у постановах від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 31.03.2021 у справі № 923/875/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що розгляд даної справи здійснюється в порядку, передбаченому нормами Господарського процесуального кодексу України, відповідно, і оцінка доказів у ній здійснюватиметься через призму такого стандарту доказування, як "баланс вірогідностей".

Щодо підстав звернення прокурора до суду першої інстанції з відповідним позовом, суд апеляційної інстанції встановив наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до частин 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Частиною першою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду в постановах від 15.10.2019 у справі № 903/129/18 та від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Прокурор, у порядку ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", листом від 20.09.2024 №4410378ВИХ-24 повідомив позивача про наявність порушеного відповідачем права та просив повідомити чи вживалися та чи планують вживатися ним будь-які заходи щодо відшкодування завданих збитків.

Листом від 27.09.2024 №057-13149 Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), за дорученням заступника голови Київської міської державної адміністрації з питань здійснення самоврядних повноважень Оленича П.С., повідомив прокурора, що у Департаменті відсутня інформація щодо вжиття Київською міською радою заходів цивільно-правового характеру, спрямованих на захист порушеного права. Разом з цим, Департамент не заперечував проти вжиття прокурором заходів представницького характеру та звернення до суду з позовною заявою.

Підставою для звернення до суду з даним позовом прокурор зазначив те, що Київська міська рада, знаючи про порушення інтересів держави (територіальної громади), та маючи відповідні повноваження, не вчинила належних дій для їх захисту.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що прокурором дотримано визначений статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" порядок звернення до суду з відповідним позовом, і прокурор правомірно звернувся до суду з відповідним позовом, обгрунтувавши порушення інтересів держави. У зв?язку з наведеним, доводи скаржника про те, що прокуратура в даній справі не змогла довести необхідність представляти інтереси держави у відповідності до положень статті 23 Закону України «Про прокуратуру» - є необгрутованими та безпідставними.

Проте, суд апеляційної інстанції зазначає, що правові підстави позову, як і їх обгрунтування, є предметом дослідження під час розгляду справи по суті, і досліджуються з урахуванням наявних у справі доказів.

Щодо суті спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

За доводами прокурора, об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - терасою (літ. І) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва - є самочинним будівництвом, а тому підлягає знесенню на підставі статті 376 Цивільного кодексу України.

В свою чергу, відповідач наголошував на тому, що спірне нерухоме майно було придбано за цивільно - правовими договорами, і нею не будувалося, а тому у відповідності до приписів ст. ст. 317, 321., ч. 4 ст. 376 Цивільного кодексу України підстави для зобов?язання відповідача знести спірне майно - є необгрунтованими.

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1, 2 статті 319 Цивільного кодексу України).

Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина 1 статті 373 Цивільного кодексу України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина 2 статті 373 Цивільного кодексу України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Згідно із частиною 1 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 Цивільного кодексу України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва.

Стаття 376 Цивільного кодексу України розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на землю.

З огляду на викладене, самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 Цивільного кодексу України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з'явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22.

Водночас, позов прокурора мотивований саме порушенням прав власника земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) на вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва - територіальної громади міста Києва, зокрема, щодо розпорядження спірною ділянкою.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що спірна земельна ділянка належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, що учасниками спору не заперечувалось.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

У той же час, згідно з частиною 3 статті 376 Цивільного кодексу України, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 Цивільного кодексу України).

При цьому знесення самочинного будівництва водночас є й ефективним способом захисту, так і крайньою мірою, що можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина 5 статті 376 Цивільного кодексу України).

Таким чином, формулювання положень статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тобто, відповідно до приписів частин 3 та 5 статті 376 Цивільного кодексу України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Отже, Цивільний кодекс України встановлює умови, за яких самочинно збудований об'єкт нерухомості може бути оформлений у власність особи як такий, що споруджений правомірно:

1) надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже самочинно збудоване нерухоме майно і прийняття судом рішення про визнання права власності за цією особою;

2) на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за нею право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує прав інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 124 Земельного кодексу України, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Абзацом 2 частини 2 статті 134 Земельного кодексу України встановлено, що не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, 25.12.2023 відповідач звернулась до Київської міської ради з заявою №698044459, в якій просила передати їй в оренду земельну ділянку площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) на вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва строком на 10 років для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

Рішенням Київської міської ради від 30.05.2024 № 650/8616 Собченко Д.О. передано в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) для експлуатації та обслуговування будівель торгівлі на вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Внаслідок прийняття зазначеного рішення, між позивачем та відповідачем було укладено договір оренди земельної ділянки від 23.09.2024. Таким чином, Київською міською радою було надано спірну земельну ділянку відповідачеві під уже збудоване на ній нерухоме майно.

Досліджуючи вказані обставини, суд апеляційної інстанції також враховує, що укладенню договору оренди від 23.09.2024 між позивачем та відповідачем передувала низка звернень Київської міської прокуратури до Київської міської ради та підпорядкованого їй Департаменту земельних ресурсів.

Відповідно до п. 1 Положення про Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого рішенням Київської міської ради від 19.12.2022 № 182/342, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент) є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та згідно із законодавством забезпечує виконання повноважень Київської міської ради та виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у сфері земельних відносин і здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності на території міста Києва, є підзвітним і підконтрольним Київській міській раді та виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації), безпосередньо підпорядковується Київському міському голові, а з питань управління землями державної власності, розпорядження якими здійснює виконавчий орган Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), - виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації).

11.07.2024 Солом'янська окружна прокуратура м. Києва звернулась до позивача та Департаменту з листом №44-7711ВИХ-24, в якому повідомила, що будівництво нерухомого майна - нежитлової будівлі (літ. А) загальною площею 20,2 кв.м зі складовою частиною об'єкта нерухомого майна - терасою (літ. І) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва було здійснено без відповідних дозвільних документів на будівництво та за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, а відтак є самочинним.

З аналогічним листом (№44-10378ВИХ-24) Солом'янська окружна прокуратура м. Києва звернулась до позивача та Департаменту 20.09.2024.

Відтак, позивач був належним чином поінформований про встановлені прокурором обставини ще до укладення з відповідачем договору оренди спірної земельної ділянки.

Однак позивачем було проігноровано повідомлення прокурора та укладено 23.09.2024 договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М., за зареєстрований в реєстрі за № 753, який також оспорюється в межах заявленого позову.

Водночас, зі змісту наданих позивачем пояснень на позовну заяву прокурора вбачається, що позивач, керуючись принципом реєстраційного підтвердження володіння, відповідно до наданих йому повноважень правомірно розпорядився спірною земельною ділянкою шляхом передачі її в оренду ФОП Собченко Д.О., з урахуванням положень ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України.

Окрім того, позивач у прохальній частині пояснень, поданих до суду першої інстанції, просив відмовити в задоволені позову прокурора в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 11 Господарського процесуального України.

Конституційний Суд України, розвиваючи практику застосування статті 8 Основного закону України, указав, що верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій держави. Верховенство права як нормативний ідеал, до якого має прагнути кожна система права, і як універсальний та інтегральний принцип права необхідно розглядати, зокрема, в контексті таких основоположних його складових: принцип законності, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду. Верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб'єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат (абзаци третій, четвертий, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 №6-р/2019).

Принцип правової визначеності передбачає, зокрема, те, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статтею першою якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом уведення в дію "законів". Більше того, верховенство права як один з фундаментальних принципів демократичного суспільства є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах: від 20.05.2010 "Україна-Тюмень" проти України"; від 25.06.1996 "Амюр проти Франції" (Amuur v. France); "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece); "Малама проти Греції" (Malama v. Greece).

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Рисовський проти України" виклав правову позицію, відповідно до якої принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов'язків.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.

За наявності відповідного рішення органу публічної влади щодо передання у користування земельної ділянки особі в останньої виникають правомірні очікування мирно володіти майном (право користування). При цьому такі правомірні очікування є об'єктом правового захисту згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №912/2797/21.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального ("суспільного", "публічного") інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення у справі "Tregubenko v. Ukraine" від 02.11.2004).

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

Також, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що будь-яка вимога про знесення об'єкта самочинного будівництва має оцінюватися на предмет додержання позивачем вимог добросовісності та розумності. Зокрема, істотне значення має те чи надавав власник земельної ділянки в будь-якій формі згоду на використання спірної земельної ділянки для експлуатації розміщених на ній будівель. Якщо така згода мала місце, то дії землевласника мають оцінюватися на предмет відповідності доктрині заборони суперечливої поведінки, яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Згаданий принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на "principles of fraud" та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище. Доктрина виступає своєрідним механізмом гарантування захисту очікувань іншої сторони правовідносин і забезпечення балансу відносин між сторонами.

У постановах від 16.06.2020 у справі №145/2047/16 та від 25.05.2021 у справі №461/9578/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначала, що в праві України доктрина "venire contra factum proprium" (заборона суперечливої поведінки) проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи, та базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності.

Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.

З цих причин не може бути задоволений також відповідний позов землевласника (землекористувача) і в тому випадку, коли прямо він не давав згоди здійснення самочинного будівництва на належній йому земельній ділянці, що перебувала у сфері його володіння та актуального контролю, але, будучи обізнаним про таке будівництво (а також у разі, коли він повинен був знати про це), протягом розумного строку не вжив заходів щодо перешкоджання йому.

В свою чергу, матеріалами справи підтверджується, що власник спірної земельної ділянки в особі Київської міської ради не лише не вживав жодних дій з метою усунення стверджуваного прокурором порушення, але й легітимізував використання відповідачем спірної ділянки, уклавши договір оренди від 23.09.2024, що обгрунтовано врахував суд першої інстанції, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції.

Окрім того, оспорюваний договір оренди був укладений у позаконкурентний спосіб на підставі ч. 2 ст. 124 та ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України, з огляду на розміщення на земельній ділянці зареєстрованого за відповідачем на праві власності нерухомого майна.

Крім того, суд першої інстанції правомірно врахував, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції, що державними реєстраторами неодноразово здійснювалась державна реєстрація права власності на спірне нежитлове приміщення, а також реєстрація поділу та об'єднання об'єктів нерухомого майна. Окрім того, відповідач не є першим зареєстрованим власником спірного майна, оскільки з 15.06.2017 по 23.11.2020 будівля була зареєстрована на праві власності за МПП ВКФ "Інкомспорт".

Державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п. 1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Таким чином, держава, в особі реєстраторів (нотаріусів) протягом тривалого періоду часу неодноразово здійснювала державну реєстрацію прав на майно, яке згодом перейшло у власність відповідача.

Крім того, з червня 2017 року державна реєстрація щодо спірної нежитлової будівлі проводилась щонайменше шість разів, щодо двох різних власників, чотирма різними реєстраторами, але жодного разу держава, за захистом інтересів якої звертається прокурор, під час реєстрації прав власності не виявила жодних порушень щодо статусу майна чи не запобігла вчиненню правочинів стосовно нього.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що станом на момент придбання спірного майна відповідачем 23.11.2020, у нього не було закономірних припущень щодо наявності будь-яких перешкод, котрі могли б унеможливити придбання та подальше використання нерухомого майна.

При цьому, суд першої інстанції обгрунтовано вказав, що необхідність виправити стару "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи державної влади обов'язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (рішення у справі "МПП "Фортеця" проти України").

Зазначені висновки також узгоджуються з рішенням ЄСПЛ у справі "ТОВ "Одеська Бутербродна Компанія" проти України".

Визначаючи наявність порушеного права, за захистом якого прокурор звернувся до суду, необхідно враховувати поведінку як відповідача, так і позивача.

Так, суд першої інстанції обгрунтовано зробив висновок, з яким погоджується і суд апеляційної інстанції, що ні Київська міська рада, ні будь-які інші органи державної влади не вживали заходів з метою захисту порушеного права протягом тривалого часу. Навпаки, позивач уклав з відповідачем договір оренди земельної ділянки від 23.09.2024 та заперечував під час розгляду справи в суді першої інстанції проти визнання його недійсним.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 Цивільного кодексу України).

Згідно з приписами частин 1 - 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину (постанова Верховного Суду від 24.04.2020 у справі №522/25151/14-ц).

Обґрунтовуючи позовну вимогу про визнання недійсним договору оренди від 23.09.2024, прокурор зазначає, що ФОП Собченко Д.О., діючи недобросовісно, достовірно знаючи, що нежитлова будівля площею 20,2 кв.м з терасою по вул. Семенівській, 13-В (колишня - Солом'янська, 38) у Солом'янському районі міста Києва є самочинно збудована, здійснила реєстрацію права власності на самочинне будівництво на земельній ділянці територіальної громади міста Києва. При цьому, щоб оминути конкурентні засади для отримання спірної земельної ділянки в оренду, остання надала недостовірну інформацію до Київської міської ради про наявність у неї права власності на об'єкт нерухомого майна, разом з тим вказаний об'єкт є самочинним будівництвом, право власності на яке не могло виникнути з факту його державної реєстрації та за відсутності будь-якого права на спорудження цього об'єкту на вказаній земельній ділянці.

Проте, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що прокурором не надано належних доказів на підтвердження того, що відповідач була обізнана з фактом самочинності забудови, і відповідач не вчиняла дій спрямованих на створення нежитлового приміщення, а набула його у власність внаслідок укладення договорів купівлі-продажу, з подальшим об?єднанням.

У постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 Цивільного кодексу України, у тому числі й право володіння.

Відповідно до абз. першого ч. 5 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом.

Отже, оскільки прокурором не доведено, що відповідач знала або могла дізнатися про неправомірність реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення за МПП ВКФ "Інкомспорт", а відповідач набула право власності на зазначене нежитлове приміщення на підставі відплатних договорів купівлі-продажу, суд апеляційної інстанції визнає необґрунтованим посилання прокурора на її недобросовісність та надання відповідачем недостовірної інформації при зверненні до Київської міської ради з метою укладення договору оренди.

Окрім того, матеріалами справи підтверджується, що за оспорюваним договором оренди позивач передав у користування (оренду) відповідача спірну земельну ділянку строком на 10 років для експлуатації та обслуговування будівель торгівлі у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно.

При цьому, позивач під час розгляду справи в суді першої інстанції наголошував, що розпорядження землями комунальної власності міста Києва, в тому числі надання земельних ділянок у власність чи у користування, у відповідності до статті 9 Земельного кодексу України, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" відноситься до виключних повноважень Київської міської ради, як колегіального органу.

Відповідно до частин першої та другої статті 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Отже, єдиною підставою набуття права власності чи права користування земельними ділянками комунальної власності в місті Києві для громадян та юридичних осіб є відповідне рішення Київської міської ради.

Відтак, Київська міська рада, в межах своїх повноважень, будучи обізнаною про обставини, якими прокурор обґрунтовує позовні вимоги, уклала договір оренди від 23.09.2024 та передала у користування відповідача спірну земельну ділянку.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції зазначає, що у суду першої інстанції обгрунтовано були відсутні підстави вважати, що розміщення на спірній земельній ділянці нерухомого майна відповідача створює будь-які перешкоди у розпорядженні земельною ділянку для її власника, принаймні протягом строку, на який землю передано у користування відповідача.

У свою чергу, дії Київської міської ради, яка підтримує всі позовні вимоги прокурора, за виключенням визнання недійсним договору оренди спірної земельної ділянки, мають ознаки суперечливої поведінки.

Доводи прокурора у апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції не надано належної оцінки самочинності об'єкта нерухомого майна, який став підставою для надання земельної ділянки в оренду, оскільки підставою для первинної реєстрації права власності за МПП ВКФ «ІНКОМСПОРТ» на нежитлову будівлю загальною площею 20,2 кв.м став технічний паспорт на громадський будинок (приміщення) (інвентаризаційна справа № 1893/04-17) - судом апеляційної інстанції відхиляються як підстава для скасування оскаржуваного рішення, з огляду на наступне.

Матеріалами справи підтверджується, що первинна реєстрація на нерухоме майно площею 20,7 кв. м проведена 15.06.2017 за Малим приватним підприємством виробничо-комерційна фірма «ІНКОМСПОРТ» на підставі:

- довідки, серія та номер: 965, видана 06.04.2017, видавник: ТОВ «Благобуждконсалтінг», в якій зазначено про те, що внаслідок проведеної інвентаризації загальна площа будівлі за адресою вул. Солом?янська, 38, становить 20,7 кв.м.; повідомлено також, що будівля складу - магазину літ. А побудована господарчим способом до 05.08.1992 і згідно з п. 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об?єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Держбуду України від 24.05.2001 № 127 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10.07.2001 за № 582/5773 (зі змінами і доповненнями) не відноситься до категорії самочинного будівництва; об?єкт побудовано на земельній ділянці за адресою: м.Київ, вул. Солом?янська, 38;

- технічний паспорт серія та номер: б/н, виданий 06.04.2017, видавник ТОВ «Благобуждконсалтінг».

В свою чергу, частиною 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Ч. 1, 2 ст. 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку, що речові праваМалого приватного підприємства виробничо-комерційна фірма «ІНКОМСПОРТ» на спірне нерухоме майно, виникли до 01.01.2013, були дійсними до моменту їх державної реєстрації, і та обставина, що право власності на нерухоме майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було зареєстровано до 06.04.2017, не свідчить про його відсутність на спірній земельній ділянці, а прокурором не спростовано відповідну презумпцію, встановлену ч. 1, 2 ст. 328 Цивільного кодексу України.

При цьому, прокурором у позові заявлено вимоги саме до ФОП Собченко Д.О., як особи, яка в подальшому набула право власності на спірний об?єкт на підставі договорів купівлі - продажу, і жодних будівельних робіт - не проводила.

При цьому, як наголошувалось вище, пріорітетним у даному спорі є те, що потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Відповідну позицію Велика Палата Верховного Суду висловила у справі 912/2797/21 (постанова від 5 липня 2023 року).

В даному аспекті відповідно є необгрунтованими доводи прокурора і про те, що Київська міська рада у спірних правовідносинах, добросовісно помилялася стосовно наявності законних підстав для надання Собченко Д.В. земельної ділянки для експлуатації та обслуговування майна по вул. Семенівській, 13-В (колишня - Солом'янська, 38) у Солом'янському районі міста Києва в оренду поза процедурою земельних торгів. При цьому, слід врахувати, що Київська міська рада є колегіальним органом, яка приймає відповідні рішення на підставі визначеної законом процедури, зокрема шляхом отримання відповідних погоджень від структурних підрозділів, і відповідні погодження відповідного рішення, здійснені, зокрема, постійною Комісією Київської міської ради з питань архітектури, містопланування та земельних відносин.

З огляду на викладене, оцінивши наявні у справі докази як кожен окремо, так і в сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги прокурора про зобов'язання ФОП Собченко Д.О. знести самочинно збудоване нерухоме майно та про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності від 12.11.2021 індексний номер 61564018 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Собченко Д.О. на нежитлове приміщення, та вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 0,0111 га (кадастровий номер 8000000000:72:254:0038) по вул. Семенівській, 13-В у Солом'янському районі міста Києва , укладеного між Київською міською радою та Собченко Д.О. та зобов'язання ФОП Собченко Д.О. повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради спірну земельну ділянку у стані, придатному для її подальшого використання - задоволенню не підлягають у зв?язку з їх необгрунтованістю. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, і що не було спростовано прокурором в апеляційній скарзі.

Додатково, з метою оцінки доводів усіх учасників справи, посилання відповідача про те, що прокурором позов подано з пропуском строку позовної давності, встановлений ст.267 Цивільного кодексу України, - судом апеляційної інстанції не приймаються, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.256, 257 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно зі ст.261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ст.267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18.

З урахуванням наведеного, оскільки прокурору у позові відмовлено у зв?язку з його необгрунтованістю, а тому позовна давність до таких вимог застосуванню не підлягає.

Усі інші заяви, обгрунтування, доводи учасників справи, а також докази, враховані судом апеляційної інстанції , проте є такими, що не впливають на висновки суду апеляційної інстанції у даній постанові.

Отже, усі доводи, посилання та обгрунтування учасників справи судом апеляційної інстанції враховані при вирішенні спору, проте, є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та висновків суду апеляційної інстанції у даній постанові щодо спірних правовідносин учасників справи, а судом першої інстанції, в свою чергу, надано належну оцінку усім наявним у справі доказам та правовідносинам учасників справи та ухвалено обґрунтоване рішення у відповідності до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, яким відмовлено прокурору у позові повністю.

Щодо додаткового рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

25.04.2025 представником відповідача подано заяву про ухвалення додаткового рішення, відповідно до якої відповідач просить стягнути з Київської міської прокуратури на свою користь витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 63 000,00 грн.

Прокурор заперечував проти заяви про ухвалення додаткового рішення, посилаючись на її необгрунтованість.

Відповідно до п. 3 ч. 1, ч. 3 ст. 244 Господарського процесуального кодексу України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Частинами 1, 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): подання заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;

3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).

Частинами 1, 3 статті 124 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

У відзиві на позовну заяву, на виконання вимог процесуального закону, відповідач зазначив у попередньому (орієнтовному) розрахунку суми судових витрат, що він очікує понести у зв'язку із розглядом справи витрати на правову допомогу в розмірі 50 000,00 грн.

Відповідно до ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку, така заява залишається без розгляду.

Представник відповідача Безносик А.О. до закінчення судових дебатів повідомила суд першої інстанції про намір подати докази на підтвердження розміру понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу адвоката, відповідно до ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення.

Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

За змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини 5, 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Натомість у частині п'ятій наведеної статті визначено критерії, керуючись якими суд може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Відповідно до частини п'ятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку (дії/бездіяльність) обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

На підтвердження понесених витрат на правову допомогу адвоката, відповідачем надано належним чином засвідчені копії Договору про надання правової допомоги №АБ/66-25 від 03.02.2025 (далі Договір), Додатку № 1 до Договору, Акту про виконання робіт (надання послуг) №1 від 24.04.2025 на суму 63 000,00 грн та детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних представником відповідача у справі №910/718/25.

Відповідно до п. 4.1 Договору, клієнт зобов'язується оплатити надані Адвокатським бюро послуги згідно рахунку протягом 5 (п'яти) днів з дня його отримання.

Згідно з п. 4.5 Договору, при належному виконанні умов цього договору сторони підписують Акт про виконання робіт (надання послуг). Указаний Акт підписується сторонами після виконання робіт (надання послуг), що випливають з цього договору, і є підставою для перерахунку винагороди Адвокатському бюро, яка є платою за виконані роботи (надані послуги).

Додатком №1 до Договору сторони погодили вартість окремих послуг, що надаються в рамках правової допомоги, зокрема:

- складення і подання документів правового і процесуального характеру (пояснень, відзивів) - 15 000,00 грн за документ;

- представництво інтересів Клієнта в цивільних, господарських, адміністративних справах, в судах загальної юрисдикції всіх інстанцій та органах Державної виконавчої служби - 4 000,00 грн за засідання.

Зі змісту Акту про виконання робіт (надання послуг) №1 від 24.04.2025 та детального опису робіт вбачається, що відповідачу були надані послуги зі складення та подання до суду відзиву на позовну заяву вартістю 15 000,00 грн, складення і подання до суду заперечення на відповідь на відзив вартістю 15 000,00 грн, складення та подання до суду клопотання про долучення доказів вартістю 2 000,00 грн, складення та подання до суду пояснень щодо клопотання прокуратури вартістю 15 000,00 грн та участь адвоката у чотирьох судових засіданнях загальною вартістю 16 000,00 грн.

Сторони також засвідчили, що загальна вартість наданої правової допомоги складає 63000,00 грн.

Частиною шостою статті 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Прокурор в апеляційній скарзі, заперечуючи проти розміру витрат відповідача, зазначав, що заявлений представником відповідача розмір витрат на професійну правничу допомогу, беручи до уваги предмет спору, витрачений адвокатом час та ринкові ціни адвокатських послуг, є суттєво завищеним і не відповідає критеріям "реальності" та "розумності".

Суд апеляційної інстанції зазначає, що відмова у відшкодуванні витрат на правову допомогу є правом суду, а не обов'язком, реалізація якого є наслідком доведення стороною, яка заявляє клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, обставин необґрунтованості (неспівмірності зі складністю справи, затраченим часом, ціною позову тощо) заявленого розміру судових витрат на професійну правничу допомогу.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою - сьомою та дев'ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію стосовно того, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, в рішенні у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до положень статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Суд апеляційної інстанції також враховує, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

У додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

У постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

Матеріалами справи підтверджується факт надання наведених в Акті про виконання робіт (надання послуг) №1 від 24.04.2025 послуг, а саме підготовка та подання до суду відзиву на позовну заяву, заперечення на відповідь на відзив, клопотання про долучення доказів та пояснень щодо клопотання прокуратури, а також участь у підготовчих засіданнях 26.02.2025, 19.03.2025 та 09.04.2025, а також у судовому засіданні 23.04.2025. Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що витрати відповідача на професійну правничу допомогу в розмірі 63000,00 грн є обґрунтованими та співмірними зі складністю справи, а отже підлягають розподілу між сторонами. Доказів того, що така вартість наданих адвокатом послуг не є ринковою прокурор не надав. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції в оскаржуваному додатковому рішенні, і що не було спростовано прокурором в апеляційній скарзі.

У постанові від 25.05.2021 у справі № 910/7586/19 Верховний Суд зазначив, що участь у судовому засіданні являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікування та безпосередня участь у судовому засіданні. Такі стадії представництва інтересів у суді, як прибуття на судове засідання та очікування цього засідання є невідворотними та не залежать від волі чи бажання адвоката. При цьому, паралельно вчиняти якісь інші дії на шляху до суду чи під залом судового засідання адвокат не може та витрачає на це свій робочий час. Отже, такі стадії, як прибуття до суду чи іншої установ та очікування є складовими правничої допомоги, які в комплексі з іншими видами правничої допомоги сприяють забезпеченню захисту прав та інтересів клієнта. З урахуванням наведеного час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами.

Таким чином, суд першої інстанції правомірно зазначив, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції, що доводи прокурора стосовно короткотривалості підготовчих засідань у справі - не спростовують обґрунтованість вартості послуг представника відповідача з представництва інтересів його клієнта у заявленому до відшкодування розмірі.

Визначені в Акті про виконання робіт (надання послуг) №1 від 24.04.2025 документи були подані відповідачем до суду першої інстанції та наявні в матеріалах справи. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що витрати відповідача на професійну правничу допомогу в розмірі 63 000,00 грн є обґрунтованими та співмірними зі складністю справи.

При цьому, відповідно до висновку, викладеному в постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, судові витрати підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено чи тільки має бути сплачено.

З огляду на викладене, доводи прокурора про ненадання відповідачем доказів перерахування ним суми гонорару адвоката на рахунок останнього - є необгрунтованими та безпідставними.

Частина третя статті 2 Господарського процесуального кодексу України визначає серед основних засад (принципів) господарського судочинства відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12).

Відповідно до ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Наведені норми процесуального закону визначають загальний порядок розподілу судових витрат між сторонами у справі та іншими учасниками справи, що ґрунтується на принципі обов'язковості відшкодування судових витрат особи, на користь якої ухвалено судове рішення, за рахунок іншої особи, яка в цьому спорі виступає її опонентом.

Відповідно до частин другої, третьої статті 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Зазначені особи беруть участь у справах, що передбачено частиною третьою статті 41 Господарського процесуального кодексу України, та можуть бути сторонами у справі згідно із частиною першою статті 45 Господарського процесуального кодексу України.

У справі № 910/718/25 прокурор в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом, у задоволенні якого було відмовлено оскаржуваним рішенням, яке в подальшому за наслідками апеляційної розгляду справи залишено без змін. .

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України визначено, що представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом, здійснює прокуратура.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18).

Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Частина третя статті 53 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі відповідного уповноваженого органу, прокурор не замінює цей орган у судовому процесі, однак і не виконує функцію його представництва, оскільки представляє державу та є окремим самостійним суб'єктом звернення.

За частиною п'ятою статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі ж відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Разом із цим, загальна норма частини першої статті 55 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті (стосовно права укладати мирові угоди).

Частиною другою статті 46 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що крім прав та обов'язків, визначених у статті 42 Господарського процесуального кодексу України, позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) - на будь-якій стадії судового процесу; позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

Частини перша та друга статті 42 Господарського процесуального кодексу України містять переліки прав та обов'язків учасників справи, які не є вичерпними.

Відтак, за змістом наведених норм процесуального закону прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, набуває статусу сторони у справі - позивача лише у випадках, передбачених відповідним процесуальним законом, однак у разі відкриття провадження у справі за поданим ним позовом, він має ті ж права та обов'язки, що їх має позивач, за винятком права укладати мирову угоду.

З урахуванням наведеного, звертаючись із позовом в інтересах держави, прокурор є суб'єктом сплати судового збору та самостійно здійснює права та виконує обов'язки, пов'язані з розподілом судових витрат, в тому числі й витрат на професійну правничу допомогу.

Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 923/199/21.

Приймаючи до уваги викладене, враховуючи предмет позову, характер спірних правовідносин, складність справи, заперечення прокурора, обсяг та зміст наданих адвокатом відповідачу послуг, зважаючи на те, що у задоволенні позову було відмовлено, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що обґрунтованими та такими, що підлягають відшкодуванню відповідачеві є заявлені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 63 000,00 грн., які є співмірними, обгрунтованими та підлягають задоволенню у вказаному розмірі. Доводи прокурора в цій частині не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи та є необгрунтованими.

Отже, вищенаведені та усі інші доводи, посилання та обгрунтування учасників справи судом апеляційної інстанції враховані при вирішенні спору, проте, доводи скаржника є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та висновків суду апеляційної інстанції у даній постанові щодо спірних правовідносин учасників справи, а судом першої інстанції, в свою чергу, надано належну оцінку усім наявним у справі доказам та правовідносинам учасників справи та ухвалено обґрунтовані як рішення у відповідності до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, яким відмовлено у позові, та додаткове рішення про стягнення з Київської міської прокуратури на користь відповідача витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи в суді першої інстанції, а саме у розмірі 63 000,00 грн.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені прокурором в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції у оскаржуваних рішенні та додатковому рішенні.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України визначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Ч. 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, Північний апеляційний господарський суд визнає, що доводи прокурором, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні та додатковому рішенні, оскаржувані рішення та додаткове рішення ухвалені з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, а також з дотриманням норм процесуального та матеріального права, у зв'язку з чим, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни або скасування оскаржуваних рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 та додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 21.05.2025 у справі № 910/718/25, за наведених доводів апеляційної скарги.

Розподіл судових витрат

Згідно із ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника (прокуратуру).

Керуючись ст.ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.05.2025 у справі № 910/718/25 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.05.2025 у справі № 910/718/25 - залишити без змін.

3. Судовий збір за подачу апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 залишити за прокуратурою.

4. Матеріали справи № 910/718/25 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення на яку може бути подано касаційну скаргу в порядку, строки та у випадках передбачених ст.ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано: 29.09.2025.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді К.В. Тарасенко

С.А. Гончаров

Попередній документ

130594957

Наступний документ

130594959

Інформація про рішення:

№ рішення:	130594958
№ справи:	910/718/25
Дата рішення:	10.09.2025
Дата публікації:	02.10.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Північний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них; щодо припинення права користування земельною ділянкою, з них; щодо визнання незаконним акта, що порушує право користування земельною ділянкою, з них; що виникають з договорів оренди

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Розглянуто (14.04.2026)
Дата надходження:	20.10.2025
Предмет позову:	про усунення перешкод, визнання недійсним договору та зобов’язання вчинити дії

Розклад засідань:

Минулі засідання (11)

26.02.2025 14:30	Господарський суд міста Києва
19.03.2025 16:15	Господарський суд міста Києва
09.04.2025 16:15	Господарський суд міста Києва
23.04.2025 16:00	Господарський суд міста Києва
21.05.2025 13:45	Господарський суд міста Києва
02.07.2025 14:30	Північний апеляційний господарський суд
01.10.2025 14:10	Північний апеляційний господарський суд
25.11.2025 12:15	Касаційний господарський суд
17.03.2026 12:15	Касаційний господарський суд
07.04.2026 13:30	Касаційний господарський суд
14.04.2026 11:45	Касаційний господарський суд