23 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/5673/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Вронська Г.О. - головуюча, Губенко Н.М., Кондратова І.Д.,
за участю секретаря судового засідання Дуб С.І.,
представників учасників справи:
від позивача: Сухорук А.М., Савон О.Ю.,
від відповідача: Кобзар В.А.,
від третьої особи: Заведій В.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта"
на рішення Господарського суду міста Києва (Шкурдова Л.М.)
від 28.01.2025
та постанову Північного апеляційного господарського суду (Демидова А.М., Ходаківська І.П., Владимиренко С.В.)
від 27.05.2025 (повний текст складений 02.06.2025)
у справі за позовом Акціонерного товариства "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрейн Трейдинг",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Міністерство оборони України,
про визнання недійсною додаткової угоди від 30.06.2021 №15 до договору поставки нафтопродуктів від 26.06.2019 №832/2/2118,
1. Акціонерне товариство "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта" (далі - Позивач, Скаржник) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрейн Трейдинг" (далі - Відповідач) про визнання недійсною додаткової угоди від 30.06.2021 №15 до договору поставки нафтопродуктів від 26.06.2019 №832/2/2118.
2. Позовні вимоги обґрунтовані недодержанням необхідної вимоги для чинності правочину, встановленої частиною другою статті 203 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, що є підставою для визнання недійсності правочину згідно із частиною першою статті 215 ЦК України, оскільки Пінчук Андрій Іванович (далі - Пінчук А.І.), діючи на підставі довіреності від 06.01.2021 №14/03-106, виданої йому головою правління Позивача, підписав оспорювану додаткову угоду зі сторони Позивача, не маючи при цьому необхідного обсягу цивільної дієздатності для її підписання. Крім того, Позивач вважає, що умови оспорюваної додаткової угоди від 30.06.2021 №15 до договору поставки нафтопродуктів від 26.06.2019 №832/2/2118 не відповідають його інтересам, оскільки відтерміновують оплату для Відповідача за вже поставлений товар без будь-яких компенсацій для Позивача, який під час воєнного стану знаходиться під управлінням Держави, що фактично завдало матеріальних збитків Кременчуцькому нафто-переробному заводу у великих розмірах.
3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.01.2025 у справі №910/5673/24 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що Пінчук А.І. , підписуючи від імені Позивача, оспорювану додаткову угоду, діяв у межах повноважень, визначених довіреністю №14/03-106 від 06.01.2021. Водночас, Позивач не надав належних та допустимих доказів того, що підписант Пінчук А.І. , укладаючи додаткову угоду №15 від 30.06.2021, діяв недобросовісно або нерозумно, як і не довів, що Відповідач, укладаючи зазначену додаткову угоду, діяв недобросовісно або нерозумно.
5. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2025 апеляційну скаргу Позивача залишено без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2025 у справі №910/5673/24 залишено без змін.
6. 20 червня 2025 року Позивач (Скаржник) із використанням підсистеми "Електронний суд" подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2025 у справі №910/5673/24, у якій просив рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2025 скасувати повністю, у справі №910/5673/24 ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Позивача. Судові витрати покласти на Відповідача.
7. Підставами касаційного оскарження Скаржник визначив пункти 1, 3, 4 частини другої статті 287 з посиланням на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України.
8. В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, Скаржник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанції у цій справі застосовано частину першу, другу статті 92, частину третю статті 203, частину другу статті 207, частину першу та третю статті 215, частину третю статті 237, частину першу статті 241 ЦК України без урахування висновків щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду:
- у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.04.2025 у справі №904/2465/21 - щодо передбаченого частинами першою, другою статті 92, частиною другою статті 207 ЦК України та статтею 63 Закону України "Про акціонерні товариства" обов'язку органів юридичної особи (посадових осіб) діяти в інтересах юридичної особи, діяти добросовісно, розумно та не перевищувати своїх повноважень, а також відповідальності за їх порушення (пункт 6.2 постанови);
- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №757/23249/17 - щодо того, що відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується також висновками, що містяться у постановах Верховного Суду від 25.12.2013 у справі №6-78цс13, від 11.05.2016 у справі №6-806цс16, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 17.06.2020 у справі №910/12712/19, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19, від 16.03.2021 у справі №910/3356/20, від 18.03.2021 у справі №916/325/20 тощо (пункт 130 постанови);
- від 21.07.2021 у справі №910/12930/19 - щодо того, що внутрішня воля юридичної особи формується її органами. Для вчинення правочину юридична особа (яка є по суті юридичною фікцією) має сформувати своє волевиявлення. В акціонерних товариствах, банках процес волевиявлення залежно від ознак правочину формується одним або декількома органами і складається з двох етапів: 1) ухвалення рішення про вчинення правочину; 2) вчинення самого правочину (статті 33, 52, 58 60, 70, 72 Закону "Про акціонерні товариства", статті 38 40, 52 Закону "Про банки і банківську діяльність" у редакції на момент вчинення сумнівних правочинів). Такі дії є нерозривними, вони у сукупності направлені на формування внутрішньої волі та волевиявлення юридичної особи (яке має бути вільним, водночас має відповідати внутрішній волі) (пункт 152 постанови). У статті 92 ЦК України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі (пункт 153 постанови). Обов'язки виступати від імені юридичної особи, обов'язки щодо представництва у контексті статті 92 ЦК України охоплюють як дії щодо формування внутрішньої волі, так і дії щодо формування її волевиявлення. З висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 25.05.2021 у справі №910/11027/18, випливає, що у статті 92 ЦК йдеться про фідуціарні обов'язки та солідарну відповідальність членів органів управління банку в цілому, а не лише тих членів виконавчого органу, які представляють банк у відносинах з третіми особами, тому Верховний Суд у вказаній справі дійшов висновку про неврахування судами того, що навіть відсутність у відповідачів статусу керівника банку чи посадової особи акціонерного товариства протягом періоду 2011- 2014 років, не виключає застосування статей 92, 1166 ЦК України як правової підстави для відшкодування шкоди;
- від 22.02.2022 у справі №924/658/20 -щодо застосування статті 241 ЦК України законодавець не ставить схвалення правочину в обов'язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено. Такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання. Близька за змістом правова позиція Верховного Суду викладена також і в постановах від 11.09.2018 у справі №910/18812/17 та від 08.07.2019 року у справі №910/19776/17. Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним. Настання передбачених статтею 241 ЦК України наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і таке інше). Подібні правові висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №910/12930/18;
- від 20.03.2018 у справі №910/8794/16 - щодо того, що при оцінці обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення;
- від 20.07.2021 у справі №911/1605/20 - щодо того, що підставою для визнання недійсним оскаржуваного правочину є те, що представники позивача, які вчиняли оспорювані правочини, діяли з перевищенням повноважень та в подальшому такий договір не був схвалений у належному порядку, адже зазначений договір може підписуватися лише органом, уповноваженим відповідно до установчих документів товариства, а саме за умови його попереднього погодження із загальними зборами учасників. Разом з тим у цій справі судами не встановлено наявність рішення уповноваженого органу про несхвалення правочину скаржником, докази наявності такого рішення у порядку, передбаченому положеннями статей 74, 76- 77 ГПК України, не надавалися.
9. В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, Скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми частини першої статті 246 ЦК України, частин першої та другої статті 222 Господарського кодексу (далі - ГК) України та на момент ухвалення оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції був відсутній висновок Верховного Суду щодо їх застосування у подібних правовідносинах, де учасником є Позивач.
10. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 4 частини другої статті 287 з посиланням на пункт 1 частину третю статті 310 ГПК України, Скаржник вказує на порушення судами попередніх інстанцій у цій справі норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а суди не дослідили зібрані у справі докази та безпідставно прийшли до висновків про недоведеність Скаржником своїх позовних вимог. Скаржник, зокрема, вказує, що на підтвердження правомірності своїх вимог ним було надано до суду такі докази: Статут; Стандарт "Порядок ведення договірної роботи"; запит Національної поліції України від 18.12.2024 №174123-2024; висновок експерта, складений судовими експертами Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України 16.12.2024 №СЕ-19-24/59827-ЕК; заява свідка ОСОБА_2 від 31.10.2024 №14/02-944; та інші докази, яким суди попередніх інстанцій не надали жодної правової оцінки. Крім того, на думку Скаржника, в матеріалах справи відсутні надані Відповідачем докази, які б беззаперечно свідчили про вжиття ним заходів щодо з'ясування наявності повноважень у підписанта оспорюваного правочину та вчинення дій щодо проведення експертизи вказаної угоди на відповідність вимогам закону, установчим документам та іншим локальним актам Позивача.
11. Ухвалою Верховного Суду від 21.07.2025 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Скаржника на рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2025 у справі №910/5673/24 на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України з посиланням на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України.
12. 11 серпня 2025 року, в межах встановленого Судом строку, від Відповідача до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому, Відповідач, посилаючись на необґрунтованість доводів касаційної скарги, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалені у справі №910/5673/24 судові рішення без змін.
13. 23 вересня 2025 року від Відповідача до Верховного Суду надійшло клопотання про зупинення провадження у цій справі №910/5673/24 до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №914/768/22.
14. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.
15. Так, Верховним Судом під час дослідження матеріалів касаційної скарги, підстав касаційного оскарження ухвалених у справі судових рішень та доводів Скаржника, наведених в обґрунтування вказаних підстав, з'ясовано, що ухвалою від 16.07.2025 Великою Палатою Верховного Суду прийнято до розгляду справу №914/768/22 за позовом керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова Львівської області в інтересах держави в особі Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Атріум Естейт" про стягнення пайового внеску, та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Атріум Естейт" до Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про визнання недійсним договору.
16. Вказана справа №914/768/22 передана Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду на розгляд Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 04.06.2025.
17. Підставою передачі справи №914/768/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність відступлення від висновків Верховного Суду, викладених Великою Палатою Верховного Суду у пункті 160 постанови від 13.03.2024 у справі №757/23249/17, - стосовно питання обізнаності контрагента із повноваженнями особи, яка підписує договір.
18. Передаючи справу №914/768/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 04.06.2025 керувалася такими міркуваннями:
- посилання у договорі на те, що особа діє на підставі статуту, само собою, у відриві від інших обставин справи, означає лише вказівку на підставу повноважень. Воно не свідчить про безумовну обізнаність іншої сторони зі статутом у повному обсязі чи в певній частині та не покладає на контрагента обов'язку ознайомлення зі статутом;
- загальне тлумачення, яке прирівнює посилання на статут до обов'язку контрагента ознайомитися зі статутом та презумпції його обізнаності, суперечить частині першій статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань". Законодавець передбачив презумпцію достовірності відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, включаючи дані про обмеження представництва юридичної особи. Добросовісний контрагент має право розраховувати на правдивість цих відомостей без додаткового ознайомлення зі статутом;
- висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 13.03.2024 у справі №757/23249/17 (пункт 160), який покладає на кожну сторону договору обов'язок витребовувати та вивчати статутні документи контрагента, призводить до ускладнення та уповільнення господарської діяльності. Такий підхід виходить з презумпції недобросовісності контрагента, що не відповідає основним засадам цивільних правовідносин та суперечить загальним рекомендаціям Директиви Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2017/1132 від 14.06.2017 щодо деяких аспектів корпоративного права (див., зокрема статтю 9 Директиви щодо дій органів товариства та його представництва);
- у межах звичайної повсякденної ділової практики сторони, як правило, не вимагають статутів або фінансової звітності. Особливий рівень обачності, включаючи ознайомлення з документами, може вимагатися лише у випадках, коли відносини виходять за межі звичайної ділової практики (наприклад, угоди щодо особливо цінного майна) або існують обставини, що викликають сумнів у законності договору. Питання обізнаності чи належної обізнаності має вирішуватися судом у кожній конкретній справі залежно від її обставин та природи договору;
- застосування підходу, викладеного Великою Палатою Верховного Суду, нівелює виключення, передбачене частиною третьою статті 92 ЦК України, де обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не мають юридичної сили у відносинах із третіми особами, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Це також покладає на добросовісного контрагента негативні наслідки недобросовісної поведінки представника юридичної особи.
19. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про необхідність відступу від висновків Великої Плати Верховного Суду, викладених у постанові від 13.03.2024 у справі №757/23249/17 про застосування частини третьої статті 91 та статті 241 ЦК України.
20. Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що посилання у договорі на те, що особа діє на підставі статуту, не можна у будь-якому випадку ототожнювати з тим, що третя особа - контрагент ознайомилася зі статутом, оскільки буквальний (граматичний) зміст цього положення означає тільки, що сторона вказує підставу повноважень (довіреність, статут), чи здійснюється самопредставництво, а чи то представництво за довіреністю, але це не презюмує, що вона ознайомлена зі статутом та не покладає на третю особу в будь-якому разі обов'язку ознайомлення зі статутом. Питання про те, чи слід вважати особу такою, що знала чи мала знати про перешкоди законному укладенню договору, вирішуються судом у конкретній справі залежно від її обставин та природи договору.
21. Отже, у справі, що розглядається (№910/5673/24), Скаржник, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, посилається, зокрема, на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №57/23249/17, від яких колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №914/768/22 прагне відступити.
22. Згідно з ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16.07.2025 справу №914/768/22 призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи на 01.10.2025.
23. Відповідно до вимог пункту 11 частини першої статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених пунктом 7 частини першої статті 228 цього Кодексу, до закінчення перегляду в касаційному порядку.
24. Верховний Суд враховує також те, що елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
25. Відповідно до положень пункту 4 частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.
26. Разом з тим, Суд, посилаючись на правову позицію, викладену у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.07.2025 у справі №908/948/23, зауважує, що згідно зі статтею 36 Закону «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
27. Згідно з частиною шостою статті 13 Закону "Про судоустрій та статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
28. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норми права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 236 ГПК України).
29. Консультативна рада європейських суддів (далі - КРЄС) у пункті 1 висновку №20 (2017) від 10.11.2017 "Про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону" (далі - Висновок) вказала, що однакове та уніфіковане застосування закону обумовлює загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність.
30. Отже, забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
31. КРЄС також зазначила, що суперечливі рішення національних судів, особливо судів найвищих інстанцій, можуть призвести до порушення права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 9 Висновку).
32. Судді країн континентального права керуються судовою практикою, особливо вищих судів, до чиїх повноваження відноситься забезпечення єдності судової практики. У країнах континентального права рішення суду, особливо Верховного, мають ширше значення, ніж для тієї окремої справи, стосовно якої ухвалене рішення (пункти 12, 13 Висновку).
33. Наявність інструментів щодо забезпечення єдності практики в одному суді особливо актуальне для Верховних Судів. Це питання набуває надзвичайної важливості у випадках, якщо сам Верховний Суд є джерелом невизначеності та суперечливості судової практики замість того, щоб забезпечувати її єдність (пункт 24 Висновку).
34. Висновок КРЄС ґрунтується на практиці ЄСПЛ, зокрема, на рішеннях від 01.12.2009 у справі "Vucinic and others v. Serbia" (заява № 44698/06), від 17.03.2012 у справі "Tomic and others v. Montenegro" (заява № 18650/09), від 20.10.2011 у справі "Sahin and Shahin v. Turkey" (заява № 13279/05), від 12.05.2012 у справі "Albu and others v. Romania" (заява № 34796/09).
35. Водночас, єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою принципу правової визначеності. Подібний за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №918/391/23.
36. Ураховуючи наведене, предмет, підстави позову у справі №910/5673/24, доводи касаційної скарги щодо застосування частини третьої статті 91 та статті 241 ЦК України й підстави касаційного оскарження, зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України (в контексті неврахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у т.ч. в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №757/23249/17, від якого прагне відступити колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №914/768/22) та враховуючи, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №914/768/22 може мати суттєве значення для вирішення питання у справі, що розглядається (№910/5673/24) стосовно застосування наведених норм права, а також для забезпечення єдності та сталості судової практики, зважаючи, що постанова Верховного Суду є остаточною і виступає джерелом формування судової практики, Суд вважає за необхідне зупинити провадження у справі №910/5673/24 відповідно до пункту 7 частини першої статті 228 ГПК України до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №914/768/22.
Керуючись пунктом 7 частини першої статті 228, статтями 229, 234, 314 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Зупинити касаційне провадження у справі №910/5673/24 за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта" на рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2025 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку судових рішень у справі №914/768/22 та оприлюднення у встановленому законом порядку повного тексту судового рішення, ухваленого за результатами такого перегляду.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та не підлягає оскарженню.
Головуюча Г. Вронська
Судді Н. Губенко
І. Кондратова