18 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/4295/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Рогач Л. І. - головуючої, Краснова Є. В., Мачульського Г. М.,
перевіривши матеріали касаційної скарги заступника керівника Харківської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду Харківської області від 15.04.2025 та
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.08.2025
у справі за позовом Салтівської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави в особі Харківської районної військової адміністрації Харківської області
до фізичної особи-підприємця Богуненка Олексія Вікторовича,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України",
про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об'єктів самочинного будівництва,
Керівник Салтівської окружної прокуратури міста Харкова звернувся до Господарського суду Харківської області в інтересах держави в особі Харківської районної військової адміністрації Харківської області з позовною заявою, в якій просив суд усунути перешкоди у здійсненні права державної власності на користування та розпорядження земельною ділянкою площею 0,1014 га, розташованою в межах прибережної захисної смуги Нагорівського водоймища на території селища Безлюдівки Харківського району Харківської області шляхом зобов'язання фізичної особи-підприємця Богуненка Олексія Вікторовича (далі - відповідач, ФОП Богуненко О. В.) знести об'єкти самочинного будівництва, а саме: 2 одноповерхові дерев'яні конструкції (альтанки) розміром 3,1х4,0 м, висотою 2,57 м та площею 12,4 м2 кожна, які розміщені на відстані 16,14 м та 17,85 м від урізу води; 1 каркасно-щитову дерев'яну будівлю з прибудовою (навісом) площею забудови 24,2 м2, розміщену на відстані 11,41 м від урізу води; 1 лінійну споруду (паркан) загальною довжиною 60 м, висотою 1,5 м, розміщену по контуру земельної ділянки на відстані від 17,64 м до 23,68 м від урізу води, з приведенням земельної ділянки під ними у придатний для подальшого використання стан.
Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема, тим, що ФОП Богуненко О. В. здійснив самовільне зайняття спірної земельної ділянки, яка є державною власністю, перебуває в постійному користуванні філії "Жовтневе лісове господарство" Державного підприємства "Ліси України", належить до земель лісогосподарського призначення, розташована в межах прибережної захисної смуги вздовж Нагорівського водоймища, та здійснив будівництво спірних об'єктів нерухомості за відсутності дозвільних документів на виконання будівельних робіт.
Господарський суд Харківської області рішенням від 15.04.2025, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 07.08.2025, у позові відмовив частково та ухвалив усунути перешкоди у здійсненні права державної власності на користування та розпорядження земельною ділянкою площею 0,1014 га, розташованою в межах прибережної захисної смуги Нагорівського водоймища, на території селища Безлюдівки Харківського району Харківської області шляхом зобов'язання ФОП Богуненка О. В. знести об'єкт самочинного будівництва, а саме: 1 (одну) каркасно-щитову дерев'яну будівлю з прибудовою (навісом) площею забудови 24,2 м2, розміщену на відстані 11,41 м від урізу води, з приведенням земельної ділянки під нею у придатний для подальшого використання стан.
Суд першої інстанції у частині задоволення позовних вимог виходив, зокрема, з того, що матеріали справи підтверджують факт самовільного зайняття ФОП Богуненком О. В. частини спірної земельної ділянки, яка розташована в межах земельної ділянки з кадастровим номером 6325155600:08:002:0025, що має встановлені межі згідно з даними Державного земельного кадастру та знаходиться в межах прибережної захисної смуги, та здійснення ним на цій земельній ділянці самовільного будівництва, а саме: каркасно-щитової дерев'яної будівлі з прибудовою (навісом) площею забудови 24,2 м2, що розміщена на відстані 11,41 м від урізу води.
Водночас суди встановили, а сторони не заперечували, що спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги та перебуває під посиленою правовою охороною держави.
Відмовляючи у задоволенні позову у частині, господарський суд зазначив, що з урахуванням наявних у справі доказів не встановлено, що саме ФОП Богуненко О. В. здійснив самочинне будівництво 2 одноповерхових дерев'яних конструкцій (альтанки) розміром 3,1х4,0 м, висотою 2,57 м та площею 12,4 м2 кожна, які розміщені на відстані 16,14 м та 17,85 м від урізу води та 1 лінійну споруду (паркан) загальною довжиною 60 м, висотою 1,5 м, розміщену по контуру земельної ділянки на відстані від 17,64 м до 23,68 м від урізу води.
Суди встановили, що відповідно до дозволу на розміщення об'єктів виїзної (виносної) торгівлі, проведення ярмарків та надання послуг у сфері розваг та відпочинку від 29.06.2023 виконавчий комітет Безлюдівської селищної ради Харківського району Харківської області надав дозвіл ФОВ Богуненку О. В. на розміщення об'єкта - кіоска, за місцем розташування: смт. Безлюдівка, територія загального користування. Термін дії дозволу до 30.09.2023.
Разом з тим між ФОП Богуненком О. В. (як замовником) та Безлюдівською селищною радною (як виконавцем) 03.07.2023 укладено договір № 7 щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою, за умовами якого замовник зобов'язався оплатити пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою, розміщеного в смт. Безлюдівці, територія загального користування Безлюдівської селищної ради, на якій розташована тимчасова споруда, що належить замовнику (кіоск), а виконавець зобов'язався забезпечити належне утримання прилеглої до зазначеної споруди території.
Апеляційний господарський суд констатував, що матеріали справи не містять доказів про використання відповідачем інших розташованих на спірній огородженій парканом території об'єктів, в тому числі для здійснення підприємницької діяльності, та доказів щодо самовільного зайняття відповідачем усієї спірної земельної ділянки.
Водночас суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях дійшли висновку, що матеріалами справи, зокрема відомості з кримінального провадження № 42021222030000117, не підтверджують встановлення особи, яка здійснила самочинне будівництво спірних об'єктів (2 одноповерхові дерев'яні конструкції (альтанки) та 1 лінійну споруду (паркан)) на земельній ділянці з кадастровим номером 6325155600:08:002:0025. Матеріали справи також не містять відомостей щодо особи, яка б набула права власності на ці об'єкти.
Колегія суддів апеляційного господарського суду, вказуючи на стандарт доказування у змагальному процесі, зазначила, що саме прокурор, звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об'єктів самочинного будівництва, має довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог щодо будівництва спірних об'єктів або їх використання в своїй діяльності відповідачем, або самовільне зайняття та користування всією спірною земельною ділянкою.
Заступник керівника Харківської обласної прокуратури (далі - скаржник, Прокурор) звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Харківської області від 15.04.2025 та на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.08.2025, в якій просить скасувати оскаржувані рішення в частині відмови у позові та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження судових рішень Прокурор вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували статті 152, 212 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статтю 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та порушили приписи статей 76-79, 86, 236, 237 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у випадку відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Прокурор зазначає про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах стосовно застосування зазначених ним норм права щодо наявності підстав для зобов'язання відповідача знести об'єкти самочинного будівництва в частині відсутності особи забудовника та особи, яка б набула права власності на ці об'єкти та наявності спору про безпосереднє фактичне використання земельної ділянки відповідачем.
Дослідивши доводи, викладені у касаційній скарзі, та вивчивши зміст оскаржуваних судових рішень, колегія суддів зазначає таке.
Суди попередніх інстанцій у частині задоволення позовних вимог виходили з встановлених обставин про те, що відповідач є особою, яка побудувала 1 каркасно-щитову дерев'яну будівлю з прибудовою (навісом) площею забудови 24,2 м2, розміщену на відстані 11,41 м від урізу води, на земельній ділянці, частина якої знаходиться в межах прибережної захисної смуги, з кадастровим номером 6325155600:08:002:0025, за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку та дозвільних документів, які надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт.
Відмовляючи у задоволенні частини позовних вимог, суд апеляційної інстанції, серед іншого, вказав, що "Доказів використання відповідачем інших розташованих на спірній огородженій парканом території об'єктів, в тому числі для здійснення підприємницької діяльності, матеріали справи не містять, як й доказів самовільного зайняття відповідачем усієї спірної земельної ділянки".
Водночас суд апеляційної інстанції, зауваживши, що спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги, послався на статті 61 ЗК України, 89 Водного кодексу України та вказав, що у прибережних захисних смугах забороняється влаштування огорож або інших конструкцій, що перешкоджають доступу громадян до берегів річок, водойм та островів, крім випадків, передбачених законом; у разі, якщо неможливо встановити власника огорожі або інших конструкцій чи особу, за рішенням якої вони були встановлені, оплата робіт, пов'язаних із демонтажем, покладається на особу, у користуванні якої перебуває земельна ділянка, на якій встановлена огорожа або інші конструкції.
За сформованою практикою Великої Палати Верховного Суду у постанові від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17, яку врахували суди першої та апеляційної інстанцій, викладено висновок про те, що сторони - це суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов'язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.
Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 05.06.2024 у справі № 904/4339/21, в силу вимог частини першої статті 3 ЗК України в спірних земельних правовідносинах у співвідношенні із загальним законом (частина четверта статті 376 ЦК України) спеціальним законом є ЗК України, імперативна норма частини другої статті 212 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов'язаних із встановленням суб'єктного складу осіб, зобов'язаних повернути власнику самовільно зайняті земельні ділянки, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, а в іншій частині, не врегульованій ЗК України, можуть застосовуватися норми ЦК України, зокрема стаття 376 цього Кодексу.
Подібний за змістом висновок щодо пріоритетного застосування до подібних правовідносин (в частині вирішення питання про обрання ефективного способу захисту прав позивача) положень частини другої статті 212 ЗК України як спеціальної норми права викладено в постанові Верховного Суду від 10.10.2023 у справі № 915/1416/21. Цей же висновок Верховним Судом послідовно застосовано у постановах від 19.03.2024 у справі № 915/1439/21 та від 23.04.2024 у справі № 904/994/22.
Крім того, Верховний Суд неодноразово висловлював свою позицію щодо належного способу захисту прав власності власника майна відповідно до статті 391 ЦК України та власника земельної ділянки відповідно до статті 152 ЗК України, зокрема, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Зокрема, у постанові Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц вказано, що за змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, а не для захисту права володіння, яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень.
У постанові Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 910/14524/19 зазначено, що статтею 152 ЗК України унормовано, що одним із способів захисту порушеного права є відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчинення дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю і відшкодування завданих збитків; отже, особа, яка використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включно із знесенням будинків, будівель і споруд за власний кошт. Висновки апеляційного господарського суду у оскаржуваній постанові не суперечать такій позиції Верховного Суду.
З урахуванням наведеного колегія суддів зазначає, що Верховний Суд викладав висновки щодо застосування статей 152, 212 ЗК України, статті 376 ЦК України у подібних правовідносинах.
Як вбачається із касаційної скарги, своїм обґрунтуванням про відсутність висновку Верховного Суду, зокрема, щодо питання застосування статей 152, 212 ЗК України, статті 376 ЦК України щодо наявності підстав для зобов'язання відповідача знести об'єкти самочинного будівництва в частині відсутності особи забудовника та особи, яка б набула права власності на ці об'єкти, та наявності спору про безпосередньо фактичне використання земельної ділянки відповідачем, скаржник фактично намагається спонукати Верховний Суд додатково перевірити використання відповідачем всієї спірної земельної ділянки або встановити особу забудовника спірних об'єктів і залежно від цього сформувати висновок щодо застосування цих норм права на користь скаржника, що суперечить приписам статті 300 ГПК України, які стосуються меж розгляду справи судом касаційної інстанції.
Колегія суддів зазначає, що зміст касаційної скарги зводиться до необхідності додаткової перевірки Верховним Судом доказів, однак, як неодноразово зазначав Верховний Суд, зокрема і в постанові від 03.11.2023 у справі № 918/686/21, розгляд скарг Верховним Судом покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
У касаційній скарзі прокурор вказує: "Зокрема, допитаний в ході досудового розслідування ФОП Богуненко О. В. підтвердив, що у липні 2023 він встановив дерев'яний кіоск в прибережній зоні "Безлюдівського водоймища" де здійснював підприємницьку діяльність на підставі дозволу на виїзну торгівлю на цій же ділянці від 29.06.2023, виданого Безлюдівською селищною радою.".
Дослідження доказів на предмет їх належності та достатності та встановлення обставин справи не може мати місце на стадії касаційного перегляду судових рішень, оскільки виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції в силу імперативних приписів статті 300 ГПК України, що не підлягають розширеному тлумаченню (пункт 128 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17).
У пунктах 7.6- 7.8 Рішення Конституційного Суду України від 22.11.2023 у справі № 10-р(ІІ)/2023 вказано, що Європейський суд з прав людини послідовно обстоює позицію, що для розуміння змісту обмежень права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є потреба у врахуванні ролі касаційних судів та визнанні того, що умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги; застосування визначеного у національному праві критерію ratione valoris для подання скарг до Верховного Суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою з огляду на саму суть повноважень Верховного Суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості. Верховний Суд як суд касаційної інстанції із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та вирішенні спорів. Тому внормування процесуальних відносин у спосіб визначення в Кодексі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою вирішення Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовчої практики.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
З огляду на те, що Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, Верховний Суд не вважає за необхідне відступати від таких висновків, Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою згідно з пунктом 5 частини першої статті 293 ГПК України.
Крім виключного випадку касаційного оскарження, передбаченого пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у своїй скарзі також наводить такі підстави касаційного оскарження, як те, що справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та має дня нього виняткове значення.
Суд зазначає, що згідно із частиною третьою статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, передбачених і підпунктах "а-г" цієї частини.
З огляду на те, що оскаржувані судові рішення у цій справі не підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом, справа не є малозначною та не відноситься до тих, в яких ціна позову не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведена скаржником підстава касаційного оскарження про те, що справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої
практики та має для нього виняткове значення, не дає правових підстав для відкриття касаційного провадження у справі.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 922/4295/24 за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 15.04.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.08.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.
Головуюча Л. Рогач
Судді Є. Краснов
Г. Мачульський