Номер провадження: 22-ц/813/1270/25
Справа № 523/14984/23
Головуючий у першій інстанції Кисельов В.К.
Доповідач Карташов О. Ю.
24.07.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Карташова О.Ю.
суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.
за участю секретаря судового засідання - Рудуман А.О.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Врона Андрій Валентинович
на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 21 березня 2024 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя, визнання частки майнових прав особистою приватною власністю, визнання частки майнових прав спільною власністю подружжя
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя, визнання частки майнових прав особистою приватною власністю, визнання частки майнових прав спільною власністю подружжя.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на наступні обставини.
30 травня 2014 року - між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений шлюб, який зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Суворовському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 610.
Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом № 6-862 від 22.12.2017 року та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, квартира за адресою: АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1 на праві приватної власності.
22.10.2019 року - квартира за адресою: АДРЕСА_1 була продана, загальна вартість якої склала: 378 000 гривень 00 копійки, це підтверджується договором купівлі-продажу від 22.10.2019 року.
Продаж вищезгаданої квартири здійснювала ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Фадєєвою Н.О. 25.09.2019 року за реєстровим номером № 2426 від ОСОБА_1 , адже сам позивач не міг бути присутнім тому, що працює моряком.
Позивач стверджує, що він повністю утримував сім'ю, надавав всі необхідні кошти для ОСОБА_2 та дитини, що підтверджується випискою з руху коштів від 24.08.2023 року, яка видана АТ КБ «ПриватБанк». Згідно даної виписки за період з жовтня 2019 року по вересень 2020 року усього надходжень на баланс ОСОБА_1 поступило 29 426,78 доларів США та усього витрат 29 437,89 доларів США.
ОСОБА_1 не наділяв правом ОСОБА_2 розпоряджатися коштами, які були отримані внаслідок продажі квартири за адресою: АДРЕСА_1 , на свій власний розсуд. Подружжя домовилося, що коли позивач повернеться з рейсу, дані кошти (378 000 грн.) будуть вкладенні в купівлі майбутньої квартири.
Відповідно до договору купівлі-продажу № 31/2-70 від 21.07.2020 року, подружжям була придбана квартира АДРЕСА_2 , а точніше майнові права на неї в будинку, який будувався в ЖК «Острова» за адресою: АДРЕСА_3 за такими технічними характеристиками: 10 поверх, 2-х кімнатна.
Позивач стверджує, що кошти на купівлю квартири АДРЕСА_4 були сплачені повністю позивачем, адже квартира, яка належала на праві приватної власності ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 була продана, загальна вартість якої склала: 378 000 гривень, 00 копійки, іншу суму за квартиру, позивач надав зі своєї заробітної плати моряка.
07.12.2021 року - рішенням Суворовського районного суду м. Одеси, шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано.
Для того, щоб вирішити питання по майну подружжя, а саме автомобілю, банківських рахунках, коштовностей та речей особистого користування між подружжям був укладений шлюбний договір від 21.05.2021 року.
Позивач стверджує, що питання майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 , шлюбним договором не регулювались, оскільки подружжя вирішили дочекатися завершення будівництва і потім зареєструвати свої частки (долі) належним чином.
Вказане твердження підтверджує те, що ні в одному із пунктів шлюбного договору не йшлося про майнові права на квартиру АДРЕСА_4 , адже будівництво даної квартири було не завершено.
ОСОБА_2 повністю ігнорує ОСОБА_1 в його праві на отримання належних документів щодо будівництва квартири АДРЕСА_4 та взагалі стверджує, що згідно шлюбного договору вищезгадана квартира належить їй особисто і те, що позивач немає ніякого відношення до даної квартири.
Позивач вважає, що йому належить на праві особистої приватної власності 2/3 частки майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 , оскільки дана частка була придбана за рахунок коштів від продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що належала йому на праві особистої приватної власності.
В даному випадку позивач вважає, що об'єктом право спільної сумісної власності подружжя є лише 1/3 частка майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 .
На підставі викладеного, позивач просить:
-визнати особистою власністю ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) в частці 2/3 майнових прав на квартиру АДРЕСА_5 приміщеннями за адресою: м. Одеса, Суворовський район, мікрорайон - ІП-4-1 в межах вулиць Академіка Сахарова, Академіка Заболотного, Семена Палія, Марсельська»;
-визнати спільною сумісною власністю подружжя між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в частці 1/3 майнових прав на квартиру АДРЕСА_5 приміщеннями за адресою: м. Одеса, Суворовський район, мікрорайон - ІП-4-1 в межах вулиць Академіка Сахарова, Академіка Заболотного, Семена Палія, Марсельська»;
-визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) у порядку поділу майна подружжя 1/6 частки майнових прав на квартиру АДРЕСА_5 приміщеннями за адресою: м. Одеса, Суворовський район, мікрорайон - ІП-4-1 в межах вулиць Академіка Сахарова, Академіка Заболотного, Семена Палія, Марсельська» від іншої половини майнових прав на даний об'єкт незавершеного будівництва.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 21 березня 2024 року ухвалено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя, визнання частки майнових прав особистою приватною власністю, визнання частки майнових прав спільною власністю подружжя - залишити без задоволення у повному обсязі.
Суд першої інстанції керувався тим, що недоведеність, а отже відсутність порушення права позивача, тягне за собою відмову у його захисті судом і, відповідно, має наслідком відмову у позові.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Врона А.В.подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21.03.2024 року у справі № 523/14984/23 - скасувати.
Прийняти нове рішення у справі №523/14984/23, яким позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя, визнання частки майнових прав особистою приватною власністю, визнання частки майнових прав спільною власністю подружжя - задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції фактично визнав доводи сторони позивача, що майнові права не охоплюють визначення та правову природу визначення об'єкта нерухомого майна і, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію, ухвалив суперечливе рішення, адже відмовляючи у задоволенні позову, суд послався на пункт шлюбного договору, однак, з огляду на вищевикладені обставини, неможливо визнати право власності на квартиру за ОСОБА_2 . Питання майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 , шлюбним договором не регулювались взагалі, оскільки подружжя вирішили дочекатися завершення будівництва і потім зареєструвати свої частки (долі) належним чином.
Відповідно до договору купівлі-продажу № 31/2-70 від 21.07.2020 року, подружжям була придбана квартира АДРЕСА_2 , а точніше майнові права на неї в будинку, який будувався в ЖК «Острова» за адресою: АДРЕСА_3 за такими технічними характеристиками: 10 поверх, 2-х кімнатна. Грошові кошти на купівлю цієї квартири були сплачені повністю позивачем, адже квартира, яка належала на праві приватної власності ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 була продана, загальна вартість якої склала: 378 000 гривень, 00 копійки. Іншу суму за квартиру, позивач надав зі своєї заробітної плати моряка.
Тому, скаржник вважає, що оскільки 2/3 вартості квартири АДРЕСА_4 була сплачена за особисті кошти позивача, адже квартира, яка належала на праві приватної власності ОСОБА_1 за адресою; АДРЕСА_1 була продана, загальна вартість якої склала: 378 000 гривень, 00 копійки, то слід встановити правовий режим майнових прав на дану квартиру, як особистою власністю на 2/3 частки від квартири АДРЕСА_4 .
Інша сума вищезгаданої квартири була сплачена за рахунок заробітної плати ОСОБА_1 , але у період шлюбу з ОСОБА_2 , то слід встановити правовий режим даних майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 , як спільною власністю подружжя та здійснити розподіл даних майнових прав, шляхом визнання права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/6 частки на дану частку квартири.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Щодо відзиву на апеляційну скаргу
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Пояснення учасників справи
У судовому засіданні, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Врона А.В. надав усні пояснення по суті справи, доводи скарги підтримав, зазначивши при цьому, що рішення суду першої інстанції є помилковим, а також прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Козирєва Н.В. , у судовому засіданні, надала пояснення, в яких зазначила, що суд першої інстанції правомірно вирішив цей спір, правильно застосувавши норми матеріального й процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
30 травня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_3 ) зареєстровали шлюб.
22 жовтня 2019 року відповідачка, діючи від імені позивача на підставі довіреності, укладає договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 передає у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_6 за 378000 грн. Вказана квартира належала позивачу на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу №96/1620 від 27 грудня 1996 року.
21 липня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Інтобуд» був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 31/2-70, предметом даного договору стали майнові права на квартиру в будинку за адресою АДРЕСА_3 за такими технічними характеристиками: 10 поверх, складається із двох житлових кімнат, загальною площею приміщення 63,9 кв.м.
Вартість майнових прав складає 447300 грн, що еквівалентно 16218,27 дол. США.
21 травня 2021 року для врегулювання майнових відносин між собою подружжям ОСОБА_5 укладено шлюбний договір (далі «Договір»), який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фадєєвою Н.О. у реєстрі за №1139.
Відповідно до п. 3 «Договору» все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, придбане та/або набуте Чоловіком або Дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з Подружжя, на чиє ім'я воно було придбане або набуте.
Згідно п. 5 «Договору» у випадку розірвання шлюбу всі об'єкти рухомого та нерухомого майна, належні Чоловіку або Дружині, вважаються особистою приватною власністю того з Подружжя, на чиє ім'я таке майно придбане або набуте.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2021 року шлюб між сторонами було розірвано.
Позиція апеляційного суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
Згідно з положенням частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Застосовані норми права та мотиви, з яких виходить апеляційний суд
Частиною 1 ст. 76 ЦПК України встановлено, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування . Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Приписами ч. 1 ст. 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно ч. 3 ст. 89 ЦПК України суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Так, відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2020 року у справі № 607/10913/17, від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17, від 29 липня 2019 року у справі № 619/3728/16, від 17 грудня 2019 року у справі № 761/11015/16-ц, від 17 грудня 2019 року у справі № 753/9691/15-ц, від 21 січня 2020 року у справі № 462/6409/18, від 30 червня 2020 року у справі № 383/875/17.
Згідно ч. 1 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ч.1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно ч.1 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Згідно ч.4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Положеннями статей 364, 367 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
Отже, законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить спільно подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Втім, заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти, не буде належно підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Відтак, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Подібні висновки Верховний Суд зробив у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19).
Частиною третьою статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» закріплено порядок інвестування та фінансування об'єктів житлового будівництва, зокрема, з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов'язань за якими здійснюється шляхом передачі об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва.
Відповідно до пункту 5 статті 7 та статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися, розпоряджатися об'єктом і результатом інвестицій (об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права). Згідно з пунктом 6 статті 7 цього Закону інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.
Статтею 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» вказано, що об'єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально-побутового призначення в об'єкті будівництва, яке після закінчення будівництва стає окремим майном.
Згідно зі статтею 177 ЦК України до об'єктів цивільних прав відносяться речі, майнові права та інше.
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним зі способів захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, є визнання права.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції надав оцінку поданим учасниками справи доказам та зробив обґрунтований висновок про те, що позивачем не підтверджено належними доказами того, що 2/3 частки коштів, які перераховані ТОВ «Інтобуд», договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 31/2-70, саме ті кошти, які були отримані від продажу квартири АДРЕСА_6 . та, відповідно не надано доказів, на спростування презумпції спільності права власності на нерухоме майно, набуте під час спільного шлюбу подружжям.
А таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду, що майнові права за договором № 31/2-70, на квартиру в будинку, адресою АДРЕСА_3 за такими технічними характеристиками: 10 поверх, складається із двох житлових кімнат, загальною площею приміщення 63,9 кв.м є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Разом із тим, вирішуючи позовні вимоги щодо поділу спільного майна подружжя, місцевий суд зазначив, що враховуючи той факт, що предметом у договору № 31/2-70 стали майнові права на квартиру в будинку, адресою АДРЕСА_3 за такими технічними характеристиками: 10 поверх, складається із двох житлових кімнат, загальною площею приміщення 63,9 кв.м, був укладений 21 липня 2020 року ТОВ «Інтобуд» саме із ОСОБА_2 , і сама вона є набувачем майнових прав, то враховуючи умови шлюбного договору, дані майнові права належить виключно відповідачу.
Проте, колегія суддів на погоджується з таким висновком суду.
Відповідно до ст. 190 ЦК України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
Так, за правилами статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування). Майнове право є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право є обмеженим речовим правом, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
У постанові від 30 січня 2013 р. № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав.
Громадяни мають бути впевненими в своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було й не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої та на підставі договору з яким був споруджений об'єкт інвестування, є особою, котрою набувається первісне право власності на новостворений об'єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об'єкт і після завершення будівництва об'єкта нерухомості набуває права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2021 року, справа № 359/5719/17, провадження № 14-8 цс 21, дійшла висновку, що у разі виконання інвестором власних інвестиційних зобов'язань після завершення будівництва об'єкта інвестування відповідно до вимог закону майнові права інвестора трансформуються у право власності, яке підлягає державній реєстрації за інвестором як первісним власником.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
У справі встановлено, що 21 липня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Інтобуд» був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 31/2-70, предметом даного договору стали майнові права на квартиру в будинку за адресою АДРЕСА_3 за такими технічними характеристиками: 10 поверх, складається із двох житлових кімнат, загальною площею приміщення 63,9 кв.м.
Таким чином, враховуючи встановлені обставини по справі, колегія суддів, вважає, що позивач звернувся до суду за захистом свої майнових прав, а не права власності, яке ще не виникло у сторін, а тому, дійшла висновку, щодо часткового задоволення позовних вимог, а саме, визнання за ОСОБА_1 майнових прав на 1/2 частину спірної квартири та відмові у задоволені інших вимог.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).
У зв'язку з наведеним, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 21 березня 2024 року скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. 367, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Врона Андрій Валентинович - задовольнити частково.
Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 21 березня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя, визнання частки майнових прав особистою приватною власністю, визнання частки майнових прав спільною власністю подружжя, задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 майнові права на 1/2 частину об'єкту нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_5 ) з вбудовано - прибудованими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_7 ».
В іншій частині у задоволені позовних вимог відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення.
Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 29.09.2025 року.
Головуючий О.Ю. Карташов
Судді В.А. Коновалова
В.В. Кострицький