10 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 205/8909/21
провадження № 61-4519св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
відповідачі за первісним та зустрічним позовами: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа за первісним та зустрічним позовами - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Юлія Володимирівна,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 вересня 2022 року у складі судді Приходченко О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року у складі колегії суддів Макарова М. О., Барильської А. П., Демченко Е. Л. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Юлія Володимирівна, про визнання права власності у порядку спадкування за законом, визнання недійсним акта про проведення прилюдних торгів, визнання недійсним і скасування свідоцтва про придбання нерухомого майна, скасування рішення про державну реєстрацію та витребування майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Юлія Володимирівна, про визнання права власності на квартиру,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2021 рокуОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В., про визнання права власності у порядку спадкування за законом, визнання недійсним акта про проведення прилюдних торгів, визнання недійсним і скасування свідоцтва про придбання нерухомого майна, скасування рішення про державну реєстрацію та витребування майна із чужого незаконного володіння.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що з травня 1996 року вона проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу зі ОСОБА_5 , якому на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 03 лютого 1998 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після його смерті відкрилася спадщина, у тому числі на зазначену квартиру.
16 грудня 2014 року позивач звернулася до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на вказану квартиру, проте нотаріус відмовив їй у вчиненні нотаріальних дій у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно.
Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 26 лютого 2016 року у справі № 191/2017/15-ц встановив факт проживання позивача та ОСОБА_5 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з червня 1996 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнав за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 на житловий будинок, господарські будівлі та споруди, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 . У задоволенні решти позовних вимог відмовив. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 про встановлення факту родинних відносин відмовив.
Отже, її спільне проживання зі спадкодавцем з травня 1996 року до 10 лютого 2014 року однією сім'єю без реєстрації шлюбу і право на спадкування за законом установлено судовим рішенням у справі № 191/2017/15-ц.
У 2017 році позивачу стало відомо, що спірна квартира була відчужена іншим особам із використанням підроблених документів, а саме протоколу проведення прилюдних торгів від 17 грудня 2013 року № 08/786/21/А-13т-13, акта про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна від 17 грудня 2013 року та свідоцтва про придбання нерухомого майна на прилюдних торгах від 03 березня 2015 року, на підставі яких право власності на спірне майно набув ОСОБА_4 .
Надалі за договором купівлі-продажу від 19 березня 2015 року ОСОБА_4 відчужив спірну квартиру на користь ОСОБА_3 .
У кримінальному провадженні № 12016040660001726 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 358 Кримінального кодексу України, проведено обшук за місцем проживання ОСОБА_3 та встановлено, що останній займається незаконною діяльністю із нерухомістю, знайдено підроблені документи і незаповнені бланки свідоцтв про право власності на житло.
На підставі договору купівлі-продажу від 12 травня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В., ОСОБА_3 відчужив спірну квартиру на користь ОСОБА_2 .
Спірна квартира на законних підставах належала спадкодавцю позивача ОСОБА_5 , який не укладав правочинів щодо її відчуження.
У матеріалах спадкової справи, відкритої після смерті ОСОБА_5 , відсутні претензії кредиторів про стягнення боргу із спадкодавця. Таким чином, квартиру на прилюдних торгах відчужено незаконно на підставі підроблених невстановленими особами документів.
Позовну давність вона не пропустила, оскільки у 2017 році зверталася до суду з відповідним позовом, який ухвалою Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 серпня 2019 року у справі № 205/3110/17 залишено без розгляду. Водночас цей позов вона направила засобами поштового зв'язку 01 травня 2020 року, однак із невідомих їй причин позовна заява надійшла до суду лише 12 жовтня 2021 року.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнати недійсними протокол прилюдних торгів від 17 грудня 2013 року № 08/786/21/А-13т-13 та складений на його підставі акт від 13 лютого 2015 року про реалізацію арештованого майна, а саме спірної квартири;
- визнати недійсним і скасувати свідоцтво про придбання ОСОБА_4 спірної квартири з прилюдних торгів від 03 березня 2015 року;
- скасувати рішення державного реєстратора від 03 березня 2015 року, індексний номер 3492177, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 ;
- витребувати у ОСОБА_2 на свою користь спірну квартиру.
У грудні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В., про визнання права власності на квартиру.
Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 мотивувала тим, що за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 12 травня 2015 року вона придбала квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_3 , якому ця квартира належала на підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 2015 року. Під час посвідчення правочину нотаріус перевірив відсутність обтяжень (заборон) щодо нерухомого майна.
Перед укладанням договору купівлі-продажу позивач оглядала квартиру, в ній ніхто не проживав, будь-яких речей чи сторонніх осіб у квартирі не було. Як на причину продажу квартири ОСОБА_3 посилався на те, що його родина придбала квартиру більшою площею, а спірну квартиру вирішили продати, щоб розрахуватися із кредиторами. Після придбання спірної квартири позивач із родиною вселилася до неї, здійснила капітальний ремонт, наразі вони використовують житло за призначенням, утримують в належному стані, сплачують за комунальні послуги.
Ленінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 12 березня 2015 року у справі № 205/7890/14 позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 задовольнив. Визнав недійсним заповіт від 30 грудня 1999 року, яким ОСОБА_5 заповів усе своє майно ОСОБА_1
Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 26 лютого 2016 року у справі № 191/2017/15-ц встановив факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з червня 1996 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнав за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок на АДРЕСА_2 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 . У задоволенні решти позовних вимог відмовив. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 про встановлення факту родинних відносин відмовив.
Після набрання зазначеним рішенням суду законної сили, а саме 19 травня 2017 року, ОСОБА_1 звернулася до неї з позовом про витребування спірної квартири та визнання права власності на квартиру у порядку спадкування за законом, однак Ленінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалою від 09 серпня 2019 року у справі № 205/3110/17 залишив цей позов без розгляду у зв'язку з поданням ОСОБА_1 відповідної заяви.
Зазначені обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 без поважних причин пропустила строк звернення до суду з первісним позовом.
ОСОБА_1 не надала належних доказів на підтвердження того, що приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кретова Н. Б. не вчиняла виконавчий напис від 15 квітня 2013 року, реєстровий номер № 4-2123, а виконавче провадження з примусового виконання виконавчого документа про стягнення із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 грошових коштів не перебувало на примусовому виконанні у відповідному відділі державної виконавчої служби, як і того, що прилюдні торги з реалізації спірної квартири не проводилися 17 грудня 2013 року, а акт із реалізації арештованого майна на прилюдних торгах не видавався.
Оскільки вимоги кредитора ОСОБА_7 було задоволено за рахунок продажу спірної квартири з прилюдних торгів у 2013 році і за життя ОСОБА_5 жодних претензій до кредитора не заявляв, то спадкова справа, яка відкрита після смерті ОСОБА_5 , не повинна містити претензій кредитора.
Кримінальне провадження, на яке посилається ОСОБА_1 , стосується іншого об'єкта нерухомого майна, який не є предметом спору у цій справі, а саме квартири АДРЕСА_3 .
Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила суд визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 , як за добросовісним набувачем.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Суди переглядали справу неодноразово.
Ленінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 23 вересня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що листом від 15 лютого 2021 року № Б-69-02 Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) повідомило про відсутність у Новокодацькому відділі державної виконавчої служби у місті Дніпрі виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису від 15 квітня 2013 року № 4-2123, вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б., про стягнення із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 345 258,00 грн.
Згідно з листом Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) від 26 квітня 2021 року № Б-1492-06 із пояснень приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Кретової Н. Б. відомо, що цей нотаріус не вчиняв виконавчий напис від 15 квітня 2013 року № 4-2123 про стягнення із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 345 258,00 грн.
ОСОБА_1 посилалася на те, що позовна давність, про застосування якої заявлено ОСОБА_2 , не пропущена, оскільки вона здала позовну заяву до відділення поштового зв'язку 01 травня 2020 року, з яких підстав позовна заява надійшла до суду першої інстанції лише 12 жовтня 2021 року, їй невідомо.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що з поштового конверта неможливо встановити номер поштового відділення та дату прийняття поштового відправлення до пересилання.
ОСОБА_1 не надала доказів, з яких можливо було б точно встановити, що позовну заяву направлено до суду саме 01 травня 2020 року, зокрема, квитанції про оплату послуг з доставки поштового відправлення, опису поштового вкладення, квитанції про сплату судового збору.
Крім того, на поштовому конверті наявна стандартна марка № 1849 номіналом «М» «с. Фонтанка, Одеська обл.», яку відповідно до інформації з офіційного сайту оператора поштового зв'язку Акціонерного товариства «Укрпошта» було введено в обіг лише 15 вересня 2020 року, що спростовує твердження позивача про те, що вона направила до суду позовну заяву 01 травня 2020 року, адже станом на цю дату такої поштової марки в обігу не існувало.
Таким чином, встановивши, що ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав у травні 2017 року, однак звернулася до суду з позовом лише у жовтні 2021 року, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_2 не довела порушення своїх прав, адже вона набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, у встановленому законом порядку це право зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, квартира з її користування, володіння не вибувала, правовстановлюючі документи недійсними не визнавалися.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 28 лютого 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Ольховик-Красільнікової Л. П. залишив без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 вересня 2022 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав у 2017 році, однак звернулася до суду з цим позовом лише 12 жовтня 2021 року, тобто з пропуском трирічної позовної давності.
Посилання позивача на продовження перебігу позовної давності на час дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)не має значення, оскільки законодавець продовжив позовну давність з метою забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій, а спір у цій справі не пов'язаний з додатковою соціальною та економічною гарантією позивача.
Посилання в апеляційній скарзі на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо захисту права власності є безпідставними, оскільки ця норма захищає власників майна, а позивач не є власником спірної квартири.
Крім того, протоколом проведення прилюдних торгів з продажу спірної квартири спеціалізованого підприємства «Юстиція» від 17 грудня 2013 року переможцем торгів визначено ОСОБА_4 , який оформив право власності на зазначену квартиру.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Таким чином, відчуження квартири АДРЕСА_1 відбулося за життя спадкодавця, а отже, спірна квартира не входить до спадкової маси, що залишилася після смерті ОСОБА_5 , тобто позов ОСОБА_1 є безпідставним.
Верховний Суд постановою від 20 вересня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року у частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В., про визнання права власності у порядку спадкування за законом, визнання недійсним акта про проведення прилюдних торгів, визнання недійсним і скасування свідоцтва про придбання нерухомого майна, скасування рішення про державну реєстрацію і витребування майна із чужого незаконного володіння скасував, справу у цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв'язку з пропуском позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє в його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності, що є взаємовиключними підставами.
Таким чином, апеляційний суд, дійшовши висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , помилково зазначив про пропуск позивачем позовної давності, оскільки це взаємовиключні підстави.
Крім того, під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції слід було належним чином перевірити наявні у справі докази, на які посилалася позивач, та звернути увагу на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), про те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 05 грудня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Ольховик-Красільнікової Л. П. задовольнив частково.
Рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 вересня 2022 року в частині первісного позову ОСОБА_1 скасував.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В., про визнання права власності в порядку спадкування за законом, визнання недійсним акта про проведення прилюдних торгів, визнання недійсним і скасування свідоцтва про придбання нерухомого майна, скасування рішення про державну реєстрацію та витребування майна із чужого незаконного володіння відмовив.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності у порядку спадкування за законом є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки відчуження квартири АДРЕСА_1 відбулося за життя спадкодавця, який не оспорював правочину щодо продажу майна на прилюдних торгах у встановленому законом порядку, а тому спірна квартира не входить до спадкової маси, що залишилася після смертіОСОБА_5 .
Суд не взяв до уваги заяву сторони відповідача про сплив позовної давності, зазначивши, що сплив позовної давності є підставою для відмови у позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Оскільки заявлені ОСОБА_1 вимоги про визнання права власності у порядку спадкування за законом є необґрунтованими, то у задоволенні позову в означеній частині належить відмовити саме з цієї підстави.
Вирішуючи решту позовних вимог ОСОБА_1 , колегія суддів керувалася тим, що складання за результатами проведення торгів акта проведення прилюдних торгів - це оформлення договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин.
Позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого він не є, зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних правочинів, тому предметом доказування є порушення цивільних прав та інтересів позивача.
Встановивши, що позивач не довела, що оспорювані нею правочини укладені з порушенням вимог закону та її прав, колегія суддів вважала, що підстав для визнання їх недійсними немає, а отже, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У березні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 вересня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року в частині відмови у задоволенні її позову і ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов у повному обсязі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 202/11730/14, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15, від 15 серпня 2019 року у справі № 592/7314/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 639/7253/18, від 28 січня 2021 року у справі № 367/8910/17, від 10 лютого 2021 року у справі № 910/11305/18, від 11 лютого 2021 року у справі № 727/9547/13.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що відповідно до положень частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.
Висновки суду апеляційної інстанції про те, що відчуження квартири АДРЕСА_1 відбулося за життя спадкодавця, який не оспорював правочин щодо продажу майна на прилюдних торгах у встановленому законом порядку, а тому спірна квартира не входить до спадкової маси, що залишилася після смертіОСОБА_5 , є безпідставними, оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.
Апеляційний суд не дослідив усіх обставин справи і не врахував доводів заявника про те, що виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису від 15 квітня 2013 року № 4-2123, вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б., про стягнення із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 боргу у розмірі 345 258,00 грн на виконанні у державного виконавця не перебуває і ніколи не перебувало. Реалізація спірної квартири державним виконавцем не проводилася, а отже, акт про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна від 17 грудня 2013 року Ленінським відділом державної виконавчої служби міста Дніпропетровська не видавався. Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кретова Н. Б. вказувала про те, що виконавчий напис від 15 квітня 2013 року № 4-2123 вона не вчиняла.
Таким чином, апеляційний суд не звернув уваги на те, що спірна квартира вибула із власності спадкодавця ОСОБА_5 поза його волею на підставі підроблених документів, що підтверджено належними та допустимими доказами, унаслідок чого позивач як спадкоємець власника майна має право на витребування квартири у добросовісного набувача ОСОБА_2 .
Аргументи інших учасників справи
У червні 2024 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 20 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Ленінського районного суду міста Дніпропетровська.
01 серпня 2024 року матеріали справи № 205/8909/21 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 01 липня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Згідно з листом Комунального підприємства «Дніпровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради від 02 вересня 2014 року № 9681 право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 станом на 31 грудня 2012 року зареєстровано за ОСОБА_5 і ОСОБА_9 (том 1, а. с. 35).
Протоколом проведення прилюдних торгів спеціалізованого підприємства «Юстиція» від 17 грудня 2013 року № 08/786/21/А/-13т-13 з продажу квартири АДРЕСА_1 переможцем торгів визначено ОСОБА_4 (том 1, а. с. 45, 46).
В акті про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна заступник начальника Ленінського відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Пономаренко О. О. від 17 грудня 2013 року зазначив, що у відділі державної виконавчої служби знаходилося виконавче провадження з примусового виконання виконавчого документа від 15 квітня 2013 року № 4-2123, виданого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б. , про стягнення із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 боргу у розмірі 345 258,00 грн. На прилюдних торгах відчужено квартиру АДРЕСА_1 , переможцем торгів визначено ОСОБА_4 (том 1, а. с. 47).
На підставі зазначеного акта про проведення прилюдних торгів право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 03 березня 2015 року, зареєстрованим у реєстрі за № 308 (том 1, а. с. 48).
За договором купівлі-продажу від 19 березня 2015 року ОСОБА_4 відчужив спірну квартиру на користь ОСОБА_3
12 травня 2015 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3 відчужив ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 110-113).
Суди також з'ясували, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть (том 1, а. с. 15).
14 лютого 2014 року ОСОБА_6 як спадкоємець п'ятої черги за законом звернулася до Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті троюрідного дядька ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1, а. с. 32).
16 липня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1, а. с. 33).
Ленінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 12 березня 2015 року у справі № 205/7890/14, що набрало законної сили, позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 задовольнив. Визнав недійсним заповіт від 30 грудня 1999 року, яким ОСОБА_5 заповів усе своє майно ОСОБА_1 (том 1, а. с. 114-116).
Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 26 лютого 2016 року у справі № 191/2017/15-ц позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Встановив факт, що ОСОБА_1 і ОСОБА_5 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з червня 1996 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме до дня смерті ОСОБА_5 . Визнав за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок, господарські будівлі та споруди, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 . У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 про встановлення факту родинних відносин відмовив (том 1, а. с. 9-14).
Друга дніпровська державна нотаріальна контора постановою від 23 червня 2017 року відмовила ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спірну квартиру (том 1, а. с. 22, 23).
Згідно з листом Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) від 26 квітня 2021 року № Б-1492-06 із пояснень приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Кретової Н. Б. відомо, що цей нотаріус не вчиняла виконавчий напис від 15 квітня 2013 року № 4-2123 про стягнення із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 345 258,00 грн (том 1, а. с. 202).
Листом від 15 лютого 2021 року № Б-69-02 Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) повідомило про відсутність у Новокодацькому відділі державної виконавчої служби у місті Дніпрі виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису від 15 квітня 2013 року № 4-2123, вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б., про стягнення із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 345 258,00 грн. Реалізація квартири АДРЕСА_1 не проводилася, акт про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна від 17 грудня 2013 року не видавався (том 1, а. с. 203).
Під час розгляду справи ОСОБА_2 подала до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності (том 1, а. с. 66-68).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом касаційної скарги рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає ці рішення тільки в означеній частині.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до частини другої статті 16, частини першої статті 215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою, третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства.
Процедура реалізації майна на прилюдних торгах полягає у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів за плату. Така процедура полягає в укладенні та виконанні договору купівлі-продажу. На підтвердження його укладення складається відповідний протокол, а на підтвердження виконання зі сторони продавця - акт про проведені прилюдні торги.
Стаття 650 ЦК України закріплює такий спосіб реалізації майна, як укладення договорів на біржах, аукціонах (торгах), конкурсах та відсилає до інших нормативних актів, які мають встановлювати особливості укладення цих договорів. До цього зводиться і зміст припису частини четвертої статті 656 ЦК України, згідно з яким до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
За змістом частини другої статті 638 та частини першої статті 640 ЦК України моментом укладення договору купівлі-продажу на прилюдних торгах є момент визначення переможця торгів, тобто момент акцепту пропозиції останнього щодо ціни. Підставою набуття у власність нерухомого майна, придбаного на прилюдних торгах, є договір купівлі-продажу та дії, спрямовані на передання такого майна у володіння покупця, що підтверджують відповідний протокол, акт про проведені прилюдні торги та державна реєстрація права власності за покупцем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (провадження № 14-577цс19)).
Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба (приватний виконавець) та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 554/154/22 (провадження № 14-24цс24) зробила висновок про те, що з огляду на правову природу процедури реалізації майна на торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника торгів, ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином. Наведене узгоджується з правилами частини четвертої статті 656 ЦК України, за якою до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні правила про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Тож правова природа продажу майна з публічних (електронних) торгів дає підстави для можливості визнання торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема на підставі приписів цивільного законодавства (статті 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо дотримання визначених правил про процедуру, порядок проведення торгів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Цивільні права / інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права / інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Під час розгляду справи суд має з'ясувати, чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права / інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права / інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір, у свою чергу, не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право / інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) зробила такий висновок: «Оскільки продаж майна на публічних торгах є правочином, то оскаржити останній можна за певних умов (зокрема у разі ефективності такого способу захисту для позивача), а не протокол як документ, який засвідчує вчинення цього правочину. Вимоги про визнання недійсними протоколу публічних торгів є неналежним і неефективним способом захисту. Такий самий підхід слід застосовувати і щодо оскарження іншого документа - акта про проведені електронні торги. З огляду на наведене неналежними та неефективними є відповідні дві вимоги позивача. […] Якщо позивач не був стороною договору-купівлі продажу, укладеного на електронних торгах, і, наприклад, вважає, що переможець торгів є недобросовісним та не набув права власності на придбане майно, він може скористатися прямо визначеним законом для таких спірних правовідносин способом захисту права. Для застосування вимоги про витребування майна з чужого володіння немає потреби в оскарженні електронних торгів (відповідного правочину купівлі-продажу), складених на їх підставі протоколу й акта про проведені електронні торги чи викладеного в окремому документі договору купівлі-продажу (близькі за змістом висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункти 52, 57) і від 05 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (пункт 9.32))».
Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком тих прав і обов'язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (стаття 1264 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.
У частині першій статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
У статті 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, зокрема й на витребування цього майна від добросовісного набувача.
Верховний Суд у постанові від 16 січня 2018 року у справі № 202/11730/14-ц (провадження № 61-122св17), на яку посилалася заявник у касаційній скарзі, зазначив, що оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.
Верховний Суд у постанові від 15 травня 2024 року у справі № 755/12399/21 (провадження № 61-10584св23) зробив висновок, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12 та у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 754/11747/18 (провадження № 61-22947св19), від 15 березня 2023 року у справі № 759/8653/17 (провадження № 61-15468св19)). Отже, позовна вимога спадкоємця про визнання права власності на спірну квартиру є неефективним способом захисту її прав, оскільки ефективним способом є вимога про витребування цієї квартири.
Згідно з усталеною практикою Верховного Суду у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, якими суд керувався під час задоволення грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) позову, апеляційної скарги чи відзиву, з яким суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) вирішення справи по суті, чи тільки процесуального питання.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» («Kutiс v. Croatia»), заява № 48778/99).
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має застосовуватися на практиці і бути ефективним. Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права (рішення у справі «Белле проти Франції» («Bellet v. France») від 04 грудня 1995 року та «Нун'єш Діаш проти Португалії» («Nunes Dias v. Portugal») від 10 квітня 2003 року).
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 на обґрунтування своїх вимог зазначала, що спірна квартира вибула із власності її спадкодавця ОСОБА_5 поза його волею на підставі підроблених документів, на підтвердження чого надала листи Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) від 15 лютого 2021 року № Б-69-02 та від 26 квітня 2021 року № Б-1492-06, за змістом яких приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кретова Н. Б. не вчиняла виконавчий напис від 15 квітня 2013 року № 4-2123 про стягнення із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 345 258,00 грн і Новокодацький відділ державної виконавчої служби у місті Дніпрі не здійснював примусове виконання такого виконавчого напису через виконавче провадження, включаючи продаж спірної квартири на торгах.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не оцінив інформації, наведеної у вказаних документах, зокрема у взаємозв'язку з актом про проведення прилюдних торгів із реалізації арештованого майна від 17 грудня 2013 року, у якому підставою для реалізації спірної квартири зазначено виконавчий напис № 4-2123, вчинений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б. 15 квітня 2013 року.
Відповідно до статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.
Указана норма зобов'язує суди нижчих інстанцій враховувати висновки Верховного Суду під час нового розгляду справи та відповідно мотивувати рішення з урахуванням позиції касаційної інстанції.
Однак усупереч вимогам статті 417 ЦПК України під час нового розгляду цієї справи апеляційний суд не виконав усіх вказівок, що містилися у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2023 року, зокрема, не перевірив належним чином наявні у матеріалах справи докази, що стосуються фактів, які мають важливе значення для правильного вирішення спору, та не з'ясував, які з пред'явлених ОСОБА_1 вимог відповідають належному способу захисту та дозволяють ефективно захистити порушене право чи інтерес.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
ЄСПЛ неодноразово вказував на те, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких воно ґрунтується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).
У контексті наведеного Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції допустив поверховий підхід до вирішення спору, у зв'язку з чим дійшов передчасних висновків про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 із наведених в оскаржуваній постанові мотивів.
Водночас за положеннями статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що під час повторного перегляду справи суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, на які вказав суд касаційної інстанції, у зв'язку з чим внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з переданням справи на новий апеляційний розгляд.
Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, в тому числі й те, що ця справа вже направлялася судом касаційної інстанції на новий апеляційний розгляд, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.
Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам позовної заяви та ефективності обраного позивачем способу захисту окремо за кожною позовною вимогою і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
При цьому у разі, якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про доведеність порушеного права ОСОБА_1 та належність їй права на захист в обраний спосіб, суду необхідно надати оцінку заяві сторони відповідача про застосування позовної давності, з урахуванням положень статті 267 ЦК України та правових висновків Верховного Суду, викладених, зокрема, у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 296/6465/21 (провадження № 61-4234св23) про те, що «початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна саме до іншої особи, а не з моменту, коли вона довідалася/або могла довідатися лише про сам факт вибуття майна із власності», та у постановах від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22) і від 21 червня 2023 року у справі № 201/11583/21 (провадження № 61-811св23) про те, що «Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02 квітня 2020 року, було продовжено перебіг позовної давності для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на час дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».
Щодо судових витрат
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) наведено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.
Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Юлія Володимирівна, про визнання права власності у порядку спадкування за законом, визнання недійсним акта про проведення прилюдних торгів, визнання недійсним і скасування свідоцтва про придбання нерухомого майна, скасування рішення про державну реєстрацію та витребування майна скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк