15 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 554/2991/23
провадження № 61-6067сво24
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),
суддів: Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Державна казначейська служба України, Полтавська обласна прокуратура,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу керівника Полтавської обласної прокуратури на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року у складі судді Андрієнко Г. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
В обґрунтування позову вказав, що Октябрський районний суд м. Полтави вироком від 05 жовтня 2018 року у справі № 554/690/17 визнав його винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 309, частиною першою статті 311 КК України, і виправданий у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 306, частинами першою, другою статті 307, частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 307 КК України. Остаточне покарання призначене у вигляді 4 років 1 місяця 14 днів позбавлення волі.
У зазначеному вироку суд зарахував у строк відбування покарання час перебування під вартою у зв'язку з обранням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з 13 вересня 2016 року по 05 жовтня 2018 року включно. Зарахував термін попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі з 13 вересня 2016 року по 05 жовтня 2018 року включно, тобто 774 дні, що становить чотири роки один місяць і чотирнадцять днів та визнав ОСОБА_1 таким, що відбув покарання та від його відбування звільнив. Обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасував та звільнив його з під варти негайно в залі суду.
Полтавський апеляційний суд вироком від 01 лютого 2021 року вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року в частині виправдання його за частиною другою статті 307, частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 307 КК України скасував та ухвалив в цій частині новий вирок, яким його засуджено за частиною другою статті 309 КК України до трьох років шести місяців позбавлення волі; за частиною першою статті 311 КК України до двох років обмеження волі; за частиною другою статті 307 КК України до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна. Строк покарання обчислено з 01 лютого 2021 року, зарахувавши в строк покарання, зарахований вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року. У той же день позивача взято під варту в залі суду у зв'язку із набранням вироком законної сили.
Верховний Суд постановою від 23 листопада 2021 року вирок Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року скасував, призначив новий розгляд справи у суді апеляційної інстанції, а також звільнив його з-під варти.
Полтавський апеляційний суд ухвалою від 20 грудня 2021 року апеляційне провадження у справі № 554/690/17 закрив у зв'язку з відмовою заступника керівника Полтавської обласної прокуратури від апеляційної скарги.
Таким чином, залишився чинним та незмінним вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року. Отже, 9 місяців 24 дні він перебував під вартою без правових підстав.
Крім того, посилався на те, що в цей час було обмежено його право на працю.
Відповідно статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» за час перебування під вартою він мав би отримати 58 909,10 грн заробітної плати, а тому підлягає стягненню відшкодування майнової шкоди, заподіяної внаслідок обмеження права на працю.
На підставі вироку Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року був конфіскований належний йому автомобіль марки ВАЗ, модель 21104, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який в подальшому реалізований шляхом проведення електронного аукціону. Ціна продажу автомобіля становила 52 250 грн.
Внаслідок незаконних дій Полтавської обласної прокуратури та суду, його незаконного ув'язнення, йому було завдано моральної шкоди, яка виразилася у моральних стражданнях, яку він оцінив у 2 000 000 грн.
На підставі викладеного просив:
- стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на його користь 111 159,10 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду;
- 2 000 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Октябрський районний суд м. Полтави рішенням від 08 листопада 2023 року, яке залишене без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року, позов ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду задовольнив частково. Стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти в рахунок відшкодування майнової шкоди 52 250 грн, в рахунок відшкодування моральної шкоди 100 000 грн. Судовий збір в сумі 2 147,20 грн віднесено на рахунок держави.
Рішення суду мотивоване тим, що:
позивач не надав жодного доказу про те, що він до притягнення до кримінальної відповідальності працював і отримував заробітну плату, яку відповідно втратив унаслідок притягнення до кримінальної відповідальності;
отже, ОСОБА_1 не набув права на відшкодування заробітку в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»;
на підставі вироку Полтавського апеляційного суду, який скасований постановою Верховного Суду, здійснено конфіскацію майна ОСОБА_1 , у тому числі легкового автомобіля;
в матеріалах справи міститься протокол № 554187 проведення електронних торгів, відповідно до якого автомобіль реалізований за 52 250 грн;
у зв'язку з відсутністю можливості відновити право позивача у інший спосіб, на його користь підлягають стягненню 52 250 грн на відшкодування шкоди, завданої конфіскацією майна на підставі вироку, який у подальшому був скасований;
суд вважав, що позивачу завдана моральна шкода;
після винесення вироку Октябрським районним судом м. Полтави та звільнення з-під варти, позивач почав відновлювати усталений спосіб життя, зв'язки із близькими. Однак, після вироку Полтавського апеляційного його знову було взято під варту та направлено до установи відбування покарань. Таким чином, він незаконно був ув'язнений 09 місяців 24 дні. Після цього йому знову прийшлося докладати зусиль для відновлення нормального способу життя, стосунків із рідними, близькими та знайомими, які після повторного ув'язнення були дуже складними. Також під час незаконного ув'язнення позивач був позбавлений можливості харчуватися на власний розсуд та не було забезпечено належних санітарних норм у місці позбавлення волі;
суд при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди врахував розмір мінімальної заробітної плати на час ухвалення рішення, яка складає 6 700 грн. Таким чином, мінімальний розмір відшкодування не може складати менше, ніж 60 300 грн. З урахуванням обставин справи суд вважав необхідним стягнути в рахунок відшкодування моральної шкоди 100 000 грн. Розмір моральної шкоди у 2 000 000 грн значно завищений позивачем.
Апеляційний суд зазначив, що посилання прокурора на відсутність підстав для відшкодування шкоди з огляду на те, що позивач все ж таки був визнаний винним і засуджений за злочини, передбачені частиною другою статті 309 і частиною першою статті 311 КК України, а вирок у цій частині набрав законної сили, не можна визнати обґрунтованими. За загальним правилом ідеальна сукупність злочинів виникає, коли особа однією дією вчиняє одночасно два або більше злочинів, відповідальність за які передбачено різними статтями КК. Ознаками ідеальної сукупності є вчинення злочину: а) одним діянням; б) в одному місці; в) одночасно, а також г) наявність усіх необхідних ознак, передбачених двома чи більше різними статтями КК. Реальна сукупність має місце, коли особа в різний час кількома різними та відокремленими одне від одного діяннями вчинила два або більше злочинів. Кожен зі злочинів, які становлять сукупність, кваліфікується окремо за відповідною статтею (частиною статті) КК. З вироку Октябрського районного суду м. Полтави вбачається, що позивачу інкримінувалося вчинення окремих злочинів, вчинених у різний час, в різних місцях, різними діями, тому суд першої інстанції правильно вважав, що мала місце реальна сукупність злочинів і за окремими епізодами обвинувачення позивач був виправданий.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У квітні 2024 року керівник Полтавської обласної прокуратури засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
суди не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19,
від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 28 липня 2022 року у справі № 229/870/20, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19;
відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у випадках наявності обвинувального вироку суду стосовно особи, яка виправдана за окремими статтями обвинувачення;
висновок суду апеляційної інстанції про відповідність відшкодування моральної шкоди у розмірі, присудженої судом першої інстанції, є помилковим. Жодного доказу, який підтверджує факт спричинення моральної шкоди позивачу,
як і її розміру та наявності причинного зв'язку у судових рішеннях не зазначено.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються в частині задоволених позовних вимог, тому в іншій частині не оскаржуються
та в касаційному порядку не переглядаються.
Позиції інших учасників справи
Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 12 червня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував справу з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання керівника Полтавської обласної прокуратури про зупинення виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року відмовив.
У вересні 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 липня 2025 року передав справу на розгляд Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Мотиви, якими керувався Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для передання справи на розгляд Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у зв'язку з необхідністю відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2022 року у справі № 229/870/20 (провадження № 61-14119св21), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 61-18287св20) щодо випадків виникнення у незаконно засудженої особи права на відшкодування майнової та моральної шкоди; посилається на необхідність зробити висновок за результатом розгляду цієї справи про те, що «право на відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури і суду» виникає в незаконно засудженої особи, в тому числі, у випадку ухвалення виправдувального вироку по частині обвинувачення за умови наявності підстав встановлених законом».
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звертає увагу, що згідно встановлених обставин справи позивача було виправдано у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 306, частинами першою, другою статті 307, частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 307 КК України, але в подальшому він перебував під вартою 9 місяців 24 дні за вчинення злочинів, передбачених частиною другою статті 307, частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 307 КК України на підставі вироку суду, який був скасований.
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду не встановив підстав для прийняття справи до свого розгляду.
У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб у разі остаточного вирішення справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ
від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності є виправданими лише у разі потреби та за обставин істотного і непереборного характеру (рішення від 31 липня 2008 року у справі «Проценко проти Росії» (Protsenko v. Russia), заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення від 23 липня 2009 року у справі «Сутяжник проти Росії» (Sutyazhnik v. Russia), заява № 8269/02, пункт 38).
У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі - Конвенція); завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30; від 02 листопада 2010 року «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення від 01 грудня 2005 року у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99); ЄСПЛ визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким потрібно керуватись; сам ЄСПЛ, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі потреби може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення від 19 квітня 2007 року у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56; рішення від 17 вересня 2009 року «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, потрібно пам'ятати також і про обов'язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47). Судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте якщо суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності у вирішенні спірних ситуацій для учасників справи.
Водночас принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це б унеможливлювало виправлення судом своєї позиції або ж гальмувало б динамічний розвиток права та суспільних відносин.
В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIII та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що у цій справі відсутній предмет (об'єкт) для розгляду справи об'єднаною палатою, оскільки розгляд справи, в якій відсутній функціонал (компетенційні повноваження) для об'єднаної палати.
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
Тлумачення змісту частини другої статті 403 ЦПК України свідчить про те,
що на розгляд об'єднаної палати може бути передана справа, якщо в аналогічній (подібній) справі викладено інший висновок щодо застосування норми права. Подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за їхніми елементами: суб'єктами, об'єктами та змістом (правами й обов'язками суб'єктів правовідносин).
Так, відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усуненням суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.
Отже, необхідність відступу від правових висновків Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.
Задля гарантування юридичної визначеності Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду може відступати від попередніх висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, лише за наявності для цього належної підстави.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання.
Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22).
В ухвалі суду про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду колегія суддів зазначає про необхідність відступу від висновку щодо права на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі -Закон України № 266/94-ВР),викладеного в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої та Третьої судових палат Касаційного цивільного суду, вважаючи що суд касаційної інстанції неправильно застосував норми права у подібних правовідносинах.
Алгоритм з'ясування подібності правовідносин у судових рішеннях суду касаційної інстанції викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/ 14 та інших.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 у справі № 910/719/19, від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц).
Проаналізувавши судові рішення у справах, від висновків у яких пропонується відступити, та встановлені у них обставини, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачає подібності правовідносин у цих справах та у справі, яка передана на розгляд.
Так, у справі № 522/2493/18 суди встановили, що за наслідками розгляду кримінальної справи ОСОБА_1 за частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 КК України повністю виправдано, за частиною другою статті 364 КК України кримінальну справу закрито у зв'язку з відсутністю в діях позивача складу злочину, а також визнано винною, проте звільнено від кримінальної відповідальності за частиною першою статті 366 КК України у зв'язку із закінченням строків давності.
Верховний Суд у цій справі зауважив, що за змістом пунктів 1 і 2 статті 2 Закону України № 266/94-ВР особа може реалізувати право на відшкодування у разі постановлення виправдувального вироку суду, а також закриття кримінальної справи за відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення. Проте щодо особи, яка була повністю реабілітованою за тими обвинуваченнями, у зв'язку з якими їй суд у кримінальній справі обрав запобіжний захід у вигляді взяття під варту, а також не могла триматися під вартою з огляду на її стан здоров'я зазначені приписи юридичною визначеністю не характеризуються.
З огляду на ситуацію позивача, описану саме у цій конкретній справі, Верховний Суд підкреслив, що позивач не був незаконно засудженим, як цього вимагає пункт 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 04 березня 96 року № 6/5/3/41 (далі - Положення), для того, щоби особа мала право на відшкодування шкоди на підставі цього Закону. Крім того, позивач, якого суд визнав винним у вчиненні одного злочину та звільнив від кримінальної відповідальності за його вчинення через сплив строків давності, не був повністю реабілітований за всіма обвинуваченнями, але був повністю реабілітований за тими з них, у зв'язку з якими зазнав позбавлення свободи на стадії досудового слідства (був виправданий за одними такими обвинуваченнями, а за іншим, у зв'язку з яким його тримали під вартою, кримінальну справу було закрито через відсутність складу злочину).
Виходячи з наведеного вище, Верховний Суд у справі № 522/2493/18 зробив висновок про те, що приписи статті 2 Закону України № 266/94-ВР не характеризувалися юридичною визначеністю щодо позивача. А право на відшкодування завданої шкоди випливає зі змісту статті 3 Конвенції через порушення державою негативного та позитивного матеріального обов'язку.
Враховуючи зміст висновку, який пропонує зробити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за результатом розгляду цієї справи, де йдеться про право на отримання відшкодування, передбаченого нормами Закону України № 266/94-ВР, висновок, зроблений Верховним Судом у справі № 522/2493/18 про право на відшкодування згідно приписів Конвенції, не є релевантним до правовідносин у цій справі, оскільки його зроблено за інших, відмінних фактичних обставин.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду також звертає увагу, що зазначення Верховним Судом у мотивувальній частині постанови від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18 про те, що право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону виникає в незаконно засудженої особи у випадку її повної реабілітації не має характеру висновку про застосування норми права та по своїй суті є цитуванням припису пункту 3 Положення.
Крім того, вказівка на те, що право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, а відповідні посилання на згаданий вище пункт 3 Положення наявні також в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 727/7635/21. При цьому незгода із таким висновком може бути підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду за наявності відповідного обґрунтування.
Не є також подібними до правовідносин у цій справі й правовідносини у справі № 229/870/20, де, згідно встановлених обставин, питання, яке вирішувалось у судовому порядку, стосувалось того, чи наявні підстави в особи для отримання від держави відшкодування моральної шкоди у випадку коли особу виправдано у вчиненні одного з двох кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями КК України, які, на думку сторони обвинувачення, були вчинені одним діянням, тобто утворювали ідеальну сукупність.
Натомість встановлені обставини у справі, яка передана на розгляд Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, не свідчать про те, що позивачу інкриміновано вчинення порушень, що охоплюються одним діянням. Водночас, підставою звернення позивача із позовом про відшкодування йому шкоди став не сам факт виправдання по частині обвинувачення, а незаконне, на його думку, перебування під вартою, яке було до нього застосовано після перегляду в апеляційному порядку вироку суду першої інстанції та подальшого закриття апеляційного провадження у зв'язку із відмовою прокурора від поданої апеляційної скарги.
Повернення об'єднаною палатою справи колегії суддів для її розгляду з підстав неподібності правовідносин є сталою практикою касаційних судів у складі Верховного Суду (ухвала Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 29 лютого 2024 року у справі № 907/825/22, ухвала Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 04 квітня 2024 року у справі № 420/3179/22 та інші).
З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що у цій справі відсутній предмет (об'єкт) для розгляду справи об'єднаною палатою, оскільки розгляд судом справи, в якій відсутній функціонал (компетенційні повноваження) для об'єднаної палати, не відповідатиме критерію суду, встановленому законом.
Керуючись статтями 403, 404, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
Повернути справу № 554/2991/23 за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Головуючий А. І. Грушицький
Судді: Б. І. Гулько
В. І. Крат
Д. Д. Луспеник
Є. В. Синельников
І. М. Фаловська
М. Є. Червинська