20 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 755/589/24
провадження № 61-3637св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Незвіський Дмитро Ярославович, на постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року у складі колегії суддів Слюсар Т. А., Голуб С. А., Таргоній Д. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку у спільному майні,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просила припинити право власності відповідача на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що з 18 серпня 2012 року вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі.
За договором купівлі-продажу від 06 липня 2021 року сторони набули (придбали) у власність квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за відповідачем.
10 січня 2023 року через орган реєстрації актів цивільного стану шлюб між сторонами розірвано. З метою врегулювання майнових відносин позивач звернулася до суду з позовом до відповідача про поділ майна подружжя.
Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 23 травня 2023 року у цивільній справі № 755/5710/23 визнав спільним майном сторін квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 58,6 кв. м, житловою площею 28,2 кв. м, та визначив частки подружжя у спільному майні - по 1/2 частці квартири кожному.
Колишнє подружжя вправі спільно користуватися квартирою, яка за своїми технічними характеристиками не підлягає поділу, однак через неприязні стосунки між сторонами позивач вимушена винаймати окреме житло та не може повною мірою володіти та розпоряджатися спірною квартирою. Водночас відповідач відмовляється продавати належну йому частку квартири позивачу та не бажає викупити частку позивача в цій квартирі.
Відповідно до висновку про вартість майна ринкова вартість спірної квартири становить 3 162 400,00 грн, тому позивач внесла на депозитний рахунок суду грошові кошти за 1/2 частку відповідача у розмірі 1 581 200,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Дніпровський районний суд міста Києва у складі судді Савлук Т. В.рішенням від 27 червня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Повернув ОСОБА_1 грошові кошти, внесені на депозитний рахунок суду, в сумі 1 581 200,00 грн.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) (частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим), але за умови, що завдана внаслідок такого припинення шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною під час вирішення позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.
Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім'ї, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном.
Під час розгляду справи позивач не довела належними та допустимими доказами існування підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за наявності яких може бути припинено право на частку у спільному майні за вимогою іншого співвласника.
Сторони у справі є власниками спірного об'єкта нерухомого майна в рівних частках, а тому припинення права власності відповідача на належну частку квартири може завдати істотної шкоди інтересам співвласника. Також суд враховує позицію відповідача щодо незгоди отримати компенсацію вартості його частки в сумі, яка визначена позивачем - 1 581 200,00 грн та внесена на депозитний рахунок суду.
Посилання позивача на те, що квартира є неподільною та спільне володіння і користування цим майном неможливе внаслідок існування між сторонами неприязних стосунків, не може розцінюватися як підстава припинення частки одного із співвласників нерухомого майна.
Твердження позивача стосовно наявності у відповідача іншого житла, де він є співвласником та має право володіти та користатися цим житлом на власний розсуд, не заслуговують на увагу, оскільки належність відповідачу на праві власності 1/3 частки в іншому об'єкті нерухомості, з урахуванням технічних характеристик житла (однокімнатна квартира, загальною площею 37,8 кв. м), на переконання суду, не свідчить про те, що останній не має потреби в житлі. Матеріали справи не містять достатніх доказів того, що відповідач проживає у вказаній квартирі та між співвласниками визначено порядок користування квартирою.
Втручання у право власності може бути виправданим згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод й буде відповідатиме усталеній прецедентній практиці Європейського суду з прав людини, якщо воно здійснено: з метою врегулювання спору і врахування права власності іншого співвласника (суспільний інтерес); на підставі закону; з дотриманням вимог співмірності і пропорційності.
Із заперечень на позов вбачається, що відповідач не згодний на отримання компенсації вартості його частки квартири у спільній сумісній власності, тобто у цьому конкретному випадку отримання коштів за позбавлення права власності у розмірі, вказаному позивачем, не є співмірним.
З огляду на викладене суд дійшов висновку, що припинення права власності відповідача на частку у спільному майні завдасть істотної шкоди його інтересам, що є підставою для відмови в задоволенні позову.
Дніпровський районний суд міста Києва додатковим рішенням від 26 вересня 2024 рокузаяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задовольнив. Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн.
Вирішуючи питання про відшкодування відповідачу понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції керувався тим, що у задоволенні позову відмовлено, а ОСОБА_2 надав належні докази на підтвердження понесених витрат. Визначений стороною відповідача розмір витрат на правничу допомогу в сумі 20 000,00 грн відповідає обсягу наданих послуг і критеріям реальності, розумності та співмірності.
Київський апеляційний суд постановою від 20 лютого 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Незвіського Д. Я. на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року залишив без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року залишив без змін.
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Незвіського Д. Я. на додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року задовольнив частково.
Додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року скасував і ухвалив нове судове рішення, яким заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення залишив без розгляду.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що припинення права на частку має відбуватися, якщо таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Тобто можливе порушення інтересів як самого співвласника, так і членів його сім'ї виступатиме перешкодою для задоволення позову про припинення права на частку. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, робиться в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном. Ця умова спрямована на запобігання порушення інтересів співвласника та членів його сім'ї. Оскільки мається на увазі недопущення, то суд під час розгляду справи повинен перевіряти, чи не будуть порушені інтереси й заподіяна шкода (майнова або немайнова) внаслідок припинення права на частку.
Сторони у цій справі як співвласники спірної квартири мають рівні частки у спільній власності, спільне володіння і користування майном є можливим. Матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження того, що відповідач перешкоджає позивачу у користуванні спірною квартирою. Не доведено позивачем неподільності квартири та неможливість у ній проживати.
Враховуючи, що внаслідок припинення права на частку у спірній квартирі відповідач буде позбавлений житла, то таке припинення його права може завдати істотної шкоди його інтересам, і ця обставина є визначальною під час вирішення цього спору.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що припинення права власності на частку відповідача завдасть істотної шкоди інтересам співвласника.
Водночас колегія суддів не погодилася із висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення заяви відповідача про стягнення витрат на правничу допомогу, зазначивши, що процесуальні норми визначають, що у разі наявності намірів у сторони отримати відшкодування понесених нею судових витрат, така сторона зобов'язана подати такі докази до закінчення судових дебатів у справі. Якщо своєчасному поданню зазначених доказів перешкоджають поважні причини, сторона повинна повідомити суд про такі причини, обґрунтувати їх поважність та неможливість подати докази у визначений процесуальний строк, а також до закінчення судових дебатів зробити заяву про зобов'язання подати докази про понесення судових витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
У відзиві на позовну заяву відповідач заявив про те, що очікує понести витрати на правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн, проте не подав доказів понесення судових витрат до закінчення судових дебатів.
Також ОСОБА_2 у своїй заяві не навів жодних поважних причин щодо неможливості подання доказів, що підтверджують розмір судових витрат, до закінчення судових дебатів.
Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для залишення без розгляду заяви ОСОБА_2 про стягнення витрат на правову допомогу, оскільки вона не містить обґрунтування поважних причин неподання відповідачем доказів, що підтверджують розмір судових витрат, до закінчення судових дебатів у справі.
Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг
19 березня 2025 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року в частині залишення без розгляду заяви відповідача про відшкодування судових витрат на правничу допомогу, а додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивував тим, що у відзиві на позов він зазначив попередній (орієнтовний) розрахунок сум витрат на правничу допомогу, які очікував понести у зв'язку з розглядом справи, у розмірі 20 000,00 грн.
29 березня 2024 року відповідач подав до суду першої інстанції заяву щодо вирішення питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті спору, тобто ще до закінчення судових дебатів він заявив про намір подати докази на підтвердження судових витрат у справі протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Суд першої інстанції ухвалив рішення по суті спору 27 червня 2024 року, а заяву про відшкодування витрат на правничу допомогу з доказами на підтвердження цих витрат відповідач подав засобами поштового зв'язку 01 липня 2024 року, тобто з дотриманням вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України.
Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для залишення заяви відповідача про стягнення з позивача судових витрат на правничу допомогу без розгляду.
21 березня 2025 року ОСОБА_1 через представника Незвіського Д. Я. також подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 671/1543/21, у постановах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 295/4514/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 750/11178/17, від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19, від 15 листопада 2023 року у справі № 291/1352/20, від 14 лютого 2024 року у справі № 333/7232/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування положень пункту 4 частини першої статті 365 ЦК України (істотна шкода інтересам співвласника та членам його сім'ї) у поєднанні з приписами статті 310 ЦК України (право на місце проживання) (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив заяву учасника справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що сторони у спорі є колишнім подружжям та співвласниками квартири у рівних частинах (по 1/2). Після припинення сімейних відносин вони не знайшли спільного підходу та порозуміння у питаннях володіння та користування спільною квартирою, яка вочевидь є неподільною та непристосованою для проживання двох або більше чужих людей.
Ситуація ускладнена також тим, що позивач не має у власності іншої житлової нерухомості (будинку, квартири, садиби) в Україні, а між колишнім подружжям склалися доволі напружені та неприязні стосунки.
Натомість відповідач має у власності (право спільної сумісної власності) іншу житлову нерухомість (квартиру) та фактично має інше (альтернативне) житло (місце для постійного чи тимчасового проживання), яке також розташоване у місті Києві і навіть у тому самому районі міста Києва (в Дніпровському районі міста Києва) . У цій квартирі ОСОБА_2 власне і ефективно проживав до шлюбу з позивачем та залишається у ній зареєстрованим.
Відповідач не бажав вирішувати спір у позасудовому (договірному) порядку, вважаючи, що викуп його частки у квартирі в договірному порядку або припинення його права власності на частку у спірній квартирі на підставі рішення суду завдасть йому певної шкоди та незручностей. Суть заперечень ОСОБА_2 зводиться до того, що він не бажає позбавлятися права власності на частку у спірній / спільній квартирі та втрачати право на проживання у ній, оскільки повернення до свого дошлюбного місця проживання створить незручності для нього та його родичів (матері та сестри). Така пасивна позиція відповідача є вигідною та виправданою для нього, адже саме він фактично проживає у спільній / спірній квартирі, використовує її на власний розсуд.
Не маючи іншого житла або права власності на частку в іншому житлі, позивач вимушена винаймати (орендувати) іншу квартиру та нести чималі щомісячні витрати на оренду такого житла. Діючи цілком законно, не отримавши від іншого із співвласників квартири згоди на придбання її частки у спільній квартирі за ринковою вартістю, переслідуючи цілком легітимну мету, а саме остаточно вирішити спір сторін (колишнього подружжя) щодо питання проживання у спільній квартирі, позивач пред'явила відповідний позов на підставі приписів статті 365 ЦК України, віднайшла чималеньку суму коштів, аби внести їх на депозитний рахунок суду та забезпечити відповідачу отримання цілком справедливої грошової компенсації вартості його частки у спільній / спірній квартирі (справедливу сатисфакцію).
Позивач цілком добросовісно розраховувала, що наявність матеріальних підстав (пункти 1-4 частини першої статті 365 ЦК України) у поєднанні з дотриманням процедурних підстав (внесення коштів на депозитний рахунок суду), передбачених частиною другою статті 365 ЦК України, гарантує їй розв'язання спору судом (вичерпання спору) та ухвалення справедливого рішення суду з цього спірного питання.
Норма зазначеної статті «малої конституції» повністю відповідає загальним засадам цивільного законодавства, які допускають можливість припинення права власності на частку у спільному майні у випадках, передбачених законом. Право власності, а тим більше право часткової власності, не є абсолютним і цілком може бути обмежене (припинене) у передбачених законом випадках. Такий підхід та норми національного законодавства були підтримані Європейським судом з прав людини в контексті пропорційності втручання та легітимної мети.
Посилаючись на ймовірне завдання відповідачу істотної шкоди в разі припинення його права на частку у спільній / спірній квартирі, суди попередніх інстанцій не навели жодної конкретизації та деталізації такої істотної шкоди. Висновки судів про істотність шкоди відповідача виглядають здебільшого як звичайні припущення.
Відповідач не надав жодних доказів на підтвердження того, що припинення права власності на частку у спільній / спірній квартирі завдасть йому істотної шкоди у будь-якій матеріальній чи нематеріальній формі.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд дійшов загального висновку про те, що припинення права на частку у спільній квартирі призведе до позбавлення відповідача житла і завдасть йому істотної шкоди, без конкретизації та детальної оцінки такої шкоди.
Суд апеляційної інстанції у своїй постанові навіть не згадав про ту важливу обставину, що ОСОБА_2 є співвласником іншої житлової нерухомості (квартири), в якій проживав до шлюбу з позивачем та до придбання спірної квартири.
Наявність у відповідача права власності на частку в іншому житловому приміщенні (житлі, квартирі), у якому він ефективно проживав до певного часу, виключає обставину (факт) того, що припинення права власності на частку у спільній / спірній квартирі завдасть йому саме істотної шкоди в контексті того, що припинене судом право власності на частку у квартирі трансформується у грошові кошти (цілком адекватні та справедливі за розміром).
Припинення права власності відповідача на частку у спільній квартирі, яка вочевидь не може бути поділена, за умови отримання ним справедливої грошової компенсації ринкової (актуальної) вартості такої частки та з урахуванням того, що відповідач не позбавляється житла, маючи у власності інше (альтернативне) житло, не завдає відповідачу саме істотної шкоди.
Суд апеляційної інстанції необґрунтовано та невмотивовано відмовив стороні позивача у виклику та допиті свідків (членів сім'ї відповідача, на порушення прав та інтересів яких посилався сам відповідач), що призвело до неповного з'ясування всіх обставин справи, які мають важливе значення для правильного вирішення справи, зокрема у вирішенні питання істотної чи неістотної шкоди для відповідача та членів його сім'ї (матері та сестри).
Позивач також оскаржувала ухвалу суду першої інстанції про відмову у виклику та допиті свідків, яка була включена у відповідну апеляційну скаргу на рішення суду, однак апеляційний суд не навів жодних мотивів прийняття або відхилення таких доводів (аргументів) заявника.
Крім того, сторона позивача скористалася правом на подання разом з апеляційною скаргою нових доказів, які мають значення для справи, та зазначила про нові обставини справи, які підлягають встановленню і мають важливе доказове значення, а саме щодо активного перешкоджання одним співвласником (відповідачем) праву іншого співвласника (позивачу) ефективно користуватися спільною / спірною квартирою та ефективно проживати в ній.
Однак суд апеляційної інстанції ані окремою ухвалою, ані в своєму рішенні не обґрунтував і не мотивував свою відмову врахувати нові обставини справи та дослідити нові докази (електронні та письмові).
Аргументи інших учасників справи
У травні 2025 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення, якими вирішено спір по суті, є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
У травні 2025 року ОСОБА_1 через представника Незвіського Д. Я. подала відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій просила відхилити цей відзив у зв'язку з його необґрунтованістю.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 25 березня 2025 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребував матеріали цієї справи з Дніпровського районного суду міста Києва.
Верховний Суд ухвалою від 11 квітня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1
05 червня 2025 року справу № 755/589/24 передано до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 08 серпня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
З 18 серпня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 10 січня 2023 року (том 1, а. с. 9).
Під час перебування у шлюбі сторони набули (придбали) у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 06 липня 2021 року, загальною площею 58,6 кв. м, житловою площею 28,2 кв. м, право власності на яку було зареєстровано за відповідачем.
Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 23 травня 2023 року у справі № 755/5710/23 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя задовольнив повністю. Визнав спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 58,6 кв. м, житловою площею 28,2 кв. м. Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Вирішив питання про розподіл судових витрат (том 1, а. с. 10-13).
Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав за ОСОБА_1 10 липня 2023 року зареєстровано право власності на 1/2 частину спірної квартири (том 1, а. с. 14).
У матеріалах справи також міститься:
- висновок щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 58,6 кв. м, житловою площею 28,2 кв. м, виготовлений 04 жовтня 2023 року спеціалістом Тимошенко С. Л. та керівником суб'єкта господарювання - ФОП ОСОБА_5 на замовлення позивача, згідно з яким за технічними показниками об'єкт нерухомого майна не може бути поділено (том 1, а. с. 19);
- висновок про вартість двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , складений 05 вересня 2023 року суб'єктом оціночної діяльності - приватним підприємцем ОСОБА_6 на замовлення позивача, згідно з яким станом на 31 серпня 2023 року ринкова вартість об?єкта оцінки з округленням становить 3 162 400,00 грн; термін дії висновків - 6 місяців (том 1, а. с. 20-25).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_2 - частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
У статті 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Згідно з частинами першою-третьою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Відповідно до статті 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
У статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Тлумачення змісту статті 365 ЦК України дає підстави для висновку, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1-3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Саме ця обставина є визначальною під час вирішення спорів про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім'ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та технічних характеристик об'єкта, який є спільним майном.
Під членами сім'ї співвласника в контексті статті 365 ЦК України розуміються особи, які постійно проживають разом з ним та ведуть спільне господарство. До таких осіб, як правило, належать: дружина / чоловік співвласника; діти співвласника (у тому числі усиновлені); батьки співвласника (у тому числі усиновителі); інші особи, які перебувають у родинних зв'язках зі співвласником та проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.
Відсутність конструкції «за наявності одночасно» у статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 671/1543/21 (провадження № 61-18278сво23)).
Правова норма, закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України, не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї).
Верховний Суд у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 760/8958/15 (провадження № 61-4860св18), від 01 червня 2023 року у справі № 344/2399/21 (провадження № 61-1592св23), від 11 грудня 2023 року у справі № 442/7979/21 (провадження № 61-3161св23), від 10 січня 2024 року у справі № 344/6767/14 (провадження № 61-6980св22), від 09 липня 2025 року у справі № 711/7549/23 (провадження № 61-2118св25) зазначив, що припинення права на частку має відбуватися, якщо таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Тобто можливе порушення інтересів як самого співвласника, так і членів його сім'ї виступатиме перешкодою для задоволення позову про припинення права на частку. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, робиться в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном. Ця умова спрямована на запобігання порушення інтересів співвласника та членів його сім'ї. Оскільки мається на увазі недопущення такого порушення, тому суд при розгляді справи повинен перевіряти, чи не будуть порушені інтереси й заподіяна шкода (майнова або немайнова) внаслідок припинення права на відповідну частку.
Верховний Суд у постанові від 19 березня 2025 року у справі № 394/143/23 (провадження № 61-4492св24) зробив висновок, що припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності. Істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім'ї, вирішується у кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном.
Слід також зазначити, що правомірність дій суду під час встановлення вказаних вище обставин оцінюється із точки зору відповідності принципам об'єктивності і неупередженості, диспозитивності цивільного судочинства, завданням та основним засадам цивільного судочинства, а саме справедливому, неупередженому та своєчасному розгляду і вирішенню цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Таким чином у справі, що переглядається, для припинення права на частку у спільному майні на підставі позову іншого співвласника необхідно встановити наявність хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, тобто чи є відповідна частка незначною і не може бути виділена в натурі, або річ неподільною, або спільне володіння і користування майном є неможливим, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника ОСОБА_2 , та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставинам не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 на підставі статті 365 ЦК України просила припинити право власності відповідача на 1/2 частку спірної квартири, стягнувши з неї вартість такої частки.
Як на обґрунтування підстав позову посилалася на те, що спірна квартира є неподільною, а спільне володіння і користування нею є неможливим з огляду на особисті стосунки між сторонами; припинення права на частку не завдасть істотної шкоди правам та інтересам відповідача, враховуючи, що у власності останнього наявне інше житлове нерухоме майно, а саме 1/3 частка квартири АДРЕСА_3 .
Реалізація ОСОБА_1 як співвласником квартири свого суб'єктивного права, передбаченого статтею 365 ЦК України, яка регулює правовідносини щодо припинення права на частку у спільному майні, полягає у поданні відповідного позову з доведенням обставин, передбачених частиною першою цієї статті, та внесенні вартості частки відповідача на депозитний рахунок суду.
У справі, що переглядається, на підтвердження обставин обґрунтованості вимог пред'явленого позову, а саме, що спірна квартира, яка розташована у багатоквартирному житловому будинку, не може бути поділена між співвласниками в натурі, оскільки неможливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири, і що відповідач є співвласником іншого житлового нерухомого майна, ОСОБА_1 надала витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та висновок щодо технічної неможливості поділу об'єкта нерухомого майна (спірної квартири).
Однак усупереч вимогам статей 76-80 ЦПК України суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам та не спростував доводів позивача про те, що спірна квартира є неподільною, а спільне володіння і користування нею є неможливим з огляду на особисті неприязні стосунки між сторонами, не навів мотивів, яким чином припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку квартири завдасть саме істотної шкоди правам та інтересам відповідача.
Зазначаючи про те, що позивач не довела неподільності належної сторонам на праві спільної часткової власності квартири, апеляційний суд не досліджував та не аналізував наданий стороною позивача висновок щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 58,6 кв. м, житловою площею 28,2 кв. м, виготовлений 04 жовтня 2023 року спеціалістом Тимошенко С. Л. та керівником суб'єкта господарювання - ФОП ОСОБА_5 , не мотивував його відхилення, враховуючи, що цим висновком встановлено технічну неможливість поділу між співвласниками в натурі спірного майна.
Крім того, пославшись на можливе завдання істотної шкоди ОСОБА_2 як співвласнику спірної квартири у зв'язку з тим, що внаслідок припинення права на частку у квартирі відповідач буде позбавлений житла, суд апеляційної інстанції не спростував доводів сторони позивача про те, що відповідач є співвласником іншого нерухомого майна, тобто фактично забезпечений житловим приміщенням для власного проживання.
У цьому контексті слід також зазначити, що істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім'ї, вирішується у кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та має стосуватися спірного об'єкта, який є спільним майном. Це означає, що суд, розглядаючи питання про припинення права власності на частку у спільному майні, повинен враховувати, чи не призведе це до серйозних негативних наслідків для співвласника та членів його сім'ї, які проживають з ним. Наприклад, якщо частка, що підлягає припиненню, є єдиним житлом для співвласника та його сім'ї, або якщо її втрата призведе до значного погіршення їхнього майнового стану, то суд може відмовити у припиненні права власності.
Проте суд апеляційної інстанції не навів мотивів, яким чином припинення права ОСОБА_2 на частку у спільній частковій власності на квартиру завдасть істотної шкоди інтересам відповідача та членам його сім'ї.
З огляду на викладене постанова апеляційного суду про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову не може вважатися законною та обґрунтованою, оскільки такий висновок суду є передчасним, зроблений на підставі неповного з'ясування фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на те, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких воно ґрунтується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).
У контексті наведеного Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції допустив поверховий підхід до вирішення спору, у зв'язку з чим дійшов передчасних висновків про наявність правових підстав для відмови у позові з наведених в оскаржуваній постанові мотивів.
Водночас за положеннями статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.
Щодо залишення апеляційним судом заяви сторони відповідача пророзподіл судових витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції без розгляду
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішено всі інші, в тому числі процесуальні, питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.
Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі.
Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини першої статті 133 ЦПК України).
Згідно зі статтею 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов'язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
У постанові від 18 березня 2024 року у справі № 459/2350/23 (провадження № 61-1802св24) Верховний Суд навів правовий висновок щодо застосування статті 134 ЦПК України про необхідність подання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, зазначивши, що аналіз положень статті 134 ЦПК України свідчить про те, що у разі неподання попереднього (орієнтовного) розрахунку у суду є право відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Надання попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у їх стягненні, якщо такий розрахунок попередньо (з першою заявою по суті спору) не надавався, оскільки закон використовує термін «може відмовити», а не «відмовляє». Для цього суд має застосувати положення закону про завдання та принципи цивільного судочинства, пропорційність у цивільному судочинстві, а також конкретні обставини справи, вимоги, з якими заявник звернувся до суду, їх значення для заявника. Таким чином, хоча відмова у відшкодуванні витрат на правову допомогу у зв'язку з неподанням заявником попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат є правом суду, а не обов'язком, суд має враховувати конкретні обставини справи та принцип диспозитивності цивільного судочинства. Попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат є обов'язковою складовою як позовної заяви (апеляційної та касаційної скарг), так і відзиву, оскільки з огляду на положення процесуального закону попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат враховується судом під час вирішення питання про розподіл судових витрат, пов'язаних із розглядом справи. При цьому слід зауважити, що поданий стороною попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми таких витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
У частині восьмій статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
З огляду на зміст частини восьмої статті 141 ЦПК України сторона може подати докази на підтвердження розміру витрат, які вона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, й після судових дебатів, але виключно за наявності сукупності двох умов: по-перше, ці докази повинні бути подані протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, по-друге, сторона зробила відповідну заяву про розподіл судових витрат до закінчення судових дебатів.
Тобто для відшкодування понесених судових витрат учасник справи повинен подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс чи які очікує понести у зв'язку з розглядом справи, до суду тієї інстанції, в якій такі витрати були чи будуть понесені, а також заявити клопотання про компенсацію судових витрат до закінчення судових дебатів та надати докази щодо розміру понесених витрат у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд, вирішуючи питання про судові витрати та своєчасне подання доказів понесення додаткових витрат на професійну правничу допомогу, зробив такі висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах:
- право сторони, яка має намір отримати за результатами розгляду спору по суті відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за рахунок іншої сторони, керуючись положеннями статей 124, 129 ГПК України (аналогічні положення закріплені й у статтях 134, 141 ЦПК України), кореспондується з її обов'язками: по-перше, зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести у зв'язку із розглядом справи у першій заяві по суті спору; по-друге, заявити про це до закінчення судових дебатів у справі; по-третє, подати до суду докази на підтвердження розміру таких витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду (пункт 1.20 постанови Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 910/16803/19);
- процесуальний закон не визначає конкретних вимог щодо змісту та форми такої заяви, зокрема не вказує на те, що вона повинна бути зроблена лише у письмовій формі, а також, що така заява має бути зроблена на певній процесуальній стадії. Закон лише встановлює граничний строк звернення із заявою - до закінчення судових дебатів (пункт 3.6 постанови Верховного Суду від 27 січня 2022 року у справі № 921/221/21, пункт 20 постанови від 31 травня 2022 року у справі № 917/304/21);
- правила подання до закінчення судових дебатів у справі доказів на підтвердження понесених сторонами судових витрат встановлюються у випадку, коли справа слухається у відкритому судовому засіданні. В іншому випадку, коли справа призначається до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, для вирішення судом питання розподілу судових витрат у справі достатнім буде зазначити про ці докази у прохальній частині позовної заяви або ж надати їх протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови попередження про це до прийняття рішення по суті (постанова Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року у справі № 620/2936/20).
У додатковій постанові Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 910/9111/17 зазначено, що відшкодування судових витрат, у тому числі на професійну правничу допомогу, здійснюється за наявності відповідної заяви (клопотання) сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, а в суді касаційної інстанції - до прийняття постанови у справі.
Відповідно, якщо учасник справи до закінчення судових дебатів (у суді касаційної інстанції - до прийняття постанови у справі) не заявив клопотання про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, суд не має підстав для розгляду питання про розподіл здійснених учасником витрат на професійну правничу допомогу (постанова Верховного Суду від 14 січня 2019 року у справі № 927/26/18).
Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 643/3720/15 (провадження № 61-18762св19) зазначив, що, враховуючи відсутність у матеріалах справи попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які особа понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи, відсутність у заяві переліку витрат, про відшкодування яких йдеться, незаявлення до закінчення судових дебатів про відшкодування судових витрат та неподання особою заяви про намір подати докази на підтвердження судових витрат після ухвалення судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відшкодування витрат.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зробила висновок про те, що законодавцем визначено процесуальний наслідок незаявлення до закінчення судових дебатів вимоги на відшкодування судових витрат на правничу допомогу або подання доказів таких витрат із пропуском п'ятиденного строку з моменту ухвалення рішення у справі. У такому випадку суд залишає заяву сторони про ухвалення додаткового судового рішення без розгляду.
З матеріалів цієї справи відомо, що:
- у відзиві на позов відповідач ОСОБА_2 зазначив попередній (орієнтовний) розрахунок сум витрат на правничу допомогу, які очікував понести у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, та заявив вимогу про стягнення з позивача на свою користь 20 000,00 грн на відшкодування цих судових витрат (том 1, а. с. 44-48);
- 29 березня 2024 року ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заяву щодо вирішення питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті спору, тобто ще до закінчення судових дебатів відповідач заявив про намір подати докази на підтвердження судових витрат у справі протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду (том 1, а. с. 84, 85);
- суд першої інстанції ухвалив рішення по суті спору 27 червня 2024 року, а заяву про відшкодування витрат на правничу допомогу з доказами на підтвердження цих витрат відповідач подав засобами поштового зв'язку 01 липня 2024 року, тобто з дотриманням вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України (том 1, а. с. 155-177).
З огляду на викладене, оскільки сторона відповідача подала попередній (орієнтовний) розрахунок сум витрат на правничу допомогу, які вона понесла, або які очікувала понести у зв'язку з розглядом справи, а також заявила до закінчення судових дебатів про відшкодування судових витрат та подала заяву про намір подати докази на підтвердження судових витрат після ухвалення судового рішення, апеляційний суд дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для залишення заяви відповідача про стягнення з позивача судових витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції без розгляду.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційний суд не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.
Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.
Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Незвіський Дмитро Ярославович, задовольнити, а касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
В. М. Ігнатенко
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк