15 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 759/15320/21
провадження № 61-9089св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник Людмила Сергіївна, ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 листопада 2023 року у складі судді Бабич Н. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Слюсар Т. А., Таргоній Д. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник Людмила Сергіївна.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер брат ОСОБА_1 та син ОСОБА_7 - ОСОБА_8 .
За життя ОСОБА_8 спільно з дружиною ОСОБА_2 придбав у м. Києві однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Право власності на спірну квартиру було зареєстровано за відповідачкою ОСОБА_2 18 серпня 2020 року. Ця квартира входить до складу спадщини померлого ОСОБА_8 .
Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_8 були його батько - ОСОБА_8 , мати - ОСОБА_9 , дружина ОСОБА_2 та двоє дітей померлого: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Мати спадкодавця - ОСОБА_9 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
04 грудня 2020 року позивач ОСОБА_7 звернувся до приватного нотаріуса Коломийського міського нотаріального округу Яцка П. П. із заявою про прийняття спадщини після смерті сина - ОСОБА_8 .
У подальшому ОСОБА_7 відмовився від своєї частки у спадщині після смерті ОСОБА_8 на користь позивачки ОСОБА_1 .
26 березня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Коломийського міського нотаріального округу Яцка П. П. із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_9 .
05 травня 2021 року ОСОБА_7 звернувся до того ж нотаріуса із заявою, в якій відмовився від своєї спадщини після померлої дружини - ОСОБА_9 на користь позивачки ОСОБА_1 .
Отримавши у адвоката 17 червня 2021 року інформаційну довідку з реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 дізналася про те, що відповідачка ОСОБА_2 14 травня 2021 року без згоди та відома інших спадкоємців відчужила спірну квартиру шляхом укладення зі своєю матір'ю - ОСОБА_3 договору купівлі-продажу.
Виходячи зі змісту пункту 16 оспорюваного договору купівлі-продажу квартири
від 14 травня 2021 року, продавець ОСОБА_2 стверджує, що на момент укладення цього договору вона є вдовою, про що зазначається в тексті заяви, яка зберігається в справах нотаріуса, зміст якої доведено до відома покупця
ОСОБА_3 . Відповідно нотаріус, знаючи, що другий із співвласників квартири помер, всупереч законодавству, без визначення частки померлого у спільній сумісній власності, незаконно посвідчив договір купівлі-продажу квартири.
Позивачі вважали, що 1/2 частини спірної квартири підлягає спадкуванню за законом після померлого ОСОБА_8 п'ятьма спадкоємцями, тобто вони мають право на спадкування по 1/10 частині квартири.
На підставі викладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_7 просили визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 14 травня 2021 року, укладений між відповідачками, скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 14 травня 2021 року № 58120176, визнати за ними право власності на 1/10 частину квартири АДРЕСА_1 за кожним та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2023 року залучено як третіх осіб ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , та ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_4 позивач ОСОБА_7 помер, у зв'язку з чим ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 23 листопада 2023 року замінено ОСОБА_7 на його правонаступника (спадкоємця за заповітом) -
ОСОБА_1 у цій справі.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 23 листопада 2023 року, занесеною до протоколу судового засідання, прийнято заяву ОСОБА_1 про збільшення розміру позовних вимог в частині визнання за нею права власності на 2/10 частини спірної квартири.
Короткий зміст рішення суду
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23 листопада 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 травня
2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , що укладений 14 травня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Л. С. по реєстру № 944, та скасовано запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності від 14 травня 2021 року № 58120176, вчинений державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Л. С. на квартиру АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 908,00 грн
з кожної. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позов в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування запису про право власності, суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира була набута в період шлюбу ОСОБА_8 та
ОСОБА_2 , отже є спільним сумісним майном, а їх частки є рівними. Після смерті ОСОБА_8 на належну йому 1/2 частину квартири відкрилась спадщина, тому ця частка стала спадковим майном, яке належить спадкоємцям
з часу відкриття спадщини. Оскільки, крім ОСОБА_2 , були інші спадкоємці, які прийняли спадщину, то вона не мала права відчужувати за договором купівлі-продажу майно, яке не належало їй на праві особистої власності. Також суд зазначив, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник Л. С. не мала права посвідчувати договір купівлі-продажу квартири
від 14 травня 2021 року на всю квартиру, оскільки квартира перебувала у спільній сумісній власності подружжя, згоди іншого з подружжя у нотаріуса не було, та оскільки один з подружжя помер, то право власності на 1/2 частину квартири належала спадкодавцю. Окрім цього, за висновком районного суду, підлягає задоволенню вимога позивачки про скасування запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, яка є похідною від зазначеної вимоги.
Також районний суд зазначив, що оскільки чинне законодавство в галузі державної реєстрації речових прав на нерухоме майно передбачає скасування державної реєстрації на підставі рішення суду, а також враховуючи, що рішенням суду договір, на підставі якого внесено дані про власника спірного майна, визнано недійсним, та при цьому наявність оскаржуваного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно перешкоджають позивачам в реалізації його прав як спадкоємця, а тому позовні вимоги в частині скасування запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Водночас суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги позивачки щодо визнання права власності на частку квартири, оскільки вона в установленому законом порядку прийняла спадщину та може отримати свідоцтво про право на спадщину в нотаріальній конторі, а тому такі вимоги є передчасними.
Апеляційний суд, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 , вказав, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування в оскаржуваній частині з мотивів, які викладені
в апеляційній скарзі, відсутні.
Суд апеляційної інстанції окремо зазначив, що апеляційна скарга не містить доводів щодо висновків суду про відмову у задоволенні інших позовних вимог, тому апеляційний суд їх не перевіряв. У свою чергу апеляційна скарга містила прохання скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених позовних вимог.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , у червні
2024 року через підсистему «Електронний суд» звернулася до Верховного Суду
з касаційною скаргою на рішення Святошинського районного суду м. Києва
від 23 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду
від 22 травня 2024 року, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції
в частині задоволених позовних вимог та скасувати повністю постанову апеляційного суду. У касаційній скарзі представник заявниці виклав клопотання про звільнення від сплати судового збору або відстрочення сплати судового збору за подання касаційної скарги ОСОБА_2 .
Підставами касаційного оскарження судового рішення суду апеляційної інстанції заявниця зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду
від 10 липня 2023 року у справі № 757/11526/19-ц, від 30 серпня 2023 року у справі № 638/11303/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц,
від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 13 липня 2022 року
у справі № 199/8324/19, постанові Верховного Суду України від 24 червня
2015 року у справі № 6-318цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі заявниця також вказує, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем майна, оскільки не знала і не могла знати про те, що її дочка,
ОСОБА_2 , не має права на відчуження спірної квартири. Звертає увагу, що належним способом захисту порушеного права власності позивачки в цій ситуації є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову, позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішень про державну реєстрацію права власності не є ефективним способом захисту порушеного права. За обставин цієї справи ефективним способом захисту права ОСОБА_1 є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на спірну квартиру, тобто до ОСОБА_3 , а не позов про визнання права власності та про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. Щодо вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, то такі вимоги, на думку заявниці, не є необхідним для ефективного захисту прав та інтересів позивачки, а тому
є неналежним способом захисту права позивачки.
У грудні 2024 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду засобами поштового зв'язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, позивачка просить відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін, оскільки вони
є законними.
Інші відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_2 станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга ОСОБА_2 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2024 року відстрочено сплату
ОСОБА_2 судового збору за подання касаційної скарги, касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
У визначений в ухвалі строк заявниця усунула недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 759/15320/21 із Святошинського районного суду м. Києва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У вересні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 759/15320/21.
Позиція Верховного Суду
Ураховуючи зміст та прохальну частину касаційної скарги ОСОБА_2 , справа переглядається Верховним Судом в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 , в іншій частині справа судом касаційної інстанції не переглядається.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Із 01 грудня 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_8 перебували
у зареєстрованому шлюбі, під час якого у них народилася дочка ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_3 .
ОСОБА_8 також мав сина від першого шлюбу - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
18 серпня 2020 року між ТОВ «Компанія з управління активами «Крістал Ессет Менеджет» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер.
Після його смерті відкрилась спадщина, а із заявами про її прийняття до нотаріуса звернулись батько - ОСОБА_7 , дружина - ОСОБА_2 , законний представник малолітньої дочки ОСОБА_4 - ОСОБА_2 , син -
ОСОБА_5 .
Також спадкоємцем майна ОСОБА_8 була його матір - ОСОБА_9 , яка заяви про прийняття спадщини не подавала, оскільки померла
ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Після її смерті відкрилась спадщина, а із заявами про її прийняття до нотаріуса звернулись дочка покійної - ОСОБА_1 та чоловік - ОСОБА_7 .
У подальшому ОСОБА_7 подав до приватного нотаріуса Коломийського міського нотаріального округу Яцка П. П. заяву про відмову від своєї частки
у спадщині після смерті ОСОБА_9 на користь дочки - ОСОБА_1 .
До спливу шестимісячного строку після відкриття спадщини після смерті ОСОБА_8 , а саме ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_2 уклала із ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Право власності на спірну квартиру станом на 17 червня 2021 року зареєстровано за ОСОБА_3 .
Доказів, що спірна квартира була продана за згодою спадкоємців померлого ОСОБА_8 , матеріали справи не містять.
Відповідно до пункту 16 оскаржуваного договору купівлі-продажу квартири продавець ( ОСОБА_2 ) стверджує, що на момент укладення цього договору вона є вдовою, про що зазначається в тексті заяви, яка зберігається в справах нотаріуса, зміст якої доведено до відома покупця ОСОБА_3 .
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судове рішення відповідають з огляду на таке.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу), що закріплено у частині першій
статті 60 Сімейного кодексу України.
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Статтею 1220 ЦК України передбачено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
Статтею 1226 ЦК України визначено, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.
Суди установили, що спірна квартира була набута відповідачкою ОСОБА_2
у період шлюбу з ОСОБА_8 , отже була спільною сумісною власністю подружжя. Належність спірного майна на праві спільної сумісної власності подружжю ніхто не оспорював, а за життя спадкодавець заповіту не складав. Спадкоємці померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 , в тому числі позивачі ОСОБА_1 , яка є сестрою спадкодавця, та ОСОБА_7 , який
є батьком спадкодавця (помер після подання позову, 01 листопада 2023 року), звернулись із відповідними заявами про прийняття спадщини до спливу шестимісячного строку, встановленого статтею 1270 ЦК України для подання таких заяв (мати спадкодавця померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , заяву про прийняття спадщини не подавала). Разом з тим ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 14 травня 2021 року відчужила на користь своєї матері
ОСОБА_3 всю спірну квартиру, в тому числі і 1/2 частку, яка належала ОСОБА_8 і увійшла до складу спадщини.
Частиною другою статті 16 ЦК України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
З огляду на статтю 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави
і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним
у судовій практиці.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені
у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який
є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження
№ 12-84гс20 та інших).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову
в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Звертаючись до суду із цим позовом, спадкоємці ОСОБА_8 - позивачі ОСОБА_7 та ОСОБА_1 , яка стала спадкоємцем першої черги за правом спадкової трансмісії на частку матері померлого - ОСОБА_9 згідно зі статтею 1276 ЦК України, виходили з того, що внаслідок укладення ОСОБА_2 опорюваного правочину було порушене їх право на отримання спадщини після смерті ОСОБА_8 .
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про задоволення вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, оскільки ОСОБА_2 розпорядилась майном, яке на час його продажу мало статус спадкового, на частину цього майна претендували позивачі, отже, внаслідок укладення договору купівлі-продажу були порушені права позивачів на отримання у власність частини спірної квартири.
Доводи касаційної скарги про те, що позивачка обрала неефективний/неналежний спосіб захисту, яким є визнання правочину недійсним, також були предметом дослідження апеляційним судом, так як зазначались в апеляційній скарзі, який надав їм належну правову оцінку, з якою суд касаційної інстанції погоджується, зокрема саме у такий спосіб спірна квартира повертається у власність
ОСОБА_2 , а 1/2 частки у праві власності цієї квартири спадкується
у встановлений законом спосіб спадкоємцями ОСОБА_8 . Позивачка ОСОБА_1 не була власником або законним володільцем квартири, нерухомість не вибувала з її володіння поза її волею, отже нею не можуть бути пред'явлені вимоги про витребування квартири із чужого незаконного володіння.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень це - офіційне визнання
і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Позовні вимоги про скасування запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно безпосередньо стосуються відновлення порушених прав позивачки, тому обґрунтовано задоволені судом як похідні від вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваним судовим рішенням, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду. Тому такі доводи відхиляються.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання заявниці на загальні висновки у постановах Верховного Суду
від 10 липня 2023 року у справі № 757/11526/19-ц, від 30 серпня 2023 року у справі № 638/11303/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц,
від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 13 липня 2022 року
у справі № 199/8324/19, постанові Верховного Суду України від 24 червня
2015 року у справі № 6-318цс15 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду
у подібних правовідносинах. У наведеній справі суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки судів щодо питань, які мають значення для вирішення справи. Надані сторонами доказі оцінені судами у їх сукупності.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявницею норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями про задоволення відповідних позовних вимог.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя,
у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції (в оскаржуваній частині щодо задоволених позовних вимог ОСОБА_1 ) та постанову апеляційного суду - без змін.
Щодо судових витрат
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Оскільки ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2024 року ОСОБА_2 відстрочено сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі
2 905,60 грн до ухвалення судового рішення у справі судом касаційної інстанції, тому суд, постановляючи це рішення, стягує із заявниці 2 905,60 грн судового збору, який має бути перерахований або внесений за такими реквізитами:
Отримувач коштів: ГУК у м. Києві/Печерс. р-н/22030102
Код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783
Банк отримувача: Казначейство України (ЕАП)
Номер рахунку отримувача (стандарт IBAN): UA288999980313151207000026007
Код класифікації доходів бюджету: 22030102
Найменування податку, збору, платежу: Судовий збір (Верховний Суд, 055)
У графі «Призначення платежу» необхідно вказати:
101 22030102 (код класифікації доходів) ___________реєстраційний номер облікової картки платника податків - фізичної особи; судовий збір за позовом
ОСОБА_1 , Касаційний цивільний суд, справа № 759/15320/21.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 листопада 2023 року
(в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 ) та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року у розмірі
2 905,60 грн.
На підтвердження сплати судового збору ОСОБА_2 надати суду документ, що підтверджує його сплату.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник