06 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 756/8522/19
провадження № 61-13726св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - Оболонська окружна прокуратура міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Оболонська районна в м. Києві державна адміністрація, Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Жменяка Юрія Юрійовича, на постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Кулікової С. В., Музичко С. Г., у справі за позовом Оболонської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Оболонська районна в м. Києві державна адміністрація, Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», ОСОБА_5 , про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації права власності та витребування майна,
Короткий зміст позовних вимог
В червні 2019 року Оболонська окружна прокуратура міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернулася до суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила:
- визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновити їх;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу, серія та номер: 985, виданий 26 травня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;
- скасувати державну реєстрацію права власності, оформлену записом, вчиненим 10 грудня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. за номером 26946770, про право власності на кв. АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189780000);
- визнати недійсним договір купівлі-продажу, серія та номер: 2965, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , видавник: Кударенко В. М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу;
- витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 19,8 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189780000.
В обґрунтування вимог вказувала, що прокуратурою під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42018101050000167 встановлено факт незаконного відчуження комунального майна - кв. АДРЕСА_1 .
Житловий будинок на АДРЕСА_2 належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва.
26 травня 2009 року ОСОБА_4 набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Біляєвим В. О. 28 вересня 2008 року за № 2689.
Листом від 30 листопада 2018 року приватний нотаріус КМНО Біляєв В. О. повідомив, що ним не посвідчувався вказаний договір купівлі-продажу.
Спірна квартира вибула з власності територіальної громади на підставі нікчемного правочину.
В подальшому, ОСОБА_6 придбала спірну квартиру у ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 2009 року № 985, посвідченого приватним нотаріусом Кирилюк Г. О.
Оскільки ОСОБА_4 не була законним власником спірної квартири, відтак незаконно розпорядилась вказаним майном.
10 грудня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 12464000 про право власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 . Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 26946770.
10 грудня 2015 року ОСОБА_2 придбав спірну квартиру у ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу № 2965, посвідченого приватним нотаріусом Кондратенко В. М.
05 серпня 2017 року ОСОБА_5 придбав спірну квартиру у ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 4387.
26 грудня 2017 року ОСОБА_1 придбав спірну квартиру у ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири № 1589, посвідченого приватним нотаріусом Дібровою О. С.
На момент звернення до суду із позовом, власником спірної квартири є ОСОБА_1 .
Оскільки спірна квартира не була приватизована, відповідно ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 не могли набути права власності на спірну квартиру та відчужувати її. Власником спірної квартири є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради.
Про порушення прав територіальної громади міста Києва у зв'язку з вибуттям спірного майна Київська міська рада могла довідатись лише після звернення Київської місцевої прокуратури № 5 від 26 лютого 2019 року. Крім того, Київська міська рада не була стороною незаконних угод щодо відчуження спірного майна, а отже не могла знати про вибуття вказаного житлового приміщення із комунальної власності, тому позовна давність пропущена з поважних причин.
ОСОБА_1 просив застосувати позовну давність.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Оболонський районний суд міста Києва рішенням від 12 вересня 2023 року у задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що спірний договір купівлі-продажу від 26 травня 2009 року, укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є нікчемним, тому не потребує визнання його недійсним.
Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном.
Проте ОСОБА_1 не повинен був передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено у зв'язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.
Суд врахував, що спірна квартира є єдиним житлом ОСОБА_1 .
Після придбання квартири за оплатним договором та проведення капітального ремонту з наданням стану придатного для проживання відповідач заселився у спірну квартиру. ОСОБА_1 не був визнаний потерпілим в межах кримінального провадження, цивільний позов ним не заявлено.
Задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири від ОСОБА_1 , як добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Проте, держава в особі уповноважених органів має право захистити свої порушені майнові права пред'явивши позов в межах кримінального провадження до винних осіб, про стягнення грошової компенсації вартості втраченого нерухомого майна.
Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції вказав, що позивач не є стороною вказаного правочину і в межах цієї вимоги право позивача не відновиться.
Суд відмовив у задоволенні позовних вимог щодо скасування державної реєстрації права власності за № 12464000 враховуючи, що вказаний запис не відновить прав позивача, оскільки суд відмовив у задоволенні вимоги про витребування спірної квартири.
Київський апеляційний суд постановою від 28 серпня 2024 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури задовольнив частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 12 вересня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 19,8 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189780000 скасував.
Ухвалив в цій частині нове рішення.
Витребував у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 19,8 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 801189780000.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Апеляційний суд виходив з того, що спірний договір купівлі-продажу від 26 травня 2009 року є нікчемним, а тому не породжує будь-яких правових наслідків для його сторін та не потребує визнання його недійсним.
Спірна квартира неодноразово відчужувалася через незначний проміжок часу; квартира відчужується за заниженою вартістю; на момент купівлі спірної квартири ОСОБА_1 було відомо про те, що у квартирі зареєстрований не продавець квартири ОСОБА_5 , а померла особа - ОСОБА_7 ; відповідно до листа Комунального концерну «Центру комунального сервісу» за адресою спірної квартири із серпня 2015 року виникла заборгованість за користування комунальними послугами до грудня 2017 року.
Незважаючи на зазначені обставини, у ОСОБА_1 не виникло обґрунтованої підозри щодо наявних ризиків під час купівлі спірної квартири.
Під час укладення договору купівлі-продажу, ОСОБА_1 не був позбавлений можливості перевірити всі ці обставини.
Також, до позовної заяви долучено копію договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_5 від 26 грудня 2017 року № 1589.
У спірному договорі, з яким ознайомився та підписав ОСОБА_1 , є посилання на витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Дослідивши вказаний витяг, ОСОБА_1 міг перевірити кількість зареєстрованих осіб у спірній квартирі, а також встановити її неодноразове відчуження.
Враховуючи висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) не потребує визнанню недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що скасування запису приватного нотаріуса № 12464000 про право власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 не відновить порушеного права позивача. Державна реєстрація - фактично внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У жовтні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Жменяк Ю. Ю., подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року, в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 14 квітня 2022 року у справі № 644/2204/19, від 22 травня 2018 року у справі № 923/1283/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 911/926/17, від 15 травня 2018 року у справі № 916/2073/17, від 15 травня 2018 року у справі № 916/2403/16, від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц, від 17 березня 2021 року у справі № 191/4197/16-ц.
ОСОБА_1 для перевірки законності перебування квартири у власності ОСОБА_5 звертався до приватного нотаріуса для отримання інформації щодо наявності будь-яких обмежень стосовно придбання відповідної квартири. На момент укладення договору купівлі-продажу жодних судових спорів щодо квартири та жодних обтяжень на об'єкт нерухомого майна не було. Інформацією про наявність зареєстрованих осіб у квартирі ОСОБА_1 не володів. Отже, ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної квартири.
Витребування квартири від ОСОБА_1 як добросовісного набувача квартири буде мати наслідком порушення статті 1 Першого Протоколу Конвенції з прав людини та основоположних свобод і його права на майно, що є непропорційним заходом у цьому спорі порівняно з інтересами, на захист яких прокуратурою подано позов.
Бездіяльність прокурора та органу досудового розслідування в рамках кримінального провадження призвела до порушення прав ОСОБА_1 . Орган управління майном не вживав належних і вчасних заходів для обліку та інвентаризації комунального майна, не здійснював належного контролю за власністю протягом тривалого часу.
Крім того, прокуратурою не надано належних, допустимих, достатніх, достовірних доказів про те, що спірна квартира є власністю територіальної громади міста Києва.
У кримінальному провадженні немає вироку, не пред'явлено підозру жодній особі, а також не встановлено місцезнаходження жодної особи, яка на думку слідства, незаконно заволоділа спірною квартирою.
Згідно з наявними у справі документами спірна квартира у 1975 році передана містом державному підприємству, в майбутньому перетвореному у ВАТ «Укртелеком».
Суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позов, безпідставно не розглянув питання застосування позовної давності, яка передбачена статтями 257, 261, 267 ЦК України.
Прокуратура не надала жодного доказу про те, що позивач не міг дізнатися про порушення його прав раніше, ніж у лютому 2018 року. Крім того, з наявних у матеріалах справи документів, пояснень свідків вбачається, що позивач міг дізнатися про порушення його прав до грудня 2015 року. Після смерті наймача спірної квартири ОСОБА_8 . Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація на підставі повідомлення Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» зобов'язана передати Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вказане жиле приміщення.
Отже, щонайменше після смерті ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 , органи місцевого самоврядування, здійснюючи функції з контролю, обліку та розподілу житлового фонду повинні були виявити вільну від наймачів комунальну квартиру і надати її іншим особам, які потребують покращення житлових умов. Однак акт обстеження квартири складено тільки 25 січня 2017 року.
При цьому, у позовній заяві прокуратура визнала пропуск строку звернення до суду та просила його поновити. Проте, законодавство не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення зазначеного строку за відсутності такого клопотання зі сторони самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.
Київська міська державна адміністрація за дорученням Київської міської ради повинна була здійснювати контроль за використанням житлового фонду міста. Прокуратурою не надано жодного доказу з яких поважних причин Київська міська державна адміністрація не здійснювала такого контролю щодо спірної квартири.
Суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 про виклик свідків у суді апеляційної інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2024 року від заступника керівника Оболонської окружної прокуратури міста Києва до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.
Зазначав, що Київська міська рада приватизаційну процедуру спірного приміщення не проводила, рішень про його відчуження не приймала, а отже відчуження спірного приміщення відбулось поза волею дійсного власника.
Витребування від ОСОБА_1 , як останнього набувача спірного майна, є законним, ефективним і достатнім способом захисту порушених прав територіальної громади. Перед придбанням спірного майна відповідач міг дослідити, що квартира перебувала у володінні продавця ОСОБА_5 невеликий проміжок часу, продається за демпінговою ціною, в квартирі зареєстрований померлий ОСОБА_7 , що не має жодного відношення до продавця та є власником особових рахунків для обліку житлово-комунальних послуг, по яких обліковується велика сума заборгованості, що мало б викликати сумнів у продавця ОСОБА_1 , який проявивши розумну обачність, міг ознайомитись зі змістом документів стосовно квартири. Відповідач мав можливість самостійно або за допомогою фахівця у галузі права дізнатися про те, що ОСОБА_5 не міг набути права власності на квартиру та не мав права її відчужувати, а тому не можна вважати, що за таких обставин мало місце порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Разом з тим, Київській міській раді стало відомо про порушення її права у лютому 2019 року з листа Оболонської окружної прокуратури міста Києва від 26 лютого 2019 року. Також, про порушення права територіальної громади на майно прокурору стало відомо у листопаді 2018 року з відповідей КП КМР «Київське бюро технічної інвентаризації» від 09 листопада 2018 року, приватного нотаріуса Біляєва В. О. від 30 листопада 2018 року, Оболонської районної державної адміністрації від 26 листопада 2018 року. Отже, трирічний строк звернення до суду позивач не пропустив.
Крім того, представником відповідача не доведено необхідність у поясненнях свідків.
У грудні 2024 року від Київської міської ради до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, який Верховний Суд ухвалою від 29 січня 2025 року повернув без розгляду.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 14 листопада 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Оболонського районного суду міста Києва.
05 грудня 2024 року цивільна справа № 756/8522/19 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 30 червня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
Відповідно до листа Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» від 20 вересня 2018 року № 463-5141, житловий будинок АДРЕСА_3 закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва».
Згідно з листом Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації приватизація спірної квартири не здійснювалась.
На підставі розпорядження Мінської районної в м. Києві державної адміністрації від 24 червня 1999 року № 637, ОСОБА_7 видано ордер на жиле приміщення. Відповідно до вказаного ордеру ОСОБА_7 з сім'єю надано право на зайняття житлового приміщення житловою площею 10,25 кв. м, яке складається з однієї кімнати в ізольованій квартирі АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, місце проживання особи вказано кв. АДРЕСА_1 .
Згідно з інформацією з Реєстру територіальної громади міста Києва, з поквартирної картки на кв. АДРЕСА_1 та картки прописки, у вказаній квартирі зареєстроване місце проживання ОСОБА_7 з 15 липня 1999 року, ОСОБА_1 з 28 серпня 2018 року.
Відповідно до листа Київського державного нотаріального архіву у справі № 02-33 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» том № 1 запис щодо посвідчення будь-якого договору купівлі-продажу спірної квартири відсутній.
Листом Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» повідомлено, що спірна квартира на праві власності не реєструвалась.
ОСОБА_4 набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Біляєвим В. О. 28 вересня 2008 року за № 2689.
Листом від 30 листопада 2018 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Біляєв В. О. повідомив, що ним не посвідчувався вказаний договір купівлі-продажу.
26 травня 2009 року ОСОБА_6 придбала спірну квартиру у ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу № 985, посвідченого приватним нотаріусом Кирилюк Г. О.
10 грудня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 12464000 про право власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 . Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 26946770.
10 грудня 2015 року ОСОБА_2 придбав спірну квартиру у ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу № 2965, посвідченого приватним нотаріусом Кондратенко В. М.
05 серпня 2017 року ОСОБА_5 придбав спірну квартиру у ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 4387.
26 грудня 2017 року ОСОБА_1 придбав спірну квартиру у ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири № 1589, посвідченого приватним нотаріусом Дібровою О. С.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Справа є малозначною, проте Верховний Суд переглядає оскаржуване судове рішення, оскільки доводи касаційної скарги стосуються питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики.
У частині першій статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Підстави набуття права власності визначені у статті 328 ЦК України, згідно з якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, в який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Саме власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, за умови, що таке володіння нерухомим майном останнім набувачем посвідчено державною реєстрацією.
Згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, серед багатьох інших, рішення у справах «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого Протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на нерухомість.
Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням національних особливостей та фактичних обставин справи, оскільки оцінці підлягає не тільки поведінка органів держави-відповідача, але і самого скаржника.
Згідно з принципами диспозитивності та змагальності сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не розглядає не ініційовані сторонами питання (пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша-четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України). Якщо кінцевий набувач розпорядився процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування шкоди у зв'язку з вимогою про витребування майна, це не позбавляє його права заявити цей позов у разі ініціювання повернення майна власнику. Навіть у випадку повернення майна від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до проміжного набувача, у якого він придбав майно, про відшкодування збитків на підставі статті 661ЦК України.
Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17.
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи мотивувати висновки про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з гарантій мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц).
Також при вирішенні питання про витребування майна з володіння іншої особи потрібно оцінювати наявність або відсутність добросовісності набувача нерухомого майна, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (постанова від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, постанова від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, постанова від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
У частині третій статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням встановлених фактичних обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна квартира неодноразово відчужувалася через незначний проміжок часу; квартира відчужувалась за заниженою вартістю; на момент купівлі спірної квартири ОСОБА_1 було відомо про те, що у квартирі зареєстрований не продавець квартири ОСОБА_5 , а померла особа - ОСОБА_7 ; відповідно до листа Комунального концерну «Центру комунального сервісу» за адресою спірної квартири з серпня 2015 року виникла заборгованість за користування комунальними послугами до грудня 2017 року.
Незважаючи на зазначені обставини, у ОСОБА_1 не виникло обґрунтованої підозри щодо наявних ризиків під час купівлі спірної квартири.
Під час укладення договору купівлі-продажу, ОСОБА_1 не був позбавлений можливості перевірити всі ці обставини.
Також, до позовної заяви долучено копію договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_5 від 26 грудня 2017 року № 1589. У спірному договорі, з яким ознайомився та підписав ОСОБА_1 , є посилання на витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Дослідивши вказаний витяг, ОСОБА_1 міг перевірити кількість зареєстрованих осіб у спірній квартирі, а також встановити її неодноразове відчуження.
Відтак, апеляційний суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради спірної квартири підлягали задоволенню.
Проте, колегія суддів вважає передчасним висновок апеляційного суду щодо задоволення позовної вимоги про витребування майна.
Реалізація права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Основним нормативним актом, що регулює строки звернення до суду про вирішення спорів у порядку цивільного судочинства, є ЦК України, який установлює інститут позовної давності і містить положення щодо часових меж, упродовж яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.
Разом з тим апеляційний суд не вирішив питання щодо позовної давності, про застосування якої заявив ОСОБА_1 .
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.
Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність.
У разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, та в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, провадження № 14-183цс18).
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Тлумачення частини першої статті 261 ЦК України свідчить про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
Закон не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19).
Відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
При цьому саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19).
У пункті 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20) вказано, що питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Аналіз норм права щодо інституту позовної давності у сукупності із нормами ЦПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу строку позовної давності (див. постанову Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 916/2128/18).
Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вищевказаних вимог закону не дослідив, коли саме про порушення прав територіальної громади м. Києва довідалася Київська міська рада.
ОСОБА_1 вказував про те, що прокурор звернувся до суду з пропуском позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, оскільки позивач міг довідатися про порушення його прав починаючи з 13 серпня 2015 року, позовна давність сплила 13 серпня 2018 року, а прокурор міг дізнатися про порушення прав держави починаючи з 26 травня 2009 року (позовна давність сплила 26 травня 2012 року), проте прокурор звернувся з позовом лише 21 червня 2019 року.
Однак прокурор зазначав про те, що позовна давність не пропущена, оскільки Київська міська рада довідалася про порушення прав територіальної громади лише після звернення Київської місцевої прокуратури № 5 від 26 лютого 2019 року. Крім того, Київська міська рада не була стороною незаконних правочинів щодо відчуження спірного майна, а отже не могла знати про вибуття вказаного житлового приміщення із комунальної власності.
Таким чином, апеляційним судом у порушення вимог закону взагалі не вирішено питання щодо позовної давності, у тому числі не встановлено, чи пропущено строк звернення до суду позивачем, чи пропущено цей строк з поважних причин, про що вказував прокурор.
Отже, суду апеляційної інстанції слід дослідити та надати оцінку доводам сторін, з'ясувати коли саме позивач міг довідатись: про укладення договору купівлі-продажу від 26 травня 2009 року; про те, що ОСОБА_8 , який проживав у спірній квартирі, помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та після його смерті у квартирі ніхто не проживав; про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 10 грудня 2015 року та перехід в той же день права власності до ОСОБА_2 .
З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, то апеляційному суду при новому розгляді справи слід перевірити вищенаведені обставини.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права, оскаржене судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Жменяка Юрія Юрійовича, задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. В. Литвиненко
Судді: А. І. Грушицький
В. М. Ігнатенко
Є. В. Петров
В. В. Пророк